Суспільний лад в Україні періоду імперської окупації в XIX – початку XX ст
Лекции.Орг

Поиск:


Суспільний лад в Україні періоду імперської окупації в XIX – початку XX ст




Після знищення залишків автономії України у складі Російської імперії суспільний лад приводиться у відповідність до суспільного ладу Росії. Офіційно все населення Російської імперії складалося з чотирьох станів — дворянства, духовенства, селянства (сільських обивателів) та міських жителів (міських обивателів).

Дворянство

Процес зрівняння української шляхти в правах з російським дворянством, започаткований ще в другій половині XVII ст., продовжується і в XIX ст. Окрім загальноросійського законодавства, приймається ряд законів, які прямо адресувалися українському дворянству і були спрямовані на підтвердження його прав. У 1835 році приймається указ "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство". Він затверджував станові привілеї та пільги за козацькою старшиною та її нащадками.

Після поразки польського повстання 1830 року царський уряд більш прискіпливо ставиться до дворянства Правобережної України. Указ 1831 року "О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего роду людей" визнавав за ними права дворянства тільки в тому випадку, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Землі тієї шляхти, яка брала участь у повстанні, передавалися російським дворянам, внаслідок чого їхня загальна кількість в українському суспільстві зросла.

У першій половині XIX ст. дворянство Російської імперії продовжує зміцнювати своє становище. Дворяни володіли 70 відсотками українських земель, у Західній Україні — 44 відсотками.

Закон 1827 року надавав дворянам право створювати фабрики, заводи та майстерні не тільки в селах, як це було передбачено раніше, айв містах.

У 30—50-х роках кількість дворян, які скористались цим законом, зростає. Переважно їхня діяльність зосереджувалася в цукроварінні та ґуральництві. Поміщики були також організаторами великих винокурних підприємств, що ґрунтувалися на комерційній основі. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства України все більше обуржуазнювалася, хоча її зв'язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства.

За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становите дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках піл заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів.

Закон 1889 року про земських начальників, які призначалися тільки з потомствених дворян, передавав їм всю судову і адміністративну владу на місцях. Розширюється мережа дворянських привілейованих навчальних закладів.

Дворянство складало більшість у земських установах. На початку XX ст. у складі губернських земельних управ налічувалося понад 90 відсотків дворян. Після заснування Державної думи і реорганізації Державної ради дворянські представники і тут не втратили своєї переваги над іншими станами.

Під час буржуазно-демократичної революції 1905—1907 років дворянство створює свої політичні партії. Перш за все це конституційно-демократична партія (кадети) і "Союз 17 октября" (октябристи). Соціальну базу партії кадетів складали поміщики, промислова та банківська буржуазія.

Отже, робимо висновок, правове становище дворянства України за винятком втрати ним влади над особою селянина не змінилось. Привілеї дворянства, встановлені ще законодавством Катерини II, не втратили сили і на початку XX ст. Дворянство продовжує залишатись найбільш привілейованим станом в країні.

Дворянство

Процес зрівняння української шляхти в правах з російським дворянством, започаткований ще в другій половині XVII ст., продовжується і в XIX ст. Окрім загальноросійського законодавства, приймається ряд законів, які прямо адресувалися українському дворянству і були спрямовані на підтвердження його прав. У 1835 році приймається указ "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство". Він затверджував станові привілеї та пільги за козацькою старшиною та її нащадками.

Після поразки польського повстання 1830 року царський уряд більш прискіпливо ставиться до дворянства Правобережної України. Указ 1831 року "О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего роду людей" визнавав за ними права дворянства тільки в тому випадку, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Землі тієї шляхти, яка брала участь у повстанні, передавалися російським дворянам, внаслідок чого їхня загальна кількість в українському суспільстві зросла.

У першій половині XIX ст. дворянство Російської імперії продовжує зміцнювати своє становище. Дворяни володіли 70 відсотками українських земель, у Західній Україні — 44 відсотками.

Закон 1827 року надавав дворянам право створювати фабрики, заводи та майстерні не тільки в селах, як це було передбачено раніше, айв містах.

У 30—50-х роках кількість дворян, які скористались цим законом, зростає. Переважно їхня діяльність зосереджувалася в цукроварінні та ґуральництві. Поміщики були також організаторами великих винокурних підприємств, що ґрунтувалися на комерційній основі. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства України все більше обуржуазнювалася, хоча її зв'язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства.

