Проблема взаємодії і взаємовпливів. Модернізаційна версія

Модернізаційна версія

Марксизм і націоналізм

Консервативний підхід

Націоналізм з погляду психології

Націоналізм, нацизм і фашизм

Націоналізм і расизм

 

 

Відповідь на запитання «що таке націоналізм?» на рівні формальної дефініції навряд чи влаштує нас, якщо не відповісти на нього в іншому варіанті, а саме, з погляду внутрішнього функціонування й розвитку цього феномена та його місця в житті суспільства. Користуючись висловом Р. Шпорлюка, можна сказати, що від «арифметики» націоналізму ми маємо перейти до його «алгебри».

Націоналізм — поліморфний і поліфункціональний феномен, його дія проявляється у різних сферах життя людського суспільства. Націоналізм існує на політичному рівні, як відповідний рух. Як ідеологія, він сформульований у певній доктрині (чи доктринах), які обґрунтовують природу і права певних людських спільнот — націй та легітимних взаємин між цими спільнотами на міжнародному рівні. Зрештою, існує економічна «інкарнація» націоналізму, психологічна тощо. «В ідеальному варіанті, — стверджує Е. Сміт, — націоналізм дає розрахунок необхідних ресурсів і рецепт оптимального способу життя, необхідних для забезпечення автономії та автентичності; якщо цього не вдається досягти, націоналісти змагаються за максимальний контроль над своєю землею та її ресурсами. До того ж, націоналізм діє ще на соціальному рівні, вимагаючи єдності й дієвості «народу», рівності людей, як громадян, перед законом та їхньої участі в суспільному житті задля «національного блага». Дивлячись на націю як на родину «з великої літери», він прагне створення духу національної єдності й братерства серед членів нації; ось чому він проповідує соціальну єдність кожної нації.

Проте в найзагальнішому розумінні націоналізм варто розглядати як різновид історичної культури та громадянського виховання, той, що перекриває собою або замінює старі моделі релігійної культури та сімейного виховання. Націоналізм — це дещо більше за політичний стиль чи доктрину, це — форма культури, ідеологія, мова, міфологія, система символів та форма свідомості, що набула всесвітнього значення...» ²⁵

Безперечно, охопити усі згадані вияви націоналізму та здійснити їх науковий аналіз у рамках однієї книги неможливо. Отже, розглянемо ті з них, які найдокладніше досліджені й узагальнені в науково-теоретичних та ідеологічних розробках.

 

 

Націоналізм: міфологія

 

Більшість дослідників, як тих, що ставляться до націоналізму нейтрально, так і тих, які підкреслюють його негативні соціальні, політичні та інші прояви, визнають, що як у суспільній свідомості, так і в наукових дослідженнях уже склався певний комплекс усталених стереотипів стосовно націоналізму. Усе це становить своєрідну «міфологію» цього явища. Є міфологія націоналізму як така, що сформувалася у процесі його історичної еволюції, і міфологія «про націоналізм», що виникла внаслідок його взаємодії з іншими світоглядними системами та спроб його наукового аналізу. Зауважимо, що міфологічні уявлення та спосіб мислення, характерні для націоналізму чи його критиків, не є специфічними рисами самого націоналізму. Власні міфи має будь-яка ідеологічна система, оскільки міф — неодмінний компонент будь-якого світогляду, навіть раціоналістичного.

Зважаючи на наше прагнення до об’єктивності (що буде нашим власним міфом), звернемося до міркувань тих дослідників, які належать до різних інтелектуальних традицій (наголосимо, що цю відмінність між «школами» ми вважаємо умовною). Британський неомарксист Том Нейрн у книзі «Розпад Британії: криза і неонаціоналізм» (The Break-Up of Britain: Crisis and Neo-Nationalism) привертає увагу до таких «концептуальних міфів» щодо націоналізму, які він сам влучно охарактеризував як «фольклор націоналізму». Нейрн уживає термін «міф» як відповідник слова «стереотип».

