Сутність селянської реформи

Було запроваджено загально-російську систему селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості.

Кругова порука.

Загальна відповідальність за сплату податків.

Способи проведення реформи подекуди наражалися на значний спротив. Селяни відмовлялися вносити викупні платежі, вимагали наділення їх «дарчими ділянками». Всього у 1861 році в Україні відбулося близько 3,1 тисяч селянських виступів, в яких брали участь понад 2 мільйона мешканців 4160 сіл. Найзначнішими були Безуглівське, Бездненське повстання та Кам'янсько-Слобідське заворушення.

Скасування кріпосного права внесло серйозні зміни у правове становище селян. Положення 19 лютого 1861 p. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, "вільними сільськими обивателями" і в наступному наділило їх особистими та майновими правами: вступати в шлюб "без дозволу поміщика" і самостійно вирішувати свої сімейні та господарські справи, прид-бавати у власність нерухоме майно, здійснювати торгівлю і тримати "промислові та ремісничі заклади", укладати угоди, вступати в купецькі гільдії.

За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства — вони могли подавати позови і відповідати на суді, виступати як представники сторін. Селяни також одержали право утворювати власні органи самоврядування — обирати волосні правління та волосні суди (на волосних сходах), а також сільських старост (на сільських сходах). Однак внаслідок характеру реформи 1861 p. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони ставали "селянами-власниками", а до того вважалися "тимчасовозобов'язаними", їх власністю вважалося тільки рухоме майно: свійська та робоча худоба, землеробське знаряддя та домашнє начиння. Хати селян, інше нерухоме майно і земельні присадибні та польові ділянки, якими вони користувалися, залишалися власністю поміщиків. Права відмовитися від них селяни не мали. Положення 1861 p. закріпили на весь період тимчасовозобов'язального стану (він продовжувався від 2 до 9 років, а в деяких місцевостях — до 1 січня 1883 p.) виконання селянами найбільш важких для них зобов'язань — оброку та панщини. За присадибну ділянку селянин повинен був, як правило, вносити оброк, а за користування польовим наділом — або сплачувати оброк, або відпрацьовувати панщину. Платня за садибу в Лівобережжі та Правобережжі, де існувало подвірне землекористування, визначалася в розмірі 5,1 крб. з десятини на рік. В населених пунктах Південної України та в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній сума оброку складала 9 крб за виший чи указний наділ. У разі одержання селянином неповного наділу, розмір оброку знижувався, але не відповідно до зменшеного наділу, а за системою градації, згідно з якою перша десятина оцінювалася у кілька разів вище за наступну. Ця система була дуже вигідною поміщикам, оскільки при зменшенні селянських наділів у них залишалась можливість зберегти більшу частку їх колишніх прибутків і, поряд з тим, полегшувала передачу селянам повного наділу там, де земля була мало родючою. Оброк за кожну десятину польового наділу в Лівобережжі та Правобережжі встановлювався у розмірі 1,4—2,8 крб. Якщо селяни не сплачували оброк, то за кожну десятину вони повинні були щороку відпрацьовувати на панщині від 12 до 29 днів, з них 3/5 днів — влітку. Щодо тимчасовозобов'язаних селян поміщики зберігали численні права феодально-кріпосницького характеру: на вотчинну поліцію та опікування громадами тимчасовозобов'язаних селян, нагляду за підтриманням громадського порядку і громадської безпеки, контролю за діяльністю сільських старост та ін. Було обмежено право селян використовувати землю на свій розсуд (наприклад, без згоди поміщиків вони не могли змінювати порядок сівозмін чи збільшувати орну землю). Конкретні норми відносин між поміщиком і тимчасовозобов'язаними селянами, які мешкали на його землях, закріплювалися в "уставних грамотах". Вони містили повинності всієї селянської громади, і оскільки земля надавалася у користування "миру" в цілому, встановлювалася кругова порука для всіх членів сільської громади. Лише укладання селянами викупної угоди з поміщиком припиняло тимчасовозобов'язаний стан. Кріпосницький характер реформи виявився і в спеціальному положенні про умови виходу селянина на викуп. Було встановлено, що присадибну ділянку селянин мав право викупити в будь-який час, польові ж наділи могли перейти у власність селян тільки за згодою поміщика і, навіть, проти бажання громади. Якщо поміщик бажав продати польовий наділ, селянин не мав права відмовитися. Встановлений порядок і правила викупної операції означали фактично викуп не землі, а особи селянина, його права вільно розпоряджатися своєю працею і долею. За основу визначення розміру викупу бралася не продажна ціна землі, а розміри грошових повинностей, які сплачувалися у той час селянами. Викуп оформлювався двома видами документів: викупними угодами (при добровільній домовленості поміщика з селянами) або викупним актом (він складався за однобічною вимогою поміщика). Обчислення викупної суми по сільській громаді здійснювалося шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку (розмір річного оброку при цьому помножувався на 16 /з). Наприклад, для визначення розміру викупу на Півдні України оброк у сумі 9 крб. капіталізувався, виходячи з 6% річних; його селяни повинні були сплачувати щороку за повний указний подушний наділ (9 помножувалося на 100 і ділилося на б, що давало викупну суму в 150 крб.). Такий своєкорисливий розрахунок надавав поміщикам можливість одержувати капітал, процент з якого приносив їм доход, що дорівнювався річному оброку, який вони одержували раніше. Певна річ, селянам було не під силу самотужки сплатити відразу викупні платежі. Щоправда держава виділяла селянам позичку, яку вони зобов'язані були погашати протягом 49 років, сплачуючи також щороку по 6% від загальної суми позики. Отже, за зазначений період селян зобов'язували внести суму, що майже у три рази перевищувала первісний розмір позички. Разом з тим гроші у вигляді цінних паперів і частково готівкою видавалися поміщикам, у яких одночасно вираховувався борг, що рахувався за маєтком. Оскільки вийти з-під влади громади селянин міг лише викупивши наділ повністю, тобто, як правило, через 49 років, виходило, що тільки тоді він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою. Уряд дещо полегшив умови викупу наділів лише в губерніях Правобережної України, де внаслідок широкого розмаху польського