Соціально-економічний і політичний розвиток Грузії наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст

А)Внутрішня політика Внутрішньополітична обстановка в Грузії в 90-ті роки характеризувалася як складна і суперечлива. Значною мірою вона формувалася під впливом зростаючої соціально-економічної напруженості, кризового стану економіки республіки, збереження і періодичного посилення настроїв регіональної відособленості, видалення національних районів і політико-адміністративних утворень країни від Тбілісі, а також відсутності видимих перспектив врегулювання грузино-абхазького і грузино південноосетинського конфліктів. Загострення політичної ситуації в Грузії сприяло протистояння головних політичних сил країни в ході президентських виборів. Загальна економічна ситуація в Грузії в 90-і роки погіршилася. Чи не працювала більшість підприємств, країну переслідував багаторічний енергетична криза, нерідкі були перебої із забезпеченням населення електроенергією, теплом, водою, росли ціни на бензин, гас інші види палива. Власний урожай зернових забезпечував лише трохи більше третини потреб. Зроблені восени 1999 року передвиборчі заяви її керівництва про успіхи в економіці республіки виявилися блефом, так само як і обіцянки правлячої партії погасити всі заборгованості по зарплатах і пенсіях. Більше того, в багатьох районах і сферах господарства борги не тільки не скорочувалися, але навіть і росли. Вкрай несприятливим залишалося фінансове становище республіки. Надії на поліпшення ситуації були пов'язані в основному з очікуванням нових позик і кредитів від міжнародних організацій. У 1999 році один лише Світовий банк виділив Грузії 100 мільйонів доларів. Відносна стійкість досягалася виключно за рахунок запозичень, хоча вже зараз зовнішній борг Грузії перевищив три мільярди доларів. Про кризові тенденції в економіці Грузії красномовно говорять дані про динаміку інвестицій і зовнішньоторговельного обороту. Так, в 1999 році обсяг інвестицій в економіку країни в порівнянні з 1998 роком знизився на 43 відсотка; при цьому частка іноземних запозичень в основний капітал склала 42,7 відсотка від усіх інвестицій. У загальному обсязі іноземних інвестицій на частку окремих країн довелося: США - 30,4 відсотка, Австралії - 13,3, Великобританії - 12,5, Азербайджану та Росії - по 6,2, Норвегії - 5,3 відсотка. Посилився в 90-і роки слідом за російською економічна криза, нестримне зростання цін серйозно загострили соціальні проблеми. Злиденні зарплати і пенсії (не більше семи-десяти доларів) не забезпечували навіть мінімального рівня життя. Рахунки за електроенергію були здатні оплатити лише 13 відсотків населення. Дохід, що перевищує прожитковий мінімум, мали менше третини громадян. Через зупинку більшості промислових підприємств багато городян залишилися без роботи. Більше мільйона грузин покинули країну в пошуках заробітку. Соціальну напругу підсилюють близько 300 тисяч біженців, корупція і злочинність. Левова частка більш ніж скромного незбалансованого бюджету йшло на утримання адміністративного апарату і силових структур. Досить цікаво, що кожен четвертий працездатний чоловік входив до поліції, армії, держбезпеки, охоронній структурі і т.д., часто без змісту, але з правом користуватися службовими повноваженнями. Небачених масштабів досягла корупція. Всі приносять будь-який дохід сфери комерційної діяльності були поділені і роздані в управління впливовим кланам, близьким до політичної еліти. Прагнучи відгородитися від волаючого беззаконня по розграбуванню власності, Е. Шеварднадзе вимушений визнати корупцію в якості головного внутрішнього зла, паралізував ще не відбулася і вже дихаючу на ладан ринкову економіку. Він оголосив про "майбутньому історичному бої з корупцією та мафією". Тим часом, багато експертів вважають, що один з головних і найбільш заможних кланів - саме клан Шеварднадзе, який контролює більшість найбільш прибуткових галузей економіки, тому в Грузії мало хто вірить в успіх антикорупційних заходів. Наприкінці сторіччя уряд Грузії продовжувало курс ринкових реформ та приведення законодавства країни у відповідність до рекомендацій МВФ, інших міжнародних фінансових, економічних і правових інститутів. Однак, незважаючи на спроби вивести країну з системної кризи, позитивні зміни були незначні. У цій обстановці грузинське керівництво змушене лавірувати, посилювати ідеологічний, пропагандистський компонент своєї внутрішньої політики, в якій починає домінувати антиросійська тенденція. Тим не менш, в цілому, незважаючи на розвиток кризових явищ і зростання невдоволення в суспільстві, завдяки со-средоточением усіх важелів влади в одних руках, позиції Е. Шеварднадзе та очолюваного ним "Союзу громадян Грузії" залишаються і в даний час достатньо сильними, що продемонстрували підсумки голосування і розстановка сил у новому парламенті, а також вибори Шеварднадзе президентом на новий термін.