За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становите дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках піл заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів.

Закон 1889 року про земських начальників, які призначалися тільки з потомствених дворян, передавав їм всю судову і адміністративну владу на місцях. Розширюється мережа дворянських привілейованих навчальних закладів.

Дворянство складало більшість у земських установах. На початку XX ст. у складі губернських земельних управ налічувалося понад 90 відсотків дворян. Після заснування Державної думи і реорганізації Державної ради дворянські представники і тут не втратили своєї переваги над іншими станами.

Під час буржуазно-демократичної революції 1905—1907 років дворянство створює свої політичні партії. Перш за все це конституційно-демократична партія (кадети) і "Союз 17 октября" (октябристи). Соціальну базу партії кадетів складали поміщики, промислова та банківська буржуазія.

Отже, робимо висновок, правове становище дворянства України за винятком втрати ним влади над особою селянина не змінилось. Привілеї дворянства, встановлені ще законодавством Катерини II, не втратили сили і на початку XX ст. Дворянство продовжує залишатись найбільш привілейованим станом в країні.

В умовах становлення товарного виробництва відбувалося народження соціальної групи населення — буржуазії. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.

Перетворення певної частини цих станів у буржуазію було довготривалим і складним. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї Російської імперії закономірностей. Але формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визначалися рівнем розвитку промисловості та сільського господарства, спеціалізацією виробництва.

Відразу ж після селянської реформи 1861 року починається швидке зростання фабрично-заводської промисловості, яка поглинає дрібнотоварне і мануфактурне виробництво. Реформа створила джерело дешевої робочої сили, що призвело до надзвичайно високої норми її експлуатації. Це приваблювало до України іноземні капітали, внаслідок чого розвиток капіталізму йшов тут більш прискореними темпами, а це, в свою чергу, сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з найбільш промислово розвинених районів Російської імперії.

Своєрідністю економічного розвитку України у післяреформений період був двобічний розвиток капіталізму—вшир і вглиб — за умов здійснення так званої внутрішньої колонізації, швидкого зростання населення степової смуги України, за рахунок імміграції з Росії, Сербії, Німеччини, Вірменії, Греції, Болгарії, викликаної розвитком важкої промисловості Півдня та капіталізацією сільського господарства.

В останній чверті XIX ст. відбулися зміни у структурі промисловості України — зростає вага добувної промисловості, посилено розвиваються металургія, машинобудування. На цей час випадає промисловий переворот, суть якого полягає у витісненні ручної праці машинною. Все це призвело до створення матеріально відмінних один від одного прошарків буржуазії. Весь клас буржуазії з цього часу умовно можна поділити натри прошарки: велика, середня та дрібна буржуазія.

Провідне становите в буржуазному стані належало великій буржуазії, яку складала перш за все промислова та банківська буржуазія.

Утворення промислової буржуазії в Україні відбувалося насамперед шляхом переходу українських, російських і польських поміщиків (Tepeщенків, Головинських, Тишківських) на шлях капіталізації своїх господарств. Формування промислової буржуазії йшло також за рахунок вихідців з українських купців та міщан (Яхненки, Панченки, Стороженки).

Характерною особливістю промислової буржуазії в Україні був її багатонаціональний склад: росіяни панували в суконній, машинобудівній промисловості, залізничному транспорті (Дегтярьови, Суботіни), євреї — в харчовій промисловості (Бродські, Горенштейни, Гальперіни). Значну частину промислової буржуазії України становили представники іноземного походження — бельгійського, французького, німецького.

До середньої буржуазії умовно можна віднести буржуазну інтелігенцію — адвокатів, лікарів, землемірів, інженерів.

Дрібна буржуазія (власники невеликих підприємств) відступала на задній план. Але на відміну від інших країн в Україні був досить значний прошарок дрібної буржуазії.

Буржуазія, як і дворянство, займала привілейоване становище. Та якщо дворянство було політичним, то буржуазія — економічним фундаментом суспільства. Російський уряд підтримував промисловість і створював всі умови для капіталістичної еволюції Російської імперії.