визвольного руху 60-х років, активізувалися селянські виступи. В зазначених місцевостях було введено "обов'язковий викуп" та зарахування колишніх поміщицьких селян яо стану селян-власників із встановленням сплати державній скарбниці викупних платежів у вигляді оброку в 1863 p. Серед законодавчих актів, що стосувалися спеціальних груп селян, слід відмітити "Положення про устрій дворових людей" та правила про кріпосних робітників і селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча формально дворові люди наділялися всіма правами, наданими селянам, що вийшли з кріпосної залежності, насправді ж вони опинилися у більш скрутному становищі. Стаття 6 Положення проголошувала: "Право на участь в користуванні польовим наділом, на однакових засадах, надається лише тим дворовим людям, які до обнародування указу 2 березня 1858 p. самі особисто користувалися польовим наділом або, по влаштуванні до поміщика в послуження чи то на господарську посаду, не переставали користуватися наділом або ж нести і відрядну повинність при обробці орних ланів". Усі інші дворові селяни польовими і присадибними землями не наділялися. За законом вони зобов'язувалися за надану їм особисту волю протягом двох років сумлінно служити або сплачувати оброк. Якщо з тих чи інших причин поміщику було невигідно тримати дворових, він міг позбутися їх достроково, навіть всупереч їх бажанню. Із закінченням дворічного строку усі дворові селяни звільнялися "від будь-яких зобов'язань щодо їх власників" і, незалежно від віку, стану здоров'я та строку служби у поміщика, відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і, взагалі, без будь-якого винагородження. Це означало, що сотні тисяч людей було просто кинуто напризволяще, без засобів до існування. Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян дрібнопомісних власників, у кожного з яких, згідно з даними 10-ї ревізії, налічувалося менш 21 ревізької душі та обмежена кількість землі. В Україні до цієї групи землевласників належали ті поміщики, які мали: в південних губерніях — менше 75 душевих указних наділів, в лівобережних — до 50 наділів вищого розряду, в правобережних — менше 40 ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні власники мали право взагалі не наділяти селян землею, якщо на 19 лютого 1861 p. останні нею не користувалися; вони звільнялися від прирізки землі селянам навіть й в тому випадку, коли їх наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості; нарешті, за певну винагороду поміщики могли передавати селян у казенне відомство. Хоча після закінчення дворічного строку селяни дрібнопомісних поміщиків могли переселятися на казенні землі, практично реалізувати це право було дуже важко. Переселятися було дозволено тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин в малоземельних повітах і 15 десятин — в багатоземельних. В Україні таких сіл було мало; для переселення ж у віддалені райони країни у селян дрібнопомісних власників не було коштів. Фабричні селяни (так називалися селяни, що відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) з моменту укладання статутної грамоти, але не пізніше ніж через два роки від дня оголошення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах дворових людей. Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних селян. Згідно з спеціальним положенням від 26 червня 1863 p. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників. Їм надавалося право негайного викупу наділу, що значився за ними у табелях поземельного збору податків. В тих селах, де такого табелю не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо селянин користувався наділом меншим за цю норму, за ним закріплювався зменшений наділ. Усі інші питання вирішувалися на основі принципів, встановлених для колишніх поміщицьких селян. Розробка проектів законів про державних селян затягнулася на кілька років. Це було пов'язано із польським повстанням 1863—1864 pp. і проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та Правобережній Україні. Закони, що стосувалися державних селян, були видані лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. За іншим законом, який визначав порядок поземельного устрою селян, за ними закріплювалися в основному ті землі та угіддя, що знаходилися в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних місцевостях. Наділи селян обкладалися щорічним державним оброчним податком, розмір якого в багатьох місцевостях України збільшувався на 10—15%. Стоячи на варті фіскальних інтересів держави, закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що ця система вводилася і там, де раніше громад не було. Специфіка реалізації реформи в Правобережній Україні полягала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними комісіями (цю суму селяни повинні були вносити у скарбницю "в постійному і незмінному розмірі" до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Південної України були переведені на обов'язковий викуп лише законом 1886 p. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку більшість удільних та державних селян знаходилася у проміжному стані між тимчасовозобов'язаними і селянами-власниками. Зберігалося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинностей (перш за все сплати оброчного податку), які прирікали їх на розор та пригноблення. Отже, скасування кріпосного права було проведено у такий спосіб, що протягом усього пореформеного періоду зберігалися значні відмінності в правовому становищі різних груп селян. На правовий статус селянства впливали також положення інших реформ. Так, після запровадження земств в губерніях Лівобережної та Південної України селяни стали обирати визначений відсоток гласних повітових земських зборів. Наслідком військової реформи 1874 p. була заміна для селян рекрутської повинності військовою. В цілому ж збереження численних кріпосницьких пережитків, які обмежували право селян, було свідченням того, що селянство ще залишалося класом не капіталістичного, а кріпосного суспільства. Адже наділення колишніх поміщицьких селян громадянськими правами та землею з визначеними для них повинностями переводило їх фактично в становище, в якому перебували мільйони державних селян, тобто сталася відмова від кріпосницько-поміщицької форми феодального ладу на користь державного феодалізму. Проте слід мати на увазі і те, що скасування кріпосного права в реальних умовах середини XIX ст. завдало феодальному ладу, що перебував у стані затяжної кризи, нищівного удару.

