Десять років зовнішньої політики України: здобутки і перспективи. 4 страница

Практика сучасної міжнародної політики сформувала нову, таку, що відповідає реаліям ХХI, а не ХХ ст. порядок денний, що стосується стосунків між Росією і США. Найважливішими пунктами цієї російсько-американської повістки, поза сумнівом, являються: відвертання поширення ОМП, боротьба з міжнародним тероризмом і міжнародною організованою злочинністю, а також спільні зусилля по зміцненню стабільності в Євразії. За останні роки в російсько-американських стосунках почала затверджуватися модель партнерства. Партнерство означає, що РФ і США будують свої стосунки виходячи не з ідеологічних догм(як в роки холодної війни) і не з союзної солідарності(як було б, якби вони стали союзниками), а зі своїх національних інтересів. У випадку якщо їх інтереси співпадають, ніякі ідейні розбіжності більше не завадять взаємовигідній співпраці двох країн. У тих же областях, де позиції двох держав розходяться, вони діють відповідно до своїх національних інтересів, а не з побажаннями партнера(розширення НАТО, війни проти Югославії і Іраку, постачання зброї Китаю і так далі). Російсько-американські стосунки стали набагато збалансованішими. Період значної односторонньої залежності Росії від американської допомоги і підтримки відходить в минуле, тепер уже США потребують російського сприяння і у боротьбі з тероризмом, і у відвертанні поширення зброї масового ураження, і у врегулюванні ряду локальних конфліктів. Ця обставина повною мірою проявилася після 11 вересня 2001 р. Оскільки США і Росія мають в розпорядженні найбільші військово-промислові комплекси у світі, вони несуть за нерозповсюдження зброї масового ураження особливу відповідальність. Безперечно, за останні вісімнадцять років російсько-американська співпраця стала важливим чинником, сприяючим зміцненню режиму нерозповсюдження. Проте в нових історичних умовах ця співпраця може і має бути активізоване. Не можна недооцінювати масштаб тих проблем, з якими стикається взаємодія двох країн у справі нерозповсюдження зброї масового ураження. Зберігаються серйозні розбіжності між США і РФ з питання про наслідки для нерозповсюдження російської військово-технічної співпраці з третіми країнами, і передусім з Іраном. Так, намір Росії продати Індії кріогенні двигуни і технологію їх виробництва також викликали з американського боку звинувачення в порушенні режиму нерозповсюдження ракетних технологій. На думку американського фахівця з російсько-американських стосунків Р. Легволда: "В XXI ст. роль "стратегічного тилу" Сполучених Штатів грають не Європа і Північно-східна Азія, а величезний неспокійний регіон, що тягнеться від східних кордонів Туреччини до західних кордонів Китаю і уздовж південних кордонів Росії. Раз США збираються усунути загрози, що виходять з цього регіону, то жодна країна не буде цінніша в якості союзника, ніж Росія. Росія і Сполучені Штати, що спільно запобігають основним стратегічним загрозам нового століття, особливо ті, які виходять з Євразії, матимуть таке ж значення в тій, що формується світовому ладі, яке мали найважливіші альянси за участю США у минулому" Успіх російсько-американської співпраці у справі зміцнення стабільності і безпеки в Євразії багато в чому залежатиме від того, якою мірою офіційний Вашингтон проявить готовність розглядати такі провідні країни регіону, як Росія, Китай і Індія, в якості рівноправних стратегічних партнерів.. Досі у своїй регіональній політиці в Євразії американська еліта виходить з того, що системи безпеки в цьому регіоні повинні будуватися на основі Північноатлантичного альянсу, що розширюється на схід, де Росії у кращому разі уготована роль молодшого партнера з дорадчим голосом. Між тим у Росії(як, втім, і у КНР і у Індії) є свої інтереси безпеки і свої уявлення про те, яким чином вони мають бути захищені, і великі держави Євразії не готові поступатися своїми інтересами безпеки для того, щоб догодити глобальним амбіціям США. Доки ж Сполучені Штати у своїй міжнародній політиці як і раніше дотримуються подвійних стандартів: з одного боку, одноосібно визначають країни, що представляють загрозу світу і національним інтересам США, і без мандату Ради Безпеки ООН здійснюють інтервенцію проти Іраку; з іншої - не хочуть визнавати цілком законне право Росії на формування системи безпеки на пострадянському просторі. На рубежі тисячоліть Росія зробила свій зовнішньополітичний вибір. Відтепер Російська Федерація бачить своє місце на міжнародній арені поряд із Заходом, але на рівноправній основі. Зрозуміло, взаємна адаптація і Росії, і Заходу відбувається і протікатиме непросто. Росії ще належить на ділі продемонструвати, готовність дотримуватися визнаних норм міжнародних відносин, і зайняти своє місце у світовій спільноті; а Сполученим Штатам належить відмовитися від "егоїзму сильного", навчитися враховувати національні інтереси своїх реальних і потенційних союзників і сприймати Росію як "нормальну" країну - партнера в дозволі найбільш гострих проблем сучасного світу.