52. Зовнішня політика Грузії наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Б)Зовнішня політика Шеварнадзе У березні 1992 року Шеварднадзе звернувся до Єльцина з проханням про невивода військ СНД з території Грузії, і тут залишилися практично всі арсенали і значний військовий контингент Закавказького військового округу Коли в 1992 році Шеварднадзе підписував з Туреччиною договір про дружбу, то в його преамбулі, за наполяганням турецької сторони, було обумовлено, що положення Карського договору залишаються в силі. 24 червня 1992 в Сочі підписав з президентом Росії Борисом Єльциним Угода про принципи мирного врегулювання грузино-осетинського конфлікту, тимчасово припинило грузино-осетинський військовий конфлікт. Невдалою для Шеварднадзе була спроба відновити грузинський суверенітет в Абхазії, яка призвела до поразки грузинської армії і вигнання переважної частини грузинського населення з Абхазії. У 1993 році з ініціативи Шеварднадзе узаконені російські військові бази і миротворці; призначив главами силових структур Гіоргадзе (ГБ), Квірая (МВС) і Надібаідзе (МО). У березні 1994 року Шеварднадзе здійснив поїздку до США і під час візиту переконував Б. Клінтона в необхідності міжнародної військової присутності в Грузії. У ході поїздки в США Шеварднадзе підписав угоду про відкриття військових представництв двох країн та здійсненні «програми військового співробітництва», що включає в себе американську допомогу і фінансове сприяння перебудові збройних сил Грузії.В угоді містилося заяву про територіальну цілісність Грузії. У 1994 році пропонував Росії ввести своїх миротворців на береги Інгурі для роз'єднання Грузії і Абхазії. У 1994 році підписав договір про дружбу і добросусідство з Туреччиною, в якому підтвердив вірність Грузії Карському договором. Приблизно з 1998 року Шеварднадзе почав проводити радикально прозахідний політичний курс [43]. Країна погодилася будувати нафтопровід Баку - Тбілісі - Джейхан в обхід Росії, вперше запросила для навчання армії інструкторів із США. Влітку 1998 року Шеварднадзе прислав Єльцину лист, в якому зажадав скликати позачергову зустріч глав держав СНД для термінового вирішення питання про повернення біженців до Абхазії. 8 жовтня 2002 Шеварднадзе заявив, що його зустріч з Путіним в Кишиневі стала «початком перелому в грузино-російських відносинах» (лідери країн заявили про готовність спільної боротьби з тероризмом). Російські власті звинувачували грузинське керівництво в приховуванні чеченських сепаратистів і погрожували завдати удару по «базах терористів» на грузинській території, в ущелині Панкісі. Саакашвілі 2003-2013 рр. За час правління Михайла Саакашвілі російсько-грузинські відносини досягли найнижчої позначки за всю історію Грузії. Починаючи з весни 2004 року, Саакашвілі робив різкі заяви, звинувачуючи Росію в потуранні сепаратистським прагненням влади Південної Осетії і Абхазії, які не бажають врегулювати відносини з Грузією. Звинувачуючи Росію в упередженості, Саакашвілі висловлював бажання замінити російський миротворчий контингент військами НАТО або, принаймні, доповнити російські війська підрозділами інших країн СНД - наприклад, Україна. На думку Росії, проте, це може призвести до розвитку ситуації по «косовським сценарієм», етнічним чисткам і загострення збройних конфліктів. 17 лютого 2010 президент Росії Дмитро Медведєв назвав Саакашвілі персоною нон грата для Росії [34]. 