В Південній Азії лежить овіяна міфами і легендами країна, що привертала з глибокої старовини до себе увагу народів Заходу і Сходу. Ім’я цієї країни — Індія. Вона дала світу цукрову трощу, багато пряностей, деякі види домашньої птиці, шахи, десяткову систему лічби, а також таке математичне поняття, як нуль. Цифри, що ми по звичці називаємо «арабськими», насправді лише досягли Європи через арабські країни, а батьківщина їх теж Індія.
З IV в. встановлюються зв’язки між Індією і Грецією. Військовий похід Олександра Македонського приніс на північ Південної Азії еллінізм — елементи культури стародавньої Греції. З Індії в Середземномор’ї везли слонячу кістку, коштовні камені, перли, пахощі, пряності, цінні породи деревини, екзотичних звірів і птахів (слонів, мавп, папуг), муслін — «тканину, виткану вітром» (відріз мусліну завдовжки 20 м поміщався в звичайній табакерці). Предмети грецького мистецтва ставали об’єктами моди у індійської аристократії.
Вплив культури Індії відчули на собі Вольтер, Гете, Ніцше, Байрон, Томас Манн і ін. А ознайомлення вчених Європи із староіндійською літературною мовою — санскритом — привело до справжньої революції в гуманітарних науках. Встановлення спорідненості санскриту (однієї з літературних староіндійських мов) з грецьким, латинню, іншими європейськими мовами заклало основи нової науки — порівняльного мовознавства. Ця наука показала, зокрема, що з північноіндійськими етнічними групами пов’язано походження циганів.
Індоарійські народи
Предки-індоєвропейці. Історія Індії веде свій початок від стародавніх цивілізацій долини Інду – Хараппи і Мохенджо-Даро, віл IV– II тис. до н.е. Вже в ту епоху почався процес змішення двох етнічних потоків і культур – Середземномор’я і автохтонного австралоїдного населення.
Наступним великим етнічним потоком, який брав участь у формуванні населення і культури Індії, були арії. Цим словом (точніше — арія, тобто «благородний» або ж «землероб») іменували себе народи, що прийшли на територію Індії з північного заходу приблизно в середині II тис. до н.е. Про це відомо з «Рігведи» (буквально – «Веда гімнів»; слово веда споріднений українськлому «відати», «знати») — збірок стародавніх гімнів, жертовних заклинань, а також з більш пізньої ведійскої (тобто що розвинулася на основі ведичних книг) літератури.
Мови аріїв належали до індоєвропейської мовної сім’ї, але вони, мабуть, були не першими індоєвропейцями в Індії: групи «середземноморців», мабуть, проникали на територію, про яку йдеться, принаймні з IV тис. до н.е. Сучасні індійські мови, беруть своє походження від ведійських діалектів, називаються індоарійскими мовами. Це мови хінді і урду, бенгалі, маратхі, гуджараті, орія, ассамський, раджастхани, пенджабський, сіндхі і кашмірський.
Індоєвропейські народи поступово проникли і в південні райони Індії. Їх інтереси виражала каста жерців-брахманів. Брахмани вели наступ на місцеве австралоідне населення. В цьому наступіі храм грав таку ж важливу роль, що і меч воїна-кшатрія. Розподіл на аріїв і неаріїв поклав початок виникненню каст (точніше – кастового ладу).
Особливості суспільного побуту. В Північній Індії соціальний і політичний розвиток суспільства привів в кінці II – початку I тис. до н.е. до розділення його на чотири основні шари: жрецтво, племінну військову аристократію, повноправний народ (общинників) і низькі – неповноправні категорії населення (включаючи рабів). Кожний з цих шарів складав замкнутий стан – варну, а саме брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр.
Суспільний 
статус представників кожної варни передавався по спадковості і визначав заняття і релігійність їх членів: обов’язки жерців і вчителів наледжали варні брахманів, кшатрії повинні були воювати і управляти, вайшії– працювати, а шудри – служити трьом вищим варнам. Жрецький прошарок аріїв – брахмани – боролася за збереження своєї етнічної чистоти: цій меті служили суворі заборони на шлюб з представниками місцевого населення, на відступ від норм звичаєвого права і розпоряджень релігії. Проте життя в новому географічному середовищі і новому етнічному оточенні зробило дотримання цих заборон неможливим. Змішані шлюби широко прктикувались, перш за все, представниками стану воїнів – Варной кшатріїв.
_На основі варнової системи з часом розвинулася складніша система – джаті ( систему варн і джаті в Європі звичайно називають кастами, або кастовим ладом). Сім’ї, що володіли в межах кожної місцевості однаковим суспільним становищем (статусом), утворювали замкнуті співтовариства — джаті. Всі члени джаті знаходилися між собою в спорідненості або залежності. Їх зв’язували економічні інтереси, релігійні звичаї і обряди. Традиційні відносини між жителями села оформлялися у вигляді кастової ієрархії. Сільські ремісники, наприклад, були зобов’язані обслуговувати представників землеробських каст, але, у свою чергу, мали право на частку урожаю, зібраного землеробами. Кожна сільська община сама забезпечувала себе всім необхідним і тому не потребувала широких зовнішніх контактах.
