Відродження Української держави (березень 1917 – квітень 1918 рр.): загальний історичний огляд
Лекции.Орг

Поиск:


Відродження Української держави (березень 1917 – квітень 1918 рр.): загальний історичний огляд




В лютому 1917 року в Росії перемогла буржуазно-демократична революція. Російська імперія, яку ще не так давно називали “європейським жандармом”, розвалилась, як картковий дім.

Соціальна напруга, невдоволення продовженням світової війни, голод, розруха створили сприятливі умови для національно-визвольної революції в Україні. У Києві почали формуватися нові революційні органи, було практично ліквідовано царську адміністрацію, владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. Перемога революції відкрила можливості для легалізації політичних партій і громадських організацій. На початку березня 1917 року в Україні виникають ради робітничих! солдатських депутатів, які на той час не відігравали провідної ролі в революції і на владу не претендували.

За ініціативою М. Грушевського та С. Єфремова створюється міжпар-тійний політичний блок “Товариство українських поступовців” (ТУП), політичним ідеалом якого була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. Згуртування національних сил в Україні привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру — Української Центральної ради. До неї увійшли українські соціалісти, представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств тощо.

Офіційною датою заснування Центральної ради як громадсько-політичного центру вважається 3 березня 1917 року. Головою Ради було обрано видатного українського історика і громадського діячаМ. Грушевського. Провідна роль у ній належала українським соціал-демократам та українським есерам. Незабаром М. Грушевський також приєднався до українських есерів. До керівництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Лідери Ради прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України.

8 березня було опубліковано відозву “До українського народу”, яка закликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоврядування, збирати кошти для українського національного фонду, творити нове вільне життя.19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація під синьо-жовтими прапорами, яка ухвалила резолюцію про доручення Центральній раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом.

Для підтвердження своїх повноважень Центральна рада скликала 5—7 квітня Український національний конгрес, який В. Винниченко назвав, як “перший крок по шляху організації державності”.

На Конгрес прибуло 900 делегатів від багатьох губерній, а також з Москви, Петрограда, Криму, Кубані, Холмщини і Галичини. Конгрес вимагав від Росії автономії України і визначення її території, санкціонував утворення Центральної ради, як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори. До складу Ради було обрано 150 представників від усіх губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських організацій, а також від національних менших, які проживали в Україні. Головою Ради залишався М. Грушевський. Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов.

Головною метою діяльності Центральної ради було єднання українського народу, відродження національної державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом.

Важливе значення для відродження державності мала українізація армії. У Києві відбулося віче українських офіцерів (близько 1000 осіб), яке ухвалило вважати себе Установчою військовою радою. Ініціатором створення української армії був палкий прихильник ідеї самостійної України поручник Микола Міхновський, відомий політичний діяч, адвокат за фахом. Паралельно виникає Український військовий клуб ім. П. Полуботка, у Києві розпочинається формування першої української військової частини — полку ім. Б. Хмельницького.

Об’єднати цей патріотичний рух взявся І Український військовий з’їзд, який відбувся в травні 1917 року. З’їзд приймає ухвалу про поповнення Чорноморського флоту українцями, а також укомплектування кількох кораблів Бшітійського флоту українськими моряками. Делегати вимагали від Росії повернення козацьких клейнодів, що зберігалися в музеях Москви і Петрограда, відкриття українських військових шкіл, видання військових статутів і підручників українською мовою. З’їзд утворив Військовий генеральний комітет у складі 18 осіб на чолі з Симоном Петлюрою.

5—11 червня 1917 року відбувся II Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому склад комітету було збільшено до 27 осіб. З’їзд затвердив статут Генерального військового комітету.

За кілька місяців, незважаючи на брак професіоналізму, членам Генерального військового комітету вдалося зробити чимало для українізації армії.

Проте значна частина діячів Центральної Ради не розуміла значення української армії для відродження державності. В. Винниченко підкреслював, що “не своєї армії нам, соціал-демократам і всім ширим демократам треба, а знищення всяких постійних армій”. Саме тому Центральна рада відмовилася від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, який пропонував надати у її розпорядження Павло Скоропадський.

Згодом, коли більшовицькі війська посунули в Україну, боронитися було майже нічим. За цю найбільшу з помилок керівництва Центральні ради Україна заплатила своєю державністю.

Не змогла Рада забезпечити і правопорядок в Україні, організувати роботу залізниць тощо. Все це позначилося на єдності її рядів, між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами почали виникати ідейні конфлікти.

Продовжуючи традиції українського національно-визвольного руху, Центральна рада свої звернення до народу оформлює у вигляді Універсалів.

І Універсал було проголошено 10 червня 1917 року при закритті II Всеукраїнського військового з’їзду. В ньому зокрема говорилося, що “ми, Українська Центральна рада видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя”. Згідно з І Універсалом Центральна рада фактично перебирала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, що неабияк занепокоїло Петроград. До Києва приїхали міністри Тимчасового уряду і було досягнуто компромісу: Центральна рада підтримає Тимчасовий уряд, а Росія визнає автономію України і її уряд, не чекаючи Всеросійських установчих зборів.

З липня 1917 року Центральна рада приймає II Універсал. Його текст було опубліковано українською, російською, єврейською і польською мовами. У ньому заперечувалася необхідність створення українського війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду.

Процес національного відродження охопив широкі верстви населення. У серпні 1917 року 27 російських дивізій перейшли у табір українських збройних сил, зростає чисельність Вільного козацтва, лідером якого стає генерал П. Скоропадський. На жаль, керівництво Центральної ради залишилось глухим до патріотичного руху. Після Жовтневого перевороту в Петрограді і арешту Тимчасового уряду 27 жовтня Генеральний секретаріат України виступив з відозвою “До всіх громадян України”, в якій сповістив про події в Петрограді, що загрожують здобуткам української революції.

