Класифікація процесів сприйняття

Можна виділити низку засад для класифікації процесів сприйняття. Однією з них є значення сенсорних даних окремого аналізатора для формування цілісного перцептивного образу. Відповідно до цього виділяють зорові, слухові, смакові, дотикові й інші сприйняття. Основою для іншого типу класифікації процесів сприйняття є форми існування матерії. В межах цієї класифікації констатується сприйняття простору, часу, руху. Розглянемо складові вказаних класів окремо.

Модальність сенсорних даних, з яких формується образ сприйняття, суттєвим чином впливає на перцептивний процес. Модальність, як одна з найважливіших властивостей відчуттів, що надає їм якісні характеристики відповідно до специфіки об’єктивної реальності, яка відбивається у психіці, визначає й якісні характеристики перцептивного образу. Основними модально-специфічними видами перцептивних образів визначаються дотикові та зорові. У якості найбільш специфічного модального параметру зорових сенсорно-перцептивних процесів виділяється кольоротоновий образ у його хроматичних і ахроматичних компонентах. Експериментальні дослідження виявили високу лабільність сприйняття кольорів та залежність специфіки цього процесу від просторових, часових та енергетичних факторів. Отримані результати свідчать про те, що адекватність кольорової модальної характеристики зорового сприйняття поєднується з адекватністю відбиття тієї поверхні конкретного об’єкта, яка є носієм кольору. І взагалі, можна констатувати, що адекватність модальних компонентів перцептивного образу органічно пов’язана з адекватністю його просторово-часових компонентів.

Сприйняття простору визначається як чуттєво-наочне відбиття просторових властивостей речей (розміру, форми), їх просторових відношень і рухів. У процесі сприйняття простору приймають участь усі органи відчуттів людини, але провідна роль у цьому процесі надається поєднаному функціонуванню зорового, кінестезичного, шкіряного та вестибулярного аналізаторів. Сприйняття простору ґрунтується на оцінках відстаней та кутів в оточуючому людину середовищі, які здійснюються сенсорними системами та рухами м’язів.

Р. Солсо розглядає два підходи до пояснення сприйняття простору. Відповідно до конструктивістського підходу сприйняття глибини ґрунтується на практичному досвіді людини, на її знанні оточуючого простору, а також на результатах обробки перцептивної інформації про поточну дійсність. У межах екологічного підходу Дж. Гібсона вважається, що у природних умовах для оцінки просторових відносин достатньо тієї інформації про глибину та віддаленість об’єктів, яку несе оптичний потік, що відбивається від цих об’єктів. Разом з цим, висловлюється точка зору, що необхідною умовою розрізнення основних напрямків у просторі є функціональна асиметрія людського тіла. Сприймаючи просторові відношення людина також виходить з нормального положення свого тіла відносно напрямку вектора сили тяжіння, коли вертикальна ось її тіла є перпендикулярною поверхні землі.

Найбільшу інформацію про простір людина отримує завдяки зору. У просторовому зорі значна роль відводиться акомодації та конвергенції очей, а також функціям кореспондуючих та диспарантних точок сітчатки. Особливості зорової модальності суттєвим чином визначають сприйняття форми та розміру об’єктів.

Форма несе у собі всю повноту просторової структури об’єктів, і тому вона є найважливішою ознакою перцептивного образу як цілісного та предметного. Цілісна форма об’єкта може не співпадати з формою його окремих елементів. Однак з причини цілісності форми повнота відтворення своєрідності поверхні об’єкта має своїм наслідком і адекватне відбиття форми. Форма об’єктів може бути адекватно відтвореною, і ця адекватність зберігається у певному діапазоні змін фізичних умов побудови перцептивного образу.

Було встановлено, що відбиття розміру як узагальненої характеристики величини об’єкта, є вихідним і перш за все відокремлюваним просторовим компонентом образу. Разом з тим, виявлено малу стабільність та точність сприйняття розміру. Передбачається, що вказані протиріччя визначаються двома різними рівнями відбиття просторового розміру. Перший з цих рівнів, як вихідний, ще до виділення конкретної структури об’єкта, що сприймається, забезпечує грубе відбиття розмірів. Другий рівень забезпечує точне відбиття розмірів як сукупності усіх відстаней між точками об’єкта, забезпечує відтворення усієї метрики у масштабі один до одного. Саме останній рівень адекватного відтворення розмірів і є найменш стійким до перешкод.

