Державний лад в українських землях під час імперської окупації в XIX – початку XX ст
Лекции.Орг

Поиск:


Державний лад в українських землях під час імперської окупації в XIX – початку XX ст




Імперська політика визначала систему державного управління та зміни, які відбувалися в ній протягом XIX—початку XX ст. Так, тенденція зміцнення поліцейсько-бюрократичної системи привела до ліквідації навіть згадки про автономію України. Здійснюючи стосовно до неї дискримінаційну політику, самодержавство насаджувало в органах управління та самоврядування на території України чиновників великоруського походження. В той же час в апарат місцевого управління, поліції, суд входили і представники українського дворянства. Досить часто вони займали провідні посади в апараті вищих органів влади, тим самим продовжуючи традиції, започатковані ще Петром І. Представники торговельної та підприємницької верхівки допускалися лише до участі в органах управління містами.

Введений в Україні механізм політичного управління було побудовано таким чином, щоб максимально забезпечити впровадження в життя імперської політики відносно інших народів.

У першій половині XIX ст. було завершено перетворення намісництву губернії та створення місцевого апарату управління на зразок губерній центральної Росії. Намісництва були ліквідовані відповідно до указу Павла І "Про новий поділ держави на губернії" від 12 грудня 1796 року. В 1803 році кількість українських губерній виросла до дев'яти. Це були такі губернії: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 року—Харківська), Таврійська, Херсонська та Чернігівська. Територія кожної губернії, за винятком Криму, поділялася на повіти. Частина губерній об'єднувалася в генерал-губернаторства. їхнє утворення характеризувалося частими змінами адміністративно-територіального складу. В1801 році Київська губернія входила водне генерал-губернаторство з Мінською губернією; Волинська, Подільська, Полтавська і Чернігівська губернії складали Малоросійське генерал-губернаторство. В 1832 році з Волинської, Київської, Подільської губерній було створене єдине Київське генерал-губернаторство. В 1803 році в одне генерал-губернаторство ввійшли Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії. В 1812 році ці губернії разом з Бессарабською областю склали Новоросійське генерал-губернаторство. В 1835 році були створені Полтавське, Харківське і Чернігівське генерал-губернаторства.

У першій половині XIX ст. самодержавство продовжувало проводити в Україні перебудову системи управління за російським зразком. У царських указах підкреслювалась обов'язковість для губерній України загальнодержавного управління і загального з іншими губерніями імперії їхнього правового становища.

Центральне управління Україною здійснювали безпосередньо імператор і створені в 1802—1811 роках міністерство внутрішніх справ і ті галузеві міністерства, які мали свої органи в системі місцевого управління України. Адміністративний апарат на місцях очолювався в кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатором, а в губерніях був репрезентований губернаторами і адміністративно-поліцейськими губернськими установами. Генерал-губернаторами і губернаторами в Україні, як правило, були вищі військові чини.

Система губернського управління складалася з губернатора, губернського правління та губернських установ галузевого управління — казенної палати, рекрутського присутствія, присутствія поліції, суду та інших органів, підпорядкованих губернатору.

Губернське державне управління здійснювалось при участі станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Він був створений у першій половині XIX ст. по всій Україні, за винятком Криму. Система повітового управління, головну роль в якій відіграв земський суд, включала повітове казначейство і митні установи, повітове правління державних маєтностей та ін. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку і здійснював правосуддя. Система повітових установ увінчувалась повітовим предводителем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які вибирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.

Треба підкреслити, що в XIX — на початку XX ст. самодержавство репрезентувало собою диктатуру дворянства всіх національностей. Проводячи політику зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів, царат розширював компетенцію головних посадових осіб у системі місцевого управління — генерал-губернаторів і губернаторів. У другій половині XIX ст. їхня компетенція розширилася за рахунок надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Прикладом може бути Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою 1881 року, яке надало генерал-губернаторам право проголошення місцевості у стані посиленої охорони. В такій місцевості поліція і жандармерія отримали право арешту підозрілих осіб і проведення обшуку в будь-який час і в будь-якому місці.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Головним їхнім результатом було введення органів місцевого самоврядування. Так, селянська реформа 1861 року ввела громадське селянське управління. Земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили всестанові органи земського і, відповідно, городового управління в повітах, губерніях, містах.

Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов'язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів. Органи волосного управління складалися з волосного сходу, волосного старшини і волосного селянського суду. Волосний схід обирав посадових осіб сходу, розподіляв грошові оброки і повинності.

