Суспільне виробництво як спосіб буття людини в культурі

Метою даної теми є: ознайомити студентів з таким складним поняттям філософії, як " культура", встановити спільне й відмінне між матеріальною та і духовною культурою, розкрити сутність суспільного виробництва як способу буття людини в культурі. Для цього окреслюються такі ключові слова: культура, символ, продуктивні сили, виробничі відносини, спосіб виробництва, духовне виробництво, духовні відносини, інформаційне суспільство, масова культура. Тема розкривається через розгляд наступних питань:

Поняття культури у філософії. Культура як символічний світ людського буття:

Матеріальна культура та її структура:

Духовна культура та її структура:

Поняття культури у філософії. Культура як символічний світ людського буття:

Приступаючи до вивчення першого питання, студентам слід звернути особливу увагу на зміст поняття культура. Існує більш як півтисячі визначень цього складного утворення. Першим цей термін запровадив у філософію Цицерон, в значенні "мистецтво вдосконалення своєї душі, розуму " протиставивши його терміну "натура" - тобто природа. Зараз у філософії існують різні підходи до розуміння культури. Релігійно-ідеалістична філософія акцентує увагу на духовному аспекті культури, визначає її як вираження прагнення людини добудувати своє природне та соціальне буття до рівня духовності. Лише за допомогою культури розкриваються найкращі якості людини, досягається її гармонія з оточуючим світом, реалізується її вище призначення. Матеріалістична філософія розглядає як домінуючий виділяє діяльнісний аспект культури, її орієнтованість на людину, яка виступає її творцем і споживачем. Спільним у всіх підходів до розуміння культури є підкреслення того, що світ культури створений людиною, природа входить в нього як перетворена людиною. Г.Гегель особливо підкреслив, що "культура - це створена людиною "друга природа".

Можна сказати, що в культурі конституюється світ, який складає безпосередню дійсність буття людини, і тільки через входження в нього людина стає людиною – творцем культури, суспільства, себе, на основі засвоєння надбань уже створеної людством культури. Людина є суб’єктом і об’єктом культури. Культура орієнтує людину в світі, включає її в світ суспільства, людства, регулює відносини в суспільстві, визначає систему цінностей У широкому значенні під культурою ми розуміємо всі основні сфери людського буття - виробництво матеріальних благ; духовну культуру в її розмаїтті та складності, включаючи міфологію, релігію, науку, мистецтво; різні форми стосунків у суспільстві від особистісних до політичних.

Але культура не тотожна суспільству. Культура перебуває у діалектичній взаємодії з суспільством. Вона функціонує за своїми законами і в той же час підлягає дії суспільних законів. Структурні складові суспільства впливають на зміст і форми культурного процесу і в той же час культура вносить відповідні корективи у розвиток суспільства, відображає стан його морального здоров’я, рівень економічних та політичних свобод, характеризує його духовний потенціал. На стан культури впливають спосіб виробництва, політична система суспільства, становище індивіда в суспільстві.

Культура є системою, яка має складну структуру. Якщо розглядати культуру як визначену людську діяльність, то можна виділити в ній матеріальну і духовну культуру, що взаємодіють у процесі реалізації людини як суспільної істоти і неповторної індивідуальності. Якщо ж розглядати культуру з точки зору її носія, то можна виділити світову культуру, яка складається з етнічних та національних культур. Світова і національні культури є синтезом, результатом складної взаємодії культур класів, інших соціальних груп певного суспільства, родин, окремих людей.

Як культури не існує без людини, суспільства, так і не існує людини, суспільства без культури. Культура є власне людським способом “включення” в універсум. Діяльність людини базується на обміні речовинами й енергією з природою. Яка ж специфіка "вписанності" людини у світ? Специфікою "феномену людини" є формування та відтворення особливих форм життєдіяльності, матеріальної і духовної культури, форм спілкування. Суспільство створює "другу природу", перетворюючи не лише навколишній, але й свій внутрішній світ.

Специфікою буття людини у світі є практична діяльність. Тобто людині притаманний діяльнісно – творчий характер ставлення до дійсності. Діяльність здійснюється в соціумі, в кооперації з іншими людьми. Вона передбачає спілкування, поєднання зусиль людей. Діалог забезпечує можливість вироблення більш оптимальних плідних засад спілкування між людьми.

Практика включає наступні відносини:

а) суб’єкт – об’єктні (людина ‑ природа);

б) суб’єкт – суб’єктні (взаємодія людей у цьому процесі);

в) самозміну (людина змінює себе через діяльність в світі і спілкування).

