Націогенеза в модерну епоху

«В епоху націоналізму, — писав Ганс Кон, — нації стають великими колективними дійовими особами історії; відмінність у характері та світогляді між ними належить до головних чинників, які визначали хід подій. Лише в цю епоху не стільки воля особистостей, династій чи позанаціональних спільнот на зразок церков чи класів, скільки воля націй набула вирішального значення...» ¹¹⁷. Нації в модерну епоху, яка є водночас й епохою націоналізму, існують і діють як «колективні особистості». У цьому, очевидно, полягає квінтесенція розуміння націогенези і феноменології націй. Нації ототожнюються не з певними соціальними групами, не з елітами, не з державами, а зі спільнотами, які перекривають соціальні, релігійні, сімейні, регіональні та інші кордони. Нації перетворюються на найбільші в історії людства колективи, якщо користуватися мовою соціології. Саме в такому контексті ми розглянемо процес націогенези в модерну епоху. Загальний фон цієї епохи визначила, за висловом Е. Гобсбаума, «подвійна революція» — серія суспільно-політичних, економічних, технологічних, культурних та інших змін, викликаних Французькою революцією і промисловим переворотом (який ще називають Промисловою революцією). Французька революція створила новий тип політичної практики, пов’язаний, передусім, з виходом на політичну арену мас, масштабним втручанням держави в усі сфери життя цих мас, ототожненням їхніх інтересів з інтересами держави і, зрештою, з легітимізацією ідеї народного суверенітету (деякі дослідники взагалі стверджують, що Французька революція створила першу модерну націю в Європі). Промислова революція викликала масштабні соціальні, економічні й технологічні зрушення, що сприяли поширенню цього нового типу політичної практики спочатку в Європі, а згодом — в усьому світі (розвиваючи далі цю думку, можна згадати, що масштабна технологічна революція, яка розпочалася в середині XX ст., також створила якісно нові умови в житті націй, але це — окрема тема). Промислова революція викликала також нерівномірності у розвиткові націй, що спричинило загострення конкуренції між ними й водночас сприяло активізації націогенези. Зрештою, «подвійна революція» активізувала процеси, що відбувалися в суспільно-політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах у домодерну добу, процеси, що мали безпосереднє відношення до формування націй.

Зрозуміло, що ми не можемо висвітлити всі ці зрушення у нашому нарисі, оскільки це питання потребує окремих детальних досліджень. Згадаємо лише деякі, найбільш промовисті факти, які проілюструють процес націотворення в модерну епоху.

У процесі націотворення з кінця XVIII ст. досить чітко простежуються кілька тенденцій, які взаємно доповнювалися, перепліталися, зливалися в одному напрямі. З одного боку, вже Французька революція дала перший приклад цілеспрямованого, свідомого «конструювання нації» засобами державної чи групової політики. Водночас вона ж продемонструвала, що процес націотворення чималою мірою є спорадичним, випадковим, непередбаченим, що він складається з величезної кількості дій, які безпосередньо не пов’язані з націотворенням, проте позитивно впливають на нього. Це знову висуває на передній план питання про співвідношення «об’єктивних» і «суб’єктивних» чинників в існуванні нації та її генезі.

Причому, як ми вже зазначали, поділ на «об’єктивні» і «суб’єктивні» чинники націогенези в нашому розумінні є умовним, суто аналітичним поділом.

