Суспільний лад в українських землях під іноземною зверхністю в ІІ пол. XVII– XVIII ст
Лекции.Орг

Поиск:


Суспільний лад в українських землях під іноземною зверхністю в ІІ пол. XVII– XVIII ст




Панівна верства. Масове покозачення української шляхти під час війни, соціальне відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва привели до створення особливого аристократичного прошарку, який отримав назву “знатне військове товариство”.

Його верхівку складало бунчукове товариство. Бунчук являвся відзнакою гетьмана. Це був дрючок, більш ніж 3 метри завдовжки, з металевою кулею зверху, з-під якої звисало кінське волосся. Його носив генеральний бунчужний над гетьманом, втих випадках, коли гетьман очолював військові походи. До бунчукового товариства належала генеральна старшина.

До знаті входило також значкове товариство. Значком звалася корогва (стяг). У козацькому війську були три роди корогв: гетьманська корогва, полкові і сотенні корогви. Ці корогви вживалися, як правило, в урочистих випадках. Для щоденного вживання використовували малі корогви, або значки. Від значків і пішла назва “значкові товариші”. Значкові товариші займали таке ж місце по відношенню до бунчукового товариства, як значок — по відношенню до великої корогви. До значкового товариства входила полкова старшина.

“Знатні товариші” вилучалися із загальної полкової та сотенної юрисдикції і підлягали лише юрисдикції гетьмана.

Існувала ще одна привілейована верства — військове товариство, до якого належали ті, хто не попадав в перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.

Всі “знатні товариші” несли обов’язкову службу або виконували різного роду доручення гетьмана: проводили ревізії, очолювали посольства, творили законодавство тощо.

До привілеїв знатного товариства належала також привілейована підсудність, можливість отримувати різні посади у Генеральному уряді, право володіння великими земельними ділянками.

Незабаром в руках знатного товариства зосереджуються значні земельні масиви. В 1730 році в руках українських землевласників знаходилося 52 відсотки всієї землі.

Закріплення землі проводилося в формі роздачі земель за службу (“рангові землі”), передачі землі “на вічне спокійне володіння” або шляхом “займанщини” (захоплення вільних земель), що спостерігалось головним чином на півдні України.

Отже, з одного боку, панівна верства України привласнила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право займатися промислами, право на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантіїїй були надані. Глухівські статті 1669 року підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урів-нювання в правах з російським дворян-ством. Ще за Глухівськими статтями цар пообіцяв жалувати дворянство за поданням гетьмана. У 1764 році відповідно до царського указу отримала права дворянства генеральна козацька старшина, а у 1783 році це положення було поширене на всю українську шляхту. Тим самим українська панівна верства була оформлена в єдиний дворянський стан. Дворянські права української шляхти були підтверджені жалуваною грамотою дворянству 1785 року.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традиційними правами та вольностями давало в руки цього соціального прошарку майже необмежену владу.

В панівну верству України входили також російські дворяни, які особливо інтенсивно поповнюють її у XVI11 ст., коли царський уряд проводить політику роздачі земель Півдня України.

За Галицьким трактатом 1658 року польській шляхті були повернуті права на маєтки в Правобережній Україні. Отже, тут було відновлене польсько-шляхетське землеволодіння і ті порядки, які існували до Визвольної війни.

Українська шляхта. Хоча знатне військове товариство і відтіснило на певний час українську шляхту як стан, все ж таки вона не переставала відігравати важливу роль у політичному житті України. Під час Визвольної війни патріотично налаштована частина української шляхти створила фактично нову шляхту. Звичайно, ця шляхта не тільки зберегла свої права, а й добилася нових привілеїв. У другій половині XVII ст. з’явилась низка підтверджень її прав. Так, Глухівські статті (1669 року) підтвердили її права на земельні пожалування, які вона одержала від Хмельницького. З часом шляхта домагається визнання за нею прав російського дворянства. На цій підставі відбувається консолідація шляхти та козацької старшини. Належність до шляхетського та козацького станів стає спадковою. Всі ті привілеї, які отримувала від гетьмана та царського уряду козацька старшина і про які говорилося вище, відносилися і до української шляхти.

Духовенство. Вроки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. За договором 1654 року царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не рушити їх.

За історичною традицією духовенство поділялося на біле та чорне.