Сприйняття часу розглядається як відбиття об’єктивної тривалості, швидкості та послідовності змін явищ дійсності. Вважається, що процес сприйняття часу забезпечується узгодженим функціонуванням комплексу аналізаторів. При цьому підкреслюється роль кінестезичних та слухових відчуттів, як таких, що дають найбільш точне диференціювання інтервалів часу. Визначається низка теорій, в межах яких здійснюються спроби пояснення феноменів сприйняття часу. По-перше, це теорії, що описують сутність біологічного часу як підґрунтя психологічного часу (Г. Хогланд). Виділяються також різні когнітивні теорії обґрунтування сприйняття часу (Р. Орнштейн). Разом з тим, аналіз показує, що психологічний час не є виключно відбиттям фізичних змін дійсності (фізичного часу). Психологічний час переживається людиною, і саме переживання є інформативними по відношенню до тривалості змін дійсності.

 

Ілюзії сприйняття

Ілюзії сприйняття – це викривлене (неадекватне) відбиття об’єкта, що сприймається, та його властивостей. Чинників виникнення ілюзій дуже багато. У різних теоріях виникнення ілюзій пов’язується з дією периферичних і центральних факторів. Ілюзії можуть з’являтися внаслідок дій особливих умов спостереження, у зв’язку зі специфікою побудови оптики ока, відповідно до інформаційних зв’язків, що склалися у досвіді людини, внаслідок індукційних відношень збудження та гальмування у корі головного мозку.

Виділяють наступні ілюзії.

· Ілюзії, що пов’язані з побудовою ока. Такі ілюзії проявляються, наприклад, у тому, що світлі предмети здаються більш великими, порівняно з темними.

· Ілюзії переоцінки вертикальних ліній порівняно з такими ж, тільки горизонтальними. До того ж, заповнена об’єктами відстань здається більшою, порівняно з незаповненою.

· Контрастні ілюзії, де розмір фігур залежить від оточення (одне й те ж коло здається більшим серед маленьких і меншим серед великих кіл).

· Перенесення властивостей цілої фігури на її окремі частини (прямі лінії, які скінчуються по різному спрямованими кутами, здаються різними за розміром).

· Ілюзії викривлення напрямку лінії за рахунок штриховки (паралельні лінії здаються викривленими, коли їх поділяють інші лінії).

· Ілюзії, що виникають внаслідок переоцінки розміру гострих кутів (коло здається втягнутим у кутів квадрата, який вписується в нього).

· Ілюзія Шарпантьє ґрунтується на сформованих у досвіді людини зв’язках між вагою та розміром предметів (з двох однакових за вагою та зовнішнім виглядом предметів менший за розміром здається важчим).

· Ілюзії, які виникають під впливом попереднього сприйняття (контрастні ілюзії).

· Ілюзії руху об’єктів: а) автокінетичний рух (хаотичне переміщення об’єктивно нерухомого джерела світла у повній темряві); б) стробоскопічний рух (виникнення уяви руху об’єкта в результаті швидкої послідовної пред’яви двох нерухомих стимулів у близькому сусідстві); в) індуційований рух (ілюзорний рух нерухомого у дійсності об’єкта у бік, протилежний руху фону).

Галюцинації – це патологічне порушення сприйняття, яке полягає у сприйнятті об’єктів, які у поточний момент не діють на відповідні органи відчуття. Галюцинації виникають внаслідок мимовільної проекції людиною образів на дійсність та локалізації цих образів у просторі та часі.

 

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте поняття «відчуття». Які основні характеристики даного психічного процесу?

2. Що є фізіологічним механізмом відчуттів? Що таке «аналізатор»?

3. У чому полягає рефлекторний характер відчуттів?

4. Які ви знаєте концепції і теорії відчуттів?

5. Які ви знаєте класифікації відчуттів?

6. Що таке «модальність відчуттів»?

7. Охарактеризуйте основні види відчуттів.

8. Розкажіть про основні властивості відчуттів.

9. Що ви знаєте про абсолютні та відносні пороги відчуттів?

10. Що ви знаєте про константу Вебера?

11. Розкажіть про основний психофізичний закон.

12. Розкажіть про сенсорну адаптацію.

