Шкірна чутливість забезпечує індивіда інформацією про те, що зустрічається з його тілом: це може бути предмет або якесь середовище (вода, повітря). Шкірні відчуття відносяться до контактного виду відчуттів.
Сучасні дослідники розрізняють чотири різновиди шкірної чутливості: відчуття дотику (тиску), або тактильні відчуття; відчуття холоду; відчуття тепла; відчуття болю. Кожен з чотирьох видів шкірних відчуттів має специфічні рецептори. Одні точки шкіри дають тільки відчуття дотику (тактильні точки), другі – відчуття холоду (точки холоду), треті – відчуття тепла (точки тепла), четверті – відчуття болю (точки болю).
Нормальними подразниками для тактильних рецепторів є дотики, що викликають деформацію шкіри, для холодових – дія предметів нижчої температури, ніж температура шкіри, для теплових – дія предметів вищої температури. Дещо суперечлива картина складається при розгляді больової чутливості. Ряд дослідників вважає, що існують спеціалізовані больові рецептори. Інші ж вважають, що біль виникає у відповідь на надмірну стимуляцію будь-якого шкірного рецептора.
Больова чутливість, незважаючи на явне наше небажання її випробовувати, має вкрай важливе біологічне значення: больові відчуття сигналізують про можливу фізичну небезпеку: каліцтва, поранення. Людині, що не має больової чутливості (а випадки такої патології спостерігалися), постійно загрожує небезпека. Важко уявити, що сталося б з нами, якщо б ми хоч на один день втратили больову чутливість.
Кінестетична та вестибулярна чутливість
Кінестетичні та вестибулярні відчуття мають багато спільного. Функція цієї групи відчуттів полягає у визначенні положення тіла в просторі (відносно гравітаційного поля Землі), а також положення частин тіла одна відносно одної (кути повороту суглобів, міра напруги і розтягування м’язів, сухожиль і т. ін). Рецептори і провідні шляхи кінестетичної і вестибулярної чутливості, незважаючи на те, що вони структурно відокремлені один від одного, формують єдину функціональну систему – систему пропріорецепції. Тому не дивно, що системи кінестетичного і вестибулярного відчуття в психофізичному аспекті мають досить багато загальних закономірностей.
Кінестетичні відчуття – це сукупність сенсорної інформації, що надходить із м’язів, сухожиль і зв’язок. Вестибулярні відчуття засновані на інформації, що надходить із півкруглих канальців внутрішнього вуха. Одна з основних функцій системи вестибулярних відчуттів – забезпечити стійку основу для зорового спостереження.
Коли ми рухаємося (ходимо, бігаємо, стрибаємо), наша голова, природно, теж приходить у рух. Якби не було яких-небудь компенсаторних, коригуючих механізмів, ми бачили б світ так, як це буває на відеозапису, коли оператор знімає на ходу або на бігу: зображення стрибало б, тремтіло і т. ін. На щастя, з нами такого майже не відбувається за рахунок існування рефлекторного механізму, який компенсує кожен рух голови протилежним за напрямом рухом очей. Зорова система отримує відповідну вестибулярну інформацію: півкруглі канальці внутрішнього вуха пов’язані з м’язами очей. За рахунок цього механізму перед нами розкривається досить стабільна картина світу, як перед камерою, встановленою на закріпленому штативі.
Поняття сприйняття
Сигнали, які людина відчуває внаслідок впливу подразника на рецептори того чи іншого сенсорного аналізатора, характеризують окремі аспекти об’єктивної ситуації. Та тема ситуація чи об’єкт, а також різні об’єкти, одночасно відбиваються у специфічній активності декількох аналізаторів. Загальна «картина» сенсорної активності не є безпосереднім виразом цілісності проявів дійсності, її предметної специфіки. Тільки в певній єдності окремі сенсорні дані можуть бути адекватним виявленням своєрідності, предметності значущої складової поточної реальності, основою для відповідної реакції людини на інтегральні зовнішні впливи. Саме тим психічним процесом, який і поєднує сенсорні дані у цілісні образи об’єктів, виділяє ці об’єкти у дійсності, є процес сприйняття.