91. Зовнішня політика США в 1988 – 1992 рр.

Коли йдеться про діяльність адміністрації Сполучених Штатів на чолі з Дж. Бушем - старшим, також маємо підстави для оцінювання американської періодизації в рамках політико - ідеологічних маніпуляцій. У такий спосіб вочевидь малося на меті мінімізувати негативний ефект, здійснений політикою адміністрації 41-го президента щодо неросійських республік Радянського Союзу напередодні і під час його розпаду. Безумовно, значна частина урядових і проурядових експертів прагнула при цьому подавати відповідні зусилля Білого дому у 1989-1992 рр. як такі, що здійснювалися у руслі підтримки демократичних устремлінь народів, які жили в умовах політичного тоталітаризму [18]. Формалізована сутність доктрини Буша брала свої витоки в історії холодної війни, у тому числі й у сенсі так званої глобальної відповідальності США. Однак на відміну від багатьох своїх попередників, які формулювали безпекові стратегії у традиційній послідовності багатьох показників, цілей і механізмів, адміністрація 41 - го президента США не настільки чітко визначила нову доктринальну сутність своїх підходів. Вона викладена у багатьох промовах, виступах і заявах президента. Головна суть завжди була помітна і полягала у тому, щоб, скориставшись послабленням СРСР та його бажаною демократизацією, забезпечити американське управління глобальними процесами на засадах гегемонізму і одностороннього глобалізму. При цьому, як відзначає М. Лінд, велика стратегія глобальної гегемонії на той час публічно не проголошувалася у своєму первинному лексичному значенні [19], що, з нашого погляду, означає одну з форм маніпулятивних спроб впливу на міжнародну громадськість. Не зверталася увага на те, що паралельно зваженими науковцями прогнозувалася можливість фрагментації міжнародної системи внаслідок розпаду СРСР і неможливості реалізації нового світу по - американськи [20, 344-369]. У публічному поданні Буша новий світовий порядок полягав у наданні керованості системі міжнародних відносин на засадах її контрольованості західним співтовариством націй в умовах безумовно небезпечної дестабілізації Радянського Союзу наприкінці 1980 - х років та можливості втрати Москвою централізованого контролю над велетенськими арсеналами зброї масового ураження і засобів доставки. Критично налаштовані щодо такого варіанту дослідники в США, у першу чергу, виходять із заперечення маніпуляцій на темі «позитивності» імперських зазіхань Сполучених Штатів [21, 7-31, 225-246].На думку фахівців, можна говорити про три наукові версії нового порядку: реалістську, що фокусується на балансі сил; глобалістську, котра орієнтується на управлінські функції ООН; ідеалістську, яка всього лиш констатує певні зміни у міжнародному середовищі та міжнародній системі. Кожного разу важливим залишається те, що сама поява терміну «новий світовий порядок» у лексиконі президента США зв'язана з іракською війною 1991 року [22]. Водночас слід вказати і високу популярність теорії змови, коли йдеться про новий світовий порядок [23, 133].Варто також зважати на те, що спочатку доктрина Дж. Буша базувалася на структурі цінностей, завдань і цілей, яка брала витоки у проведеному аналітиками і розвідувальним співтовариством аналізі ситуації в СРСР та можливостінеконтрольованого перебігу подій на території основного суперника США епохи біполярності. Відтак, загальний контекст підходів, якими стимулювалися нові стратегічні підходи Білого дому, формувався на усвідомленні того, що у випадкуперемоги національно - патріотичної ідеології в неросійських республіках Радянського Союзу відбудуться фундаментальні і здебільшого слабко прогнозовані зміни у системі міжнародних відносин.Але кожного разу головним для вищих представників Білого дому і Ради національної безпеки США при цьому залишалося недопущення чи стримування поступового відродження «націоналістичних» тенденцій в неросійських республіках Радянського Союзу, котрий виразно асоціювався в американській політичній свідомості з Росією.