Сільські і волосні органи самоуправління були підпорядковані не тільки системі державних органів управління селянами — мировим посередникам, повітовим мировим з'їздам і губернським у селянських справах присутствієм, але й поміщикам. Так, право скликання сільського сходу належало і мировому посереднику, і місцевому поміщику.

Земська реформа була проведена тільки в шести з дев'яти українських губерній (Харківській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Катеринославській та Таврійській), У Правобережній Україні земства були введені тільки в 1912 році.

Відповідно до реформи в губерніях і повітах створювались виборні земські установи, які складалися з земських зборів і земської управи як виконавчого органу. Члени повітових земських зборів обиралися на трьох виборчих з'їздах: повітових землевласників, міських виборців і виборців від сільських громад. У результаті перших виборів у повітові земства Лівобережної України дворяни складали 41,7 відсотка в числі обраних, духовенство — 6,5, купці —10,4, селяни — 38,4 відсотка. Губернські земські збори формувались шляхом виборів їхніми повітовими земськими зборами із свого складу.

Земства не мали виконавчої влади і в більшості свої постанови могли провести в життя тільки через адміністративно-поліцейські органи. Сфера діяльності нових органів всестанового самоврядування була обмежена господарсько-культурними справами: освітою, охороною здоров'я, торгівлею, будівництвом та ін.

Аналогічний зміст мала міська реформа 1870 року. Спочатку її дія була поширена на Київ, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву, Харків і Херсон. На інші міста України "Міське положення" поширюється в кінці 70-х років. Відповідно до реформи в містах України створюються органи міського самоврядування — міські думи і міські управи. Члени міської думи (гласні) вибирались на зборах міст. Міська дума вибирала міську управу в складі голови і не менш як двох членів. По своїй компетенції міське самоврядування майже не відрізнялось від земського.

Початок новим змінам в державному ладі Російської імперії поклала буржуазно-демократична революція 1905—1907 років. Реформи, проведені царатом за період з 17 жовтня 1905 року до кінця квітня 1906 року, мали вимушений характер, оскільки потрібно було негайно погасити соціальний вибух. 6 серпня 1905 року проголошується маніфест: "Про затвердження Державної думи" і приймається Положення про вибори в Державну думу. Закон від 6 серпня 1905 року про вибори у першу думу реалізовано не було, оскільки він був бойкотований більшовицькими організаціями.

Маніцзест декларував створення Державної думи як законодавчого органу на основі загального виборчого права, а також введення громадянських свобод. З часом, в умовах спаду революції, приймається ряд актів, які обмежують положення маніфесту. Серед них Закон про вибори Державної думи від 11 грудня 1905 року, Положення про Державну думу від 23 лютого 1906 року, Положення про Державну раду від 24 лютого 1906 року. Основні закони Російської імперії від 23 квітня 1906 року.

Вибори до першої Державної думи відбувалися в умовах військових репресій, арештів. Ліві партії знову бойкотували вибори. Від України до думи було обрано 102 депутати з 448.

У першій Думі була створена Українська парламентська громада, в яку ввійшли 45 депутатів. Громада мала свій друкований орган — "Украинский вестник". її політичною платформою була автономія України.

У другій Державній думі також була українська громада, що мала 47 членів і видавала часопис — "Рідна справа — вісті з думи". Громада домагалась автономії України, місцевого самоврядування, української мови у школі, суді та Церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах.

Новий виборчий закон від 3 червня 1907 року називали державним переворотом. Він надав пільги великим землевласникам і зменшив число депутатів від селян та робітників. У Полтавській губернії, наприклад, на 117 вибраних великих землевласників селян було тільки 38. Незважаючи на це, українське питання досить гостро стояло в третій Державній думі. У 1908 році 37 депутатів внесли проект про українську мову навчання у початкових школах, В 1909 році було поставлене питання про українську мову в судах України. У 1913 році ряд депутатів звертав увагу на свавілля адміністрації в Україні. Але з жодного з цих питань третя дума не прийняла рішення. Внаслідок нового виборчого закону селянство України було позбавлене права посилати представників у четверту Державну думу. Не було вже й української громади, а тому для запровадження української мови в школах України в думі не було більшості, в той час коли навіть малі народи Кавказу отримали рідну мову навчання в школах.

Отже, "українське питання" в думах ще раз показало реакційний шовіністичний характер політичного строю Росії. Про яку автономію на початку XX ст. можна було говорити, якщо навіть назви "Україна" та "український народ" були офіційно заборонені.





Дата добавления: 2016-03-27; просмотров: 297 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.003 с.