Насамперед, це детерміністський міф (стереотип) про те, що націоналізм — це загалом історично зумовлена внутрішніми потребами суспільства стадія його розвитку, або «стадія росту», якщо скористатися терміном популярної теорії. Це, стверджує Нейрн, визнають представники як матеріалістичної, так і ідеалістичної філософії. Щоправда, перші (зокрема, марксисти) пов’язують появу націоналізму з виникненням національної ринкової економіки і буржуазії, тоді як другі ідентифікують «історичну необхідність» його народження з потребами колективної особистості, її духу, який має знайти своє вираження саме в націоналізмі.

Цікаво й те, що представники обох напрямів вважають епоху націоналізму «перехідною». Після неї має прийти епоха інтернаціоналізму — це погляд марксистів, або ж епоха вищої гармонії Світового Духу — так вважають їхні опоненти.

Звідси випливає ще один міф — згадана «постнаціоналістична» епоха досяжна лише в тих суспільствах, де розвивався «нормальний», «природний» націоналізм. Відповідно, виникає поділ на «поміркований», «цивілізований», «прогресивний» націоналізм (у різних версіях він дістає назву «ліберального», «громадянського» тощо) та його протилежність — «екстремістський», «агресивний» і т. ін.

Ще один елемент «фольклору» — уявлення про те, що націоналізм є породженням не лише внутрішніх, об’єктивно зумовлених потреб суспільства, а й, передусім, наслідком певних психологічних потреб особистості. Він постачає народам та окремим індивідам дуже важливий товар — «ідентичність», самоусвідомлення.

«Увесь цей фольклор націоналізму, — зауважує Т. Нейрн, — не можна вважати абсолютно хибним. Якби він був таким, він не діяв би як міф. З іншого боку, він також був би недієздатним, якщо був би істинним...» ²⁶.

Е. Ґелнер, послідовний і сумлінний критик марксизму в питаннях теорії націоналізму, у книзі «Нації і націоналізм» також наводить декілька «помилкових теорій» націоналізму (він їх називає також і міфами), характерних як для самого націоналізму-доктрини, так і для його ідеологічних опонентів. Слідом за своїм марксистським колегою Ґелнер вважає основним і найпоширенішим міфом націоналізму уявлення про його «природність» і самодостатність. Прихильники цього міфу (серед них переважають націоналісти) дотримуються думки, що відсутність націоналізму може бути викликана лише певними несприятливими обставинами, наприклад насильницьким придушенням цієї природно зумовленої сили.. Національність, самоідентифікація людини з певною нацією — це така сама природна річ, як група крові чи наявність органів зору. Не менш природним для націоналіста є й те, що люди однієї національності мають також належати до однієї національної держави.

Цьому міфові суперечить інший. Згідно з ним, націоналізм — це лише штучний ідеологічний витвір, який абсолютно не відповідає потребам суспільства; він з’явився унаслідок «прикрого випадку». Політичне життя навіть в індустріальних суспільствах не потребує націоналізму. Найвиразніше цей погляд сформульований представником консервативної «школи» І. Кедорі.

Марксистські мислителі стали, на думку Ґелнера, авторами наступного досить поширеного міфу — «теорії помилкової адреси». Подібно до того, як екстремістська частина мусульман-шиїтів вважає, що архангел Гавриїл помилково передав волю Аллаха Мухамедові (замість того, щоб повідомити про неї Алі), «класичні» марксисти загалом вважають, що послання історії було адресоване класам, але внаслідок якоїсь прикрої «поштової помилки» було доставлене націям.

І, нарешті, останнє «міфологічне» уявлення про націоналізм, за Ґелнером. Автор називає його «теорією Богів Темряви». Націоналізм у цьому варіанті — це породження атавістичних сил, голосу крові, ірраціональна сила. Цей погляд характерний як для противників націоналізму, так і для його прихильників й адептів ²⁷.