Величезну роль і відповідний вплив на перебіг подій спричинила агресія режиму С. Хусейна проти Кувейту. Адміністрація Сполучених Штатів на чолі з Дж. Бушем - старшим побачила у цьому можливість консолідації відносин з Москвою, де на той час помітно ослабнули позиції М. Горбачова. За дорученням державного секретаря Дж. Бейкера апарат Державного департаменту підготував проект заяви з декларацією спільності позицій Вашингтона і Москви у питанні мирного розв'язання нового конфлікту на Близькому Сході [16, 362]. Однак для М. Горбачова така спільна заява із запеклим ворогом комуністичного режиму, яким були Сполучені Штати, могла означати повну втрату влади у Москві. Як потім відзначатиме у своїх мемуарахДж. Буш - старший, разом з французьким лідером Ф.Міттераном за чотири місяці до початку операції «Буря в пустелі» вони відзначили надзвичайну обережність М. Горбачова в оцінюванні ситуації в Іраку [16, 362-363]. Спільна позиція не склалася, що призвело до відносного збереження біполярності системи міжнародних відносин, а також на той час не надто бажаного самим Бушем переходу до односторонньогоприйняття рішень щодо механізмів розв'язання іраксько - кувейтського конфлікту.Фактично можна стверджувати, що спроба адміністрації США втягнути радянське керівництво у спільні дії проти войовничого режиму Хусейна стала дуже важливим етапом на шляху до формування радикально нової позиції американського керівництва щодо майбутнього світового порядку. Відтак, на січень 1991 рокузнайшла своє підтвердження як діюча даність біполярна система міжнародних відносин. Простягнута Кремлеві американська «рука» примирення і спроба стимулювати початок реформування радянської політичної системи не далисподіваних наслідків.Американські аналітики критичної налаштованості, до числа яких у першу чергу відносимо Н. Чомські, на такому загальному тлі прийшли до висновку про невизначеність і розмитість ідеї Дж. Буша - старшого про новий світовий порядок, з одного боку, та її орієнтацію на небезпечний гегемонізм, з другого боку [24, 6].На тлі підготовки і здійснення операції «Буря в пустелі» постають більш серйозні і стійкі елементи критики американської позиції представниками національної політичної думки США, що стануть ключовими після розпаду біполярної системи міжнародних відносин.У цей же час постає ще одна постійна складова такої критики. Вона полягає у тому, що своїми діями у контексті гегемоністського світового порядку Білий дім спричинявся до формалізації поділу світу на бідний Південь і багату Північ. Характерно, що відповідна теза часто супроводжується протиставленням імперських зазіхань і реального наукового знання, яким володіє та чи інша адміністрація США [25, с. 223-233]. Відтак, тут для критиків американської зовнішньої політики бачиться підстава для твердження про те, що на зміну ідеологічному протистоянню комуністичного тоталітаризму і ліберальної демократії епохи холодної війни на початку 1990 - х років прийшло політико - ідеологічне протиборство між полюсами бідності і багатства [26]. При цьому паралельно починає мусуватися постулат про те, що виразним аспектом нової міжнародної системи стає її цивілізаційна особливість, а саме: для стабільності міжнародних відносин набуває вирішальності небажання частини світу, яка не розділяє євро - американських цінностей, просто спостерігати за тим, як Сполучені Штати та їхні союзники прагнуть уніфікувати світ - систему. Переважно маніпулятивному відгалуженню американської політології належить поява в політичному лексиконі американського політичного істеблішменту в умовах послаблення і поступового розпаду СРСР концепції «глобальної відповідальності». При цьому після певного спаду інтернаціоналістської стратегії під час другого президентства Рейгана адміністрація Буша повернула до життя концепцію «моделювання правил інтервенціоністської поведінки», розроблену відомими дослідниками [27, 481-489]. Натомість практично було проігнороване попередження представника критичної школи досліджень про те, що в американській історії переважна більшість видатних лідерів держави сприймали інтервенцію на міжнародній арені як акт «порушення суверенітету і загроза світовому порядку» [28, 13]. Як свідчить аналіз на основі праксеологічного підходу, у першу чергу через оцінку дії, а не документу чи декларації, насправді саме Дж. Буш - старший вперше в післявоєнну епоху вдався до інтервенціоністських дій поза рамками протистояння інтересів США і СРСР. Більш того, операція з визволення Кувейту готувалася і здійснювалася на тлі переговорного процесу з Москвою.Таким чином, ще на завершальному етапі холодної війни цільова парадигма американської зовнішньої політики почала оновлюватися через поступову відмову від концентрації на протистоянні режимам, які підтримувалися радянським керівництвом або виконували його волю. Разом з тим, як визнають представникиконтрманіпулятивної чи критичної школи міжнародних досліджень, адміністрація Дж. Буша - старшого часом вигідно відрізнялася врахуванням розробок і пересторог політологів і експертів. Рівень пов'язування політики з її концептуальним і доктринальним забезпеченням був доволі високим, що вписувалося у попередній досвід роботи президента на посаді директора ЦРУ, але і у цьому випадку відсутні підстави говорити про загальну тенденцію.Керуючись поступовим становленням США як єдиної глобальної держави на тлі помітного послаблення Радянського Союзу, Дж. Буш постійно повертається до ідеї «нового світового порядку», ставлячи за мету її актуалізацію з урахуванням початкових змін у біполярній системі міжнародних відносин, що почали розвиватися з падінням Берлінського муру. Особливість позиції Дж. Буша - старшого полягала у застосуванні вільсоніанського концепту колективної безпеки і багатосторонності. Мова йшла саме про колективний варіант міжнародної безпеки та гарантованої спільними рішеннями держав членів ООН стабільності.Остаточний крах радянського домінування у Східній Європі та наближення колапсу СРСР, на погляд проурядових експертів у Вашингтоні, серйозно послабили внутрішню цілісність структур безпеки, а тому потребували певного гегемона. Таким в епоху першого президентського терміну Дж. Буша - старшого, як прагнутьпереконувати маніпулятори, розглядалися не стільки Сполучені Штати, скільки трансатлантичне співтовариство націй. Але політична практика, як підтверджують критики такого підходу, свідчила про інше: йшлося саме про забезпечення американського гегемонізму як механізму адаптації національних інтересів до нових умов. Попередження зважених об'єктивістів про те, що така схема спричинить хаос у міжнародних відносинах, а «правила гри» у світовому співтоваристві вже не можуть встановлюватися одним з його членів, до уваги практично не бралися. Ситуація ускладнювалась тим, що адміністрації Дж. Буша довелось виробляти нову позицію щодо країн Східної Європи, котрі однозначно виступили претендентами на приєднання до НАТО і Євросоюзу.Таким чином, можемо стверджувати, що адміністрація Дж. Буша - старшого стала першою у новітній політичній історії США, яка включила до своєї доктрини безпеки і зовнішньої політики ідею і мету сприяння системному зближенню держав на засадах західного варіанту ринку і демократії. Новим стало те, що у цій доктрині справді вперше в історії людства після краху Римської імперії одна велика держава заявила претензію на глобальне домінування. Зважений перегляд і переосмислення публікацій американських політологів, які належать до критичної чи контрманіпулятивної школи, дозволяє стверджувати, що за час після розпаду СРСР адміністрація Буша, яка працювала аж до січня 1993 р., різко активізувала зусилля, спрямовані на побудову так званого нового світового порядку.

