Десять років зовнішньої політики України: здобутки і перспективи. 1 страница

Україна з моменту здобуття своєї незалежності зарекомендувала себе як передбачуваний та миролюбний член міжнародного співтовариства. Основні стратегічні напрями української зовнішньої політики - інтеграція до Європейського Союзу, стратегічне партнерство з Російською Федерацією, Сполученими Штатами Америки, Польщею, дружнімі відносини із сусідніми державами. Стратегічною метою зовнішньої політики України є набуття повноправного членства у Європейському Союзі. Основу взаємовідносин між Україною та ЄС складають Угода про партнерство та співробітництво та Стратегія ЄС щодо України. Самміт ЄС у Гьотеборгу у червні 2001 р. прийняв рішення запросити Україну взяти участь у Європейській Конференції. Першочерговим кроком на шляху вступу до ЄС є членство у Світової організації торгівлі. Україна заслужила визнання серед держав-членів ООН. Яскравими свідченнями цього стали обрання України Головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 років, головування України в РБ ООН у березні 2001 року. За десять років незалежності Україна перетворилася на надійного партнера ООН у проведенні миротворчих операцій. Україна є найбільшим контрибутором до операцій ООН з підтримання миру серед європейських країн та входить до десяти найбільших держав-контрибуторів світу. Україна активно співпрацює з ОБСЄ та НАТО у питаннях, що стосуються миротворчості та питанні миру. Україна розвиває співробітництво з Радою Європи. Протягом свого членства у цій організації Україна стала стороною 33 європейських конвенцій і угод РЄ. Але наразі внутрішньополітична ситуація в країні негативно впливає на МВ України, в тому числі з ЄС. Європа не бачить того, що в Україні є демократія, оскільки опозиційні сили держави зараз знаходяться за гратами. Тому перспективи щодо втупу України в ЄС наразі немає.

Висновок: нестабільна ситуація у внутрішній політиці негативно сказується на звонішній політиці України. Це не дає їй рухатись вперед, а змушує топтатись на місці. Немає чіткого вектору політики, оскільки з кожною зміною влади в країні міняються й приорітети України.

72. Нові параметри міжнародної та європейської безпеки наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ століття. У середині 80-х рр. міжнародні відносини досягли критичної межі, у світі знову відродилася атмосфера "холодної війни". Виникла загроза ядерного конфлікту. Завершувався конфлікт СРСР та Афганістану. Розпочався новий конфлікт у Косово, що призвів до протистояння між НАТО (США) та ООН при підримці Росії. Країни світу знову сіли за стіл переговорів. Переговорний процес захопив широкий спектр озброєнь. 1989 р. у Відні розпочалися багатосторонні переговори про скорочення збройних сил і звичайних озброєнь в Європі. На зустрічі 22 країн — учасниць Наради з безпеки і співробітництва (НБСЄ) в листопаді 1990 р. в Парижі було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі, що визначав радикальне скорочення звичайних сил НАТО. Сток­гольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках, став важливим кроком у подальшому розвитку НБСЄ. 9 липня 1992 р. у Гельсінкі глави держав та урядів країн — учасниць НБСЄ ухвали­ли Декларацію Гельсінського саміту "Проблеми доби змін". Декларація зазначала подальше зміцнення інститутів НБСЄ, запровад­ження посади Верховного комісара у справах національ­них меншин, створення структури раннього попереджен­ня, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомчих візитів та місій допові­дачів. 14 грудня 1992 р. на засіданні Ради міністрів закор­донних справ у Стокгольмі було ухвалено Конвенцію про примирення і арбітраж в рамках НБСЄ та вирішено за­снувати посаду Генерального секретаря. Далі була підписана низка документів, що регулювала структурну діяльність НБСЄ (1993-1994 рр.). У 1995 році НБСЄ набуває статус організації (ОБСЄ).