Інший важливий аспект, безпосередньо пов’язаний з попередніми, — проблема інтеграції та дезінтеграції. Націотворення відбувалося у цих двох напрямах. У країнах, де нації формувалися в рамках уже існуючих держав-«матриць», основне завдання полягало в забезпеченні умов для культурної, політичної, соціальної та економічної інтеграції населення. Таке ж завдання стояло перед елітами «культурних націй», які були поділені між багатьма культурно спорідненими політичними одиницями — як класичний приклад тут можна назвати Італію і Німеччину. В імперіях інтеграційні тенденції (які часто перетворювалися на асиміляторські) зіткнулися з рухом протилежного спрямування, коли підлеглі центрові етнічні групи стали ініціаторами дезінтеграційних процесів (характерно, що після розпаду імперій етногрупи, які виступали ініціаторами дезінтеграції, стали ініціаторами інтеграційних процесів, але при цьому зіткнулися з дезінтеграційними прагненнями інших етнічних груп — класичний приклад того, що Г. Моргентау називав «абетковим парадоксом»). Складається враження, що історія націотворення у XIX— XX ст. — це історія боротьби і взаємодії згаданих тенденцій. Інтеграційні (доцентрові) та дезінтеграційні (відцентрові) тенденції також утілювалися як на рівні цілеспрямованої політики, так і виникали унаслідок незапрограмованої взаємодії «об’єктивних» чинників. Зрештою, поняття «інтеграція» й «дезінтеграція» стосуються не лише націй чи багатонаціональних конгломератів. XIX— XX ст. — це також період розпаду старих і формування нових соціальних, релігійних, культурних, економічних та інших спільнот і зв’язків як усередині націй, так і на транснаціональному рівні.

Розглянемо деякі «суб’єктивні» чинники, які можна, принаймні умовно, на аналітичному рівні, відокремити від «об’єктивних». У даному випадку йдеться передусім про формування того, що дослідники називають «національною ідентичністю», «національною свідомістю» тощо. Ми згадали про свідоме, цілеспрямоване творення нації методами державної і публічної політики. У цьому випадку, очевидно, найпоказовшіим буде приклад суспільного явища, яке Е. Гобсбаум назвав «винайденою традицією».

«Винайдена традиція, — стверджує Гобсбаум, — означає певний тил [суспільної] практики ритуального чи символічного характеру, який звичайно регулюється прямо або опосередковано загальноприйнятими правилами, мета яких — індоктринація певних цінностей чи норм поведінки шляхом повторення. Наявність такої практики автоматично вимагає зв’язку з минулим, континуїтету, який забезпечується апеляцією до відповідного історичного досвіду» ¹¹⁸. Існує три типи винайдених традицій, зазначає Гобсбаум. Перший встановлює або символізує суспільний взаємозв’язок, членство всередині групи, реальної чи штучної спільноти. Другий створює чи легітимізує певний варіант суспільних інститутів, статусу або влади. Основною метою винайденої традиції третього типу є соціалізація певних поглядів, систем цінностей або норм поведінки ¹¹⁹.

На думку Гобсбаума, епоха масового «винаходу традицій» в Європі збігається з епохою націоналізму (кінець XVIII — XX ст.). «Винахід традиції» — феномен новітнього часу, модерної доби, невід’ємний елемент процесу націотворення. Водночас «винахід традицій» досить виразно демонструє внутрішню суперечливість процесу націотворення, — «традиції», які створюються для легітимізації модерного феномена, здебільшого побудовані на апеляції до минулого (іноді не такого вже й давнього).

Зрозуміло, що Гобсбаум, поважний марксистський історик, пояснює «винахід традиції» конкретними суспільними, передусім соціальними, потребами. «Цілком нові, або старі, проте радикально трансформовані соціальні групи, середовища та умови, — пише він, — вимагали нових інструментів зміцнення й вираження соціального взаємозв’язку та ідентичності, структурування суспільних відносин. Водночас суспільні зміни призвели до того, що існування традиційних форм державного правління, соціальних та політичних ієрархій ставало дедалі складнішим, а часом і просто неможливим. Це вимагало нових методів правління та встановлення нових форм лояльності. Цілком природно, що винахід «політичних» традицій був тим більш свідомим і програмованим, що його авторами були політичні інститути, які ставили певну політичну мету» ¹²⁰.