13. Що таке сенсибілізація?

14. Що ви знаєте про шкірні відчуття?

15. Розкажіть про фізіологічні механізми зорових відчуттів. Які ви знаєте теорії колірного зору?

16. Розкажіть про слухові відчуття. Які ви знаєте теорії слуху?

17. Що таке процес сприйняття?

18. Визначте рефлекторні основи процесу сприйняття.

19. Що таке константність сприйняття?

20. Що таке цілісність сприйняття?

21. Що таке узагальненість сприйняття?

22. Що таке предметність сприйняття?

23. Що таке апперцепція?

24. Які види сприйняття вам відомі?

25. Які зорові ілюзії сприйняття вам відомі?

26. Охарактеризуйте ілюзії руху.

27. У чому розрізняються ілюзії сприйняття та галюцинації?

 

Література

 

Основна

1. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания. – СПб.: Питер, 2001. – 272 с.

2. Барабанищиков В. А. Психология восприятия: Организация и развитие перцептивного процесса. – М.: Когито-Центр; Высшая школа психологии, 2006. – 240 с.

3. Бардин К. В., Индлин Ю. А. Начала субъективной психофизики. – М.: Институт психологии РАН, 1993. – 231 с.

4. Веккер Л. М. Психические процессы: В 3-х т. – Т. 1. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1974. – 334 с.

5. Восприятие: Механизмы и модели / Под ред. Н. Ю. Алексеенко. – М.: Мир, 1974. – 367 с.

6. Гусев А. Н. Ощущение и восприятие // Общая психология: в 7 т. / Под ред. Б. С. Братуся. – Т. 2. – М.: Издательский центр «Академия», 2007. – 416 с.

7. Лобанов А. П. Когнитивная психология: от ощущений до интеллекта. – Минск: Новое знание, 2008. – 376 с.

8. Лурия А. Р. Ощущения и восприятие. – М.: Изд-во МГУ, 1975. – 112 с.

9. Любимов В. В. Психология восприятия. – М.: Эксмо; ЧеРо; МПСИ, 2007. – 472 с.

10. Познавательные процессы: ощущения, восприятие / Под ред. А. В. Запорожца, Б. Ф. Ломова, В. П. Зинченко. – М.: Педагогика, 1982. – 336 с.

11. Психология ощущений и восприятия / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, В. В. Любимова, М. Б. Михалевской, Г. Ю. Любимовой. – М.: АСТ; Астрель, 2009. – 687 с.

12. Солсо Р. Л. Когнитивная психология / Пер. с англ. – М.: Тривола, 1996. – 600 с.

13. Шиффман Х. Ощущение и восприятие / Пер. с англ. – СПб.: Питер, 2003. – 928 с.

14. Экспериментальная психология / Ред.-сост. С. С. Стивенс. Т. 2. – М.: Изд-во иностранной литературы, 1963. – 1038 с.

 

Додаткова

1. Ананьев Б. Г. Психология чувственного познания. – М.: Изд-во АПН РСФСР, 1960. – 486 с.

2. Ананьев Б. Г. Теория ощущений. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1961. – 456 с.

3. Бардин К. В. Проблема порогов чувствительности и психофизические методы. – М.: Наука, 1976. – 395 с.

4. Величковский Б. М. Когнитивная наука. Основы психологии познания: в 2 т. – Т. 1. – М.: Смысл; Издательский центр «Академия», 2006. – 448 с.

5. Герриг Р., Зимбардо Ф. Психология и жизнь / Пер с англ. – СПб.: Питер, 2004. – 955.

6. Забродин Ю. М., Лебедев А. Н. Психофизиология и психофизика. – М.: Наука, 1977. – 288 с.

7. Когнитивная психология / Под ред. В. Н. Дружинина, Д. В. Ушакова. – М.: ПЕР СЭ, 2002. – 480 с.

8. Леонтьев А. Н. Лекции по общей психологии. – М.: Смысл, 2001 – 511 с.

9. Линдсей П., Норман Д. Переработка информации у человека / Пер с англ. – М.: Мир, 1974. – 486 с.

10. Милнер П. Физиологическая психология / Пер. с англ. – М.: Мир, 1973. – 647 с.

11. Скотникова И. Г. Субъектная психофизика: результаты исследования // Психологический журнал. – 2003. – Т. 24. – № 2. – С. 121–131.