Висновок: починаючи з 8-х рр. ХХ ст., світ зазнавав значних змін. Виснажлива гонка озброєнь, разні воєнні конфлікти, розпад СРСР та Юголсавії-все це впливало на глобальні МВ. Потрібно було врегульовувати ситуацію в цілому. З такою метою було створено НБСЄ (потім ОБСЄ). Впрдовж кінця 80-х – початок 90-хх рр. відбувалось формування структур цієї організації для подальшого її ефективного функціонування. На фоні цього виникали конфлікти з ін. МО, які теж були спрямовані на нібито досягнення миру у світі (НАТО), але насправді які захищали власні інтереси (конфлікт Косово). Тому потрібно було шукати спільну мову. Це були головні параметри міжнародної та європейської безпеки наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ століття.

. 73.Нові параметри європейської безпеки в 1993 – 1999 рр.: від “Пакту стабільності в Європі” 1993 року до прийняття Хартії європейської безпеки. Пакт Стабільності є ініціативою Європейського Союзу, що здійснюється під егідою ОБСЄ. У 1993 році Прем’єр-міністр Франції Едуард Балладур запропонував Пакт стабільності та безпеки в Європі. Його провідною думкою була організація під егідою Європейського Союзу всеєвропейської конференції задля миру та стабільності в Європі, що мала сприяти стабілізації країн Центральної та Східної Європи, які колись могли б приєднатися до Європейського Союзу. Перша конференція Пакту у травні 1994 року закінчилась підписанням декількох двосторонніх угод між цими країнами задля вирішення їхніх проблем з кордонами та національними меншинами. Рада міністрів Європейського Союзу згодом вирішила обмежити кількість країн-учасниць Пакту країнами-кандидатами до вступу в Європейський Союз. На Підсумковій конференції 20 березня 1995 року 54 країни-учасники схвалили Пакт. Він включав двосторонні угоди між Угорщиною, Румунією, Словенією та Словакією, а також з сусідніми країнами Східної Європи та Європейського Союзу. У грудні 1995 року була висунута нова ініціатива Франції: Процес задля стабільності та добросусідства у Південно-східній Європі (“Роямонтський процес”). Його метою була стабілізація регіону та поліпшення добросусідських відносин у Південно-східній Європі за допомогою декількох проектів, здійснюваних організаціями громадянського суспільства. У 1996 році Сполучені Штати Америки запропонували проект для Південно-східної Європи – Ініціативу зі співробітництва у південно-східній Європі (ІСПЄ) з метою заохочення співробітництва між країнами регіону та допомоги їм у підготовці до вступу до Європейського Союзу. ІСПЄ сприяє обговоренню економічних та екологічних проблем з точки зору запровадження спільних заходів і планів. У 1998р. міністр зовнішніх справ Франції запропонував створити загальний проект. Рік потому, під впливом кризи у Косові, французька пропозиція набула значної актуальності. Стало зрозуміло, що стабілізація у балканському регіоні потребує економічної підтримки. У лютому 1999 під час конференції по Косову у Рамбульє, Сполучені Штати Америки запропонували новий проект для Південно-східної Європи під егідою НАТО та Європейського Союзу. Німеччина відіграла керівну роль у складанні Пакту стабільності для Південно-східної Європи, що був підписаний 10 червня 1999р. у Кельні. Того ж дня Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію 1244 щодо Косова. Пакт стабільності був офіційно схвалений головами держав та урядів Європейського Союзу на зустрічі в Сараєво 30 липня 1999 року. Метою Пакту стабільності є підтримка країн регіону у їхніх намаганнях встановлення миру, демократії, дотримання прав людини та економічного процвітання задля перетворення Балкан на стабільний і багатий регіон. Пакт стабільності та Сараєвська декларація передбачають, що балканські країни згодом приєднаються до євроатлантичних структур (НАТО та Європейського Союзу) та до інших міжнародних організацій (наприклад, Світової організації торгівлі).