Окремо від стереотипних уявлень про націоналізм існує певний набір міфів, які можна вважати інтелектуальною власністю самого націоналізму. Американський історик Бойд Шейфер пропонує на аналітичному рівні відрізняти такі види націоналістичних міфів: метафізичні, «фізичні» (пов’язані з біологією, географією тощо), культурні та лінгвістичні, політичні, економічні та історичні. Цей поділ застосовано лише для зручності викладу історичного матеріалу у книзі Б. Шейфера «Обличчя націоналізму», отже, він є абсолютно умовним. Наприклад, до «фізичних» міфів можна віднести й економічні та політичні, а культурні та історичні (які також перетинаються) — до метафізичних. Утім полишимо цю схоластику і звернемося до конкретних прикладів.

Найпоширеніший варіант націоналістичного метафізичного міфу — ідея про обраність певної нації, її особливу місію або ж особливу природу, походження. Можна згадати іудейську версію — євреї, як богообраний народ, італійську — ідею Дж. Мадзіні про особливу місію італійців у світі, німецьку — міркування Й.-Г. Фіхте про те, що нація — це реальний вияв божественного, індійську — заклик Шрі Ауробіндо Ґош до співвітчизників вірити у те, що вони є знаряддям Бога, і, відповідно, — індійська нація — це творіння Боже, тощо. В середині XIX ст. американські публіцисти проголошували особливу місію і долю своєї нації у світі, а на початку XX ст. сенатор Альберт Беверідж стверджував, що Господь «позначив американський народ як обрану націю, яка має відродити світ». Видатний російський письменник Ф. Достоєвський вважав російський народ особливим носієм християнської ідеї. Бури у Південній Африці порівнювали себе з юдеями, після вигнання останніх із Єгипту, і вважали себе носіями колонізаторської місії, освяченої божественною волею ²⁸. Зрозуміло, що ці міфи ставали частиною культурної спадщини, частиною історичного міфу. Саме до нього ми й звернемося як до центрального елемента націоналістичної міфології.

Як уже згадувалося, національний (націоналістичний) міф є обов’язковим елементом, складовою національної свідомості, а в ширшому контексті — важливою умовою самого існування етнічної групи в домодерні часи (Армстронг, Сміт), і нації у модерні часи. Міф у цьому розумінні має надзвичайне функціональне значення. В модерну епоху, тобто в епоху націотворення, відбувається легітимізація національного міфу: тут важливу роль відіграє історія, яка дає «наукове обґрунтування» міфові. Національний міф стає тотожним історичному.

Наведемо приклад конкретизації і легітимізації націоналістичного історичного міфу на прикладі етногенетичних версій слов’янських народів (російського, українського, білоруського), який подає російський дослідник Віктор Шнірельман. За його спостереженнями, ці версії склалися наприкінці XIX — у 20-ті роки XX ст., і після розпаду СРСР були відновлені патріотичною історіографією (у період радянської влади їх заступив офіційний ідеологічний міф про споконвічну єдність цих народів, своєрідний варіант панславізму).

Спільними ознаками націоналістичного міфу згаданих трьох народів В. Шнірельман вважає:

1. Твердження про надзвичайну задавненість певної культури й мови. Він пов’язаний з боротьбою за територію і має ознаки «синдрому Робінзона Крузо».

2. Прагнення якнайбільше задавнити сучасні етнополітичні кордони і зробити їх якнайширшими.

3. Безумовна ідентифікація своєї етнічної групи з певною мовою, яка нібито властива цій групі з давніх-давен.

4. Упевненість у тому, що територія власного етносу була місцем формування не тільки цього етносу, а й «молодших» етнічних груп — синдром «старшого брата».

5. Намагання ідентифікувати власних предків з яким-небудь «славетним» народом, добре відомим за писемними чи фольклорними джерелами.

6. Претензії на історичний пріоритет деяких культурних чи політичних досягнень своїх предків у порівнянні з предками сусідніх народів.

7. Перебільшення ступеня етнічної консолідації у давні часи.

8. Конструювання образу «зовнішнього ворога», боротьба з яким консолідує етнос.

9. Зарахування до своєї спільноти інших етнічних груп, що має довести силу власного етносу.

