Фізичне, психічне і соціальне здоров’я

Аналізуючи проблематику здоров’я, виділяють фізичне, психічне і соціальне здоров’я. Фізичне здоров’я – це стан організму людини, що характеризується можливостями адаптуватися до різних факторів середовища рівнем фізичного розвитку, функціональною підготовкою організму до виконання фізичних навантажень. Фактори фізичного здоров’я: 1) рівень фізичного розвитку, 2) рівень функціональної підготовки організму до виконання фізичних навантажень, 3) рівень і здатність до мобілізації адаптаційних резервів організму, які забезпечують його пристосування до впливів різних факторів середовища.

Зміст фізичного здоров’я часто зв’язується з поняттям біологічного віку людини. Біологічний вік відображає функціональну зрілість організму, як його окремих органів, систем, так і всього організму в цілому. Критеріями біологічного віку можуть бути морфологічні, функціональні та біохімічні показники, діагностична цінність яких змінюється залежно від періоду розвитку дитини.

Морфологічні критерії – скелетна зрілість, зубна, зрілість форм тіла, розвиток вторинних та первинних статевих ознак.

Функціональні критерії – показники, що відображають зрілість центральної та вегетативної нервових систем і опорно-рухового апарату.

Біохімічні критерії – ферментативні, гормональні та цитохімічні показники. У практичній роботі використовують так звані зубну й статеву формули. Для оцінки біологічного віку в період статевого визрівання враховується розвиток первинних та вторинних ознак.

І. В. Тухтарова і Т. З. Біктіміров виділяють три основні групи психологічних чинників, які корелюють із фізичним здоров’ям та хворобою:

І. Незалежні.

1. Особистісні: підтримувальні диспозиції (витримка, оптимізм/песимізм, сила «Я»); емоційні патерни (алекситимія, репресивний особистісний стиль). Алекситимія: емоційні ознаки (утруднення ідентифікації та розпізнавання почуттів та тілесних відчуттів); когнітивні ознаки (нездатність до фантазування, недостатнє уявлення, знижена здатність до символізації); зовнішнє орієнтоване мислення превалює над абстрактно-логічним; поведінкові ознаки (утруднення в становленні емоційних контактів, виражена наднормативність та раціоналізація).

2. Когнітивні фактори: уявлення про хвороби; сприйняття ризику та вразливість; контроль.

3. Фактори соціального середовища: соціальна підтримка; шлюб та сім’я; професійне оточення.

4. Демографічні змінні: стать; вік; етнічні групи та соціальні класи.

ІІ. Передавальні.

1. Копінг-стратегії.

2. Уживання та зловживання речовинами.

3. Види поведінки, які сприяють здоров’ю.

4. Дотримання правил з підтримки здоров’я.

ІІІ. Мотиватори.

1. Стресори.

2. Існування у хворобі.

3. Типи ставлення до хвороби.

Ставлення до хвороби – складне системне явище, в якому значну роль відіграють емоційні процеси і стани. Існують таки різновиди ставлення до хвороби:

1) гармонійний – відсутність схильності перебільшувати її важкість і бачити все в темних тонах, але і без недооцінки важкості хвороби. Прагнення в усьому активно сприяти успіху лікування. Небажання обтяжувати інших піклуванням про себе. У разі несприятливого прогнозу – переключення інтересів на ті сфери життя, які залишаються досяжними хворому;

2) тривожний – неспокій стосовно несприятливого перебігу протікання хвороби, можливих ускладнень, неефективності й навіть небезпечності лікування. Пошук нових способів лікування, жадоба додаткової інформації про хворобу, методи лікування. На відміну від іпохондрії, більше цікавлять об’єктивні дані про хворобу, ніж власні відчуття. Настрій пригнічений;

3) іпохондричний – зосередження на хворобливих, неприємних відчуттях. Прагнення постійно розповідати про них. На їх основі – перебільшення дійсних та вишукування неіснуючих хвороб і страждань. Перебільшення побічної дії ліків. Поєднання бажання лікуватися й невіри в успіх, вимоги додаткового обстеження та побоювання шкідливості процедур;

4) меланхолійний – активні депресивні висловлювання аж до суїцидальних думок. Песимістичний поглядна все довкола. Невіра в успіх лікування навіть за сприятливих об’єктивних даних;

5) апатичний – байдужість до своєї долі, до хвороби, до результатів лікування. Пасивне підкорення процедурам та лікуванню в разі наполегливого стимулювання з боку інших. Утрата інтересу до всього, що раніше хвилювало;

6) неврастенічний – спалахи роздратування, особливо під час болю, неприємних відчуттів, під час невдач у лікуванні, несприятливих даних обстеження. Роздратування нерідко виливається на першу зустрічну людину й часто завершується слізьми. Згодом – розкаяння за нестриманість;

