Суспільно-політичні передумови

Розглядаючи суспільно-політичні аспекти формування націй, передусім європейських, маємо насамперед звернутися до питання про роль держави у націотворенні. Звичайно, тут не йдеться про ототожнення процесу націотворення з процесом державотворення, проте слід визнати, що формування націй за «класичним сценарієм» (Англія, Франція та ін.), тобто історія «старих, тяглих націй», було тісно пов’язане з формуванням держав, які, за висловом Е. Сміта, стали матрицями цих націй, а в ширшому розумінні — й зразком для «нових» націй.

Фактично виникнення централізованих держав з максимально можливим для певного часу ступенем уніфікації різних аспектів внутрішнього життя, було основною суспільно-політичною передумовою становлення націй у модерну епоху. В свою чергу, виникнення таких держав не було короткочасною подією, навпаки, це був тривалий і суперечливий процес, однак у цьому процесі на фоні неосяжної кількості випадковостей простежуються певні закономірності, спільні для історії всіх подібних держав.

Якими були основні суспільно-політичні й економічні передумови, що сприяли формуванню «держав-матриць»? Професор Нової школи суспільних досліджень Нью-Йорка Чарлз Тіллі називає такі чинники: 1) наявність доступних [природних] ресурсів; 2) відносно безпечне становище у часі й просторі (іншими словами, природна захищеність певної території); 3) безперервне самовідтворення верстви «політичних антрепренерів» (політичної еліти); 4) успішні війни; 5) гомогенність (однорідність) населення — первісна чи досягнена свідомими зусиллями; 6) міцний союз центральної влади з вирішальною частиною земельних (феодальних) еліт. До цих чинників, зазначає Тіллі, додалися й деякі специфічні риси державотворення в Європі: 7) висока вартість державного будівництва; 8) тісний взаємозв’язок між веденням воєн, творенням армій, розширенням і регулюванням податків та зростанням державного апарату; 9) значна роль коаліцій між центральною владою й основними суспільними класами в управлінні; 10) вплив [культурної] гомогенізації (або її відсутність) на структуру й ефективність влади ¹¹¹.

Виникнення й розвиток держави (а це багатоаспектний процес, який вбирає в себе цілу низку чинників — економічних, культурних, соціально-психологічних тощо) у такому контексті справді постає як основна політико-історична передумова формування націй.

«Етатистсько-генетичний» (по суті, гегелівський) принцип був покладений в основу історіософських міркувань Г. Сетона-Вотсона, зокрема, запропонованого ним відомого поділу націй на «старі, тяглі» й «нові». Перші почали формуватися в період середньовіччя, процеси внутрішньої інтеграції в них відбувалися еволюційним шляхом.

Дедалі більша кількість представників різних верств, станів і класів зв’язувалась у відносно єдину спільноту через розширення впливу держави, розширення комунікацій, торгівлю та формування національних мов і літератур (неважко помітити, що ця схема була запозичена Е. Смітом, який використав її у своїй версії еволюції «латеральних» етнічних спільнот). Національна свідомість, чи національна ідентичність сформувалися у цих націй до виникнення націоналістичної доктрини. Натомість «нові» нації сформувалися в революційну епоху націоналізму, вони були наслідком реалізації ідеологічних конструкцій освічених еліт, інтеграції населення за зразком старих націй. Формування національної свідомості та піднесення національних рухів відбувалися у них одночасно і революційним шляхом ¹¹².

Сетон-Вотсон наводить як історичний приклад такі «старі нації», як французька та англійська. Визначити чітко, коли у цих націй розпочався процес формування національної свідомості, на думку вченого, неможливо. Наприклад, зауважує він, у 1200 р. не існувало ані французької, ані англійської нації, проте в 1600 р. обидві були «очевидною реальністю». (Американська дослідниця Л. Ґрінфелд вважає, що в Англії XVI ст. вже існувала модерна нація. Для історика Франції Южина Вебера, навпаки, твердження про «очевидну реальність» французької нації в XVI ст. — нонсенс. Він доводить, що й наприкінці XIX ст. французька нація ще не склалася.) Спочатку в країнах, які нині відомі нам як «Англія» і «Франція», правили монархи і знать, які розмовляли однією мовою, мали спільний світогляд, і воювали один з одним за територію чи, навпаки, об’єднувались проти спільного ворога під час хрестових походів. Їхніми підданими були кріпосні селяни, які розмовляли різними діалектами, не мали жодного доступу до суспільного життя і об’єднувались лише належністю своїм сеньорам та обов’язками щодо церкви.