На сучасному етапі розвитку психології сприйняття визначається як: суб’єктивний образ предмета, явища або процесу, який безпосередньо впливає на аналізатор чи систему аналізаторів; складний психофізіологічний процес формування перцептивного образу (В. П. Зінченко). В найбільш узагальненому вигляді сприйняття розглядається як психічний процес, що є цілісним відбиттям предметів, ситуацій та подій, які через фізичні подразники безпосередньо впливають на рецептори людини. Відбиття образів сприйняття виходить за межі окремих відчуттів і спирається на поєднану роботу сенсорних аналізаторів та синтез відчуттів у складні комплексні системи. Тільки у певному поєднанні ізольовані відчуття стають цілісним сприйняттям, перцептивним образом.
Сприйняття визначається як рефлекторний процес. Розглядаючи процес життєдіяльності людини як процес пристосування до умов дійсності, І. М. Сеченов розкриває значення перцептивного образу з точки зору його регулюючої ролі по відношенню до виконавчих рефлекторних ефектів. Вважається, що відчуттєві образи, відбиваючи предметні умови і регулюючи дії, забезпечують адекватність дій тим об’єктам на які вони спрямовані, і тим умовам, в яких вони реалізуються. Завдяки останньому дії набувають цілеспрямований і адаптивний характер.
Положення І. М. Сеченова про рефлекторну сутність відчуттєвих образів як регуляторів рухів було розвинуте у роботах І. П. Павлова, де сприйняття розглядалося в якості первинних сигналів про дійсність. Відповідно до такої точки зору перцептивні образи мають сигнальну функцію по відношенню до виконавчих рефлекторних ефектів, спрямовують та регулюють ці ефекти. Перцептивні образи, які розглядаються як регуляторний компонент рефлексів по відношенню до їх виконавчих компонентів, самі виявляються результатом відповідних аналізаторних рефлекторних актів – як актів, що здійснюють відбиття різних аспектів дійсності. Відповідно до такої точки зору в аналізаторних апаратах замикаються власні рефлекторні дуги, які в сучасному уявленні представляються як функціональні системи, організовані за принципом зворотних зв’язків (П. К. Анохін).
В численних експериментах І. П. Павлов з наступниками намагалися знайти докази того, що в основі процесу сприйняття знаходяться тимчасові нервові зв’язки, які виникають у корі великих півкуль головного мозку. Було встановлено, що тимчасові нервові зв’язки виникають внаслідок впливу об’єктивної дійсності на рефлекторні апарати і подальшої аналітико-синтетичної обробки сенсорних даних психікою людини.
У порівнянні з відчуттям процеси сприйняття вважаються за більш складну та високу форму аналітико-синтетичної діяльності мозку. Відсутність аналізу унеможливлює осмисленість сприйняття. Разом з цим, синтез забезпечує встановлення часових нервових зв’язків між окремими враженнями людини.
Вважається, що у підґрунті сприйняття можуть бути закладені рефлекторні зв’язки двох різних видів: 1) зв’язки, які виникають в межах поєднання даних переважно від однієї сенсорної системи; 2) зв’язки, що встановлюються між різномодальними сенсорними даними. Перший вид зв’язків виникає внаслідок концентрації уваги людини на комплексному подразнику однієї модальності. Другий вид умовнорефлекторних зв’язків відноситься до впливів на організм різномодальних подразників. Взагалі ж тимчасові нервові зв’язки формуються та фіксуються у пам’яті людини як наслідок організованого відбиття рецепторними апаратами та психікою особливостей та зв’язків предметів та явищ об’єктивного світу.
Рефлекторний процес формування предметного образу, як і всі процеси відбиття, за необхідністю починається з фізичної взаємодії носія зображення з об’єктом. Ця фізична взаємодія є вихідною у формуванні зображень. Властивості речей проявляються тільки в результаті їх взаємодії. Будь-яка властивість матеріальної речі може бути зображеною внаслідок її фізичної дії на іншу річ. Разом з тим, різні фізичні властивості по-різному проявляються у взаємодії речей і в різній мірі можуть входити у макрозображення одного об’єкта в іншому. Як наслідок, різні якості об’єкта зображення по-різному відтворюються на предметі – носії зображення. Для того, щоб виникнув інтегральний перцептивний образ макрооб’єкта, необхідно, щоб двосторонній стан взаємодії, як зображення, охопив увесь об’єкт або його частину в усій просторово-часовій повноті, і щоб мало місце збереження неперервності макростану взаємодії, який змінюється.