На Стамбульському саміті ОБСЄ в листопаді 1999 року, з метою посилення процесу політичних консультацій в межах ОБСЄ, було підписано 54 країнами Хартію безпеки Європи. У цьому документі відображена концепція безпеки світового співтовариства, орієнтована на XXI століття. В її основу покладено два принципи: колективності, при якій «безпека кожної держави-учасниці нерозривно пов'язана з безпекою всіх інших», і «першочерговим відповідальності ООН за підтримку міжнародного миру». ОБСЄ визначена як одна з основних організацій по мирному врегулюванню спорів в її регіоні і один з головних інструментів в області раннього попередження та запобігання конфліктам.

Тобто, головним питанням у рамках безпеки Європи на стан 1993-1999рр. можна назвати підтримку країн Балтики та Південно-Східної Європи у сферах демократизації цих регіонів з подальшою перспективою втсупу їх до ЄС та ін. прозахідних МО.

 

 

74. Від НБСЄ до ОБСЄ (Будапешт, 1994 р.). Основні інституції та місії ОБСЄ: суть, структура і вплив на сучасні міжнародні відносини.

Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), що раніше називалася Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), було започатковано як політичний консультативний орган, до якого увійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації. входять 56 держав-учасниківВідправною точкою в історії Організації є гельсінкський Заключний акт 1975 року та установа Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Нарада була скликана як постійно діючий міжнародний форум представників 33 європейських держав, а також США і Канади для вироблення заходів зменшення військового протистояння і зміцнення безпеки в Європі в період "холодної війни".Перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі відбулося у 1994 році на саміті в Будапешті.На даному етапі ОБСЄ діє в трьох "вимірах" - військово-політичному, економіко-екологічного і людському. "Людський вимір" має на увазі дотримання прав людини та основних свобод, без яких, на думку організації, неможлива міцна безпека (87). У цій області ОБСЄ працює за такими напрямками, як боротьба з торгівлею людьми, демократизація, проведення виборів, затвердження рівноправності чоловіків і жінок, права людини, свобода ЗМІ, права меншин, верховенство закону, терпимість і не дискримінація. Вищим органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів - Саміт (Зустріч на вищому рівні) - періодичні зустрічі глав держав чи урядів країн-членів ОБСЄ. Центральним керівним органом ОБСЄ є Рада міністрів закордонних справ (раніше Рада НБСЄ), який несе відповідальність за прийняття рішень. Крім того він може приймати рішення про створення груп для запобігання конфліктів і вирішення суперечок, про початок проведення операцій з підтримання миру і т.д. (85). РМЗС також вибирає Генерального секретаря ОБСЄ на трирічний термін. Основна функція останнього полягає в організаційній підтримці Діючого голови. Канцелярія Генерального секретаря здійснює операційну підтримку ОБСЄ під безпосереднім керівництвом Генсека. Повноваження Секретаріату містять у собі: підтримку місій і проектів ОБСЄ; здійснення контактів з міжнародними урядовими та неурядовими організаціями; координацію політики ОБСЄ у сфері економіки та захисту навколишнього середовища. Вища рада (Керівний рада) збирається на рівні директорів політичних департаментів або на відповідному йому рівні. Він покликаний обговорювати і формулювати принципи політичного і загального бюджетного характеру.Необхідно відзначити, що основою ОБСЄ є рівноправність для всіх держав-учасників, що ставить у рівне положення всі країни, не беручи до уваги рівень їх економічно-соціального розвитку, і відкриває двері для широкого діалогу з різних, в тому числі і економічних проблем. Те ж саме спостерігається і в політичному плані - всі держави-учасники ОБСЄ мають рівним статусом. Рішення приймаються на основі консенсусу, вони не носять юридично обов'язкового характеру, але мають велике політичне значення. Діяльність ОБСЄ має і ряд інших проблем, які перешкоджають створенню моделі загальної безпеки. Так, зоні дії ОБСЄ бракує умов для формування ефективного спільноти безпеки, так як вона охоплює демократичні і авторитарні держави і тягнеться від сучасних, багатих західноєвропейських та північноамериканських товариств до бідних, традиційних суспільств Центральної Азії.Незважаючи на те, що організація вважається унікальною, вона має слабкі сторони. По-перше, в рамках організації рішення приймаються на основі консенсусу, тобто вони не носять юридично обов'язкового характеру. Саме у зв'язку з вищезазначеним пунктом можна стверджувати, що ОБСЄ в якості системи колективної безпеки недієздатна. У неї відсутня формально міжнародно-правовий статус. По-друге, ОБСЄ не має механізмів примусу держав-членів виконувати взяті на себе зобов'язання в рамках організації. Саме з цієї причини ряд положень документів організації зневажаються. Гельсінські угоди та наступні документи ОБСЄ є політичними деклараціями (урочисто підписаними на вищому рівні), а не договорами і не вимагають ратифікації парламентськими установами та реєстрації в ООН на підставі статті 10 2 Статуту ООН як "договору і міжнародної угоди". Це означає, що нормативні акти організації висловлюють тільки політичну волю держав-учасників і не є міжнародними договорами в юридичному сенсі цього слова. Однак це не позбавляє їх правового значення - у практичному плані вважається, політична і моральна сила їх зобов'язань набагато вище ніж їх конкретний юридичний статус.