29 лютого 2012 Саакашвілі підписав указ про скасування віз для росіян. З цього дня громадяни Росії зможуть вільно в'їжджати на територію Грузії і перебувати там без візи протягом 90 днів. У лютому 2006 року Саакашвілі заявив, що у Грузії є всі шанси стати членом НАТО в 2009 році [36]. На початку 2007 року Михайло Саакашвілі заявив на прес-конференції, що «вступу Грузії в НАТО ніщо перешкодити не може». За його словами, «вступ до НАТО - це не тільки участь в найсильнішому військово-політичному альянсі, але це і здійснення мрії Грузії». 13 березня 2007 грузинський парламент одноголосно схвалив рішення про вступ до НАТО. Конгрес США, зі свого боку, підтримав це рішення У серпні 2009 року голова Центру досліджень східної геополітики Лаурінас Касчюнас заявив: «Хоча після конфлікту в Південній Осетії в один час здавалося, що членство Грузії в НАТО можна було б прискорити, але врешті-решт, конфлікт цю перспективу віддалив. Членство в НАТО зараз дуже далекий сценарій» У квітні 2004 року, після зустрічі в Брюсселі з президентом Єврокомісії Романо Проді, Михайло Саакашвілі заявив, що Грузія стала кандидатом на вступ до Євросоюзу. Саакашвілі тоді заявив, що Грузія вступить до Євросоюзу не пізніше 2009 [40] «Головне зараз - зберегти позитивну тенденцію у питанні територіальної консолідації Грузії», - заявив Саакашвілі. 14 листопада 2006 Михайло Саакашвілі заявив, що вважає питання про вступ Грузії до Євросоюзу «питанням часу», додавши при цьому, що його країна не є новою державою в Європі: «Грузини є європейцями з того часу, як Прометей був прикутий ланцюгами до скелі, і в Грузії побували аргонавти в пошуках "золотого руна"» У травні 2010 року голова представництва Євросоюзу в Росії Фернандо Валенсуела заявив, що в осяжній перспективі приєднання Грузії до Євросоюзу не буде. 25 січня 2006 Михайло Саакашвілі підписав указ про вихід Грузії зі складу Ради міністрів оборони країн СНД у зв'язку з тим, що Грузія взяла курс на вступ до НАТО і не зможе перебувати в двох військових об'єднаннях одночасно. Даний документ призупиняє дію відносно Грузії «рішення Ради глав держав СНД про Раду Міністрів оборони СНД від 14 лютого 1992 року» та положення «Про Раду міністрів оборони країн-учасниць СНД від 22 січня 1993 року». Ситуація навколо Південної Осетії почала загострюватися на початку 2004 року, після приходу до влади в Грузії Михайла Саакашвілі, який узяв курс на «відновлення територіальної цілісності» країни [51]. У серпні того ж року справа дійшла до кровопролитних зіткнень. Грузинські війська безуспішно намагалися встановити контроль над стратегічними висотами навколо столиці Південної Осетії Цхінвалі, але, втративши кілька десятків людей, були відведені. За повідомленням деяких російських джерел, ще в 2006 році в Грузії існував план під кодовою назвою «Кидок тигра», який припускав до 1 травня 2006 року за підтримки США і ОБСЄ примусити Росію вивести своїх миротворців з Південної Осетії. Слідом за цим, з метою дестабілізації обстановки в регіоні, протягом тижня повинні були бути організовані кілька резонансних провокацій проти населення грузинських анклавів на території Південної Осетії. Одночасно, під приводом локалізації району конфлікту і забезпечення безпеки населення Грузії, що проживає у безпосередній близькості від нього, передбачалося створити угруповання грузинських військ на кордоні з Південною Осетією.