7) обсесивно-фобічний – тривожність переважно стосується малоймовірних ускладнень хвороби, невдач лікування, а також можливих невдач у житті у зв’язку з хворобою. Уявні небезпеки хвилюють більше, ніж реальні. Захистом від тривоги стають забобони та ритуали;

8) сенситивний – надмірне піклування про можливі неприємні враження, які може справити на інших хвороба. Побоювання, що люди стануть уникати, вважати неповноцінним, не довіряти, пліткувати про причину та природу хвороби;

9) егоцентричний – виставлення на показ близьким та іншим людям своїх страждань і переживань для повного заволодіння їхньою увагою. Постійне бажання показати своє особливе становище, винятковість щодо хвороби;

10) ейфорійний – необґрунтовано підвищений настрій, нерідко награний. Зневажливе легкодумне ставлення до хвороби та лікування. Надія на те, що «само все пройде». Бажання отримувати від життя все, незважаючи на хворобу. Легкість порушень режиму;

11) антогнозичний – активне відкидання думок про хворобу, про її можливі наслідки. Заперечення дійсного в проявах хвороби, приписування їх випадковим обставинам. Відмова від обстеження та лікування. Бажання самостійно впоратися;

12) ергопатичний – навіть при тяжкості хвороби та стражданнях прагнення за будь-яку ціну продовжувати роботу. Працюють з іще більшим натхненням, ніж до хвороби; роботі віддають увесь час; намагаються лікуватися так, щоб це залишало можливість для продовження роботи;

13) паранояльний – крайня підозрілість до ліків та процедур. Прагнення приписувати можливі ускладнення лікування та побічні дії ліків злому задуму лікарів і медичного персоналу. Звинувачення та вимога покарань у зв’язку з цим.

За показниками психічного здоров’я виділяють чотири групи людей:

1-а група – здорові люди, скарг немає;

2-а група – легкі функціональні порушення, епізодичні скарги астено-невротичного характеру, пов’язані з конкретними психотравматичними подіями, напруження адаптаційних механізмів під впливом негативних мікросоціальних факторів;

3-я група – особи з доклінічними станами і клінічними формами в стадії компенсації, стійкі астено-невротичні скарги поза межами складних ситуацій, перенапруга механізмів адаптації (в анамнезі у таких осіб складна вагітність, пологи, діатези, травми голови та хронічні інфекції);

4-а група – клінічні форми захворювання в стадії субкомпенсації, недостатність або руйнування адаптаційних механізмів.

Виділяють такі рівні психологічного здоров’я:

1. Креативний рівень. Люди, які не потребують психологічної допомоги. Вони стійко адаптовані до будь-якого середовища, володіють резервом для подолання стресових ситуацій і активним творчим ставленням до дійсності. Цей ідеальний образ творця, достатньо рідкісний у реальному житті, виражає досконалий ступінь психологічного здоров’я, його вищий рівень.

2. Адаптивний рівень. Більшість відносно «благополучних» людей у цілому адаптовані до соціуму, але за результатами діагностичних методик проявляють окремі ознаки дезадаптації, мають підвищену тривожність. Не мають достатнього запасу міцності «психологічного здоров’я» і потребують групових занять профілактично-розвивальної спрямованості. Це група відносного ризику, вона досить численна й відповідає середньому рівню психологічного здоров’я.

3. Асимілятивно-акомодативний рівень. Це нижчий рівень психологічного здоров’я. До нього відносять людей з порушенням балансу процесів асиміляції та акомодації, тобто таких, які або не здатні до гармонічної взаємодії з оточуючими, або які проявляють глибинну залежність від факторів зовнішнього впливу, не володіють механізмами захисту, відокремлюють себе від травмувальних впливів середовища. Люди, у яких переважають процеси асиміляції прагнуть за будь-яку ціну змінити навколишній світ; при цьому вони не готові до самозміни відповідно до зовнішніх вимог та інтересів оточуючих. У таких людей дезадаптація активно проявляється в епатажній поведінці, конфліктах з оточуючими. Люди, у яких переважають процеси акомодації, навпаки, характеризуються пристосованістю до вимог зовнішнього світу на шкоду власним потребам та інтересам. Їх дезадаптація здебільшого ніяк не проявляється зовні, її складно зафіксувати.

Емоційні розлади, залежно від складності симптомів, можна розділити на чотири типи, які відображають рівні соціально-психологічної дезадаптації:

1) акцентуації характеру;

2) неврози і психосоматичні розлади;

3) особистісні розлади (психопатії);

4) психози.

На одному кінці цього континууму – здатність жити в рамках компенсаторних можливостей людини, на іншому – повна втрата волі до життя, дезорганізація процесів адаптації та компенсації.

1. Акцентуації характеру відрізняються надмірним проявом окремої риси характеру, що спричиняє дисгармонію в поведінці й відповідає асимілятивно-акомодативному рівню психологічного здоров’я.