Земська (1864 р.) і міська (1870 р.) реформи в Російській імперії, їх наслідки для України. Земська реформа 1864 р. У 1864 р. було проведено земську реформу, що передбачала створення виборних місцевих органів самоврядування - земств. Члени цих установ називалися гласними. їх обирали за досить складною К7ріальною системою з майновим цензом. Усі виборці поділялися на три групи: землевласників, мешканців міст, представни­ків від сільських громад. Губернські земські зібрання обиралися членами повітових земських зібрань. Більшість у земствах становили поміщики - дворяни.
Земське самоврядування в Україні запроваджувалося протягом 1865-1870 рр. спочатку на Лівобережжі та півдні, де було утво­рено 6 губернських та понад 60 повітових управ. На Правобереж­жі через повстання поміщиків(шляхтичів) цю реформу було проведено лише в 1911 р. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення тощо. Земства були корисними для суспільства та слугували для населення школою самоврядування, але уряд пильно стежив за їхньою діяльністю, не допускаючи обговорення на їхніх засідан­нях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських земських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог. Усе це завадило земствам розгорнути в повному обсязі діяльність і використати всі свої можливості. Міська реформа 1870 р. За зразком земських установ у 1870 р. були створені всестанові органи міського самоврядування. Згідно з "Міським положенням", городяни відповідно до свого майнового стану обирали терміном на чотири роки міські думи (розпорядчі органи), що створювали виконавчі органи - міські управи, очолювані міським головою. У виборах до міських дум мали право брати участь лише платники податків. Спочатку міське самоврядування в Україні почало діяти в Києві, Катеринославі, Полтаві, Харкові, Херсоні, а з кінця 70-х рр. XIX ст. - у інших містах. Компетенція міських дум включала питання про призначення виборних посадових осіб, запровадження міських зборів (на право торгівлі, на утримування трактирів, заїжджих дворів га ін.), про придбання міської нерухомості, ведення місцевих господарських справ тощо. Запровадження нових органів самовряду­вання позитивно вплинуло на торговельно-промисловий розвиток міст, систему охорони здоров'я і народної освіти, а також сприяло становленню суспільно-політичного та культурного життя. Разом і цим органи міського самоврядування перебували ще у більшій залежності від урядової адміністрації (міністерства внутрішніх справ, губернатора і губернського з міських справ присутствія), ніж земства, що в кінцевому підсумку вело до звуження їх повно­важень та не давало можливості в повну міру розгорнути свій потенціал.