12. Современная психология. Справочное руководство / Под ред. В. Н. Дружинина. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 688 с.

13. Хьюбел Д. Глаз, мозг, зрение / Пер. с англ. – М.: Мир, 1990. – 239 с.

 

 

РОЗДІЛ 12. УВАГА

 

Поняття про увагу

У процесі життєдіяльності людини на її органи чуття повсякчас впливають різноманітні предмети та явища об’єктивної дійсності. Проте не всі вони однаково нею відображаються. Людина, відображаючи дійсність, щоразу спрямовує свою психічну діяльність на ті предмети та явища, які мають для неї життєве значення, відповідають її потребам та інтересам, що підкреслює вибірковий характер уваги.

Процес уваги є невід’ємною складовою і необхідною умовою будь-якої діяльності людини, тому що в діяльності вона існує і нею підтримується. Від того, на чому і як ми зосереджуємося, залежить ясність, чіткість, повнота наших відчуттів, сприймання, уявлень, думок та інших відображень об’єктивної дійсності (за Г. С. Костюком).

Отже, увага – форма організації психічної діяльності особистості, яка полягає в спрямованості і зосередженості свідомості людини на певних об’єктах чи якій-небудь дії при одночасному відволіканні від інших, внаслідок чого об’єкт уваги відображається в мозку людини ясніше, повніше і ґрунтовніше.

Об’єктом уваги можуть стати предмети, явища, їх властивості та відносини, а також дії, думки, почуття інших людей та наші власні.

Спрямованість психічної діяльності – це вибірковий характер активності (тобто увага як пошук, вибір об’єктів пізнання). Ця орієнтувально-дослідницька діяльність протікає значною мірою на рівні підсвідомості. Виокремлення у свідомості яких-небудь об’єктів зумовлене як їх об’єктивними характеристиками, так і суб’єктивними особливостями їх сприйняття. Спрямованість виявляється у пильності та настороженості.

Зосередженість уваги (концентрація) на одних об’єктах зумовлює одночасне відволікання від усього стороннього, тимчасове ігнорування інших об’єктів.

На відміну від пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам’яті, мислення, уяви) увага свого особливого змісту не має, вона – динамічний бік усіх пізнавальних процесів.

Увага може мати прояв у сенсорних, мнемічних, розумових та рухових процесах. Тому в залежності від об’єкта зосередженості (предмети, що сприймаються, уявлення пам’яті, думки, рухи) виокремлюють такі форми проявів уваги: сенсорна (перцептивна), інтелектуальна, моторна (рухова).

Увага виконує такі функції: активізує потрібні та гальмує непотрібні у даний момент часу психологічні та фізіологічні потреби; сприяє цілеспрямованому відбору інформації, яка надходить; забезпечує тривалу зосередженість на одному об’єкті чи діяльності.

Існує ряд факторів, що сприяють привертанню уваги, а саме: характер подразнення (сила, новизна, контраст і т. ін.), структурна організація діяльності (об’єднані об’єкти сприймаються легше), відношення подразника до потреб (те, що відповідає потребам, приверне увагу насамперед).

Теорії уваги. Традиційно поняття уваги вважається одним із складних питань психології. Вагоме місце в розробці проблематики уваги займають роботи класиків експериментальної психології кінця XIX – початку XX століття: В. Вундта, Е. Тітченера, В. Джеймса, Т. Рібо і М. Ланге. Експериментальне дослідження уваги розпочато В. Вундтом у межах вчення про апперцепцію та структуру поля свідомості. Фактичне входження якогось змісту у свідомість називається процесом перцепції, а зосередження на ньому уваги, залучення його у фокус уваги, називається апперцепцією. Вундт визначав увагу як особливий стан свідомості або її частини, що характеризується ясністю та виразністю елементів, які знаходяться в ній.

Е. Б. Тітченер розумів увагу як певну сенсорну ясність. Він наводив перелік чинників, що визначають увагу: інтенсивність, якість, повторення, раптовість, рух, новизна, узгодження з наявними змістами свідомості. Увага, зумовлена цими чинниками, у своїй першій стадії звичайно називається первинною (пасивною або мимовільною). При вторинній увазі (довільній) в свідомості людини існує конфлікт, при якому вона повинна вибрати з ряду подразників один, на який скеровуватиме увагу і свідомість. Третя стадія полягає в поверненні до першої стадії, коли ми вирішуємо наш конфлікт, робимо вибір, тобто поступово зацікавлюємося обраним нами подразником і повністю поринаємо у нього.