Через чотириста років відмінності між народами обох країн були вже відчутними, і в них уже існувало внутрішнє «почуття спільності». Англійці знали, що існують французи — це інший народ, те ж саме можна сказати про французів у їхньому ставленні до англійців. Обидва народи мали «власних» суверенів, які виступали як символи відповідних спільнот. У наступні століття дедалі більша кількість населення цих країн потрапляла у сферу суспільного життя і відчуття спільності ставало надбанням ширшого загалу. «Це було пов’язано, — пише Сетон-Вотсон, — передусім з економічним і соціальним розвитком, піднесенням торгівлі і спеціалізованих мануфактур, зростанням міст та збагаченням торговельних верств. Починався розквіт шкіл та освіти (хоча формальна освіта залишалася набутком меншості), а французька та англійська мови стабілізувалися у літературі, що розвивалася... У цьому процесі географія, економіка, мова, релігія та державна влада відігравали кожна свою роль. Остання була найважливішою, оскільки саме зростання монархічної влади — її військових, фіскальних та бюрократичних функцій — визначало межі, в рамках яких розвивалося почуття спільності» ¹¹³.

Можна погодитися з міркуваннями Сетона-Вотсона щодо політичних, економічних, культурних та інших передумов й еволюційного характеру формування «старих» націй. Проте в даному контексті очевидним є також ототожнення процесу формування нації з творенням централізованої держави. Зрозуміло, що ці два процеси відбувалися паралельно, взаємно перепліталися, впливали один на одного, проте це були якісно різні процеси. Заперечення викликає також термін «національна свідомість». Застосування його щодо домодерних часів сприймається як архаїзм.

«Розмови про розвій «національних монархій», — зауважує професор Оксфордського університету Сюзен Рейнолдс, — видаються або тавтологічними або телеологічними.... Не можна вважати само собою зрозумілим, наприклад, що Франція та Англія розвивалися безпосередньо в національні держави тому, що їхні монархії в усі часи були «національнішими», аніж, наприклад, німецька, це треба довести, а довести це можна лише порівнюючи, як люди тих часів сприймали своїх володарів...» Використання терміна «національний» щодо середньовічної історії є наслідком традиції XIX ст., коли націоналізм асоціювався з принципом народного суверенітету і протиставлявся «феодальному» чи «королівському». «Аж доки ми не встановимо, — наголошує С. Рейнолдс, — що саме середньовічна ідея народу мала спільного з модерним націоналізмом, і чим вона відрізнялась, краще взагалі уникати вживання слів «нація» і «національний» [щодо середньовіччя]» ¹¹⁴.

Зауваження С. Рейнолдс щодо звички вживати слова «нація» і «національний» стосовно всього народу, успадкованої від XIX ст., є особливо важливим для загальної дискусії щодо часу виникнення націй. Більшість дослідників чи то прямо, чи опосередковано асоціює ці поняття з «масами», «широкими верствами», «суспільством» тощо. Коли йдеться про «національну свідомість», здебільшого мається на увазі не елітарний феномен, а свідомість мас, що цілком відповідає ідеї нації, яка з’явилася в модерні часи (ототожнення понять «нація» і «народ»). Чи можемо ми говорити про «масову свідомість» стосовно середньовіччя з його калейдоскопічними локальними територіальними спільнотами, відсутністю засобів масової комунікації, неписьменністю і політичною безправністю переважної більшості населення? Чи можемо ми шукати «національну» свідомість за тих часів, коли система суспільних лояльностей будувалася на позанаціональних засадах — релігійних, васальних, династичних? Водночас не можна не помітити, що деякі елементи цих лояльностей складали соціально-психологічне підґрунтя для формування саме національної свідомості в майбутньому, вже в модерну епоху.

Отже, еволюція державних форм у Європі створювала передусім соціально-політичні і психологічні передумови для формування націй у модерну епоху, проте вона не була еволюцією напій. Як зауважує Майкл Манн, цей процес не був однобічним. Загальноприйнята схема взаємозв’язку державотворення і націотворення, наголошує він, будується на ідеї поступового поширення державного суверенітету з «верхів» на «низи». Справді, зазначає він, виникнення націй і націоналізму було одним із наслідків розвитку модерної держави. Проте й «низи» активно впливали на еволюцію державних форм, як у донаціоналістичну епоху, так і в її рамках ¹¹⁵.