Ліберально-монархічна буржуазія та буржуазна інтелігенція зосередилися в партії кадетів, велика промислова та банківська буржуазія — в партії октябристів. Роль буржуазії в політичному житті починає зростати. Із створенням Державної думи і перебудовою державної ради буржуазія вперше одержала право брати участь в органах державної влади. Згодом царизм визнає за буржуазією право на створення представницьких організацій -спілок, комітетів, з'їздів. Положення про з'їзди представників промисловості було затверджено в серпні 1906 року. В Україні було створено з'їзд гірничопромисловців та з'їзд цукрозаводчиків.

На початку першої світової війни царизм змушений був допустити буржуазію до участі в органах управління, які було створено для обслуговування потреб армії. Цими органами були Особливі наради та воєнно-промислові комітети.

Але в такий короткий термін майже неможливо було набути досвід політичної боротьби. Це, у свою чергу, стало передумовою неспроможності буржуазії України вміло розпорядитися політичною владою, яку вона отримала в результаті Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії.

Православне духовенство в Російській імперії було важливою політичною і економічною силою. Воно було звільнене від особистих податків, тілесних покарань тощо.

Разом із тим продовжувалась тенденція підпорядкування Церкви і духовенства державі. Так, держава заборонила духовенству займатися торгівлею та промислом, а також володіти землями, на яких проживали кріпаки.

У першій половині XIX ст. було дозволено вихідцям з інших станів вступати в духовенство. Був дозволений також вихід із духовного стану. Дітям священнослужителів надавали звання потомствених громадян.

Після другого поділу Польщі до Російської імперії відійшли Київщина, Поділля, Волинь та Західна Білорусія. Православна Церква перейшла під юрисдикцію російського Синоду. Після третього поділу Польщі в 1795 році стала збільшуватись загальна кількість церков та пастви, що поверталися з унії до православ'я.

За Олександра І боротьба православної і католицької та уніатської церков призупинилася. Багато джерел вказують на захоплення Олександра І католицизмом, на Його прагнення об'єднати Церкви. За Миколи І знову починається гоніння на уніатську Церкву. Найбільший удар по ній було завдано після польського повстання 1831 року. Від того дітей змішаних шлюбів записують як православних, закривають всі католицькі школи. Священиків віднині призначає губернатор. У1839 році було проголошено "акт злуки" уніатів із православними. Уніатська Церква в межах Російської імперії була ліквідована.

Свобода вірування була поновлена Маніфестом 17 жовтня 1905 року, який став значним кроком у розвитку всеросійської демократії.

Політика Синоду відносно Української православної Церкви в XIX ст. дала свої наслідки. Українська Церква стала частиною Російської православної Церкви. Київські митрополити були росіянами, і їх зовсім не цікавила доля України.

У другій половині XIX ст. помітно набула сили русифікація української Церкви. Синод заборонив проповіді українською мовою, українську вимову в богослужінні. Заборонялося будувати церкви в українському стилі і вживати Його при малюванні ікон, дотримуватись звичаїв, які відрізняли українське богослужіння від московського.

Призначення священиків замість їхнього обрання селянами сіяло недовіру між духовенством і громадами. Це призвело до поширення в Україні різноманітних сект. Особливо поширеними були секти баптистів, мальованців, шалапутів. Однак треба підкреслити, що головна маса народу залишилася відданою своїй Церкві та своїй вірі.

Міське населення (міські обивателі)

У першій половині XIX ст. міське населення України зросло у 2,5 рази. Міщани складали найбільш численну групу жителів міст — 71,5 відсотка. Окрім них, тут проживали купці, духовенство, поміщики і робітні люди.

Міщани сплачували більшу частину податків. У 1832 році їм було надано право переходити до купецтва. Купецтво, в свою чергу, поступово звільнялося від станових обмежень. Зберігався гільдійський устрій.

Робітні люди стояли поза міськими станами. Це були вільнонаймані робітники, ознаками яких були: відсутність власного житла і постійного місця проживання. Джерело існування робітників — праця за наймом. Фактично ця частина міського населення була юридично безправною.

Реформи другої половини XIX ст. привели до якісних змін у складі міського населення. Значну його частину тепер складали буржуазія та робітники, правове становище яких ми розглядаємо окремо.

Процес становлення робітничого стану нерозривно пов'язаний з основними етапами переходу від мануфактури до фабрики, від ручної праці до машинної.

Головним джерелом утворення робітничих кадрів було зубожіле селянство, яке, вливаючись у велику машинну промисловість, повністю поривало зв'язки з землею.