Біле духовенство поповнювало ряди знатного товариства, і навпаки, до чорного духовенства вливалися свіжі сили із середовища козацтва. Таким чином, ця частина духовенства за правовою ознакою наближалась до знатного товариства.

Величезні привілеї мало і чорне духовенство. Хмельницький не тільки залишив за монастирями земельні володіння та селян, а й навіть збільшив їхні багатства новими наділами, внаслідок чого монастирі стають великими землевласниками.

За життя Хмельницького Москва не наважувалась втручатися в справи Української православної Церкви, але в наступні роки тиск посилюється. У 1685 році Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху, хоча це й не порушило її основних привілеїв.

Зовсім іншим було становище Української православної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею. І хоча Андрусівським договором 1667 року Польща зобов’язувалась до повної толерантності в питаннях релігії, вона цього не виконувала і продовжувала порушувати права православних.

Особливо критичним було становище православної Церкви на Правобережжі після Прутського походу 1711 року. Переслідування православних, окатоличення та полонізація українського населення привели до повстання 1768 року, яке отримало назву “Коліївщина”.

На Правобережжі, крім католицької Церкви, продовжувала діяти Українська уніатська Церква.

Козацтво. Зростання сили знатного товариства відбувалося значною мірою за рахунок рядового козацтва. Правовою основою козацького стану була військова служба. Постійну службу несли тільки реєстровці. Після 1654 року реєстровими стали вважати всіх козаків, які служили у війську. Частина реєстровців була заможною і належала до знатного товариства. Більшу ж їхню частину складали рядові козаки, які також мали ряд привілеїв. Так, вони звільнялися від податків, військових постоїв, були підлеглі та підсудні тільки своїй козацькій адміністрації, мали право на промисли, на виготовлення горілки, вина та пива для власного споживання.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюється. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан.

Тих, хто втратив своє господарство, називали підпомічниками. Ця категорія козаків несла ті ж повинності, що і селяни, але в два рази менші. Ще одну групу складали підсусідники, які були вихідцями із збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали майна і наймалися на роботу до заможних козаків, які і’х одягали та годували. Закон дозволяв підсусідникам переходити до заможної верстви, якщо вони розбагатіли і завели власне господарство.

Свій самобутній устрій мало запорізьке козацтво, оскільки Січ зберегла самостійність. Частина козаків проживала в Січі. Вони несли сторожову службу, займалися різноманітними промислами. У паланках, які розташовувалися за укріпленнями Січі, жили сімейні козаки та селяни.

Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевласників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи. Після ліквідації Запорізької Січі указом від і 6 листопада 1781 року козаків було переведено в розряд селян-однодворців, на яких було накладено подушний податок, їм заборонялося переселятися з місця на місце.

Міське населення. Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах поступово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є багато прикладів втручання козацької адміністрації у самоврядування цих міст навіть у XVI11 ст. Ратушними містами правили звичайні козацькі отамани. Після смерті Хмельницького гетьмани рідко підтримували міста у їхній боротьбі з свавіллям козацької старшини. Так, гетьман Брюховецький пропонував передати міста з усім населенням під управління царської адміністрації.

Міщани не мали тих привілеїв, які були у козаків. Правове становище було близьким до становища державних селян, у ряді випадків подушний податок з міщан навіть перевищував той, що накладався на державних селян.

На міському населенні ратушних міст лежав обов’язок сплати податків до гетьманської казни. Вони несли також ряд повинностей. Це охорона міста, шляхова та постойна повинності, різноманітні громадські збори тощо.

Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат. Із загальнодержавних повинностей за ними лишалася тільки військова. На магістратах лежав обов’язок утримувати розквартироване в містах військо. На мешканців міст покладалося утримання міської адміністрації, сплата певних податків духовенству. З них стягувалися також грошові податки на ремонтні роботи в місті.

У XVIII ст. чисельність магістратських міст зросла: право на їхнє самоврядування надавалось царськими указами та гетьманськими універсалами. Так, у 1752 році гетьман Розумовський подарував право на самоврядування Полтаві, у 1758 році - Новгороду-Сіверському. До кінця XVIII ст. магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережної України

Міське населення не було однорідним і поділялося на окремі соціальні прошарки. До привілейованої групи належали ремісники та купці. У свою чергу ремісники поділялися на майстрів та робітників.