92. Зовнішня політика США в 1992 – 2000 рр.

Доктрина Б. Клінтона, яка була покладена в основу нового американського інтервенціонізму постбіполярної епохи, базувалася на прийнятті рішень, які, на погляд критичної чи контрманіпулятивної школи американської політології міжнародних відносин, не завжди відповідали демократичній традиції США та стратегічним інтересам існуючих і потенційних зарубіжних партнерів Америки, що час від часу породжувало недовіру до американської дипломатії у деяких державах світу.Новий політичний інтернаціоналізм як ідеологія демократичної адміністрації доволі швидко перетворився у відвертий воєнно - політичний інтервенціонізм із застосуванням силових структур американської наддержави. Слід підкреслити, що доктрина може так бути названа досить умовно, оскільки насправді вона вийшла з коридорів Пентагону, а саме: її основним розробником був міністр оборони К. Уайнбергер. Звідси її два ключових елементи: 1) американців направляють за кордон воювати для захисту життєвих національних інтересів своєї країни; 2) військові можливості США як критичний механізм розв'язання міжнародних і регіональних проблем застосовується тоді, коли інші засоби видаються неефективними. Третій вирішальний елемент у тексті міністра оборони на той час не згадувався. Не говорив про нього і сам Б. Клінтон. Йдеться про те, що вся аргументація на користь застосування збройних сил в тих чи інших регіонах планети визначалася переважно в односторонньому порядку. Це ж стосується і вибору критичних механізмів та засобів розв'язання глобальних та інших міжнародних проблем.Власне текстуально позиція Б.Клінтона була відображена у стратегії національної безпеки «Розширення і задіяність» [29] та відповідній президентській директиві № 25, які насичені деклараціями про те, що адміністрація захищатиме із застосуванням збройних сил винятково важливі життєві інтереси держави та американські цінності. Це була справді інтервенціоністська стратегія, творці якої на той час цілком слушно виходили з того, що відсутність серйозного суперника на міжнародній арені, дозволяє прискореними темпами зайнятися поширенням американських цінностей на всю планету чи переважну більшість держав. Стратегія фактично не передбачала компромісів щодо ворогів та відвертих опонентів.Разом з тим не слід забувати, що інтервенціонізм Б.Клінтона кожного разу супроводжувався посиланнями на захист пріоритетів та інтересів національної держави, а також брав до уваги неперевершені можливості збройних сил. При цьому такий інтервенціонізм базувався не тільки на існуючих реаліях, але й виходив з доцільності постійного нарощування можливостей. Саме у цьому контексті президент домагався нарощування інвестицій у людський потенціал, у першу чергу, в розвиток науки, включаючи й експертизу ситуації і перспектив розвитку певних держав і регіонів світу. Б. Клінтон розглядав важливою сферою своєї діяльності поєднання ідеї захисту інтересів держави і суспільних цінностей. Для цього президента інтервенціоністська стратегія передбачала обов'язковість високої кваліфікації і відповідальності військових. Б. Клінтон також кожного разу доволі ретельно оцінював фінансову вартість певної інтервенціоністської операції.У повній доповіді «Стратегія національної безпеки «Розширення та задіяності» чітко сформульовано сутність цієї головної стратегії, а також її військовий, економічний та політичний виміри: «Наша стратегія національної безпеки основана на розширенні співтовариства ринкових демократій з одночасним стримуванням та обмеженням спектру загроз нашій нації, нашим союзникам і нашим інтересам... Трьома центральними компонентами нашої стратегії задіяності та розширення, що покликані забезпечити досягнення цієї широкої мети, є: 1) зусилля з підвищення нашої безпеки шляхом підтримання високих оборонних можливостей та застосування ефективної дипломатії для просування спільних заходів в галузі безпеки; 2) відкриття закордонних ринків і сприяння глобальному економічному зростанню; 3) сприяння демократії за кордоном». Документ також пояснює, яким чином реалізуються ці елементи стратегії в окремих регіонах та яким чином вони сприятимуть безпеці та прискоренню економічного зростання в усьому світі. Б. Ключовим є поняття залучення колишніх і потенційних супротивників до дедалі ширшої мережі відносин, норм і структур.