Усі згадані риси націоналістичних міфологем, як вважає В. Шнірельман, мають цілком зрозуміле «функціоналістське» підґрунтя: вони спрямовані на легітимізацію територіальних чи політичних амбіцій певного етносу, створення для нього психологічного комфорту й престижності, що полегшує конфронтацію даного етноса з іншими етносами, зміцнює його внутрішню солідарність тощо ²⁹. Неважко помітити, що ці риси цілком відповідають загальному наборові націоналістичних міфів, характерних для будь-якої нації. Варто лише зауважити, що в країнах, де період національного «відродження» чи націотворення став уже давньою історією, подібні міфи існують як усталений елемент масової свідомості, свого часу створений романтичною чи навіть позитивістською історіографією та «інстальований» через систему початкової освіти, її зусиллями він відтворюється й далі. Наукове осмислення національного досвіду загалом значно відрізняється від цих уявлень. В умовах «національного відродження» згаданих слов’янських народів етнонаціональний міф присутній і в наукових розробках (він або реставрується, або формується заново).

Отже, повторимо: міф є обов’язковим, невід’ємним елементом націоналістичного світогляду, він виконує цілу низку важливих ідеологічних функцій, передусім, функцію об’єднання, інтеграції етнічної групи чи нації.

 

Націоналізм: доктрина

 

Чи справді націоналізм можна охарактеризувати як «доктрину», «теорію», «ідеологію» або «світогляд»? Чи не завеликий кредит він отримує з такими епітетами? Чи має він своїх видатних мислителів? Чи загальний набір принципів націоналізму, його, так би мовити, «споживчий кошик», зводиться до апології примітивних расових чи кровних інстинктів, що легко сприймаються обивателем, або ж запозичених в інших доктрин принципів? Можливо, націоналізм — це лише ідеологічний покидьок, витвір безвідповідальних дій купки інтелектуалів, або ж наслідок змагань бюрократичної еліти, що прагне перерозподілу влади? Усі ці питання логічно виникали й виникають, коли дослідники намагаються оцінити ідеологічну вагу націоналізму в історії та сучасному житті.

Найпоширенішим був погляд (чимало дослідників, особливо ліберальної та неомарксистської орієнтації, дотримуються його і понині), згідно з яким націоналізм є доктринально мізерним. Е. Ґелнер вважав, що як доктрина націоналізм узагалі не вартий аналізу, і місце будь-якого «націоналістичного класика» завжди може бути вакантним — заступити його легко, оскільки доктринальний набір націоналізму досить вузький і не надто вишуканий. Б. Андерсон, як ми вже згадували, не визнає існування видатних націоналістичних мислителш. Для Г. Сетон-Вотсона суть націоналізму зводиться до застосування народженої Просвітництвом доктрини суверенності народу щодо національних спільнот. Решта його доктринальних принципів — це риторика ³⁰. Загалом прихильники такого підходу мають рацію, але — до певної міри. Можна погодитися з тим, наприклад, що основні націоналістичні постулати, сформульовані тим чи іншим ідеологом, не належать до інтелектуально витончених шедеврів. Не викликає сумнівів і те, що ці постулати, загалом сформульовані в XIX ст., залишаються незмінними, отже, кожний «новий» націоналістичний месія «відкриває Америку» лише для себе. Проте подібні закиди, які хибують передусім на інтелектуалістську зверхність, можна адресувати й будь-якій іншій доктрині, що претендує на масове сприйняття. Чи можна вважати інтелектуально вишуканими, скажімо, писання апологетів первісного християнства? Чи змінилися основні принципи західного лібералізму у порівнянні з часами, коли жили його «класики»? Ці риторичні запитання можна продовжувати, але сенсу в цьому немає. Цілком зрозуміло, що націоналістична доктрина, як і будь-яка інша, потребує докладного, всебічного й позбавленого політичної чи інтелектуальної упередженості аналізу.

