Правовий статус індійських громадян

 

Правовий статус громадян у Конституції Індії характеризується ускладненою структурою, що відрізняється від аналогічних інститутів у “класичних” західних конституціях і в основних законах ряду країн, що розвиваються. Положення, які визначають правовий статус індійських громадян, закріплені в сукупності норм частини 3 Конституції “Основні права”, частини 4 “Керівні принципи політики держави”, частини 15 “Вибори”, а також Преамбули, додатків і деяких інших розділів Основного Закону. При цьому різні елементи, з яких складається інститут прав і свобод громадян, мають неоднакову юридичну силу, що вимагає хоча б короткого пояснення.

У частині 3 Конституція виділяє як найбільш значимі так звані основні права, у вичерпний перелік яких поміщені, насамперед, політичні (ст. 19) й особисті права (ст. 20-22), а також окремі положення про право власності. Ст. 13 забороняє видавати закони, що обмежують основні права, а у відповідності зі ст. 32 у випадку порушення цих прав громадяни можуть звертатися безпосередньо у Верховний Суд для їхнього відновлення. Це важлива, хоча й обмежена конституційна гарантія основних прав громадян.

Соціально-економічні права відокремлені від “основних прав” і більшість із них поміщено в частині 4: “Керівні принципи політики держави”. Ст. 37 вказує, що керівні принципи “мають основне значення для управління країною, і держава зобов’язана виходити із цих принципів при виданні законів”[360]. Однак керівні принципи не забезпечуються судовим захистом і є скоріше побажаннями, позбавленими реальної юридичної сили. Після 1967 р. мала місце судова практика, відповідно до якої вищий судовий орган країни повинен віддавати пріоритет керівним принципам у випадках, якщо вони вступали в суперечність з основними правами. Ця практика була частково, а потім цілком підтримана й закріплена 25-ю і 42-ю поправками до Конституції. У 80-і рр. ХХ ст., однак, у рішенні Верховного Суду у справі Мinerva Mills Ltd. v. Union of India був обраний суперечливий, компромісний варіант. Суть його полягає в тому, що суди, розглядаючи справи, у яких основні права громадян суперечать керівним принципами, не мають віддавати переваги жодній із цих груп. Їм пропонується “гармонійно” враховувати обидві групи прав. Таке формулювання практично віддає вирішення цього важливого питання на розсуд суду.

На формування правового статусу громадян за Основним Законом Індії найбільший вплив справив американський Білль про права. Концепція ж демократичних керівних принципів, що не мають прямої дії й не захищаються конституційними гарантіями, була запозичена з Конституції Ірландської Республіки 1937 р.

Певний вплив на Основний Закон Індійської Республіки і його розвиток справила Конституція СРСР 1936 р. Її вплив знайшов відображення насамперед у розширенні каталогу соціально-економічних прав, закріпленні в Конституції основних обов’язків громадян, проголошенні ряду керівних принципів, спробі забезпечити права гарантіями, підняти рівень життя відсталих груп населення, вирішити національне питання з урахуванням етнолінгвістичних особливостей населення країни. Конституція Індії 1950 р. засуджує експлуатацію, гноблення, сприяє проведенню у країні прогресивних соціальних перетворень, індустріалізації, аграрних реформ, подоланню пережитків минулого.

Конституцією передбачені особливі обмеження для так званих ворожих іноземців, які позбавлені передбачених Конституцією процесуальних гарантій, зв’язаних з арештом і затримкою[361]. До таких відносяться громадяни держав, що перебувають у стані війни з Індією, а також індійські громадяни, що добровільно проживають у таких країнах або підтримують із цими державами комерційні відносини.

У країні передбачене єдине індійське громадянство, покликане зміцнити територіальну цілісність країни.

Для осіб, що постійно проживають у штаті Джамму й Кашмір, легіслатура цього штату може надавати особливі права і привілеї в наймі на роботу в органи влади штату, придбання в цьому штаті нерухомого майна, поселення у штаті й надання стипендій та інших форм допомоги від уряду штату. Така своєрідність пояснюється складним становищем у цьому прикордонному з Пакистаном і населеному мусульманами штаті.

