Поняття та ознаки сторін в адміністративному процесі

Одну із провідних ролей у адміністративному процесі, безпе­речно, відіграють такі його учасники як сторони. Поняття сто­рін у теорії юридичного процесу є узагальнюючим і одночас­но включає в себе поняття "позивач" і "відповідач". Такий са­мий зміст поняття "сторони", тобто його поділ на позивача і відповідача, отримав відповідне закріплення у ст. 50 КАС Ук­раїни.

Провідна роль цих учасників адміністративного процесу обумовлюється тим, що саме завдяки їм та їхній поведінці, во­левиявленню виникає і розвивається вказаний процес. Однак, важливо наголосити, що мозивачем і відповідачем є не будь-які особи, а лише ті, між якими виник правовий спір (кон­флікт). Також сторони адміністративного процесу є особами, які беруть участь у справі з метою захисту власних прав, сво­бод та інтересів.

Лище наявність у позивача і відповідача протилежних, взаємовиключаючих позицій є підставою для порушення адмі­ністративної справи у суді. Для того аби процес по конкретній справі виник необхідна наявність двох сторін з протилежними інтересами. Тому коли позивач не може вказати на конкретно­го порушника своїх прав, процес не може виникнути; якщо під час розгляду та вирішення справи одна із сторін вибуває (смерть і неможливо здійснити правонаступництво у справі) процес має бути припинений. У той же час процес може ви­никнути і розвиватися лише у тому випадку, якщо сторони мають протилежні матеріально-правові інтереси. Якщо ж ці інтереси співпадають, процес по справі втрачає сенс і також має бути зупиненим'.

З огляду на ту обставину, що сторони адміністративного процесу лише передбачають (допускають) свою правоту у спо­рі, що виник, факт достовірності їх вимог і заперечень ще слід довести у судовому порядку, то, відповідно, у кожної із сторін є власний суб'єктивний інтерес, який обумовлений їх процесу­альним статусом.

Тобто, є суб'єктивний інтерес позивача та суб'єктивний інтерес відповідача, який полягає в отриманні ними позитив­ного для кожного із них рішення адміністративного суду.

Своєю чергою інтерес позивача та відповідача може бути двох видів:

1) матеріально-правовий інтерес. Для позивача він означає за­доволення його вимог, претензій, викладених у адміністра­тивному позові. Матеріально-правовий інтерес відповідача зводиться до спростування судом вимог, претензій позива­ча, викладених ним у адміністративному позові;

2) процесуально-правовий інтерес. Такий інтерес позивача по­лягає у отриманні ним судового рішення на його користь; отриманні судового рішення про задоволення позову. Про­цесуально-правовий інтерес відповідача означає постанов-лення такого рішення адміністративного суду, яким би бу­ло відмолено у задоволенні вимог позивача.

Тому цілком справедливо, що, по-перше, сторони прийма­ють участь у адміністративному процесі від свого імені, по-друге, з метою захисту власних специфічних, суб'єктивних публічно-правових прав^. Так, наприклад, представник, здійс­нюючи процесуальні дії у межах розгляду конкретної адміністративної справи, разом із тим прагне реалізувати інтерес саме тієї особи, яку він представляє, а не свій власний інтерес. Навіть представляючи інтереси іншої особи, процесуальний представник діє від її імені у межах повноважень, визначених цією особою.

Проаналізовані види інтересів у адміністративному процесі доводять абсолютну відмінність (протилежність) інтересів по­зивача і відповідача.

Виходячи із процесуально-правового інтересу, який намага­ються задовольнити сторони адміністративної справи, можна сказати, що судове рішення, постановлене за результатами розгляду та вирішення публічно-правового спору, як правило, стосується винятково позивача і відповідача. Саме у судовому рішенні судом дається оцінка фактичним обставинам справи, розмежовуються права та обов'язки учасники спірних публіч­но-правових відносин. Прийнявши рішення по адміністратив­ній справі, суд, таким чином, вирішує спір по суті, остаточно підбиваючи підсумок шодо спірного правовідношення.

Крім того, набуття процесуально-правового статусу позива­ча і відповідача відповідними учасниками правовідносин від­бувається лише у разі, якщо вони наділені правосуб'єктністю.

Традиційно правосуб'єктність учасників правовідносин, у тому числі і сторін, складається із двох елементів: правоздат­ності та дієздатності.

Правоздатність сторін адміністративного процесу означає їх здатність мати процесуальні права та обов'язки в адмініст­ративному судочинстві (ч. 1 ст. 48 КАС України).