Найбільш адекватною вимогам моменту формою лояльності та організації людських спільнот у цей час стала нація. Відповідно, «винахід традицій» спрямовувався на формування й зміцнення націй як у Європі, так і в усьому світі. Очевидно, немає потреби особливо наголошувати на тому, яке значення для національної свідомості мають такі символічні прояви «винайденої традиції», як національний прапор (триколор Французької революції, безперечно, став зразком для масового наслідування в XIX — XX ст.), національний гімн (можливо, перший із них — гімн Великої Британії 1740 р.) або національні свята (мабуть, серед перших тут були 14 липня у Франції, та 4 липня у США). В модерну епоху частиною «національної традиції» став також цілий набір неформальних «символів-портретів» націй: Маріанна як символ Франції, Джон Буль — Англії, дядько Сем — США. Можна також згадати зооморфні символи, як формальні, так і неформальні: орел, обраний як символ могутності багатьма націями і державами, лев — у Великій Британії, ведмідь — у Росії тощо.

Важливим елементом «винайденої традиції» стала глорифікація певної історичної постаті, символу або події, які вважалися важливими компонентами національної свідомості. Наприкінці XIX — на початку XX ст. Німеччина, наприклад, переживала справжній бум у будуванні пам’ятників імператорові Вільгельму І та Бісмарку, у Франції майже в усіх муніципалітетах стояв бюст Маріанни. Кожна нація винаходила своїх героїв, символи й видатні події, які перетворювалися на частину національної міфології, самосвідомості нації.

Як бачимо, «винахід традиції» спрямовувався на кодифікацію соціальної поведінки, виховання почуття спільності всередині нації, формування спільного культурно-політичного простору, тобто мав суто функціональне значення. Звичайно, не варто перебільшувати «запрограмованість», «планомірність», інструменталістське значення, масштаби та наслідки цієї політики. «Винахід традицій» був лише одним із аспектів значно ширшого, масштабнішого і значною мірою стихійного процесу інтеграції населення в нації.

Серед культурних чинників процесу націотворення у XIX — XX ст., очевидно, одним із найголовніших була секуляризація, уніфікація, стандартизація та масове впровадження «національних» мов, які в одних випадках уже були державними, в інших — мали перетворитися на такі.

XIX ст. стало «золотою ерою» філології, лінгвістики та літератури, це була епоха одномовних і двомовних словників, граматик, лексиконів. У 1789 — 1794 pp. з’явився шеститомний словник російської мови, а в 1802 р. — офіційна російська граматика. Це був остаточний тріумф секуляризованої мови над церковнослов’янською. У 1792 р. вийшла історія чеської мови і літератури видатного просвітника Й. Добровського. У 1814 р. Вук Караджич почав публікацію граматики і словника сербської мови. Починаючи з 1819 p., знамениті своїми публікаціями народних казок брати Якоб і Вільгельм Грімм розпочали монументальну працю у галузі граматики, історії та впорядкування німецької літературної мови. З 1854 р. здійснювався проект 16-томного видання словника німецької мови, завершений майже через сто років. У 1823 р. вийшов двотомний американський словник англійської мови Н. Вебстера. У 1835 — 1839 pp. був опублікований п’ятитомний чесько-німецький словник Й. Юнгмана. У 1846 — 1848 pp. норвезький просвітник І. Аазен видав норвезьку граматику і словник. Англія і Франція, де стандартизація, уніфікація й «етатизація» загальнонаціональних мов розпочалися ще в попередні часи, не уникли лінгвістичної лихоманки: статус цих мов підтверджувався монументальними дослідженнями: у 1862 — 1872 pp. був виданий п’ятитомний словник французької мови М. Лєтре, 1905 р. розпочав сорокарічну роботу над історією французької мови Ф. Брюно. У 1879 р. під керівництвом Дж. Мюрея розпочалася публікація багатотомного словника англійської мови (завершена в 1928 р.) ¹²¹. У XIX ст. літературними мовами стали словенська, сербо-хорватська, болгарська, фінська, українська та ін.

Якщо для державних націй питання «одержавлення», стандартизацій та уніфікації своєї мови було частиною ширшого, загальнішого процесу «впорядкування», зміцнення, стабілізації системи суспільних, культурних зв’язків усередині нації, то для народів, для яких творення власної держави було справою майбутнього, «мовне будівництво» перетворювалося на революційне гасло. XIX ст. породило цілу плеяду «філологічних» бунтівників ¹²², чиї «кабінетні вправи» в перспективі стали підґрунтям революційних націоналістичних