Е. Сміт, який вважає, що націоналізм функціонує саме як ідеологічне явище, як політична доктрина, зрештою, як світогляд, наводить такі основні складові націоналістичної доктрини:

«1. Поділ людства на нації є природним;

2. Кожна нація має свій специфічний характер;

3. Джерелом, першоосновою будь-якої політичної влади є нація, вся [національна] спільнота загалом;

4. Якщо людина хоче бути вільною і прагне до самореалізації, вона має ототожнювати себе з певною нацією;

5. Нації можуть самореалізуватися лише у власній державі;

6. Відданість національній державі, батьківщині — понад усе;

7. Головною передумовою всесвітньої свободи і гармонії є зміцнення національних держав» ³¹.

Сміт зауважує, що наведений набір доктринальних принципів свідчить, насамперед, про те, що націоналізм, на відміну від марксизму, не являє собою завершену теорію суспільних змін чи політичної дії. Його характерною рисою є «доктринальна уривчастість» (додамо до цього його доктринальну й політичну поліморфність). Отже, він потребує допоміжних теоретичних схем. Це значною мірою пояснює схильність націоналізму як ідеології до «позашлюбних» союзів з іншими ідеологіями.

Проте, на думку Е. Сміта, у працях різних націоналістичних мислителів є певні спільні ідеї, що дають підстави стверджувати наявність єдиної націоналістичної доктрини, основні компоненти якої узагальнені цим автором. Фактично Е. Сміт уперше скомпонував окремі елементи націоналістичної доктрини разом (жоден із націоналістичних мислителів цього не зробив).

Визнаючи за націоналізмом властивості доктрини, не варто переоцінювати її внутрішню «гармонійність». Можна звернути увагу лише на одне спостереження, яке, безперечно, має надзвичайне значення для розуміння природи націоналізму. В самій своїй основі націоналістична доктрина містить серйозну суперечність. «Загалом, — зауважує Е. Ґелнер, — націоналістична ідеологія грунтується на цілком хибній формі свідомості... Вона начебто виступає на захист старого фольклорного суспільства, насправді ж спрямована на побудову анонімного масового суспільства ³². Націоналісти нібито прагнуть легітимізувати минуле, щоб збудувати майбутнє, але при цьому руйнують це минуле.

Що ж до ідеї про відсутність видатних націоналістичних мислителів, зумовлену «примітивізмом», «інтелектуальною мізерністю» основних світоглядних постулатів націоналізму, варто звернутися до аргументації тих дослідників (К. Гейз, Г. Кон, Р. Шпорлюк та ін. Докладніше про це йтиметься у нарисі 7), які переконливо доводять, що націоналістична доктрина формувалась зусиллями багатьох видатних мислителів кінця XVIII — XIX ст. Так само, як і будь-яка інша доктрина, націоналізм має власну інтелектуальну історію. У націоналізмі є своє бачення історії, культури, економіки, соціального устрою, релігійних взаємин тощо. Та обставина, що не існує націоналістичного «Маніфесту Комуністичної партії», не позбавляє націоналізм права на звання доктрини.

Згадаємо ще одне уявлення про націоналізм, яке протягом тривалого часу давало змогу девальвувати його як доктрину на ринку ідеологічних «цінних паперів». У найзагальнішому вигляді воно формулювалося так: націоналізм не має економічної програми. Лише в останні десятиліття це твердження було піддане серйозній ревізії (Г. Джонсон, Р. Шпорлюк, Л. Ґрінфелд). Узагальнюючи основні риси «політекономії націоналізму», відомий економіст, професор Лондонської школи економіки Г. Джонсон навів схему, за якою має розвиватися націоналістична економічна політика. Вона матиме два напрями: перший із них безпосередньо відповідатиме за створення національного валового продукту (Джонсон не використовує цього терміна), регулювання соціальних відносин тощо. Другий — за створення «психологічного» національного продукту, відчуття психологічного комфорту, заснованого на економічних заходах. Нерідко, зауважує Джонсон, створення «психологічного прибутку» відбувається за рахунок матеріального. Згадаємо, наприклад, що політика протекціонізму, з погляду споживача та економічної вигоди, не завжди є оптимальною, проте вона завжди пасувала «національним почуттям», «національній гордості» тощо.