У процесі практики відбувається:

1) реальне перетворення об’єктів дійсності;

2) спілкування в процесі і з приводу цієї перетворюючої діяльності;

3) виробляються сукупності норм і цінностей, що забезпечують цілеспрямований характер діяльності.

Усі сфери суспільного життя – це сфери культури, а ккультура є символічним світом, створеним людиною. Йдеться не про одного індивіда, а про спів-буття людей, які в процесі співіснування (тобто вступають в різні суспільні відносини) вибудовують світ свого буття. Це вже не природний, а позаприродний світ, в основі якого лежить формування певних символов \ символ у перекладі з грецької мови - розпізнавальна ознака / Символи пронизують усі форми культури, зокрема:

1) у стародавніх греків символ - це умовний речовий розпізнавальний знак для членів певної соціальної групи;

2) в літературі символ - це художній образ, який втілює деяку ідею;

3) в науці символ - це умовне позначення якоїсь величини (наприклад в математиці, фізиці) буквами грецького та латинського алфавіту;

4) в мистецтві символ - це універсальна естетична категорія, яка розкривається через співставлення із суміжними категоріями такими як художній образ або алегорія (вираз абстрактного поняття при допомозі конкретного образу, наприклад, жінка з зав’язаними очима, з вагою в руці - алегорія правосуддя) І.В. Гете писав, що "в символі через окреме представляють загальне - не як сон, не як тінь, але як живе миттєве одкровення того, що є невиразимим." / цит. за: Керлот Х.С. Словарь символов.- М.:REFL-book, 1994.- С.32)

4/ в релігії символ - це знак для позначення, вираження трансцендентного, священного через чуттєве (наприклад, лотос є символом вищої досконалості в буддизмі, хрест у християнстві - це символ жертовної любові, позбавлення від гріхів.)

Символи виступають як умовні знаки для позначення загальних ідей. Символ є полісемантичним. Причому кількість значень у нього - необмежена. А отже, культура як світ символів теж є необмеженою. Матеріальна культура, теж має символічне забарвлення (символи в трудовій діяльності: покладання цілі, накреслення шляхів її досягнення, самірезультати, не кажучи вже про винагороду). Гроші - це теж символ обміну товарів. Символи заміщають реальні речі, які є недоступними, або ж якими користуватися незручно. Наприклад, паперові гроші, платіжні картки заміщують золото. Матеріальні символи, як і духовні, мають ідеальний характер, бо формуються у людській свідомості. Символи пронизують всі сфери людського буття: матеріальне життя, політику, право, мораль, мистецтво, релігію, побут.. Народні традиції, звичаї, обряди теж мають символічний характер.

Культура має історичний характер, який виявляється і в зміні значень символів. Одні і ті ж символи стають носіями нових значень. Так відбувається розширення семантичного поля – окрім того, що з»являються нові символи. Особливе значення у розвитку людської | цивілізації відіграє мова, яка теж є системою символів.

Наприклад, коли у певній країні змінюється тип державної влади, то змінюються її символи – гімн, прапор, герб тощо. Це можна простежувати на символіці будь-якої країни (в тому числі й України)л

 

Матеріальна культура та її структура:

При розгляді другого питання студентам слід ґрунтовно засвоїти сутність матеріальної культури. Треба звернути особливу увагу на поняття і структуру способу виробництва, діалектику продуктивних сил і виробничих відносин.

У функціонуванні та розвитку суспільства важливу роль відіграють різні фактори: природно-географічні, економічні,.духовні. Філософи у різні часи ставили на перше місце один з них: географічні фактори - Ібн-Хальдун, Ш.Монтеск"є, І. Гердер; духовні фактори /розвиток Абсолютної Ідеї, мораль, право, політику, релігію/ - Платон, Г. Гегель та інші представники ідеалістичної філософії. Діалектико- матеріалістичний підхід ґрунтується на тому, що в основі розвитку суспільства лежить матеріальне життя, а в основі матеріального життя - той чи інший спосіб виробництва матеріальних благ (К Маркс, Ф. Енгельс).

Джерелом та середовищем життєдіяльності людини, суспільства є природа. Саме в природі людина усвідомлює та намагається реалізувати свої цілі в усій їх різноманітності. Відношення людини й суспільства до природи складають систему. Вже у Стародавньому Світі сформувалось два типи ставлення до природи – екофільного (природозберігаючого) та екофобного (природо руйнівного), які представлені в суспільній свідомості в наш час. В одні періоди переважає перша тенденція, в інші – друга. Екофобне ставлення людини і суспільства до природи особливо посилилось в ХІХ-ХХ ст., у той же час у масовій свідомості поширюється розуміння нерозривного зв'язку людини й суспільства з природою. Суспільство складає відкриту систему, яка не може існувати без обміну з оточуючим середовищем: речовиною, енергією, інформацією. Цей обмін здійснюється в процесі праці. К. Маркс відзначав, що "без неї не був би можливим обмін між людиною й природою, тобто не було б можливе саме людське життя."