У своєму другому Інаугураційному зверненні президент Клінтон характеризував цей підхід як «збільшення комерційних і культурних зв'язків» та «створення міцних зв'язків з націями, що колись були нашими супротивниками» [30]. Сформульована таким чином доктрина Б. Клінтона репрезентує концептуальний відхід від доктрини Трумена та холодної війни і зовсім радикально відрізняється від доктрини Монро. Основана на глобальній перспективі, ця стратегія включає в себе комплекс складових політики, серед яких варто виділити превентивну оборону, багатосторонню задіяність і взаємовигідну торгівлю. Акцентуючи на економічному вимірі національної безпеки, адміністрація намагалась наблизити до Сполучених Штатів великі держави, що були їх потенційними супротивниками. При цьому особлива увага приділялась інституціям, організаціям і системі влади, які б залучали та інтегрували ці держави до структури міжнародної системи з метою спрямування в необхідне русло та обмеження їх можливості загрожувати Сполученим Штатам. Як заявив сам президент Клінтон у цитованому вище зверненні до керівників НАТО в 1994 р., «найкращою стратегією боротьби із загрозою є інтеграція колишніх комуністичних країн до наших структур ліберальної демократії, економічного процвітання та військової співпраці».Це вочевидь був новий підхід до проблем безпеки, особливо, щодо колишніх супротивників і потенційних загроз. Президент США Клінтон вважав, що у минулому безпека базувалась на захисті одного блоку від іншого, а після завершення холодної війни вона має полягати в європейській інтеграції, інтегруванні сил безпеки, ринкових економік і національних демократій. Тобто, завдання бачилося в інтеграції та зближенні, а не ізоляції чи відстороненні.Частково таке основне завдання слугувало мотивом американської політики щодо великих держав Східної Азії, зокрема Китаю. У 1994 р. президент не лише відновив для Китаю статус найбільшого сприяння, але й виключив його з переліку країн, щодо яких проводиться моніторинг і складаються щорічні доповіді з проблеми прав людини. Як пояснював Клінтон, «надання статусу нації найбільшого сприяння дозволить уникнути ізоляції Китаю, і натомість дасть нам можливість встановити з ним не лише економічні, але й культурні, освітні та інші контакти, що разом з продовженням енергійних зусиль в сфері захисту прав людини становитиме підхід, який, на мою думку, сприятиме більшій відповідальності Китаю як у внутрішній, так і в зовнішній царинах» [31]. Ці погляди знайшли відображення в численних інших офіційних заявах і доповідях.Деталізація підходу адміністрації Б. Клінтона дозволяє нам значно отримати значно більше додаткових свідчень на користь категоризації доктрини Б. Клінтона як головної стратегії втягування колишніх опонентів у спільні міжнародні структури та погоджені дії. З огляду на мотиваційний вимір адміністрація визначила свої стратегічні цілі та національні інтереси навіть ширше, ніж її попередниці. Американські інтереси вже не обмежувались нацією, континентом, півкулею чи «вільним світом»: тепер вони стали глобальними. Усі американські інтереси, зокрема мир і процвітання, були глобальними за своїми масштабами. Безліч заяв і документів містять посилання на такі властивості, як «глобальна безпека», «глобальна економіка» та «глобальне середовище», а також на такі поняття, як «права людини» та «безпека людини».У більш глобальних термінах визначались не лише американські інтереси, але й такі глобальні загрози, як тероризм і руйнація навколишнього середовища. Але далі євразійський континент займав окреме місце в мисленні американських політиків. Перелік держав - загроз очолювали Росія та Китай, причому перша просувалась у ньому вниз, а другий - догори. Натомість, найкращі можливості політики вбачали у Північній Америці, Західній Європі та Східній Азії. Близький Схід, хоча й був стратегічно та політично важливим, не розглядався як безпосередній потенціал для розширення.