Манн пропонує розмежовувати дві «протонаціональні фази» в еволюції націй і націоналізму в домодерну добу: релігійну і комерційно-етатистську. Повторюючи аргументи Б. Андерсона щодо Реформації і «друкарського капіталізму», як передумов формування націй, він вважає, що Реформація і Контрреформація (релігійна фаза) спонукали протестантських володарів та їхніх противників шукати шляхів приборкання цих масових (як для середньовіччя) рухів. Отже, «низи» опосередковано сприяли зрушенням у державних «верхах». Там, де різні церкви ставали основою для організації держав чи регіонів, конфлікти між ними могли сприяти виробленню «протонаціональних» почуттів серед нижчих класів, як це було під час релігійних воєн. Утім, ця тенденція була обмеженою, оскільки як католицька, так і протестантська церкви були «транснаціональними» (цікаво, що Манн вживає це слово без лапок), а державні, мовні та церковні кордони не збігалися.

Наприкінці XVII ст., вважає Манн, починається комерційно-етатистська фаза «протонаціональної» еволюції. У Британії та Голландії домінував торговельний (комерційний) капіталізм, в Австрії і Пруссії — мілітаристська держава, у Франції діяв «змішаний варіант» мілітаристської держави та комерційного капіталізму. На’ цій фазі відбувалося формування, «стандартизація» соціальних ідентичностей в рамках певних держав, і хоча цей процес здебільшого стосувався «вищих» класів, «низи» також відігравали у ньому досить активну роль, особливо там, де були сильними буржуазні верстви. Ідея нації ще не стала мобілізуючою силою для більшості суспільства, однак «технічні» передумови для цього вже були створені.

Головним наслідком «протонаціональних» фаз була поява двох основних елементів, на основі яких згодом формувалися нації: держав з відносно усталеними територіями й кордонами та регіональних етнічних спільнот. З кінця XVIII ст. у процесі взаємодії цих двох елементів і розгортається епопея формування націй. І в цьому процесі дедалі більшу роль відіграють «низи», особливо очевидним це стає з початком епохи «масової політики» і з «пробудженням» націй у XIX — XX ст.

Дж. Броілі розглядає цю проблему дещо в іншому контексті. Посилаючись на приклад Англії і Франції, він стверджує, що в цих країнах успіхи монархій у творенні суверенних держав, формуванні загальнодержавних інститутів, зумовлювалися тією обставиною, що «суверенізація» держави забезпечувалася не простим тиском «згори», а системою домовленостей, угод між монархом і політичною спільнотою, якою він керував (зрозуміло, що в даному випадку йдеться не про «маси». «Відповідно, — пише англійський історик, — концепція суверенності в ході свого розвитку завжди пов’язувалась з поняттям прав і свобод [...] Ідея суверенної держави вимальовувалась поступово, у процесі налагодження стосунків [між суб’єктами та об’єктами влади]» ¹¹⁶. Згодом ідея прав і свобод та їх забезпечення суверенною державою (уособленням якої був монарх), поширилася з середньовічної політичної спільноти на інші верстви і фактично спрацювала проти монархій, зате на користь формуванню націй. У національних державах на зміну системі угод між монархом і політичними елітами прийшла суспільна угода між державою (з її монополією на узаконене насильство) і її громадянами. Саме таким чином, вважає Броілі, ідея суверенної держави дала поштовх виникненню політичної концепції нації.

Підсумовуючи все сказане вище, зазначимо, що версія, згідно з якою еволюція держав і зміни відповідних суспільно-політичних, соціальних, економічних та інших структур була важливою передумовою формування націй у модерну епоху, видається прийнятною, якщо в ній не ототожнюються процеси формування держави і формування нації. «Держави-матриці», що стали політичними одиницями, на основі й у межах яких формувалися нації в модерну епоху, стали також і зразками для творення тих націй, державна передісторія яких була перервана або ж її не існувало взагалі. Держава в такому варіанті виступає як засіб інституціалізації і соціалізації націй, про що ми вже згадували раніше.