У реаліях індійської культури особливої значимості набуває закріплений у Конституції принцип рівності,який полягає в забороні “недоторканності” (ст. 17) і “дискримінації з мотивів релігійної, расової, кастової приналежності, статі або місця народження”[362] (ст. 15), у однакових можливостях працевлаштування в державні установи на роботу (ст. 16) і в рівному захисті з боку закону (ст. 14). Проявом принципу рівності в Конституції є спроба забезпечити деякі гарантії і привілеї для визнаних державою відсталими груп населення (ч. 3, 4 ст. 15, ч. 4 ст. 16). Згаданий принцип складає юридичну основу ліквідації кастових забобонів у відношенні десятків мільйонів людей.

Особливістю суспільного укладу і правового статусу особистості в Індії з найдавніших часів є кастовий лад, що віддалено нагадує становий лад у феодальній Європі. Каста – група людей, об’єднаних специфічними заняттями чи професіями. Вони підпорядковуються зводу правил, які регулюють їх спілкування між собою і, що більш важливо, із членами інших каст. Відомо біля 3,5 тис. каст і підкаст. Традиційно виділяються чотири великі групи: брахмани (первинно священнослужителі), кшатрії (воїни), вайшії (торговці), шудри (слуги та ремісники). Перехід з однієї касти в іншу неможливий, без огляду на службовий успіх, багатство чи політичну владу. Касти утворюють ієрархію, яку зміцнює вчення про те, що кожна каста володіє своєю “чистотою”, яка не повинна заплямовуватися контактом із деякими предметами, спілкуванням із представниками нижчих каст. До середини ХХ ст. нерівність каст була оформлена юридично. Попри конституційну заборону кастової дискримінації, кастові традиції, особливо в сільській місцевості, залишаються в силі [363].

 

Національно-культурні особливості Індії відбилися у праві меншин на користування власною мовою, писемністю, культурою (ч. 1 ст. 29), на відкриття національних навчальних закладів і управління ними (ст. 30).

В Індії, де простежується традиційно великий вплив індуїзму на всі сторони життя, особливого значення набуває світський характер Конституції. Однак кастова диференціація суспільства та спричинена нею соціально-економічна нерівність і конфронтація на релігійно-общинному ґрунті мають місце в Індії в досить відвертих формах. Спалахи останніх нерідко набувають загрозливих для єдності країни масштабів. У розвитку сучасного права Індії простежується тенденція, яка засвідчує прагнення індійського уряду замінити традиційне індуське право, якого стійко притримуються насамперед індуси-селяни, національним індійським правом[364].

 

Інститут виборів в Індії

 

Конституція Індії 1950 р. визначає основні принципи виборчого права, досить детально регламентує вибори Президента й Віце-президента. Питання про вибори до Палат Парламенту, а також у легіслатури штатів і місцеві органи влади в Основному Законі детально не розглянуті. Вони конкретизуються в поточному законодавстві Союзу (ст. 327) або штатів (ст. 328).

Виборче законодавство незалежної Індії скасувало майновий і освітній цензи, надало жінкам рівні виборчі права із чоловіками, частково скасувало успадковану від англійців куріальную систему.

Ст. 326 вказує, що вибори в Народну Палату та законодавчі збори штатів провадяться на основі загального виборчого права повнолітніми громадянами, що відповідають певним цензам, передбаченими Конституцією та законодавством про вибори. Активним виборчим правом (після 61 поправки 1988 р.) користуються індійські громадяни, які досягли віку 18 років і проживають у виборчому окрузі не менше 6 місяців протягом року, що передує виборам.

Основний Закон забороняє виключати зі списків виборців на підставі релігійної, расової, кастової приналежності, а також за ознакою статі (ст. 325). Як і в багатьох інших країнах, не мають права голосу душевнохворі, особи, що вчинили злочини або незаконні діяння в період виборів, і деякі інші категорії осіб.

Для Індії характерно не тільки використання прямих і непрямих виборів, але й сполучення їх із принципами призначення та резервування місць у виборних органах для жінок і недостатньо розвинених груп населення. Увага до цього принципу посилилася останнім часом (наприклад 72-а, 73-а, 76-а, 77-а поправки до Конституції).

Підготовку виборів до Парламенту країни і легіслатур штатів, а також Президента й Віце-президента, керівництво та контроль за проведенням усіх виборів здійснює призначувана Президентом Виборча комісія.