Ремісники об’єднувалися у цехи за видами ремесла (гончарне ткацьке тощо). Стати членом цеху можна було при досягненні 21 року. Крім вікового цензу, Існував майновий: треба було мати власне господарство яке виробляло б ремісничу продукцію. Майстрам належав ряд привілеїв Вони мали право на створення цехової організації, встановлення монополії на виробництво і збут товарів, що їх виробляв цех, розглядали дрібні спори членів цеху.

Прибутки від податків та повинностей призначалися в цілому для цехової організації.

Усі ремісники міста могли збиратися на схід, де вони обирали на три роки управу - орган, спільний для всіх цехів міста. До нього входили староста та два його товариші.

купці також мали певні привілеї. До них записували будь-якого міщанина, що мав кап.тал більше 500 крб. Купці об’єднувалися в гільдії Члени гільдії звільнялися від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Але на купців покладались повинності: сплата громадських зборів шляхова, постійна та деякі інші.

В містах проживали також представники знатного товариства шляхта духовенство, рядові козаки. Разом з адміністрацією вони утворювали верхівку міського населення.

Правове положення більшої частини міського люду не було легким На мануфактурах було введено 12 - 14-годинний робочий день, застосовувалися тілесні покарання.

Поява підприємств, які належали купцям і де широко застосовувалася наймана праця, було свідченням народження елементів нового капіталістичного виробництва.

Селяни. Після визволення всі землі, що належали польській шляхті перейшли в державну власність. Тут знаходилися “вільні військові” або ратушні села, мешканці яких - посполиті селяни - були залежні тіїьки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни - працею При бажанні можна було перейти з одного стану в інший. Але ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни Так повертаючи землі монастирям, гетьман видає універсали, якими затверджується не тільки право володіння землею, а й “звикле послушанство” селян під яким розумілося виконання ними повинностей на користь монастирів’

Одночасно універсалами гетьманів почалася роздача державних земель козацькій старшині. Універсали підтверджувались указами царського уряду. Ці нормативні акти зобов’язували селян віддавати власнику, на землі якого вони проживали, частину врожаю або сплачувати податок, який мав назву “чинш”. Крім того, селяни виконували повинності на користь власника: возили дрова, косили сінотощо. У 1701 році Мазепа видав універсал, яким вводилася дводенна панщина для посполитих селян. Селяни повинні були віддавати панам частину врожаю, худоби, птиці тощо. На них лежав також обов’язок сплачувати державі податок — “стацію”, який йшов на утримання війська і який можна було сплачувати як грошима, так і продуктами. Конкретної одиниці оподаткування не існувало: в частині полків брали податки від землі, в інших — від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації збирали “показанщину” (податок на виробництво горілки), тютюнову десятину, мито від продажу горілки. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну тощо.

У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п’яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4—5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше заміняється на грошовий. Проводячи заздалегідь продуману політику поступового закріпачення селянсько-козацьких мас України, царизм вже в 20-ті роки XVIII ст. дозволяє помішикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і на поселення в Сибір, а також віддавати їх в рекрути. Фактором, який дуже негативно впливав на становище українського селянства, було те, що в Росії процес закріпачення був завершений ще Соборним уложенням 1649 року. Російські поміщики і польські пани давно вже ставилися до своїх селян, як до рабів, їхній приклад впливав на українських землевласників, які з початку XVIII ст. добиваються від гетьмана видання універсалу, що заборонив би перехід селян під страхом смертної кари. У 1721 році універсал Скоропадського наказував не допускати селянських переходів. У 1739 році генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втеч селян за кордон заборонила їхнє переселення на інші землі. 22 квітня 1760 року гетьман Розумовський видає універсал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки в тому випадку, якщо вони мати письмовий дозвіл від пана, при цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника. У 1763 році цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було затвердженням кріпосного права в Україні. У1765—1769 та 1782 роках проводяться генеральні описи населення України. Після ліквідації у 1775 році Запорізької Січі царизм наважується на юридичне оформлення кріпацтва. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими шіасникам й, на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селянства України. Встановлення кріпосного права позбавило селян особистої волі і будь-яких громадянських прав.

Наприкінці XVIII ст. царський уряд розповсюдив кріпацтво і на Південну Україну, де селяни втратили право переходу у 1796 році. В часи Павла І широко практикувалось перетворення державних селян у кріпосних. Тільки в Україні у власність поміщиків було передано 150 тисяч державних селян.





Дата добавления: 2016-03-27; просмотров: 402 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.004 с.