Один історичний період розвитку суспільства визначається не тільки тим, що люди виробляють, але й тим, як вони виробляють матеріальні блага. Отже, вони відрізняються способом виробництва. Людина перш за все забезпечує своє фізичне відтворення, задоволення базових матеріальних потреб у їжі, житлі, безпеці, тощо. "Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі" – писав К. Маркс. Власне у способі виробництва відтворюються матеріальні умови буття людей, причому це відбувається тільки через працю, яка завжди має колективний характер. Праця – це процес обміну речовини між природою і суспільством, який людина контролює своєю цілеспрямованою діяльністю. Крім самого процесу праці, вона включає предмет праці(сировина, земля), результат праці. Праця створила людину і в суспільному виробництві в цілому відбувається історично зумовлене відтворення людини як суспільної істоти. Визначальним у суспільному виробництві є матеріальне виробництво, в якому відтворюються матеріальні умови життя людей. А основою матеріального виробництва є той чи інший спосіб виробництва, який має дві сторони: продуктивні сили і виробничі відносини. Провідну роль у цій системі відіграють продуктивні сили. Головний елемент продуктивних сил - люди як суб’єкт праці, діяльність яких спрямована на предмет праці. Продуктивні сили включають в себе речові (сировина, матеріали, знаряддя праці) та суб’єктивні (люди як виробники) фактори. На предмет праці людина діє засобами праці - знаряддями праці. Предмет праці і знаряддя праці складають засоби виробництва. Але без людини вони мертві, їх застосувати, привести в дію може тільки така людина, яка має певні трудові навички, вміння. Обов'язковою складовою продуктивних сил є технології (методи застосування засобів виробництва). Головним покажчиком рівня розвитку продуктивних сил є рівень продуктивності праці. Чим вищий рівень продуктивності праці, тим більше одиниць продукції виробляє людина за одиницю часу. Значить, тим швидше вона може виробити необхідне для задоволення матеріальних потреб і вивільнити для саморозвитку, творчості пізнання. А вивільнений час людей, спрямований на самореалізацію їх сутнісних сил є головним багатством суспільства в цілому.

Виробництво є процесом колективним. Відносини, зв’язки, що складаються між людьми в процесі виробництва, носять назву виробничих відносин, Вони включають:

- економічні (або відносини власності на засоби виробництва) Ця власність може бути: приватною, колективною, державною;

- відносини, що складаються в процесі обміну, розподілу, споживання матеріальних благ;

- відносини між керівництвом та підлеглими;

- відносини між різними галузями виробництва тощо.

Провідну роль у цій системі відносин займають економічні відносини, тобто відносини власності на засоби виробництва: знаряддя праці, засоби праці і продукти праці. Виробничі відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва: вони складають економічний базис суспільства.

Найбільш рухомим, провідним елементом є продуктивні сили, а більш консервативним - виробничі відносини. Прогрес техніки, вдосконалення знарядь праці, розвиток умінь, потреб людей, поглиблення спеціалізації - все це є могутніми двигунами змін і розвитку продуктивних сил. К. Маркс показав, що зміни в продуктивних силах (згідно з законами діалектики) викликають відповідні зміни у виробничих відносинах. Основний закон матеріального виробництва – закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Вище відмічалося, що провідну роль у виробничих відносинах відіграють економічні, тобто відносини власності, які консервуються державою, правом, звичаями, традиціями і мають високу тенденцію до самозбереження. Тому на певному етапі розвитку суспільства виробничі відносини починають гальмувати сковувати розвиток продуктивних сил. І тоді наступає криза, яка знаходить своє вирішення або через реформи, які змінюють виробничі відносини /еволюційний шлях /, або через соціальну революцію, яка змітає старі виробничі відносини, даючи можливість утвердитись новим, які відповідають рівню розвитку продуктивних сил. При цьому старі виробничі відносини не зникають безслідно, а виступають основою для розвитку нових. Так, у рабовласницькому, феодальному, капіталістичному способах виробництва залишається приватна власність на засоби виробництва, змінюються тільки її форми, і зростає особиста свобода людини (виробника).