Як конкретно здійснюється націоналістична економічна політика? По-перше, писав Джонсон, вона підтримує передусім ті види діяльності, які мають символічну цінність для «національної ідентичності»; конкретніше, йдеться про те, наприклад, що особлива увага приділяється промисловості, зокрема тим галузям, що символізують промислову конкурентоздатність нації (згадаємо, яке значення мали автомобільна промисловість для американців, хімічна та сталеплавильна для німців, суднобудування для англійців, певні галузі промисловості для країн-«тигрів» Південно-Східної Азії тощо). По-друге, здійснення націоналістичної економічної політики має сприяти тим видам економічної діяльності, які відповідатимуть потребам середніх (чи освічених) класів у працевлаштуванні. Конкретний вибір тут залежатиме від рівня економічного розвитку країни: в малорозвинених країнах перевага надаватиметься видам діяльності, пов’язаним із бюрократичним обслуговуванням держави, в розвинених — менеджментові, освіті, охороні здоров’я, юридичним професіям тощо; найпередовіші країни створюватимуть робочі місця передусім у сферах вищої освіти та науки. По-третє, націоналізм одночасно прагне організувати масштабний державний контроль за економічною діяльністю й водночас — заохочувати різноманітні форми приватної економічної діяльності. Це гарантує працевлаштування освічених верств у сфері державного управління й водночас дає можливість здійснювати суспільний контроль за тим, щоб переваги у працевлаштуванні мали громадяни даної держави ³³. Зрештою, націоналістична економічна політика спрямовується, особливо на початкових стадіях формування націй чи національних держав, на перерозподіл матеріального прибутку на користь середніх класів, наявність яких є передумовою стабільності суспільства та демократичності управління. «...Інвестиції формування середнього класу за рахунок ресурсів більшості населення, створені націоналістичною політикою, можуть бути найважливішою умовою творення життєздатної національної держави» ³⁴. Зрозуміло, що в даному випадку ми маємо справу з ідеальною схемою, яка враховує розмаїття суспільної практики, запропоноване «ерою націоналізму». В реальності усі наведені елементи націоналістичної економічної політики фактично ніколи не були представлені разом, одночасно.

Очевидно, ці міркування Г. Джонсона значною мірою доповнюють висновки Е. Сміта щодо складових націоналістичної доктрини. Далі ми звернемося до конкретно-історичних прикладів того, як вона формувалася в усіх згаданих аспектах, у тому числі й економічних (див. нарис 7).

Завершуючи тему про «доктринальний зміст» націоналізму, згадаємо ще одне цікаве міркування. Р. Шпорлюк наводить твердження Вільяма Г. Сьюела про те, що будь-яка ідеологія новітнього часу значною мірою є деперсоніфікованою (особливо в епоху масової політики), і думка жодного мислителя чи політичного діяча ніколи не може охопити всю ідеологічну структуру загалом, тому націоналізм певною мірою — це «твір без автора», він виник скоріше з вимог історичного моменту і можливостей ще ненародженої ідеології, а не як результат систематичних інтелектуальних зусиль якогось теоретика. Справді, якщо уважно проаналізувати історію світових доктрин, які мали визнаних «авторів», стане зрозумілим, що жодна з них не була сформульована в повному обсязі лише однією особою.

Отже, знаходячи компромісний варіант між цими підходами, можна припустити, що як доктрина націоналізм формувався, з одного боку, в концепціях цілого ряду теоретиків і мислителів (від Гердера і Руссо до Ліста та ін.), а з іншого — як «деперсоніфікована» ідея, що виникла внаслідок виходу на історичну арену «масової політики» й відповідних ідеологій, певних об’єктивних потреб суспільства. Ми вже знаємо, що у націоналізму був «свій Вебер». Додамо до цього, що кожний конкретний націоналізм породжує свого «Ліста», «Мадзіні», «Бісмарка» тощо. На жаль, іноді не можна уникнути свого «Гітлера» або «Муссоліні», але від крайнощів не застрахована жодна ідеологічна система.