2. Неврози можна схарактеризувати як такі стани, що усвідомлюються і зумовлені тривалими стресовими ситуаціями та протікають разом з емоційними та соматовегетативними розладами. Психосоматичний розлад – це соматичне захворювання, в етіопатогенез якого включені соціально-психологічні фактори або прояви якого загострилися в результаті їх впливу. «Великі» класичні психосоматичні розлади. До них віднесені бронхіальна астма, виразкова хвороба, есенціальна гіпертензія, ревматоїдний артрит, виразковий коліт, нейродерміт. Це захворювання, у походженні яких емоційний фактор відіграє велику роль, але не домінантну. Соматоформні розлади – соматичні симптоми, які не можна достатньою мірою пояснити органічними захворюваннями та які не є вторинними наслідками іншої психічної симптоматики. Соматизований розлад – соматоформний розлад, що характеризується значною кількістю фізичних недуг (виразність), які повторюються (постійність) і не мають органічної основи (синдром Бріке). Термін «соматизація» був уведений у медичну практику як альтернатива конверсії. Конверсійний розлад – порушення фізіологічних функцій, які втрачають саморегуляцію внаслідок психологічних проблем. Конверсія – трансформація емоційних порушень у рухові, сенсорні та вегетативні еквіваленти. В утворенні істеричних соматоформних розладів відіграє роль первинний і вторинний зиск. Первинний зиск полягає в тому, що істеричні симптоми не допускають внутрішній конфлікт до свідомості, а вторинний – істеричні симптоми викликають в інших добре ставлення до хворого чи дозволяють йому уникнути неприємної діяльності. Соматоформний больовий розлад – зумовлює біль, провідну роль у виникненні, силі й тривалості якого відіграють психологічні форми. Іпохондричні соматоформні розлади – такі розлади, за яких люди неправильно інтерпретують незначні симптоми, пов’язані з функціями організму, чи занадто сильно реагують на них. Соматоформні вегетативні розлади – множинні соматоформні симптоми; відрізняються тим, що суб’єктивні відчуття та скарги не є вираженими й постійними і пов’язуються хворим з одним органом або системою (наприклад, прискорене серцебиття, почервоніння, піт, тяжкість в епігастрії, неприємні відчуття в животі). Дисмофофобія – надзвичайна стурбованість з приводу недоліків зовнішності.

3. Психопатія – стійкі розлади особистості та поведінки, що характеризуються неадекватним розвитком емоційно-вольових рис характеру, обумовленим природженою неповноцінністю нервової системи.

4. Психоз – порушення довільної адаптації психічної діяльності людини, що характеризується продуктивною психопатологічною симптоматикою.

Забезпечення розвитку якостей особистості, які характеризують психологічно здорових людей, є засобом запобігання виникнення психічних хвороб. До характеристики психологічно здорових людей відносять якості самоактуалізованої особистості за А. Маслоу:

1. Більш об’єктивне сприйняття реальності.

2. Прийняття себе, інших та природи.

3. Безпосередність, простота та природність.

4. Центрація на проблемі.

5. Незалежність: потреба в усамітненні.

6. Автономія: незалежність від культури і оточення.

7. Свіжість сприйняття.

8. Містичні переживання (екстатичні стани).

9. Суспільна зацікавленість.

10. Глибокі міжособистісні стосунки.

11. Демократичний характер.

12. Розмежування цілей та засобів.

13. Філософське почуття гумору.

14. Креативність, здатність до творчості.

15. Опір окультурюванню.

Слід зазначити, що ціннісні детермінанти особистості за А. Маслоу безпосередньо співвідносять із ціннісними компонентами основних соціокультурних еталонів здоров’я.

Соціальне здоров’я відображується в таких характеристиках: адекватне сприйняття соціальної дійсності, інтерес до довкілля, адаптація до фізичного й суспільного середовища, культура споживання, альтруїзм, емпатія, відповідальність перед іншими, демократизм у поведінці.

Проявами порушень соціального здоров’я є 1) девіантна поведінка, що характеризується непередбачуваними діями особистості, які відхиляються від суспільноприйнятих норм, а також 2) адиктивна поведінка, що характеризується узалежненням особистості від потреби реалізувати певну діяльність, прагненням до відходу від реальності через уживання певних речовин або постійною фіксацією на певних видах діяльності.

Соціальне здоров’я вміщує:

· соціальну значимість тих чи інших захворювань відповідно до поширеності економічних витрат, які вони викликають, важкості (загрози для існування популяції або страху перед такою загрозою);

· вплив суспільного устрою на причини виникнення хвороб, характер їх перебігу (можливості видужання або смерті);

· оцінку біологічного стану визначеної частки або всієї людської популяції на основі інтегрованих статистичних показників, які складають соціальну статистику.