Т. А. Рібо вперше висловив думку про соціальну природу вищих форм уваги. Рух фізіологічно підтримує і посилює акт уваги, налаштовуючи органи чуття на зосередження або відвернення свідомості.

М. М. Ланге в історії психології відомий «моторною теорією вольової уваги».

Постійне зведення уваги до якогось іншого процесу, тобто фактичне заперечення її як самостійного процесу та обмеження її явищами, властивими іншому психічному процесу, зрештою призвело до того, що з першої половини ХХ століття стали обмежувати увагу неспецифічними її виявами. Ця тенденція отримала своє логічне завершення в гештальтпсихології. Гештальтпсихологами підкреслювався активний характер уваги. Сили, що надходять ззовні й від суб’єкта зумовлюють перцептивну організацію. Коли об’єктні сили переважають над суб’єктними, відбувається перцептивна організація, й фігура на структурованому фоні притягує увагу. Увага – це результат перцептивної організації, формування нового образу.

Біхевіористами увага розглядалася як акти певного сенсорного й моторного настроювання систем органів, які дозволяли краще сприймати навколишнє середовище.

Цікавим є визначення місця уваги в психоаналітичному підході. Так, Д. Рапопорт виділив із вивчення механізмів свідомого й несвідомого ідею катексиса, пов’язаного з поняттям психічної енергії й її розподілу. В несвідомому вияв енергії пов’язаний з лібідо й підпорядковується специфічним законам трансформації несвідомого матеріалу. У свідомості катексис керується силами уваги. В психоаналізі увага розглядається як розподіл психічної енергії на те, що визначає вибір у нашій свідомості тих або інших переживань. Тобто, головна сила, що управляє свідомим, – це розподіл уваги на певний зміст.

Когнітивістами запропоновано три основні підходи до дослідження уваги: 1) увага як відбір; 2) увага як резервуар чи механізм розподілу ресурсів системи переробки інформації; 3) увага як перцептивна дія.

У вітчизняній психології проблема уваги розглядалася з різних теоретичних позицій. Фундаментальне значення мають роботи засновника культурно-історичної теорії Л. С. Виготського. Ним було зазначено, що увага підпорядковується загальним законам культурного розвитку й утворення вищих форм поведінки. Природні коріння довільної уваги знаходяться в функції вказівки. Спочатку цю функцію виконує вказівний жест дорослого, а потім і слово.

У доробках Д. М. Узнадзе увага визначається як особливий стан налаштованості, породжений впливом попереднього досвіду на подальші дії суб’єкта. Увага внутрішньо зумовлюється установкою, що в подальшому впливає на орієнтацію в умовах певної ситуації. Довільна увага ним пов’язувалася Узнадзе із поняттям об’єктивації – затримці на певному предметі чи дії, подоланні імпульсивності поведінки.

На думку вітчизняних психологів увага людини розвивалася в процесі свідомої трудової діяльності, особливо такої, що потребує від людей вольових зусиль. У руслі діяльнісного підходу можемо виділити два основних напрями, два погляди на природу уваги й, відповідно, на умови, необхідні для її розвитку.

Перший напрям представлений такими відомими вітчизняними психологами як Б. Г. Ананьєв, Ф. Н. Гоноболін, М. Ф. Добринін, С. Л. Рубінштейн, І. В. Страхов. Вони визначають увагу як «спрямованість і зосередженість будь-якої діяльності». Прихильники цієї концепції не вважають увагу самостійним процесом, а лише характеристикою інших, в яких вона й проявляється. М. Ф. Добринін писав: «Увага представляє собою спрямованість і зосередженість психічної діяльності особистості. Під спрямованістю розуміємо вибірковий характер цієї діяльності й її зберігання, під зосередженням – поглиблення в дану діяльність і відволікання від іншого».

Другий напрям виник хронологічно пізніше й містить у собі критичне ставлення до першого. Так, П. Я. Гальперін визначав увагу як самостійну форму психічної діяльності, «спеціальну діяльність контролю», яка ґрунтується на основі контрольної фази будь-якої діяльності.