Процес утворення робітничого стану України здійснювався нерівномірно: найбільш інтенсивно він проходив у найважливіших галузях промисловості, у великих промислових районах (Донецькому регіоні, Криворіжжі), на залізничному транспорті.

Активні процеси концентрації виробництва в головних галузях промисловості України в свою чергу сприяли скупченню робітників на велиш підприємствах, що являлось основою для формування постійних робітничих династій — тобто сім'ї самих робітників ставали джерелом поповнення робітничого стану.

Остаточний і повний відрив робітників від землі, їхня концентрація в промислових центрах сприяли формуванню робітників як окремого стану. Але царат вперто не визнавав існування робітничого стану як соціально-правової категорії. Умови життя та праці робітників в країні були дуже важкими. Передусім не існувало законів, якими б регулювалася тривалість робочого часу, який продовжувався 12—13 годин, а на деяких підприємствах навіть 15—16. Заробітна плата була вкрай низькою.

Широко використовувалася жіноча і дитяча праця. Лише у 1882 році були видані "Правила про роботу малолітніх на фабриках, заводах і мануфактурах", за якими заборонялась праця на підприємствах дітей до 12 років, а підліткам дозволялося працювати не більше восьми годин на добу. З цього моменту почався повільний розвиток російського соціального законодавства.

Під тиском страйкової боротьби робітників царат видав закон від 3 червня 1886 року "Правила про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників", який зобов'язував власників регулярно сплачувати заробітну плату робітникам. Іншим важливим законом фабрично-заводського законодавства став закон від 2 червня 1897 року "Про скорочення робочого дня". Розвиток російського соціального законодавства був пов'язаний з його світовим розвитком, зокрема в Німеччині.

Фактично, до початку XX ст. робітники, як і буржуазія, залишалися політично безправними. Вони зараховувалися до податного стану, були зобов'язані сплачувати різноманітні податки, викупні платежі, виконувати військову повинність. їм заборонялося влаштовувати збори, об'єднуватись у професійні організації, брати участь у страйках і демонстраціях. Створена законом від 2 червня 1882 року фабрична інспекція, мала здійснювати нагляд за виконанням фабричних законів, виконувати скоріше поліцейські, ніж контрольні функції.

На початку XX ст. політичний розвиток і організація робітничого руху піднялися на новий рівень. За Маніфестом від 17 жовтня 1905 року робітники могли створювати профспілки, а Тимчасові правила про товариства та спілки від 14 березня 1906 року передбачали створення профспілок без дозволу урядової влади. Але цей загальний принцип мав деякі обмеження: статут товариства треба було подавати на затвердження, заборонялося створення товариств, діяльність яких "порушувала громадський спокій і безпеку".

Кріпосні селяни

Те, що в XVIII ст., після указу Катерини II 1783 року, з юридичного погляду було прикріпленням селянина до землі, яку він не мав права залишити, в XIX ст. обернулося на повне рабство. Селянин перетворився на об'єкт, на повну власність поміщика, з ним останній міг робити все, що йому заманеться: перевести на інше місце, продати разом з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, подарувати, заслати в Сибір.

Поміщик був суддею кріпака і навіть міг розглядати справи між кріпаками і сторонніми особами. Поміщики мали право карати своїх селян різками, а деякі з них мали свої в'язниці. Пан вершив життя і смерть кріпака.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. Офіційно панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні. На Лівобережній Україні панщина становила 3—4 дні на тиждень, а на Правобережній доходила до 6 днів. У Південній Україні, де кріпацтво було введено пізніше і сільське господарство будувалось на вільнонайманій праці, панщина не перевищувала два дні на тиждень.

Щоб ще більше закабалити селян, поміщики переводили їх на місячину, поселяли в бараках, змушували виконувати безперервну панщину і платили їм лише місячним пайком і одягом.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами, селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби тощо. Надзвичайно тяжким видом панщини була праця на поміщицьких промислових підприємствах, Крім того, кріпаки мали сплачувати податки державі.