Е. Фромм одним з перших визначив проблему соціального здоров’я, коли насмілився стверджувати, що суспільству в цілому може не вистачати психічного здоров’я, і поставив під сумнів основні положення соціологічного релятивізму, згідно з яким норми людського існування задаються соціумом і можуть змінюватися на різних етапах історичного розвитку. Е. Фромм був переконаний в існуванні базових людських потреб і непересічних вічних цінностей, ігнорування яких призводить до деформації не тільки окремої особистості, а й усього суспільства. Відповідно до його думки, суспільне життя стає нездоровим, якщо воно не узгоджується з людською природою. У роботі «Здорове суспільство» Е. Фромм так визначає своє завдання: досліджувати характер конфліктів між природою людини і суспільством і водночас виявити «сприятливий вплив суспільного життя на людський розвиток», тобто той позитивний соціальний вплив, посилення якого буде сприяти оздоровленню окремих індивідів.

Спробу описати інтегровану, здорову особистість зробив і К. Роджерс, який виділив наступні риси повноцінно функціонуючих людей:

· відкриті для внутрішнього і зовнішнього світу;

· цінують спілкування як засіб представляти речі такими, які вони є;

· відрізняються певною недовірою до сучасної науки та технологій;

· здебільшого прагнуть до цілісного життя;

· постійно самовдосконалюються;

· беруть участь у житті інших і завжди готові допомогти тим, хто потребує цього;

· відчувають безпосереднє єднання з природою і готові захищати її;

· відчувають антипатію до бюрократичних інститутів;

· довіряють власному досвіду і не довіряють зовнішнім авторитетам;

· байдужі до матеріальних стимулів та нагород, можуть жити у достатку, але не відчувають сильної потреби в цьому;

· перебувають у духовному пошуку, вони хотіли б найти сенс та мету свого життя.

За К. Роджерсом «повноцінно функціонуюча людина» постійно перебуває в процесі всебічної самоактуалізаці, що дозволяє їй жити по-справжньому «хорошим життям». Хороше життя–цепроцес, а не стан буття. Це напрямок, а не кінцевий пункт. Причому напрямок, обраний усім організмом при психологічній свободі рухатися куди завгодно. Цей організмічно вибраний напрямок має визначені спільні якості, що проявляються у більшості людей.

Характеристики процесу «хорошого життя» за К. Роджерсом:

1. Відкритість досвіду, яка зростає.

2. Зростання прагнення жити теперішнім.

3. Довіра до свого організму, яка зростає.

4. Процес більш повноцінного функціонування.

5. Нова перспектива ставлення до свободи й необхідності.

6. Творчість як елемент хорошого життя.

7. Довіра до людської природи.

8. Більш повнокровне життя.

 

Валеонастановлення

Однією з провідних категорій психології здоров’я є внутрішня картина здоров’я (ВКЗ), що являє собою сукупність елементів (характеристик) здоров’я та інтимно пов’язаних із ним змістовно-психологічних, суб’єктивно-оцінних моментів існування.

Виділяють три основні грані ВКЗ:

1. Когнітивна. Раціональна сторона ВКЗ – сукупність суб’єктивних або міфологічних умовиводів, суджень про причини, зміст, можливі прогнози, а також оптимальні засоби збереження, зміцнення та розвитку здоров’я.

2. Емоційна. Чуттєва сторона ВКЗ – переживання здорового самопочуття, пов’язане з комплексом відчуттів, які формують емоційний фон (спокій, радість, свобода, легкість, симпатія тощо).

3. Поведінкова. Моторно-вольова сторона ВКЗ, що являє собою сукупність зусиль, прагнень, конкретних дій здорової людини, що обумовлено її системою вірувань та спрямованих на досягнення суб’єктивно значущих цілей.

Поняття ВКЗ хронологічно виникло в науці після поняття «внутрішня картина хвороби» (ВКХ). Термін «внутрішня картина хвороби» був запропонований О. Р. Лурія, про внутрішню картину здоров’я вперше заговорив О. Б. Орлов в контексті дискусії про альтернативу патоцентричній медичній моделі.

ВКХ – це складне, структуроване утворення, що включає чотири рівні психічного відображення хвороби. Перший рівень – сенсорний, включає сукупність відчуттів (болючих, тяжких), які переживає хворий та відображених у його скаргах, а також загальне тілесне самопочуття як цілісний чуттєво сформований образ, що наділений самим хворим (у скаргах) негативними, хворобливими якостями. Другий рівень – емоційний, зміст якого складають емоційні реакції на хворобу, її окремі прояви, наслідки хвороби та ін. (емоції негативного спектру – страхи, тривожність, депресія; можливі також прояви гніву, почуття провини). Третій рівень – інтелектуальний, має сукупність знань і уявлень хворого про власну хворобу та її наслідки, його оцінки, роздуми про хворобу, її природу, лікування. Четвертий рівень– мотиваційний, включає особистісний сенс хвороби та її наслідків у контексті цілісного життя людини як особистості, її минулого й майбутнього.

