Підсумок аналізу моделей ситуаційного лідерства

Отже, центральним моментом ситуаційного підходу є ситуація, тобто конкретний набір обставин, що у значній мірі впливають на діяльність організації в даний конкретний час.

Усі вищеописані моделі ситуаційного лідерства, звертаючи головну увагу на вплив зовнішніх факторів, доповнюють один одного в розумінні феномена лідерства. У розглянутих моделях робиться спроба визначити різні лідерські стилі й обґрунтувати за допомогою ситуаційних перемінних ефективність їхнього застосування. Разом з тим моделі мають істотні відмінності по наборі розглянутих лідерських стилів, по наборі ситуаційних факторів і шляхів перебування зв'язку між ними. По-різному в моделях визначається ефективність лідерства. Так, у Фідлера - це рівень виконання роботи, у Херсі і Бланшара до цього ще додається задоволеність працівника, а Врум і Джаго розглядають ефективність рішення і загальну ефективність. На думку фахівців, модель Врума-Джаго в більшому ступені підходить для вибору на практиці відповідного стилю по керівництву групою. Моделі Фідлера, Херсі і Бланшара, Хауса і Мітчела більш корисні для підвищення індивідуального рівня виконання роботи.

Все вище означене дозволяє виділити наступні принципи, на яких започатковується ситуаційна теорія:

• в ситуаційному підході кожна ситуація розглядається так, щоб визначити її унікальну властивість перед тим, як прийняти управлінське рішення. Перш ніж прийняти який-небудь підхід, сучасні менеджери повинні проаналізувати ситуацію, а потім, розглянувши усі різноманітні школи управлінського мислення, визначити, яка комбінація управлінських методів є найбільш придатною.

• діяльність організації повинна визначатись внутрішніми та зовнішніми обставинами, а теорія - давати рекомендації, як адаптувати організацію до конкретних умов. Ситуаційна теорія стверджує, що неможливо розробити універсальні правила ефективного управління в усіх ситуаціях;

• параметри організаційного оточення визначають процес створення оптимальної організаційної структури;

• організації, що діють з врахуванням організаційного контексту, найчастіше досягають більшої ефективності, ніж ті, які цього не дотримуються. Вони можуть проводити емпіричне дослідження для оптимального співставлення між організаційною структурою, очікуваннями персоналу, оточуючим середовищем та розмірами організації.

Ситуаційні теорії, даючи настанови щодо адаптації організації до конкретних вимог, як робити зміни і перестановки найбільше раціонально і безболісно, як створювати і розвивати адаптаційний потенціал, заперечують наявність універсальних підходів до керування. Наявність узагальнених, усеохоплюючих принципів побудови і здійснення будь-якого управління. З погляду цих теорій, управління – це в першу чергу мистецтво менеджерів зрозуміти ситуацію, розкрити її характеристики і вибрати відповідне керування, а вже потім додержуватися наукових рекомендацій в області керування, що носять універсальний і узагальнюючий характер.

Загострюючи свою увагу на характері зв'язків між різними організаціями, ситуаційний підхід актуалізував цю проблему. У результаті ситуаційний підхід сьогодні є передовим підходом в управлінській думці. Однак і цей підхід піддається критики. Деякі вважають, що в нього недостатньо теоретичне обґрунтування, що виявляється у відсутності бази для пізнання, недостатній прогностичній здатності й ініціативності. З іншого боку, його захисники затверджують, що одним з найбільш корисних відповідей на питання “Як ми будемо робити це?” і “Що ми будемо робити далі?” є: ”Це все залежить від...”. У ситуаційному підході кожна ситуація розглядається так, щоб її визначена унікальна властивість перед тим, як прийняти управлінське рішення. Це помітно контрастує з ранніми підходами, що мали тенденцію до універсальних принципів, що часто були незастосовні до специфічних ситуацій. Перш ніж прийняти який – або підхід, сучасні менеджери повинні проаналізувати ситуацію, а потім, подивившись усі різноманітні школи управлінської думки, визначити яка комбінація управлінських методів виявляється найбільш підходящою [2].