Та цивілізаційному поступі людства

Приступаючи до розгляду першого питання, студенти повинні пригадати матеріал теми “Предмет соціальної філософії”, де вони ознайомилися з різними підходами до історичної періодизації суспільства. Там було показано, що основними з них є: формаційний, цивілізаційний, осьовий та хвильовий. Був обґрунтований висновок, що ці підходи не суперечать один одному, а виступають як доповняльні, оскільки кожен із них ґрунтується на виборі якогось одного стрижневого фактора суспільного розвитку: економічного, етнокультурного, технічного, технологічного. У своїй єдності вони допомагають встановити цілісність суспільного розвитку, бо у реальному житті матеріальні й духовні фактори нерозривно зв’язані між собою, впливають один на одного.

Зазначені вище концепції історичної періодизації людства переважно стосуються аналізу минулого й теперішнього періодів суспільного поступу. Проте людство, як зазначалось у передмові до теми, не може не прогнозувати свого майбутнього. Саме тому у філософії, соціології, культурології та інших суспільних науках виникає чимало теорій, у яких розробляється стратегія майбутнього людської цивілізації через співставлення або протиставлення минулого та майбутнього. (Термін “стратегія” означає - загальний перспективний план певних дій, на відміну від терміна “тактика”, що характеризує безпосередні конкретні дії із використанням певних засобів. Тактика підпорядкована стратегії). Серед цих теорій найбільш обґрунтованою на сьогоднішній день є періодизація загально-цивілізаційного розвитку за історичними етапами розвитку культури. ЇЇ називають опозиція або ж контроверза “модерн – постмодерн” (опозиція означає – протиставлення, протидія, протистояння; контроверза – означає суперечка, розходження, незгода). Одні мислителі вбачають жорстке протистояння між модерном та постмодерном, інші – наполягають на тому, що між ними є суттєві розбіжності, але ці етапи у розвитку людства не можна протиставляти.

У сучасній філософській літературі загальновизнаною є думка, що така історична періодизація загально-цивілізаційного розвитку повніше, ніж попередні, охоплює різні сфери суспільного життя в їх суперечливій єдності та взаємовпливах, виявляючи при цьому основні риси культури майбутнього. Зародженню нового підходу до історичної періодизації суспільства сприяло формування нової міждисциплінарної науки – синергетики, яка досліджує відкриті, складні, самоорганізовані, неврівноважені, нелінійні системи. Саме такою системою, на думку вчених, є суспільство, оскільки на його розвиток впливає величезна кількість різних елементів (економіка, техніка, політика, наука, релігія, мораль, мистецтво, звичаї, традиції тощо), що розвиваються нерівномірно. Його історія зв’язана з діяльністю різних за своїми інтересами соціальних груп, а тому неможливо із значною точністю передбачити його подальший розвиток, можливість та напрямки відхилень від магістрального руху.

Досить ґрунтовно опозиція “модерн – постмодерн” розглядається у працях сучасних французьких (Ж.-Ф.Ліотар, Ф.Гваттарі, Ж.Дельоз) та німецьких (Ю.Хабермас, П.Козловськи) філософів. Серед українських філософів таку періодизацію розглядають В.С.Лук’янець, О.М.Соболь (відома їх спільна праця “Філософський постмодерн”) та інші. Зазначені філософи по-різному визначають терміни “модерн” і “постмодерн”; виділяють різні риси, притаманні історичним етапам у розвитку культури, що позначаються цими термінами; виражають різне ставлення як до культури епохи Модерну, так і до культури доби Постмодерну. Студентам слід знати основні розбіжності у філософських концепціях, які поділяють культуру людства на Модерн та Постмодерн.

Спочатку треба звернутися до класичної філософської літератури, в якій розглядаються зазначені вище проблеми. Гегель першим поставив питання про Модерн як певну історичну епоху. У нього Модерн – це Новий час у європейській культурі, а саме: три століття від 1500 по 1800 рр., час же, що наступив після 1800 р., він назвав новітнім. (У цьому зв’язку слід розрізняти Модерн як цілком визначену історичну епоху і модерніті – як нову ознаку, новизну, авангард, що притаманні будь-якій епосі в історії людства). Сучасні ж дослідники вважають, що епоха Модерну в Європі не завершилася 1800 роком, оскільки її головні ознаки були притаманні культурі людства майже до другої половини ХХ ст.

Такої точки зору дотримуються Ж.-Ф.Ліотар, Ю.Хабермас, П.Козловськи та інші філософи. Період західноєвропейської історії, що тривав до 1500 року, вони назвали Премодерном (або передмодерном), а наступну за Модерном епоху – Постмодерном (пост – означає після). Вони дійшли згоди у визначенні основних ознак культури Модерну:

1. Раціоналізм з його протистоянням ірраціоналізму.

2. Переважний розвиток природничих наук.

3. Домінуючий розвиток техніки, метою якого є оволодіння силами природи.