Основою формування внутрішньої картини хвороби може бути особливе філогенетичне утворення – відчуття комфортності, чуттєва тканина нормального функціонування, той неперервний образ тіла, у контексті якого набувають свого існування інтрацептивні відчуття. Подібне «першобачення» у формі емоційно зафарбованих «темних почуттів» є вихідною базою побудови розгорнутої структури ВКХ і складає зміст продромальних відчуттів. Специфіка ВКХ полягає в тому, що чуттєва тканина її виражається не тільки в категоріях соматоперцепції, відчуття означають не тільки себе, а й хворобу. Вторинне означення чуттєва тканина отримує через формування «концепції» хвороби: відчуття стають симптомами, які сигналізують про хворобу й визначені нею. Значення хвороби для того, хто захворів, формується через переломлення її суб’єктивної картини у структурі потреб та мотивів людини, набуваючи особистісного сенсу. За своєю функцією особистісний сенс робить досягнутим свідомості суб’єктивне значення хвороби. Таким чином, ВКХ уявляється складним багаторівневим утворенням, що включає в себе чуттєву тканину, первинне й вторинне означення, особистісний сенс. Усі ці рівні породження й функціонування суб’єктивної картини хвороби тісно взаємопов’язані між собою, і «жива» ВКХ є динамічною системою, в якій відбуваються переходи від чуттєвої тканини до особистісного сенсу і, навпаки, від особистісного сенсу через означення до чуттєвої тканини.

У психічній реальності людини з певною періодичністю виникають та співіснують декілька внутрішніх картин, що відображають стан здоров’я особистості: внутрішня картина здоров’я до хвороби, внутрішня картина здоров’я та хвороби під час хвороби та внутрішня картина здоров’я після хвороби. Їх зміст залежить від наявності та характеру валеонастановлення (валео – здоров’я; настановлення – готовність діяти в певному напрямку).

Валеонастановлення – компонент спрямованості особистості, який відповідає за підтримку здоров’я та подолання хвороби і характеризується готовністю до певного способу сприйняття, ставлення та реагування в ситуаціях, що стосуються здоров’я людини. Валеонастановлення є інтегральним утворенням, яке об’єднує когнітивні (уявлення про здоров’я і хворобу), емоційні (ставлення до проблем здоров’я і хвороби) та поведінкові (моделі поведінки, спрямовані на підтримку здоров’я й подолання хвороби) компоненти психіки, що визначають індивідуальну феноменологію здоров’я. Як і в атитюда (соціального настановлення) валеонастановлення має три компоненти і є біполярним, а саме, включає настановлення відносно здоров’я та хвороби. У своїх дослідженнях О. С. Васильєва та Ф. Р. Філатов виділили та схарактеризували чотири типи валеонастановлення.

1. Ресурсний – передбачає орієнтацію на самостійне дотримання засад здорового способу життя. Когнітивний компонент відрізняється повнотою та диференційованістю уявлень як про здоров’я, так і про хворобу. Емоційний компонент обумовлений більшою мірою внутрішньо особистісними чинниками, ніж зовнішніми стимулами; не залежний від позиції значущих інших. Йому відповідає позитивна налаштованість на власну активність, як фізичну, так і духовну, творчу, інтелектуальну. Поведінковий компонент характеризується активністю як у подоланні хвороби та підтримці власного здоров’я, так і у сприянні створенню загальної здорової атмосфери в сім’ї, у колективі, у суспільстві загалом.

2. Маніпулятивний тип валеонастановлення відрізняється тим, що власне самопочуття є засобом впливу на інших. Когнітивний компонент відрізняється тим, що уявлення про хворобу більш чітко диференційовані. Емоційний компонент характеризується тим, що позитивне налаштування залежить від регламентацій значущих інших, а ставлення до власного здоров’я відрізняється пасивністю. У поведінці часто відмічають захисні реакції, агресивні тенденції та демонстративні стратегії.

3. Підтримувальний тип валеонастановлення базується на прагненні отримати допомогу одного з членів сім’ї. Когнітивний компонент характеризується недостатньою сформованістю уявлень про здоровий спосіб життя, їх фрагментарністю. Емоційний компонент характеризується тим, що настрій залежить більшою мірою від емоційного стану значущих інших, а не від позитивного підкріплення чи відсутності негативних дій з боку інших. У поведінці необхідність турбуватися про іншого стає основною умовою активізації ресурсів.

4. Дефіцитарний тип валеонастановлення. Поряд з несформованістю уявлень про здоровий спосіб життя існує залежність емоційного компонента від позитивної стимуляції з боку значущих інших, загальна пасивність відносно здоров’я та хвороби, а також наявність страхів, підвищена тривожність, та якщо в емоційному ставленні до власного здоров’я проявляється індивідуальна своєрідність, то когнітивний і поведінковий компоненти є інтерперсональними феноменами, оскільки їх зміст визначається характером поширених соціальних уявлень.

Серед названих типів саме ресурсний тип валеонастановлення відрізняє ту особистість, яку К. Роджерс назвав повноцінно функціонуючою людиною.