Адміністративна процесуальна дієздатність сторін адмі­ністративного процесу — здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові, належить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатни­ми, а також фізичним особам, що досягли цього віку, у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони, відповід­но до законодавства, можуть самостійно брати участь (ч. 2 ст. 48 КАС України).

Наявність у сторін правосуб'єктності є необхідною умовою виникнення та розвитку адміністративного процесу за їх учас­тю. Особа неправоздатна, особа обмежена у дієздатності чи взагалі визнана недієздатною не може виступати повноцінним учасником адміністративного процесу, її дії не викликають ніяких правових наслідків.

Процес, порушений за ініціативою неправоздатного чи не­дієздатного позивача, надалі не розвивається, якщо ж адмініст­ративна справа вже порушена, то вона припиняється.

Так, наприклад, відповідно до ч. З ст.ст. 108 КАС України, позовна заява повертається позивачеві, якщо вона:

1) подана особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності;

2) подана від імені позивача особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Згідно із ст. 155 КАС України, суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо:

1) її подано особою, яка не має адміністративної процесуаль­ної дієздатності;

2) її від імені позивача подано особою, яка не має повнова­жень на ведення справи.

Крім того, якщо особі не належить право звертатись до адміністративного суду із певною правовою вимогою або ж ця вимога звернена до особи, яка не зобов'язана по ній відповіда­ти, то суд першої інстанції, встановивши такі обставини, про­водить заміну неналежної сторони (ст. 52 КАС України).

Виходячи із положень КАС України, які закріплюють про­цесуальні повноваження та види сторін адміністративного про­цесу (ст.ст. 48-51), можна зробити висновок, що такими сто­ронами можуть бути різні за своєю організаційно-правовою побудовою та статусом суб'єкти.

Сторонами адміністративного процесу є (ст. 50 КАС Ук­раїни), як було визначено, є позивач і відповідач.

Позивачем і відповідачем можуть бути такі категорії суб'­єктів:

1) фізичні особи — громадяни України, іноземці чи особи без громадянства;

2) юридичні особи — підприємства, установи, організації;

3) суб'єкти владних повноважень, а саме: орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними влад­них управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Слід наголосити на тому, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відпові­дачами лише за адміністративний! позовом суб'єкта владних повноважень у таких випадках:

1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян;

2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;

3) про примусове видворення іноземця чи особи без грома­дянства з України;

4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);

5) в інших випадках, встановлених законом.

З вищевикладеного бачимо, що позивачем в адміністра­тивній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень. Відповіда­чем в адміністративній справі є суб'єкт владних повнова­жень, якщо інше не встановлено КАС України.

Наявність сторони-суб'єкта владних повноважень у спірних правовідносинах, які будуть розглядатись та вирішуватись адміністративним судом є обов'язковою, оскільки в іншому разі такі відносини втрачають ознаки публічних, а відтак вже не можуть відноситись до справ адміністративної юрисдикції. Відсутність суб'єкта владних повноважень у спірних право­відносинах прямо вказує на їх приватно-правовий характер і такі справи мають розглядатись загальними, а не спеціалізова­ними судами загальної юрисдикції.

Звернення позивача до суду із адміністративним позовом дозволяє адміністративному суду зробити припущення, що між цим позивачем і вказаним у позовній заяві відповідачем, існують певні матеріальні правовідносини, які набули ознак спірних внаслідок того, що, на думку позивача, його оспорює чи порушує відповідач.

Сторони правовідношення, існування якого допускається, відповідно стають сторонами у процесі по даній справі. Проте це в жодному разі не означає, що сторони у процесі завжди відповідають сторонам публічно-правового відношення. Після розгляду справи по суті може виявитись, що між сторонами взагалі відсутні будь-які відносини'.

Тому порушенню адміністративної справи у суді мають пе­редувати дійсні, наявні публічно-правові відносини між пози­вачем і відповідачем. Відсутність між сторонами правового відношення, урегульованого нормами публічного права, ви­ключає можливість виникнення адміністративного процесу. Так, наприклад, адміністративна справа буде порушена у суді лише за умови перебування позивача і відповідача у держав­них службових правовідносинах.

Виходячи із положень ст. 17 КАС України, до публіч­но-правових відносин між позивачем і відповідачем, які будуть розглядатись і вирішуватись адміністративними судами, слід віднести:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реа­лізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних дого­ворів;

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у ви­падках, встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим проце­сом чи процесом референдуму.