Більшість із названих філософів вважає, що проект Модерну залишається незавершеним, оскільки він не досягнув своїх цілей. Більше того, він породив значну кількість екологічних проблем і був змушений поступитися новому проекту – проекту Постмодерну. А ось у поясненні причин незавершеності планів Модерну вони розходяться. Зокрема, Ю.Хабермас вважає, що епоха Модерну продовжується й тепер, а його цілі та шляхи реалізації були свідомо чи несвідомо викривлені. Тому треба повернутися до початкового проекту та подбати про його здійснення. П.Козловськи, навпаки, переконує, що плани Модерну були з самого початку утопічними через неможливість необмеженого панування людини над природою. Модерн себе вичерпав ще в 50-ті рр. ХХ ст., а отже, від його ідей слід відмовитися.

Ще більше розходяться думки сучасних західноєвропейських філософів щодо визначення основних рис епохи Постмодерну. Так, Ж.-Ф.Ліотар зазначає, що “по мірі входження суспільства в епоху, яка називається постіндустріальною, а культури – в епоху постмодерну, змінюється статус знання… Протягом сорока років так звані передові науки і техніка мають справу з мовою: фонологія і лінгвістичні теорії, проблеми комунікації та кібернетика, сучасні алгебри й інформатика, обчислювальні машини та їх мови, проблеми мовних перекладів і дослідження сумісності машинних мов, проблеми збереження пам’яті та банки даних, телематика й розробка “мислячих” терміналів… - ось явні свідчення і список цей невичерпний” (Ж.-Ф.Лиотар. Состояние постмодерна. – СПб: Алетейя, 1998. – С.14-16).

На його думку, наукові знання перетворюються на операційні лише за рахунок їх переведення у деякі кількості інформації. Головною ознакою наукового знання в культурі постмодерну стає його здатність бути проданим, набувати вартість у новому продукті, тобто перетворюватися на товар. У свою чергу, зміна природи знання може впливати на державну владу та інші соціальні інститути. Отже, “в епоху інформатики питання про знання більше, ніж коли б то не було, стає питанням про управління” (Там само. – С.28). Через це змінюються й функції університету: поряд із функцією професіоналізації він повинен здійснювати й функцію перепідготовки або неперервної освіти. Йдеться про те, що університетська освіта не завершується отриманням диплома молодими людьми. Суспільство постійно вимагає від спеціалістів підвищення компетенції через засвоєння нової наукової інформації, яка “дозволить їм розширити горизонт їх професійного життя та поєднати їх технічний і етичний досвід” (Там само. – С.121).

П.Козловськи (будучи релігійним філософом) розглядає інші основні риси культури постмодерну. На його погляд, головними сферами культури є наука, економіка й мистецтво, оскільки саме вони утворюють культуру суспільства як цілісність. Він вважає, що в усіх названих сферах культури можна прослідкувати співвідносність: антропоморфізм (у культурі постмодерну) проти техноморфізму (у культурі модерну). Особливу роль у культурі модерну відігравало природознавство, теоріями якого намагалися описати не лише природні, але й суспільні явища. Культура постмодерну прагне усунути протистояння раціоналізму та ірраціоналізму, віднайти їх гармонію, звільнитися від нетерпимості в усіх її проявах, перейти до принципу толерантності (терпимості). Він наводить порівняльну таблицю основних ознак культури модерну та культури постмодерну (П.Козловски. Культура постмодерна. – М.: Республика, 1997. – С.46):

Разом з тим, П.Козловськи попереджає про можливі (у майбутньому) негативні наслідки надмірного захоплення суспільства комп’ютеризацією, яка здійснюється у культурі постмодерну. Він пише: “Оскільки комп’ютери можуть частково брати на себе виконання інтелектуальних операцій, вони постають як розумні машини і спокушують своїх користувачів у діалозі з комп’ютером та іншими машинами виконувати роль розумних машин. Якщо людина починає себе сприймати як розумну машину, це неодмінно породжує проблеми у тих сферах, де людські конфлікти й труднощі не можуть бути вирішені за взірцем техніки: в міжособистісній сфері співіснування і в усіх пограничних ситуаціях” (Там само. – С.60).

Деякі філософи й культурологи обстоюють думку, що постмодерн притаманний не всій культурі, а лише літературі, мистецтву та релігії. Але більшість дослідників вважає, що він охоплює й економіку, і політику, й мораль, і науку – усі сфери суспільного життя.

Чи можна вважати, що епоха Постмодерну вже наступила і є загально-планетарним явищем? Відповідаючи на це питання, треба відмітити, що опозиція “модерн – постмодерн” є феноменом західноєвропейської культури, хоча деякі тенденції постмодерну проникають і в інші регіони нашої планети. І навіть стосовно країн Західної Європи феномен постмодерну ще не має чітко визначених ознак. Префікс “ пост- ” тут означає лише те, що існують суттєві відмінності в основних рисах культури модерну та культури нового історичного періоду, який наступив після модерну. Зараз же можна говорити лише про його перші кроки і про перші гіпотези, теорії, концепції, прогнози його формування, тобто про накреслення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку. І, можливо, у майбутньому новий етап поступу людства отримає іншу назву.