Відповідно до рефлекторної теорії рефлекторна діяльність аналізатора і формує ефекторний стан як предметне зображення об’єкта, внаслідок взаємодії двох об’єктів. Зважаючи на те, що стан контактної взаємодії аналізаторів і подразників має місце саме у тактильній сенсоріці, найбільш простий предметний образ може розглядатися як синтетичний результат функціонування шкіряно-механічного аналізатора. Відповідно до цього, на вищих рівнях репрезентації дотиків взаємодія рецептора з подразниками здійснюється на основі активних рухів руки як специфічного людського органу для дотиків.
Таким чином, важливим компонентом механізмів сприйняття є моторний компонент. До цих моторних процесів відносять рухи руки, що забезпечують сприйняття предметів на дотик, рухи очей за змінами положення об’єкта, за яким ведеться стеження, рухи гортані. У межах зорового сприймання дійсності мають місце макро- та мікрорухи очей. Якщо спостерігач дуже уважно дивиться на якусь крапку у просторі чи предмет, то суб’єктивно у нього виникає уявлення, що він фіксує крапку (предмет) нерухомим поглядом. Разом з тим, реєстрація рухів очей досліджуваних, яка проводилася у процесі спеціальних експериментальних досліджень, показала, що очі здійснюють непомітні для самого спостерігача мікрорухи.
Властивості сприйняття
У якості емпіричних характеристик перцептивного образу і властивостей процесу сприйняття виділяють константність, цілісність, узагальненість, предметність, апперцепцію, обсяг.
Константність сприйняття – це відносна постійність (інваріантність) властивостей предметів, які спостерігаються, у широкому діапазоні змін відповідних характеристик проксимального стимулу. Перцептивна система людини здатна компенсувати зміни умов дійсності таким чином, що людина має можливість сприймати оточуючи предмети як відносно незмінні. Завдяки константності сприйняття людина має можливість орієнтуватись не на ті характеристики відбиття предметів на рецепторній поверхні, які самі постійно змінюються, а на власні властивості предметів.
Достатньо виразно властивість константності виявляється при сприйнятті кольору, розміру, форми, сліпучості, просторового положення, руху об’єктів.
Ключове правило для константності розміру визначається так, що при даних розмірах зображення на сітківці ока розмір об’єкта збільшується при збільшенні відстані до нього. Відповідно до цього для константності сприйняття розміру велике значення має віддаленість об’єкта. При достатності ознак віддаленості знайомість об’єкта для механізмів константності не має значення. Разом з тим, якщо ознаки віддаленості недостатньо відокремлені, а дійсний розмір об’єкта для людини залишається невідомим, відстань до об’єкта, як і його розміри, залишаються невизначеними. Константність сприйняття кольору – це відносна постійність кольору предмета при зміні кольору фону. Явище константності кольору зумовлюється сукупною дією таких факторів, як адаптація до рівня яскравості зорового простору, світловий контраст, уявлення про дійсний колір предмета. Завдяки константності сліпучості колір предмета бачиться однаковим при різному освітленні. Константність сприйняття форми передбачає відносну незмінність форми об’єкта при зміні кута зору на нього. Константність сприйняття руху виражається в констатації нерухомості об’єктів, які дійсно не рухаються, коли рухається спостерігач.
Предметність сприйняття визначається як віднесеність усіх даних про зовнішній світ, які отримуються за допомогою органів відчуття, до відповідних предметів, а не до тієї чи іншої рецепторної поверхні чи структур мозку, які переробляють сенсорну інформацію. Одним з феноменів, де яскраво проявляється предметність сприйняття, є виділення фігури з фону. Сутність цього феномену полягає у тому, що перцептивне поле розділяється на різні частини (рис. 11. 4.)