Загострилася конфронтація між Центральною радою і більшовиками України, які підтримали жовтневі події в Росії. Проте спроба “арсенальців” захопити владу в Києві успіху не мала. Центральна рада, яку підтримувала більшість населення, взяла ситуацію в свої руки.

7 листопада 1917 року Центральна рада приймає III Універсал, яким проголошує утворення Української Народної Республіки у складі Російської Федерації. Ця подія мала історичне значення, оскільки юридичне декларувалося відродження національної держави. Окрім цього, в Універсалі були проголошені такі основні положення:

конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу;

встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом;

негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами;

оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання;

закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування;

забезпечення за населенням усіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов;

визнання за всіма народами, які населяють Україну, “національно-персональної автономії” та рівних прав тощо.

Не отримавши підтримки на І Всеукраїнському з’їзді рад у Києві 4 грудня 1917 року, більшовицькі делегати на чолі з Г. П’ятаковим переїхали до Харкова і 11 грудня проголосили там утворення Української Радянської Соціалістичної Республіки. Так в Україні виникло двовладдя. Дивну позицію щодо Центральної ради зайняв радянський уряд на чолі з Леніним. Раднарком РРФСР 4 грудня 1917 року видав “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради”. Заявляючи, що “Рада Народних Комісарів признає Українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії”, РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дій Центральної ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний секретар надіслав Раднарко-мові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання” і приступив до активних дій.

В цих складних умовах 9 січня 1918 року Центральна рада приймає свій останній — IV Універсал. Він сповістив, що “віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”.

Слід зазначити, що Акт проголошення незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народів Росії, прийнятої 2 листопада 1917 року.

Україна, зазначалося в ІУУніверсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішні справи України. До скликання парламенту — Українських Установчих зборів— влада буде продовжувати здійснюватися Центральною радою та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів було доручено продовжити мирні переговори з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.

Універсал закликав піднятися на боротьбу “щодо так званих більшовиків і інших напасників, які розграбовують і руйнують наш край”.

Після підписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї створити народну міліцію. З поверненням з фронту демобілізованих солдатів у всій Україні планувалися перевибори місцевих органів влади — міських, сільських, волосних і повітових народних рад, міських дум. До перевиборів “слід встановити на місцях таку власть, до якої б люди мали довір’я, і яка б опиралася на всі революційно-демократичні верстви народу”. Всім радам селянських, робітничих і солдатських депутатів пропонувалося співпрацювати з місцевими органами влади.

На найближчому засіданні Центральної ради планувалося розглянути й прийняти закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі. Ліси, води й усі підземні багатства, як добро українського трудового народу, переходять у розпорядження УНР. В Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів шодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх, хто потерпів від війни.

Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю, контроль над усіма банками. Проголошувалося право всіх націй в УНР користуватися рівними правами і національно-персональною автономією.

IV Універсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави.

Звістка про проголошення незалежної УНР швидко облетіла світ, викликала захоплення української діаспори, отримала визнання ряду країн світу. У 1918 році її визнали: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 році — Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія.

Така ситуація не влаштовувала більшовицьку Росію. У січні 1918 року радянські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М. Муравйова і В. Антонова-Овсієнко розпочали наступ на Україну з метою скинути Центральну раду. До них приєдналися робітничі загони Донбасу, частини Червоного козацтва, харківська Червона гвардія.

Трагічною і героїчною сторінкою цієї епопеї був бій під Кругами. Ходу більшовицьких військ намагалися зупинити студенти університету Св. Володимира, Академії Св. Кирила і Мефодія та курсанти Юнацької військової школи. “П’ять годин безперестанку студентський Курінь стримував червоні лави, — згадував генерал Удовиченко. Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Жодного полоненого ворог не взяв”. Під Кругами було вбито 290 героїв. Подвиг київського юнацтва на довгі роки став символом героїчної боротьби українців за свою незалежну державу.

26 січня 1918 року після запеклих боїв більшовики захопили Київ. На вулицях міста радянські війська вчинили справжню бійню, багатьох людей розстріляли тільки за те, що вони розмовляли українською мовою. Такої різанини Київ не бачив ще з часів Андрія Боголюбського. За деякими відомостями, було розстріляно від 4 до 6 тисяч киян. У Полтаві в перший день окупації було знищено 5 тисяч так званих ворогів революції, а фактично української інтелігенції. Жорстокість більшовиків дещо охолодила прорадянські настрої місцевого населення. Ці трагічні події наочно показали хибність позиції Центральної ради щодо створення своєї, української армії.

На цей час у Брест-Литовську проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією. Прагнучи будь-що підписати мирний договір з воюючими державами, радянський уряд був вимушений визнати повноваження української делегації на переговорах. На переговори поїхали представники Центральної ради на чолі з В. Голубовичем. Хоча українська делегація була малочисельною і не мала певного дипломатичного досвіду, все ж вона активно захищала свої національні інтереси. 27 січня 1918 року Україна підписала мирний договір і звернулася з проханням до країн австро-угорського і німецького блоку допомогти їй у захисті цілісності своєї держави. 18 лютого німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід не врятував Центральної ради, яка катастрофічне втрачала соціальну опору і авторитет. 29 квітня 1918 року відбулось останнє засідання Центральної ради, на якому було прийнято Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольности УНР), а М. Грушевського обрано Президентом України. Але ці вибори не були легітимними, оскільки не існувало нормативних актів, які б передбачали цю посаду і регламентували порядок її обрання. Нічого не говорилося про посаду Президента і в щойно прийнятій Конституції України.





Дата добавления: 2016-03-27; просмотров: 434 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.004 с.