Слід визнати, що більш невідпорна наступальна позиція, яку Сполучені Штати врешті - решт зайняли в колишній Югославії, фундаментально відрізнялась від позиції в цій сфері щодо колишнього Радянського Союзу та Китаю, де акцент робився на інституціональних обмінах, скороченні озброєнь і залишковому стримуванні. Щодо цих країн сутність американської політики не полягала ані в ізоляції, ані в інтеграції; натомість, Сполучені Штати прагнули стримувати вплив цих країн і протидіяти агресивності щодо країн, які не входять до кола ринкових демократій.В оцінках критичних і апологетичних напрацювань американської політології міжнародних відносин з проблематики стратегії задіяності і розширення слід обов'язково зважати на певні чинники і обставини. Остаточні рішення приймають люди із суб'єктивними підходами і поглядами, вони ж проводять політику. Цей аспект більше і навіть вирішальним чином береться до уваги в оцінюваннях контрманіпулятивної школи, яка буквально фільтрує їх крізь призму людських цінностей, інтересів та світосприйняття. Вона, за відповідними визначеннями, обов'язково звертає критичний погляд на обставини прийняття і реалізації рішень відповідальними за прийняття рішень політиків, а також весь спектр інших факторів, які впливають на їхнє сприйняття ситуації. Підходи представників маніпулятивної школи є переважно апологетичними щодо влади. Будучи безумовно значимими для формулювання фундаменту концепції, доктрини і стратегії задіяності та розширення, вони уможливлюють додатковий емпіричний матеріал для розуміння мотивації, яка йде до вищого державного керівництва від ближчого експертного оточення.Особиста позиція Б. Клінтона щодо наповнення безпекової і зовнішньополітичної частин доктрини і стратегії зумовлювалась переважно поглядами головних членів його адміністрації, починаючи від помічника з питань національної безпеки А. Лейка. Тут є важлива деталь, котра полягає у тому, що сам президент зосереджувався на внутрішньополітичних питаннях, оскільки прийшов до влади в обстановці стурбованості суспільства внутрішніми проблемами. Деефакто, і це підтверджується проведеним у цьому підрозділі праксеологічним аналізом матеріалів двох протилежних за підходами шкіл американської політології міжнародних відносин, протягом двох президентств він приділяв відносно меншу увагу міжнародним справам, еволюціонуючи не стільки через одержані раніше знання, скільки завдяки досвіду та усвідомленню значимості зовнішньої політики для ефективного курсу всередині країни та гарантування її безпеки.Б. Клінтон делегував більшу частку відповідальності за зовнішню політику своїм підлеглим, що особливо стосується початку його першого терміну, коли й розроблявся фундамент доктрини, яка переросла у державну безпекову стратегію задіяності і розширення. Слід погодитися з висновками контрманіпулятивної школи щодо того, що президент був поглинутий реалізацією своєї внутрішньополітичної програми, а проблеми, схеми, програми, різні варіанти конкретних дій у зовнішньополітичній сфері кожного разу готувалися значимими діючими особами адміністрації, до кола яких входили, окрім А. Лейка, У. Крістофер, Аспін і Берр гер. Більшість рішень приймалась під час вранішніх нарад з ними. Роль Клінтона зводилася до вимог обов'язково пов'язувати міжнародні рішення з внутрішньополітичними міркуваннями. Його здебільшого непокоїло те, яким чином зовнішня політика відіб'ється на внутрішніх справах, як вона вплине на населення та економіку. Особистості, які відповідали за формулювання засад зовнішньої політики, мали досвід роботи в адміністрації Дж.Картера, що зумовило переважно ліберальний контекст ідеологічної спрямованості стратегії задіяності і розширення. Адміністрація Клінтона намагалась підняти ліберальну хвилю до нових висот, зосереджуючи зовнішньополітичні зусилля на розповсюдженні та підвищенні впливовості ліберальних ідеалів, а також розширенні кола ліберальних капіталістичних демократій.Така концептуалізація зовнішньої політики зазнає як позитивних, так і гостро критичних визначень. Однак найбільше докладають зусиль так звані критичні теоретики, позиція яких резонує з нормативістською парадигмою, котра виходить з того, що саме новітні та адаптовані до вимог сучасності ідеї багатьма способами спрямовують шлях історії. Структура системи міжнародних відносин, з нашого погляду, загалом вписується у реалістський контекст, що полягає у верховенстві ролі держав та міждержавних альянсів. При цьому вплив внутрішніх чинників розвитку держави і суспільства обов'язково «пропускається» через ліберальну ідеологію, а загальні позиції і конкретні дії можновладців - крізь розробки політичної психології в рамках біхевіоризму.З нашого погляду, головні творці зовнішньої політики в адміністрації Б. Клінтона найбільш виразно враховували саме нові особливості загального міжнародного оточення, керуючись при цьому доцільністю зберегти вирішальну роль Америки у її формуванні. З цих причин проявилася вища готовність Америки до зовнішніх змін, порівняно із доктриною і стратегією нового світового порядку епохи Дж. Буша - старшого. Експертне оточення глави єдиної наддержави сучасності всередині 1990 - х років успішно переконало президента у тому, що внаслідок інформаційної революції і фундаментальних змін у транспортній та комунікаційній інфраструктурі для Сполучених Штатів більше неможливо діяти на засадах навіть обмеженого ізоляціонізму, оскільки віддалених загроз національній безпеці як основі американських державних стратегій тепер не існує. Урядові експерти, на противагу розробкам контрманіпулятивної або критичної школи, переконували адміністрацію у доцільності адаптування до нового міжнародного оточення через відмову від традиційного стримування та перехід до уніфікації світового співтовариства держав. На перше місце в епоху Б. Клінтона ставилися у таких планах перехідні країни. За всієї проблемності, яка спостерігалася у реалізації програм демократизації та втягування нових держав у ринкові відносини, стратегія задіяності відповідала новим умовам. Вдалося досягти основного - убезпечити світ від нових великих воєн та воєнних конфліктів. Діалектичний підхід обумовлює доцільність паралельного висновку про те, що разом з визначеним у світі розгорнувся новий виток суверенізації, який загострився на початку 21 - го століття. Звідси - зросла розмаїтість суперечностей і конфліктів, збільшення їх кількості на тлі обмежених шансів на велику війну з протистоянням ядерних потуг.Той факт, що маніпулятивні, а відтак і контрманіпулятивні розробки в епоху Клінтона мали значно менше поширення, ніж на початку ХХІ століття, пояснюється передусім вражаючими темпами розвитку американської економіки: у період 1993-2000 років реальний ВВП зріс на 32%, тобто щорічне зростання склало величезний за американськими мірками показник - біля 4%. Лише 3 % ВВП або 20 % бюджету направлялося на утримування і модернізацію збройних сил, що значно менше від часів холодної війни. Потреба в маніпулятивних технологіях забезпечення рейтингу держави та її керівництва була незначною і з огляду на те, що адміністрації Клінтона вдалося зберегти тісні зв'язки із Західною Європою і Японією, а водночас підштовхнути Москву в русло співробітництва, а не нагнітання конфліктності.То ж при визначенні наукової школи, яка далеко не все вважала правильним у зовнішній політиці Клінтона, ми переважно застосовуємо термін «критичний напрямок». Натомість саме після подій 11 вересня 2001 року та, особливо, з наростанням проблемності у війні з режимом Хусейна, розпочатій навесні 2003 року, розробки окремих маніпуляторів свідомістю поступово набувають системності і зростають у масштабах. У відповідь консолідуються критики зовнішньої політики адміністрації Дж. Буша - молодшого. Як наслідок, на тлі напрацювань окремих критиків у національних масштабах формується і заявляє про свою самостійність так звана контрманіпулятивна школа.