 

Питання психосоматики в контексті психології здоров’я

У контексті психологічної проблематики здоров’я доцільним виявляється виділити поряд із типом повноцінно функціонуючої особистості так звану психосоматичну особистість чи Homo Somaticus (людину соматичну) як суб’єкта, у якого функції психіки приймає на себе тіло. Мова йде про людину, чиє психічне функціонування збіднене, а його дефіцит компенсується функціонуванням тілесним або поведінковим, що проявляється в соматичних розладах. Відмінність полягає в тому, що за соматичний розлад «Я» не відповідає і завдяки йому залишається організованим. Соматичний розлад, на думку спеціалістів із психосоматики – це доведений до екзистенційного абсурду прояв життєвого стилю індивіда. А психосоматична особистість – це людина, позбавлена контакту з власним внутрішнім світом. Її значущою рисою є дефіцит функції емоційної сфери, який проявляє себе у спрощеності афективного життя, нездатності до емоційного резонансу, виразу власних переживань і розумінню почуттів інших людей, а також до фантазування і вільної розповіді про себе та інших. Вона схильна ідентифікуватися з прийнятими в суспільстві соціальними нормами, створюючи ілюзію простоти буття. Homo Somaticus надає перевагу розмовам не про себе, а про зовнішній світ і реальні події, погано розуміє мову символів та метафор, вимагаючи раціональних пояснень, конкретних питань і відповідей. У нього між «знаю» і «не знаю» – чітка межа, без зони припущень і здогадок, а в лексиконі рідко зустрічаються слова-синоніми. На відміну від більшості невротиків він зазвичай добре адаптований у соціумі, досягає високих рівнів соціальної інтеграції та успіхів у професійній сфері. Психосоматична особистість має риси, спільні з обсесивно-компульсивним типом. Але якщо обсесивно-компульсивний тип може бути порівняний з автомобілем, не здатним зрушити з місця через відсутність ручного гальма, то Homo Somaticus швидше схожий на автомобіль, у якому не встановлений двигун. До глибинно-психологічних особливостей Homo Somaticus відносять: порушення базової довіри, зниження толерантності до фрустрації; потребу в залежності; недостатню інтроспекцію; недостатнє співвіднесення свідомості з безсвідомими фантазіями; типово компенсаторний вираз тілесних відчуттів; орально-нарцисичні порушення з підкресленою схильністю до переживання втрати об’єкта; захисну поведінку з патернами жалібно-звинувачувальних дій. Соматичний симптом у психосоматичної особистості виконує захисну функцію, долаючи особистісну дезінтеграцію, він служить засобом підтримки міжособистісної рівноваги. Homo Somaticus слід навчити виражати конфлікти та афективні стани не тілом, а й почуттями і словами. Для цього необхідно реактивувати його несвідомі деструктивні та орально-рецептивні імпульси, тобто зробити як раз те, проти чого з раннього дитинства «психосоматогенною матір’ю» вибудовувалась уся система захистів.

Ріст інтересу до проблем психосоматики не є випадковим, оскільки сучасний погляд на психосоматику виходить за межі уявлень про здоров’я та хворобу і наближається до науки про людину як психосоматичну цілісність. Сьогодні психосоматика розуміється як тілесне відображення душевного життя людини, тілесне відображення внутрішніх конфліктів та вікових криз.

Використання психосоматичних ідей у проблематиці вікової психології, психології розвитку становить не тільки науково-дослідницький інтерес, але й прикладний. Гострота й специфічність протікання вікових криз розрізняє сучасне інформаційне суспільство, суспільство ризику, суспільство спектаклю, як його називають філософи. Існування людини в такому суспільстві характеризується високою мірою невизначеності життєвих ситуацій, їх інформаційною перенасиченістю, необхідністю володіти широким сектором ролей та гнучко застосовувати їх у різних варіантах життєвих сценаріїв. Це втілюється в специфічних психологічних ефектах, які можуть бути матеріалом для психологічного аналізу та базою для психокорекційних розробок.

Кожен етап вікового розвитку характеризується внутрішніми протиріччями, які превалюють, специфікою стресостійкості й особливостями навантаження на адаптаційний потенціал. Агресія й страхи, потреби та їх фрустрація, механізми психологічного захисту також мають вікові особливості. Усе перераховане спеціалісти відносять до основних психологічних чинників соматичних проблем. Окрім того, усе вказане прямо чи опосередковано пов’язане з різними категоріями внутрішніх конфліктів, які обумовлені не тільки індивідуально-типологічними та ситуаційними, але й віковими причинами.

