Україна в період перебудови (1985—1991 pp.)

Програма перебудови передбачала зміну організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи в Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки, яка була здебільшого схвалена на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р.

Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Для України це мало велике значення, адже структура її економіки була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива.

Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в Москві. Україна була позбавлена майже всіх прав. Навіть після прийняття Україною «Декларації про державний суверенітет» центральні відомства не збиралися відмовлятися від своїх командних позицій. З початком перебудови уся влада на місцях залишалася в руках давно існуючих структур. В Україні їх очолював перший секретар ЦК КП України В. Щербицький. З часом Республіканську парторганізацію очолив В. Івашко.

Перебудова починалася із сфери інформації.

Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори народних депутатів СРСР, а в 1990 р. — до верховних рад союзних республік та місцевих рад.
Розпочаті М. Горбачовим перебудовні процеси на першому етапі досить надійно контролювалися управлінськими ланками держави.

Формування багатопартійності в Україні

Сучасне високорозвинуте суспільство не може ефективно функціонувати без політичної демократії, яка, в свою чергу, неможлива без багатопартійності. В українському суспільстві вони пробивалися з великими труднощами. Спочатку дозована гласність і плюралізм в засобах масової інформації, потім створення політичних клубів та неформальних об'єднань, відтак — народних фронтів і партій. Становлення багатопартійності в Україні відбулося в три етапи.

Перший етап охоплює 1998 р. Головним завданням демократичних сил на цьому етапі було створення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно розгорнула роботу Українська Гельсінська група. її лідером став колишній політв'язень Л. Лук'яненко. УГГ заявила себе об'єднанням правозахисних груп і організацій. Насправді вона була політичною організацією.

Другий етап тривав у 1989 р. — на початку 1990 р. Він характеризувався становленням Народного руху України за перебудову, що було відчутним кроком до політичного плюралізму в республіці.

Третій етап — березень—квітень 1990 р. Відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду. Відбулися подальша радикалізація Руху та певна диференціація і кристалізація різних угруповань всередині самого Руху.

15 травня 1990 р. Верховна Рада України почала функціонувати за парламентським режимом.

Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», яка проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Це положення Декларації в Москві до уваги не бралося. У частині Декларації, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, в тому числі зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності — впровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Водночас Декларація гарантувала право всім національностям, які проживали на території республіки, на вільний національно-культурний розвиток.
У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, що вона самостійно визначатиме порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не належатиме до військових блоків, і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Проголошення Декларації про державний суверенітет стало каталізатором розвитку національної самосвідомості. Тому з назви «Народний рух України за перебудову» було знято слова «за перебудову». Раніше Рух виступав за союзний договір у контексті ідеї Горбачова про союз суверенних держав. А відтоді головною метою проголошувалася побудова ненасильницькими методами незалежної демократичної Української держави.

Процес формування нових партій і об'єднань відбувався дуже швидко. Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в суспільстві, керівництво КП України, її місцеві функціонери виявилися неспроможними діяти самостійно та ефективно в нових умовах. Партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які порушували питання про вихід КПУ із складу КПРС і проголошення її самостійності, проведення політики в інтересах українського народу, його державності.
Українське партійне керівництво і надалі орієнтувалося на Москву і підтримувало вироблений центром безперспективний політичний курс.
Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні партії. Цьому процесові сприяли скасування статті 6 Конституції СРСР (березень 1990р.) про «керівну і спрямовуючу роль КПРС», постанова Верховної Ради республіки «Про порядок реєстрації громадських об'єднань». Впродовж 1990—1991 pp. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак їх вплив на політичне життя був незначним. Новостворені партії визначали своє ставлення до суверенітету і незалежності України. За цим критерієм, українські партії становили три групи:

1. Партії, які послідовно виступали за незалежність. До них належать Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та ін.

2. Партії, які займали помірковано-державницькі позиції. Посилаючись на сильні позиції центру, наявність консервативних сил у республіці та політичну непідготовленість населення, вони виступали за оновлення союзного договору, утвердження самостійності України і входження її до конфедерації суверенних держав. Таку позицію займали Демократична платформа в Компартії України, яка згодом трансформувалася в Партію демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), соціал-демократичні партії.

3. Комуністи, які перебували на ортодоксальних позиціях.