Царський уряд розумів, що селянам тяжко нести такий тягар кріпосницького гніту, і щоб якось покращити їхнє становище в 1847— 1848 роках він проводить інвентарну реформу. Тут, у Правобережній Україні, кріпосницький гніт був найтяжчим. Згідно з "Інвентарними правилами" в Київській, Волинській та Подільській губерніях було введено "інвентарі" - описи поміщицьких маєтків. На основі інвентарів були визначені розміри земельних наділів кріпаків і встановлювалися розміри панщини та інші повинності. Земля, якою користувалися селяни, залишалася в їхньому вічному користуванні, панщина встановлювалася в розмірі трьох днів для чоловіка і одного дня для жінки. Всі інші види повинностей скасовувалися. Заборонялося використовувати жінок на тяжкій праці. Обмежувалася сваволя поміщиків щодо шлюбу селян, здачі в рекрути, відправки в Сибір.

"Інвентарні правила" внесли певний контроль за діяльністю поміщиків, визначили межу поміщицької влади. Та вже у грудні 1848 року були зроблені доповнення до цих правил, які звели нанівець все, проголошене реформою.

Державні селяни

Державні селяни складали другу значну частину українського селянства. На Лівобережжі державними селянами були близько 50 відсотків, на Правобережжі —13, на Півдні України — 37 відсотків.

Основною формою експлуатації державних селян була грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав. Незважаючи на це, їхнє правове становище було кращим, ніж становище кріпаків. Державні селяни були особисто вільними, користувалися казенною землею.

Важким тягарем лягло на них рішення про створення військових поселень, які формувалися здебільшого в Україні. Олександр 1 мав намір організувати військові поселення ще в 1810 р. За його задумами, у цих поселеннях військова служба поєднувалася з працею в сільському господарстві, що мало скоротити видатки на утримання армії. У1817 році одинадцять кавалерійських і три піхотних полки у формі військових поселень були розміщені у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У1819 році на Півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, в яких проживало до двадцяти тисяч селян.

Державні селяни набували статусу військових поселенців, їхнє життя жорстоко регламентувалося. У військових поселеннях муштра поєднувалась з роботою на землі. Усе життя селянина тут було під доглядом військового начальства. Кожен крок поселенця був регламентований. За найменшу провину поселенців жорстоко карали.

Для військових поселень будувалися нові села за єдиним зразком. Усі жителі поселень вважалися військовими людьми і підкорялися військовим законам. Це однаковою мірою стосувалося як чоловіків, так і жінок. Усе населення поселень поділялося на господарів і не господарів, дітей, не поселених людей, інвалідів, тих, хто перебував на дійсній службі, резервістів та кантоністі в.

Військові поселення поділялися на полкові округи, кожний з яких мав 7 тис. осіб чоловічої статі. Пізніше цю цифру було збільшено до 10 тис. Південноукраїнські військові поселення поділялися на дванадцять округів, до кожного з яких входили три волості. Волость, яку очолював волосний командир, у середньому мала десять поселень. На чолі полкового округу стояв полковий комендант з полковим комітетом і полковим управлінням. Полковий комітет стежив за станом сільськогосподарського виробництва у своєму окрузі та здійснював нагляд за поселенцями. Окрему групу поселенців становили кантоністи. До неї входили хлопчики та юнаки віком від 7 до 18 років. Вони поділялися на три групи: малі — від 7 до 10 років, середні — від 10 до 14 і старші — до 18 років. Після досягнення 18 років кантоністів переводили до військових частин, де вони проходили військову службу до 45 років. Після 45 років вони займалися вже лише сільським господарством.

Організація сім'ї також перебувала під наглядом військових. Навіть укладання шлюбу відбувалося за наказом начальства. У деяких полках вписували в картки імена дівчат і кидали їх у шапку, а імена юнаків — в іншу. Батальйонний командир витягав одну картку з однієї шапки та другу — з іншої. Таким чином підбиралася пара молодих людей.

Формально поселенці повинні були працювати три дні на державу, а три дні на себе, та насправді вони працювали на державу протягом усього тижня.

У1837—1841 роках міністр державних маєтностей граф Кисельов провів реформу управління державними селянами. За реформою ці селяни одержали право обирати органи самоврядування на рівні села та волості. Реформа дещо полегшила становище державних селян. Так, збільшилися їхні земельні наділи, державний податок змінявся на поземельний промисловий податок, у майбутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду.

Головні засади селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 року та в "Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, проте право власності на землю лишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалася садиба і польовий наділ, за які вони мусили відбувати панщину або платити оброк. Таке становище вважалося тимчасовим. Між поміщиками і селянами укладалася угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між ними регламентувалися уставними грамотами. На складання і введення в дію уставних грамот відводилося два роки. Для розв'язання різних спірних питань створювалися "губернські в селянських справах присутствія" та інститут мирових посередників, які формувалися з дворянства.