Суспільне положення джаті сформувалося під впливом старовинних уявлень про розподіл суспільства на чотири варни. Вищі шари землеробів, як правило, зараховували себе до брахманів або кшатріїв. Міські торгово-лихварські касти звичайно вважалися вайшіями. Основна маса трудящих – не тільки ремісників, але і селян – розглядалася як варна шудр. Ще нижче шудр за соціальним станом вважалися касти недоторканих, представники яких були пов’язані з найважчими і ритуально «нечистими» роботами. Вони жили за межами села або на околиці міста, щоб не «поганити» своєю присутністю представників вищих каст. Дотепер у высоко- і середньо-кастових сім’ях кухаря, наприклад, як правило, беруть з брахманів для того, щоб уникнути ритуального опоганення недозволеною їжею.
Важливим чинником виникнення каст було включення в соціальну структуру суспільства індуїста нових етнічних одиниць. Заняття мисливців, збирачів і риболовів аріями вважалися «нечистими». Саме з представників дравідійських племен – так званих адівасі («першожителі») – склалися касти недоторканих. Одна з «низьких груп» (Варни шудр) – нати – танцюристи, акробати, дрессировщики тварин і знахарі – відрізняється своїй темною шкірою. Це нащадки дравідійських племен, включених в кастову систему аріїв. Вони затверджують свою єдність питтям з однієї судини, яку передають по колу, курінням однієї загальної трубки, що абсолютно неприпустимо в інших кастах.
Центральна і Східна Азія – це обширні простори, що займають одну четверту частину Євразійського материка (12 млн. км2). Тут розташована Монгольська Народна Республіка (близько 2,3 млн. людина), Китайська Народна Республіка (більше 1200 млн. людина), Корея (дві держави – Корейська Народно-демократична Республіка і Республіка Корея – всього близько 68 млн. людина), а також Японія (більше 125 млн. людина).
Велика частина території цієї частини Євразії зайнята гірськими системами. Тільки в приморській, східній частині розташовані низовині, наприклад, Велика Китайська рівнина. Ще менше рівнин на Японських островах і Корейському півострові. Південно-західну частину Східної Азії займає найбільше на Землі плоскогір’я – Тібет. Тут бере початок багато великих річок, у тому числі дві великі китайські річки – Хуанхе і Янцзи. В західній частині регіону клімат різко-континентальний. Опадів випадає дуже мало. Тут розташовані пустелі Такла-Макан (одна з самих безводих в світі) і Гобі. Кількість опадів збільшується у міру наближення до океану. Клімат Китаю, помірний на північному сході, переходить в субтропічний і тропічний на півдні.
Центральна і Східна Азія заселені людьми дуже давно. В печері Чжоукоудянь (недалеко від Пекіна) знайдені кісткові останки первісної людини — сінантропа (близького по будові кістяка до пітекантропа яванця), що жив тут близько 400 тис. років тому. На рубежі III і II тис. до н.е. в басейні р. Хуанхе виникло перше в цій частині Азії держава. В 221 р. до н.е. правитель Китаю привласнив собі титул імператора. В історії Китайської імперії відбувалася постійна боротьба з північними кочівниками (у тому числі з гунами), спалахували усобиці, що ослабляли державу. В перших століттях нашої ери в північному степовому поясі Східної і Центральної Азії склалася сильна держава – Тюркській каганат, що проіснував до VII в. н.е. Тюрок змінили кидані, пізніше (в XIII в.) Китай завоювали монголи, а в XVII в. – маньчжури. В XIX – XX вв. Китай піддався експансії з боку західноєвропейських держав і Японії. Всі ці події відобразилися на політичному і культурному розвитку не тільки Китаю і китайців, але і інших держав і народів Центральної і Східної Азії.
В антропологічному відношенні майже все населення Центральної і Східної Азії відноситься до різних гілок великої раси монголоїда; тільки уйгури є європеоідами (з невеликою домішкою монголоїда).
Мови народів, що населяють Центральну і Східну Азію, утворюють шість великих мовних сімей. На мовах алтайської сім’ї говорять уйгури (близько 7 млн. людина), казахи і киргизи (про казахів і киргизів докладніше сказано на чолі, присвяченої народам Середньої Азії і Казахстану). Мови цих народів входять до тюркскої групи. На монгольській мові, що входить до монгольської групи мов алтайської сім’ї, говорять монголи Китаю (більше 4 млн. людина), монголи МНР (більше 2,2 млн. людина ) і ойрати. В цю ж сім’ю (її тунгусо-маньчжурську гілку) входять також мови маньчжурів (10 млн. чол; втім, переважна більшість їх говорить зараз по-китайськи ) і дуже нечисленних народів, розселених в Приамур’ї. Більшість дослідників визнає приналежність до алтайської сім’ї корейської і японської мов.