Важливим элементом продуктивных сил є техніка /від грецького „техне” – вміння, майстерність./ Цей термін охоплює як засоби праці, так і методи їх застосування, сукупність способов діяльності, що використовуються в матеріальному виробництві. У процесі розвитку техніки людина передає поступово все більше своїх технологічних функцій технічним засобам. Технічний розвиток іде в напрямку звільнення людини від важкої фізичної праці, інтелектуалізації матеріального виробництва, росту продуктивності праці. Технічний розвиток впливає і на соціальну сферу життя суспільства, політику, духовну культуру. Він створює умови для реалізації сутнісних сил людини, тобто є прогресивним.

В розвитку техніки виділяють такі важливі етапи, як:

1) неолітична революція УІІІ тис. до н.е., що виразилась в переході від збирання, рибальства до виробництва (землеробство, скотарство) Вона створила умови для спеціалізації, відокремлення розумової праці від фізичної.

2) промислова революція другої половини ХУІІ- початку ХІХ ст.. у Європі, яка виразилася у виникненні і запроваджені у виробництво машин. Почали розвиватися природничі, а згодом технічні науки. В контексті промислової революції сформувалася сучасна наука, що грунтується на експериментах, точних вимірюваннях. Тривалий час наука розвивалась під впливом техніки, теоретично осмислюючи її результати. Відбулося органічне поєднання науки і техніки, що стало поштовхом до науково-технічного прогресу (тобто поступального розвитку науки, техніки та виробництва).

3) науково – технічна революція. Науково-технічний прогрес часом переривається науково-технічними революціями, тобто швидкими кардинальними змінами в науці, техніці й виробництві. Сучасна НТР, що почалась з 40-х років ХХ ст., є принципово новим етапом у розвитку продуктивних сил, що характеризується:

- перетворенням науки у безпосередню продуктивну силу, одну з рушійних сил розвитку суспільства;

- автоматизацією виробництва, контролю й управління ним;

- використання нових видів енергії, зокрема атомної, ядерної;

- інформатизацією виробничих процесів;

- створенням і розвитком біотехнологій;

- зміною соціальної сфери;

- зміною способу буття людей.

Сучасна НТР привела до змін у всіх сферах життя суспільства – від матеріального виробництва до духовної культури а з другої половини ХХ ст.. розпочався процес кібернетизації, комп’ютеризації, інформатизації суспільства. Саме тому сучасне суспільство називають постіндустріальним або інформаційним. Д. Белл, який увів цей термін, вважає, що центральне положення в такому суспільстві займає теоретичне знання як вісь, довкола якої організуються:

- нова техніка і технологія;

- економічне зростання;

- розшарування суспільства.

Основою теоретичних знань вважається наука інформатика, яка лежить в основі нової комп’ютерної техніки і комп'ютерних технологій, що пронизують економіку, політику, мистецтво. А розповсюдження інформації, її переробка, зберігання, захист стають найважливішими елементами суспільного життя. Навіть різноманітні послуги надаються через всесвітню мережу Інтернет. Саме революція в інформатиці комп'ютерній техніці, -стверджує Д. Белл,- рухає суспільство вперед. Інший дослідник, А. Тоффлер вважає, що в інформаційному суспільстві утворюються: 1) новий стиль роботи; 2)новий тип сім’ї; 3) взагалі новий стиль життя; 4)політичні і економічні стосунки. Відбуваються докорінні зміни у свідомості людей, змінюються цінності у їхньому житті: сидячі тривалий час біля комп’ютера, вони отримують можливість спілкуватися з багатьма людьми, швидко отримувати інформацію з різних галузей суспільного життя і з різних куточків земної кулі.

У такому суспільстві, на думку А.Тоффлера, провідну роль відіграють: така частина матеріального виробництва, як сфера послуг, у якій зайнято біля 70% трудівників; наука й освіта. Він вважає, що корпорації повинні місцем поступитися університетам, а бізнесмени - вченим. Найновіші розробки в галузі медицини, особливо в генній інженерії, мають кардинально змінити якість життя.

Разом з тим, лавиноподібне накопичення інформації й неможливість її швидкої обробки породжують нові типи суперечностей інформаційного суспільства. Все більш актуальним стає вислів: „Хто володіє інформацією, той володіє світом ”. Іншим негативним наслідком інформатизації є розповсюдження неправдивої інформації, виникає так звана "інформаційна війна". Ж. Ліотар назвав цю епоху постмодерном. В її основі лежить отримання, обробка, розповсюдження та зберігання інформації на основі електронно-обчислювальної техніки. Головною цінністю інформаційного суспільства, на його переконання, є знання.