Відомо, що існує низка хвороб, притаманних певному віковому періоду. Є хвороби дитинства, перехідного віку, старості. І це обумовлено не тільки фізіологічними причинами, але й психологічною специфікою того чи іншого віку. Так, наприклад, різке збільшення кількості дітей, які хворіли ангіною, випадає на період кризи 3-х років. Даний період характеризується тим, що в дитини йде активний розвиток самосвідомості, що проявляється в прагненні до самостійності і в таких формах поведінки, як негативізм та впертість. З іншого боку, батьки в такій ситуації посилюють авторитарний тиск і викликають внутрішній опір у дитини, яка не завжди в змозі про це заявити. Неможливість висловити непогодження спеціалісти із психосоматики часто відносять до факторів, які обумовлюють запалювальні процеси в мигдалинах.

Підліткова криза також супроводжується низкою соматичних ефектів, а саме: максимум діагностованих сколіозів, пік хвилі хронічних захворювань, виникнення перших залежностей. Помилково вважати, що складні протиріччя, які супроводжують зростання особистості в даному віці, не можуть мати нічого спільного із соматичними ефектами. Скоріш навпаки: такі ефекти можуть розглядатися як соматична мова. Тоді це предмет уваги шкільного психолога.

Найбільш поширеними захворюваннями в сучасному суспільстві є серцево-судинні, зріст кількості яких припадає на період кризи середнього віку. Слід зазначити, що навіть прибічники традиційного погляду на психосоматику погоджуються з тим, що гіпертонія має психологічну обумовленість. Причому психологічні особливості, які обумовлюють дане захворювання, пов’язані з характеристиками особистості людини певної вікової категорії, котра переживає кризу. Це залежність від визначених стереотипів, перфекціонізм, потреба у схваленні, сумніви відносно власних досягнень та перспектив. У таких ситуаціях медики пропонують лікарські засоби. А психологи працюють залежно від парадигми, якій вони віддають перевагу, з поведінковими ефектами або з глибинними причинами.

При вивченні особливостей психологічних факторів серцево-судинних захворювань підтверджуються припущення практиків психосоматичного аналізу про властиві таким хворим перфекціонізм та ворожість. Подібні якості визначено як такі, що притаманні представникам так званого середнього віку. Але гіпотоніки похилого та молодого віку не відрізняються такими якостями. Знову нагадує про себе вікова обумовленість, ознаки чого для практичного психолога стають тією ниточкою, завдяки якій можна розплутати клубок проблем.

Психологічна обумовленість виникнення загострень у хворих остеохондрозом не викликає сумнівів у практичних психологів, які працюють із психосоматикою. Пацієнти з функціональною патологією хребта характеризуються залежністю від роботи, соціально нав’язаним перфекціонізмом, потребою в досягненні досконалості.

Цілісний підхід психолога до людини в контексті, що розглядається, потребує привернення так званого психосоматичного погляду на ситуацію, який дає можливість застосувати ефекти тілесності для отримання більш чіткої психологічної картини проблеми визначення програми її подолання та бачення перспективи розвитку.

Слід зазначити, що з точки зору культурно-історичного підходу до психосоматичної феноменології, прояви тілесності в процесі соціалізації набувають риси вищих психічних функцій, а саме знаково-символічної форми і характеру довільності. Змістом психосоматичного розвитку є засвоєння знаково-символічної форми регуляції, яка трансформує тілесні функції і створює психосоматичні феномени (ПСФ).

ПСФ проявляються у засвоєнні та проходженні тілесних знаків, в інтеріоризації засобів психічної регуляції тілесних явищ; формуються в процесі соціалізації тілесних функцій.

Поряд із психосоматичними симптомами виділяють ПСФ норми, що виникають у результаті обмежень соціалізації (заборони, покарання, наслідування прикладу у формуванні навичок і звичок) та сумісно пережитих емоцій (наприклад, радість, тривога тощо).

До ПСФ норми відносять:

· категоріальну структуру тілесного досвіду (її диференційованість та інтегрованість);

· образ тіла (його деталізованість, стабільність, чіткість кордонів, стійкість);

· ставлення до тіла (його прийняття, позитивність, небайдужість);

· категоріальну оцінну шкалу інтрацепції;

· тілесне самопочуття (з емоційно диференційованим змістом);

· невербальну комунікацію (систему її засобів);

· вербалізацію тілесності (систему її засобів, рівень володіння ними, можливість застосування);

· тілесні навички (їх кількість, рівень володіння, адекватність застосування, можливість переносу);

· тілесну регуляцію (проблеми з регуляцією, прагнення регулювати, досвід успішного регулювання, якість регуляції – її гнучкість, доцільність, ненав’язливість, помірність);

· валеонастановлення;

· внутрішню картину здоров’я;

· внутрішню картину хвороби;

· діалог з тілесним «Я».

Особливості ПСФ змінюються згідно з етапами психічного розвитку, зміною провідної діяльності й є похідними від психосоматичних новоутворень. Комунікативний план психосоматичних феноменів з віком стає не актуальним. Уключення пізнавального плану у психосоматичні феномени є наступним етапом їх розвитку (оволодіння засобами вербального й символічного опису тілесних подій). На цьому етапі превалюють імітативні рухи, а в образі тіла відображена функціональна цінність його частин і пов’язаних із ним тілесних актів. Далі – виникнення рефлексивного плану. Виділення тілесного «Я» робить його учасником внутрішнього діалогу. Дефіцит рефлексивних засобів може призвести до алекситимії або конверсії.