Процесуальна позиція позивача і відповідача, крім того, ха­рактеризується різною поведінкою цих учасників адміністра­тивного процесу. Так, позивач займає активну, "наступальну", позицію в адміністративному процесі, яка виражається у вису­ненні через адміністративний суд до відповідача певних ви­мог. Завдяки позивачу порушується адміністративна справа у суді, саме він надалі певним чином визначатиме можливість розвитку процесу. Натомість відповідач, як правило, займає пасивну, "оборонну", позицію у процесі, намагаючись спро­стувати доводи та аргументи позивача.

Задля належної реалізації своїх процесуальних позицій, за­безпечення своїх суб'єктивних інтересів сторони наділені від­повідним обсягом процесуальних повноважень, якими вони вправі вільно розпоряджатись, впливаючи таким чином на спірні правовідносини, які є предметом судового розгляду. Сторони, завдяки своїм процесуальним повноваженням, мо­жуть змінити перебіг адміністративного процесу, домовившись між собою, наприклад, про укладання мирової угоди.

Обов'язок сплатити судові витрати, які виникають у зв'язку із розглядом адміністративним судом публічно-правового спо­ру, повністю покладається на сторони, оскільки, по-перше, адміністративна справа порушується і розглядається судом ви­ключно у інтересах позивача та відповідача, по-друге, усі ви­трати по справі виникають у зв'язку із спором цих осіб'.

Наведений аналіз особливостей сторін адміністративного процесу дозволяє зробити висновок, що позивачем у адмініст­ративному процесі слід визнати фізичну або юридичну особу, на переконання якої порушено чи оспорюються її суб'єктивні права і яка у зв'язку із цим звертається до суду із адміністра­тивним позовом.

Подібне за змістом визначення позивача міститься і у ст. З КАС України — це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного су­ду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання пов­новажень якого подана позовна заява до адміністративного суду.

Натомість відповідач — фізична або юридична особа, яка, на думку позивача, має відповідати по заявленим до адмініст­ративного суду вимогам і яка залучається останньою до адмі­ністративного процесу. Згідно із Кодексом адміністративного судочинства України, відповідач — суб'єкт владних повнова­жень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача (ст. З КАС України).

Отже, і позивач, і відповідач у адміністративному процесі є лише його можливими сторонами (учасниками), оскільки по­зивач може й помилятись щодо дійсного порушення чи неви­знання своїх прав, свобод та інтересів. Так само позивач може помилятись і щодо особи відповідача, вказуючи на особу, яка зовсім не причетна до порушення чи оспорювання прав, сво­бод та інтересів цього позивача.

Наприклад, позивач (працівник ОВС) вважає, що його не­правомірно було понижено в спеціальному званні на один ступінь, оскільки такий вид дисциплінарного стягнення, на ЙОГО переконання, не передбачений законодавством. У зв'язку з цим позивач звертається до адміністративного суду із вимо­гою визнати за ним право на збереження наявного спеціально­го звання. Але оскільки таке стягнення закріплено Законом України "Про дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України"', то особа, понижена у спеціальному званні, не має права вимагати збереження наявного спеціального звання. Відповідно, особа понижена у спеціальному званні, зважаючи на такі обставини справи, не може бути позивачем.

Отже, викладене дозволяє навести такі ознаки сторін адмі­ністративного процесу:

1) мають власний відмінний від інших інтерес щодо резуль­татів розгляду та вирішення публічно-правового спору;

2) сторони вступають у адміністративний процес з метою за­хисту власних, суб'єктивних прав, свобод, інтересів, а від­так, діють від власного імені;

3) адміністративна справа порушується виключно в інтересах та завдяки волевиявленню сторін;

4) сторони адміністративного процесу обов'язково мають бу­ти наділені відповідним обсягом правосуб'єктності;

5) правовідносини між позивачем і відповідачем регулюють­ся диспозитивним методом правового регулювання, тоді як відносини між цими суб'єктами і судом грунтуються на імперативно-диспозитивних засадах;

6) набуттю особами статусу сторін адміністративного проце­су мають передувати публічно-правові відносини між можливим позивачем і відповідачем;

7) сторонами адміністративного процесу є: фізичні (громадя­ни України, іноземці чи особи без громадянства), юри­дичні особи (підприємства, установи, організації"), суб'єкти владних повноважень (орган державної влади, орган міс­цевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконан­ня делегованих повноважень);

8) однією із сторін адміністративного процесу обов'язково виступає суб'єкт владних повноважень;

9) остаточне рішення по адміністративній справі безпосеред­ньо поширюється на сторони;

10) судові витрати, які виникають у зв'язку із порушенням адміністративної справи покладають на сторони.