В Індії реєстрація виборців є обов’язкова; реєстратор у кожному виборчому окрузі відповідно до закону зобов’язаний сам внести у списки виборців усіх громадян, що відповідають виборчим цензам. Списки виборців регулярно поновлюються. Більшість виборчих округів в Індії одномандатні. У силу розходжень у чисельності населення штати дуже по-різному представлені в Народній Палаті.

Вибори в Індії здійснюються за мажоритарною системою відносної більшості.

Пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраним у депутати Народної Палати, володіють громадяни, що досягли 25 років, за винятком: а) осіб, що перебувають на платній державній службі; б) засуджених на строк не менше 2 років; в) оголошених судом божевільними або дискваліфікованих відповідно до якого-небудь іншого закону. Кандидат у депутати повинен проживати у виборчому окрузі, у якому він балотується.

Для висування кандидата в депутати досить одному виборцеві запропонувати його кандидатуру, а іншому підтримати її. Однак незалежним кандидатам дуже важко домогтися успіху на виборах без підтримки впливової політичної сили. Кандидат у депутати зобов’язаний внести виборчу заставу в розмірі 500 рупій. Якщо ж кандидат набере менше 1/8 голосів у своєму окрузі, застава не повертається, що створює великі складнощі для кандидатів від партій, фінансові ресурси яких обмежені. Тому жодна політична партія не може утриматися біля керма влади в Індії без підтримки впливових фінансових кіл. Виборчі витрати досягли у країні неймовірних розмірів. Крім того, незважаючи на принципи, декларовані Конституцією, у політиці та виборах велике значення має кастова приналежність кандидата в депутати.

Вибори в Раду Штатів непрямі. Віковий ценз для кандидатів у депутати Палати – 30 років. 238 із 250 членів Ради Штатів обираються на 6 років виборними членами законодавчих зборів штатів і союзних територій.

Рада Штатів оновлюється на третину кожні два роки. Члени Палати обираються за системою єдиного голосу, що передається. Виборні місця в Раді Штатів розподіляються порівну, але й не строго пропорційно чисельності населення штатів. Деякі переваги надаються найменш населеним штатам, що є виправдано, оскільки при дотриманні строгої пропорційності вони взагалі не були б представлені у верхній палаті Парламенту.

Виборчі цензи для активного і пасивного виборчого права по виборам у палати легіслатур штатів, відповідно, такі ж, як по виборам у нижню й верхню палати федерального Парламенту.

Нижні палати – законодавчі збори штатів – можуть мати чисельність від 60 до 500 депутатів (ст. 170). Вони обираються прямим голосуванням населенням штату строком на 5 років. Певне число місць резервується у відповідності зі ст. 332 Конституції за представниками відсталих у соціально-економічному відношенні каст і племен для того, щоб забезпечити їхнє представництво в законодавчих зборах.

Верхні палати – законодавчі ради штатів – обираються строком на 6 років із громадян віком понад 30 років за системою єдиного голосу, що передається у відповідності з наступним складним принципом: 1/3 усіх членів ради обирається законодавчими зборами штату; 1/3 – муніципальними органами; 1/12 – випускниками університетів, які більше 3 років тому завершили навчання; 1/12 – викладачами вищої й середньої школи з не менш ніж трирічним стажем роботи, а також 1/6 – призначається губернатором із числа осіб, що мають особливі заслуги в галузі науки, літератури, мистецтва, кооперативного руху або суспільної діяльності. Загальне число членів законодавчої ради штату, як правило, повинно бути не менше 40 чоловік, але не більше 1/4 числа членів законодавчих зборів цього штату. Кожні 2 роки склад верхньої палати оновлюється на 1/3, що забезпечує певну наступність і сталість роботи цього менш демократичного за способом формування, складом і характером діяльності органу.

Конституція Індії не містить положень про інститут референдуму. І справа не лише у відповідних британських традиціях, сприйнятих індійським конституційним правом. Відмова від інституту референдуму як на загальнонаціональному так і на регіональному чи локальному рівнях є об’єктивною з огляду на високий рівень неграмотності населення. У Індії також не практикується інститут народної ініціативи та відкликання депутатів виборцями.