На думку російських учених актуалгенез психосоматичних симптомів обумовлений відхиленнями у розвитку одиниць свідомості, за О. М. Леонтьєвим – змісту, значення, чуттєвої тканини, біодинамічної тканини й порушеннями їх взаємодії. Симптоматика може бути пов’язана або з порушеннями в чуттєвій та біодинамічній тканині і в базовій емоційній регуляції тілесності, або з порушеннями в знаково-символічному опосередкуванні тілесності (довготривале збереження комунікативного змісту тілесних проявів, яке затримує розвиток пізнавальних та рефлексивних характеристик тілесності). Таким чином, психосоматичний симптом являє собою втілення змісту скрізь систему значень в чуттєвій і біодинамічній тканині.

Вивчення основ психосоматики порушує питання про те, який шлях формування професійного мислення психолога був би успішнішим: заучування множинності психологічних інтерпретацій соматичних захворювань, нагромадження практичного досвіду аналізу на основі заученого, пошук певного загального принципу, який задає напрямок мислення психолога, аналітика соматики як у практиці консультування, так і в академічному дослідженні? Слід пригадати ідеї загального принципу, висловлювані ще психоаналітиками. Окрім того, пригадується відома в історії психології Вюрцбурзька школа, представники якої говорили про те, що істинне мислення є не наочним і без о бразним. Їх роздуми були на користь аргументу про те, що спроби візуалізувати зміст прислів’я тільки відволікає від глибини його розуміння. Наприклад, «яблучко від яблуньки недалеко відкотиться». Спроба уявити собі яблуню тільки відволіче нас від розуміння того, що мова йде про батьків та дітей. При цьому метафоричні форми, які легко візуалізуються, є колодязем народної премудрості. Мабуть тому, що метафоричність думки дає змогу стати над лінією часу і легше виділити когнітивну схему, замасковану в образі. У прикладі з прислів’ям візуальний образ яблуні з яблуками вміщує в собі таку когнітивну схему: те, що народжує і що народжується, має низку загальних рис. Фактично, намагаючись зрозуміти специфіку функціонування органа, ми повинні виділити якусь когнітивну схему, що допоможе нам розібратися у психічній символіці соматичного розладу. Знову пригадується прислів’я про яблучко. Але тут все простіше. У нас уже є метафора, яка вміщує в собі візуальний образ і є носієм когнітивної схеми. Залишається лише її виділити. У роботі з психосоматикою візуальний образ спочатку треба створити. А вербалізований результат візуалізації особливостей функціонування органа дозволяє використовувати його як метафору. Ця схема визначається засобами персоніфікації, асоціації, візуалізації, аналогізації і дає змогу зрозуміти символіку розладів.

Практичним утіленням висловлених ідей може бути підхід до проблем здоров’я як до діалогу між особистістю та організмом.

 

Література

Основна

1. Ананьев В. А. Психология здоровья. Книга 1. Концептуальные основы психологии здоровья. – СПб.: Речь, 2006. – 384 с.

2. Васильева О. С., Филатов Ф. Р. Психология здоровья человека: эталоны, представления, установки: Учеб. пособие для студ. высших учеб. заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2001. – 352 с.

3. Коцан І. Я., Ложкін Г. В., Мушкевич М. І. Психологія здоров’я людини /За ред. І. Я. Коцана. – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2009. – 316 с.

4. Психология здоровья (школьный возраст):Учеб. пособ. /Под ред. Г. С. Никифорова. – СПб.: Изд-во СПбГУ, 2008.

5. Психосоматика: телесность и культура: Учебное пособие для вузов /Под ред. В. В. Николаевой. – М.: Академический проект, 2009. – 311 с.

6. Хомуленко Т. Б. Основи психосоматики: навч.-метод. посіб. Вінниця: Нова Книга, 2009. – 120 с.

 

Додаткова

1. Лурия А. Р. Внутренняя картина болезни и ятрогенного заболевания. – М.-Л. Биомедгиз, 1935.

2. Орлов А. Б. Возникновение новой психодиагностики: некоторые симптомы и тенденции // Вопросы психологии. – 1991. – № 5. – С. 129–130.

3. Рождественский Д. С. Homo Somaticus. Человек соматический. – М.: ИП Седова Е. Б., 2009 – 264 с.

4. Тухтарова И. В., Биктимиров Т. З. Соматопсихология: учеб. пособие. – Ульяновск, 2005. – 130 с.

5. Хомуленко Т. Б. Анализ телесного симптома как психосоматического феномена. – Х.: ХНПУ имени Г. С. Сковороды, 2011. – 41 с.