75. Процес розширення НАТО на Схід в 1990-х роках.

НАТО розширення на Схід — один із на­прямків трансформації НАТО в умовах присто­сування до нового військ.-політ, середовища 1990-х. Метою процесу розширення НАТО за рахунок країн Центр, та Схід. Європи прого­лошено поширення безпеки на весь євроатлан­тичний регіон. Із поч. 1990-х НАТО активно розвивала та інституціалізувала відносини з краї­нами Схід. Європи і СРСР. Створення в 1991 Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС) було покликано закріпити партнерські відносини, що почали формуватись між колиш­німи супротивниками в дип. та військ, сферах. У січні 1994 на Брюссельському саміті НАТО було проголошено про відкритість Альянсу для вступу інших європ. д-ав і започатковано іні­ціативу, спрямовану на поглиблення співробіт­ництва з можливими кандидатами — програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Вона стала першим механізмом, який забезпечив реаліза­цію між країнами-членами НАТО та країнами, що бажали приєднатися до Альянсу, співробіт­ництва на засадах, що діють усередині НАТО. 26.09.1995 на розгляд країн-членів НАТО було представлено «Дослідження з питань розши­рення НАТО», у якому визначались політ, та військ, аспекти розширення НАТО на Схід, а також окреслювались напрямки співпраці з країнами, що не мають планів вступати до НАТО. Велику увагу було приділено розвитку особливих відносин із Росією, що мали здійс­нюватися паралельно з розширенням Альянсу; водночас наголошувалось, що в питанні розши­рення Росія не може втручатися в процес прий­няття остаточних рішень. Щодо процедури вступу зазначалось, що в НАТО статусу асоційо­ваного членства запроваджуватись не буде, і тому виконання всіх передумов є необхідним для вступу. До таких передумов було, зокрема, від­несено обов'язкове розв'язання усіх міжетніч­них і територ. суперечок мирними засобами. Одночасно із заходами розвитку діалогу з країнами-кандидатами та внутр. адаптації Альянсу до розширення відбувався процес формування політики НАТО, спрямованої на подолання можливих негативних наслідків роз­ширення. Ця політика включала налагодження конструктивних відносин з Росією та непря­ме забезпечення безпеки для тих країн, які не будуть прийняті до НАТО у числі перших. 10.12.1996 країни-члени НАТО виступили із заявою, що вони не мають намірів, планів та причин розміщувати ядерну зброю на території нових членів Альянсу, а також жодної потреби змінювати будь-які аспекти ядерної політики. США також зобов'язувались продовжувати переговори про скорочення стратегічних ядер­них арсеналів. Навесні 1997 було внесено зміни до програми ПЗМ, спрямовані на посилення механізму політ, консультацій з країнами-парт-нерами, що залишаться за межами розшире­ного НАТО, того-таки року були підписані Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО та РФ 1997 і Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО 1997. 30.05.1997 програми співробіт­ництва у РПАС та ПЗМ було об'єднано в інсти-туційних рамках Ради євроатлантичного парт­нерства (РЄАП), яка остаточно визначила новий рівень співробітництва НАТО з країнами-парт-нерами. Практична реалізація планів розши­рення НАТО на Схід розпочалась на Мадридсь­кому саміті НАТО 1997, коли було ухвалено рішення про запрошення Польщі, Чехії та Угор­щини розпочати переговорний процес щодо вступу до НАТО. На Вашингтонському саміті НАТО 1999 ці країни підписали Вашингтонсь­кий договір 1949 і вступили до НАТО. Празький саміт НАТО 2002 ухвалив рішення про початок другого етапу розширення, на якому 29.03.2004 до Альянсу приєдналися Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія.