Рис. 11. 4. «Фігура» та «фон» (по Е. Рубіну)
Одна з виділених частин розглядається як фігура чи предмет, інші ж частини – як фон. Це протиставлення феноменологічно виявляється таким чином, що предмет, як фігура, сприймається як розташоване на передньому плані ціле, тоді як фон розглядається в якості необмеженого, невизначеного поля, що розташоване позаду предмета. Частини, що позиціонуються як фігура та фон, можуть мінятися місцем. У представленому феномені предметність також характеризує просторово-предметну структурність перцепту, або структурність сприйняття.
Цілісність сприйняття – це властивість, сутність якої полягає у тому, що будь-який об’єкт або ситуація сприймаються як стійке системне ціле, навіть тоді, коли окремих частин цього цілого не виявлено. Цілісність слід відносити не до розбіжностей у взаємозв’язках різних частин однієї з одною, а до зв’язку цих різних частин з цілим. Одна з форм домінування цілісної структури над окремими елементами полягає у тому, що той самий елемент може бути включений у різні цілісні структури і, відповідно, сприйматися по-різному. Це вочевидь демонструється результатами сприймання людиною подвійних зображень (рис. 11. 5).
Рис. 11. 5. Розбіжності у сприйнятті тих самих елементів
Той самий елемент на рис. 11.5 сприймається в структурі обличчя молодої жінки як окреслення нижньої частини щоки, тоді як у структурі обличчя старої жінки – як крило носа. Інший елемент у молодої жінки сприймається як вухо, а у старої жінки – як око.
Інша форма домінування цілісної структури перцепту над окремими елементами виявляється у тому, що при заміні окремих елементів і при збереженні співвідношень між ними, загальна структура образу залишається незмінною (рис. 11. 6).
Рис. 11. 6. Домінування цілого над частинами при заміні елементів образу
Автономність цілого у перцептивному образі на рис. 11.6 виявляються вочевидь.
Третьою формою переваги цілого над частинами є збереження інтегральної структури при випадінні окремих частин. Наприклад, в штрихових зображеннях контуру людського обличчя достатньо певної кількості штрихів для його цілісного сприйняття (рис. 11. 7).
Рис. 11. 7. Цілісне сприйняття обличчя, незважаючи на випадіння елементів
Узагальненість перцептивного образу полягає у тому, що об’єкт-подразник, який відбивається, виступає в адекватному перцептивному образі зі своєю індивідуальною специфічністю і, водночас, сприймається у якості представника класу об’єктів, однакових з ним відповідно до якоїсь ознаки. Представлена віднесеність об’єктів сприймання до класів об’єктів отримує своє виявлення в однакових виконавчих діях чи словах у відповідь на впливи різних екземплярів відповідного класу. Разом з тим змістом актуального перцептивного образу може бути тільки конкретний об’єкт сприймання, а не інші представники відповідного класу, чи клас у цілому.
Діапазон змін індивідуального об’єкта, у якому він знову сприймається як носій однієї якості і тим самим як представник одного класу, визначається як зона узагальненості перцептивного образу. Віднесеність образу об’єкта до одного класу, що зберігається у зоні узагальненості образу, представляє собою аналог константності сприйняття. Однак узагальненість перцептивного образу, на відміну від константності як реалізації індивідуальної сталості образу, визначає міжіндивідуальну чи внутрішньокласову константність.
Апперцепція розглядається як залежність сприйняття предметів і явищ від минулого досвіду суб’єкта, від змісту та спрямованості його поточної діяльності, від особистісних особливостей. Саме апперцепція значною мірою визначає індивідуальність образу сприйняття.
Обсяг сприйняття Р. Солсо визначає як те, наскільки багато особливостей дійсності може сприймати людина у разі короткотривалої експозиції стимулів. Обсяг сприйняття характеризує початковий етап обробки перцептивної інформації. Експериментальні дослідження цієї проблематики дозволили конкретизувати відомості про можливості людини щодо одночасної фіксації певного обсягу об’єктивних даних, а також показали необхідність розгляду обробки перцептивної інформації у психіці людини як поетапного процесу.