На кріпосних селян поширювалися економічні права, котрі визнавалися за вільними особами, — вони могли купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити підприємства тощо. Крім цього, селяни отримали право сходитись на зборах і утворювати на три роки органи селянського самоврядування.

За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства — вони могли подавати позови і відповідати в суді, виступати як представники сторін.

Кріпосницький характер реформи проявився в Положенні про умови виходу селянина за викуп. Було встановлено, що присадибну ділянку селянин мав право викупити в будь-який час; польові ж наділи за згодою поміщика могли перейти у масність селян навіть проти бажання громади. Якщо поміщик бажав продати польовий наділ селянинові, останній не мав права відмовитись від його купівлі.

Порядок і правила викупної операції означали фактично викуп не землі, а особи селянина. За основу визначення розміру викупу бралися не продажна ціна землі, а розмір грошових повинностей, які сплачувалися селянами.

Вийти з громади селянин міг, лише викупивши наділ повністю. Тільки після цього він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою.

Умови виходу з кріпосної залежності дворових людей були регламентовані Положенням про устрій цієї верстви суспільства. Як правило, дворові селяни польовими і присадибними ділянками не наділялися. За надану їм особисту волю вони були зобов'язані протягом двох років сумлінно працювати на своїх панів або сплачувати оброк. Поміщик міг позбутися дворових селян достроково і навіть всупереч їхньому бажанню. По закінченні дворічного терміну дворові селяни відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і взагалі без будь-якої винагороди.

Фабричні селяни, що відбували панщину на поміщицьких підприємствах з моменту укладання уставної грамоти, але не пізніше ніж через два роки після реформи, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші груші селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися віл кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Основні положення реформи розповсюджувалися також на удільних та державних селян. За Положенням від 26 червня 1863 року усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників.

Закони, що стосувалися державних селян, були видані 18 січня та 24 листопада 1866 року. За першим з них селяни вилучалися з-під юрисдикції Міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним згідно з реформою 1861 року. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою державних селян, за ними закріплялися, головним чином, ті землі, які раніше знаходилися в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин — у багатоземельних районах.

У Правобережній Україні вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. Селяни Лівобережжя та Півдня України були переведені на обов'язковий викуп лише законом 1886 року. Після викупу вони ставали селянами-власниками.

Реформа 1861 року дала поштовх соціальній диференціації селянства, створенню сільської буржуазії. Цей процес посилився після проведення столипінської аграрної реформи. її юридичною основою став указ від 9 листопада 1906 року (підтверджений законом 14 червня 1910 року) "Про доповнення деяких постанов діючого закону відносно селянського землеволодіння та землекористування". Змістом реформи було прискорення руйнації сільської громади, зміцнення приватної власності на землю, ліквідація обмежень у відчуженні надільних земель.

У результаті аграрної реформи у Правобережній Україні, на її Півдні та на Полтавщині майже вся земля, якою користувалося селянство, перейшла в його приватну власність.

Складовою аграрної реформи була політика переселення селян. За період з 1906 по 1912 рік тільки в Сибір з України виїхало майже 1 млн. селян.

Столипінська аграрна реформа сприяла розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві. В результаті її проведення більшу частину селянства України стали складати заможні селяни (фермери), які застосовували в своїх господарствах найману працю.

Козацтво

В XIX ст. завершилось розшарування українського козацтва. В1835 році за бунчуковими та військовими товаришами були визнані дворянські права.

Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. Козаки зберегли ряд привілеїв, які були закріплені в Зводі законів Російської імперії. Головним завоюванням козаків було те, що вони залишалися особисто вільними.

Майнове зубожіння змусило частину козаків найматися на роботу до поміщиків, виконувати на них різні повинності, відбувати панщину, але оскільки вони не були кріпаками, то могли в будь-яку мить покинути пана. Протягом першої половини XIX ст. поміщики добивалися від уряду прийняття акта, який би зрівняв рядове козацтво з кріпаками. Але козакам вдалося відстояти свої права та привілеї.

У такому вигляді козацтво як окремий стан проіснувало до 1917 року.





Дата добавления: 2016-03-27; просмотров: 469 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.013 с.