76.Посилення ролі Західно - європейського Союзу в системі регіональної безпеки

Західноєвропейський Союз існує з 1954 року і нині включає 10 держав Європи: Бельгію, Великобританію, Грецію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Португалію і Францію. Він має свою Раду та Секретаріат, які в січні 1993 року були переведені з Лондона до Брюсселя, та розташовану в Парижі Парламентську асамблею. У 1984 році діяльності Західноєвропейського Союзу було надано нового імпульсу з метою розвитку "власне європейської системи спільної оборони". У серпні 1987 pоку, під час ірано - іракської війни, експерти Західноєвропейського Союзу зустрілись у Гаазі, щоб обговорити спільні дії в Перській затоці для забезпечення свободи навігації по нафтових морських коридорах регіону, а в жовтні 1987 р. відбулась нова зустріч держав ЗЄС для координації їхньої військової присутності у Перській затоці у відповідь на здійснені у цьому регіоні напади на торговельні судна.У жовтні 1987 року в Гаазі ухвалили "Платформу щодо європейських інтересів безпеки", в якій заявили про свою рішучість зміцнити європейську опору НАТО. У цьому документі визначено відносини Західноєвропейського Союзу з НАТО та іншими організаціями, а також перспективи розширення ЗЄС.В листопаді 1989 pоку, коли Рада ЗЄС вирішила заснувати в Парижі Інститут вивчення проблем безпеки з метою сприяння розвитку власне Європейської системи безпеки.На засіданні Європейської ради, яке відбулося 9-10 грудня 1991 року в Маастрихті, було ухвалено низку рішень щодо спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки Європейського Союзу.. У свою чергу держави - члени Західноєвропейського Союзу ухвалили рішення стосовно ролі ЗЄС та його відносин з Європейським Союзом та Північноатлантичним альянсом. Передбачено: запросити членів ЄС приєднатись до ЗЄС чи звернутись із проханням про надання їм статусу спостерігачів;здійснити поетапне перетворення ЗЄС на оборонний компонент ЄС, втілювати в життя ухвалені ЄС рішення і заходи оборонного значення…19 червня 1992 року міністри закордонних справ і міністри оборони держав - членів ЗЄС провели зустріч поблизу Бонна, присвячену подальшому зміцненню ролі ЗЄС, і ухвалили Петерсберзьку декларацію. Декларація накреслює головні напрями майбутнього розвитку Західноєвропейського Союзу. Держави ЗЄС заявили про свою готовність виділити свої військові контингенти з усього спектра звичайних збройних сил для виконання військових завдань під керівництвом ЗЄС. "Петерсберзькі місії", включають гуманітарні та рятувальні операції, завдання з підтримки миру та застосування збройних сил для врегулювання кризових ситуацій, включно з миротворчими операціями. У Петерсберзькій декларації члени ЗЄС зобов'язуються підтримувати заходи, здійснювані НБСЄ та Радою Безпеки ООН з метою запобігання конфліктам і підтримки миру.Амстердамський договір передбачає, що ЗЄС є невід'ємним чинником у розвитку ЄС. ЗЄС має надавати підтримку ЄС у формулюванні оборонних аспектів спільної зовнішньої політики та політики безпеки; в свою чергу ЄС має сприяти зміцненню інституційних зв'язків із ЗЄС "з метою можливої інтеграції Західноєвропейського Союзу в ЄС, якщо таке рішення буде прийняте Європейською радою". 9 травня 1994 року Рада міністрів ЗЄС на своєму засіданні в Люксембурзі оприлюднила Кірхберзьку декларацію, у якій висловлено згоду на надання дев'ятьом центрально- і східноєвропейським країнам, що підписали з ЄС "Угоди про Європу", статусу "асоційованих партнерів"² (на відміну від асоційованого членства Ісландії, Норвегії та Туреччини). Була створена гнучка система з трьома різними рівнями членства та партнерства плюс статус спостерігача:

члени (усі члени ЗЄС є водночас членами НАТО та ЄС);

асоційовані члени (члени НАТО, але не члени ЄС);

асоційовані партнери (не є членами ні НАТО, ні ЄС);

спостерігачі (члени ЄС але не НАТО. Данія також вибрала для себе статус спостерігача).

77. Маастрихтський процес і утворення ЄС у 1992 р.

Ідеї створення домінуючого міждержавного утворення, які лунали на протязі історії Європи, з особливою силою почали набирати обертів після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з’явився цілий ряд організацій – Рада Європи, Західноєвропейський Союз, НАТО.Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів.9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”) Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).

18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала “локомотивом” європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).

10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору.

Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.

Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.

Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому).

На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).

23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом).

Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).

Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою “Римські договори”.

8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.

У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.

На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС.

1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.

1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція.

1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття “Європейський Союз” з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні “три колони” Європейського Союзу:

“перша колона” – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;

“друга колона” – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);

“третя колона” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.В економічному сенсі прийняттяМаастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначенихМаастрихтським договором.

Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.

78.ЄС і розвиток інтеграційних процесів у Європі в 1993 – 2012 рр.

Європейський сою з (Євросоюз, ЄС) - економічне і політичне об'єднання 27 європейських держав, що підписали Договір про Європейський союз (Маастріхтський договір). ЄС – міжнародне утворення, що поєднує ознаки міжнародної організації і держави, проте формально він немає ні тим, ні іншим. Союз є суб'єктом міжнародного публічного права, має повноваження на участь в міжнародних відносинах і грає в них велику роль.Головним нововведенням, пов'язаним із створенням Європейського союзу, в порівнянні з іншими міжнародними утвореннями, є те, що члени Союзу відмовилися від певної частини національного суверенітету ради створення політичного об'єднання з єдиною структурою.У 1992 всіх держави, що входить в Європейське співтовариство, підписали Договір про створення Європейського союзу - Маастріхтський договір. Маастріхтський договір заснував три опори ЄС (pillars):

1. Економічний і валютний союз (ЕВС)

2. Загальну зовнішню політику і політику безпеки(ОВПБ)

3. Загальну політику в області внутрішніх справ і юстиції.У 1994 в Австрії, Фінляндії, Норвегії і Швеції проводяться референдуми про вступ в ЄС. Більшість норвежців знов голосують проти.Австрія, Фінляндія (з Аландськимі островами) і Швеція стають членами ЄС з 1 січня 1995.Членами Європейської асоціації вільної торгівлі залишаються лише Норвегія, Ісландія, Швейцарія і Ліхтенштейн.У 1997г. членами Європейського співтовариства був підписаний Амстердамський договір (набув чинності в 1999г.). Основні зміни за Амстердамським договором торкалися: