Розділ 7 сопілка на світанку 1 страница

Розділ 1 ВИСОКИЙ БЕРЕГ

 

Таки добряче потрудився Кріт у своїй маленькій оселі, бо настала пора весняного прибирання. З самого ранку він під­мітав підлогу, витирав ганчіркою пилюку, чистив приступки на сходах та стільці, білив вапном стіни... Порався так, аж пилюки понабивалося йому в очі й рот, а чорне хутро геть заплямилося вапном, та ще й спинку ломило й лапки зані­міли. А довкола буяла весна — і вгорі, у повітрі, і внизу, на землі; навіть сюди, до його темної вбогої хатини, донесла вона той дух «божественного неспокою» й невиразних праг­нень» Отож не дивно, що він раптом жбурнув щітку на підло­гу й гукнув: «До дідька!», «От ще мені!», «Цур йому, тому прибиранню!» та й подався геть із хати, навіть куртку за­був натягнути. Щось владно кликало його нагору. Кріт пірнув у вузький стрімкий тунель, зовсім не схожий на ті мощені Ходи, якими лазять звірята, що мешкають ближче до неба та сонця. Він рив, копав, шкріб, дерся, тоді знову дерся, шкріб, копав, рив, завзято працюючи маленькими лапками й бурмочучи: «Нагору! Скоріше нагору!», аж врешті — гоп! — мордочка виткнулася до сонця, ще мить — і Кріт покотився по теплій луговій травиці.

— Ото розкіш! — мовив він до себе, — Це тобі не хату бі­лити!Сонце обдавало теплом його хутерко, лагідний вітерець обвівав розпашіле чоло, а дзвінка і радісна пташина пісня лунала, здавалося, надто гучно, бо його слух притупився від довгого підземного відлюддя. Миттю скочивши на всі чотири лапки, сповнений радості життя та захвату від самої весни, без усякого там прибирання, він помчав лугом, поки не опи­нився біля дальнього живоплоту.

— Стривай-но! — гукнув йому від перелазу старий кріль. — Шість пенсів за прохід через приватне володіння!..

Але Кріт тільки кинув на нього нетерплячий, зневажли­вий погляд і гайнув уздовж огорожі, повз інших кроликів, що повитикалися зі своїх нірок на той галас.

— Цибулячий соус! Цибулячий соус! — не втерпів він, щоб не подражнити їх, і, перш ніж вони змогли придумати щось путнє у відповідь, зник з очей. А вони тоді почали сваритись між собою:

— Який же ти дурень! Чом ти не сказав йому?..

— А чому ти сам не сказав?..

— Треба було нагадати йому... — І таке інше, як воно зав­жди буває.

Та, певна річ, було вже запізно. Крота й слід загув...

Усе навкруг здавалося надто гарним, щоб бути схожим на правду. Кріт завзято гасав по луках, обминав огорожі, пе­ретинав чагарі й повсюди бачив те саме: пташки мостять гніздечка, квіти розпукуються, листочки прокльовуються з бруньок — і все радісне, чимось захоплене, сповнене снаги. І Кріт, замість того щоб слухати докорів сумління, його на­шіптувань: «А як же з побілкою?», — відчував лише, як то весело серед усього цього клопоту бути єдиним неробою. Що не кажи, а у вільний день найкраще, певно, не те, що сам відпочиваєш, а те, що бачиш, як ревно працюють інші.

Йому здавалося, що більшого щастя й бути не може, ко­ли він після отого гасання опинився раптом на березі повно­водої річки. Досі Кріт ще ніколи не бачив річки — цього лис­кучого, звивистого, пружнотілого звіра. Насмішкувата й за­дьориста, вона біжить, хлюпає хвилею, підхоплює все, що тільки може, а потім кидає сміючись і вже затіває нові пус­тощі, а то вгамується на мить, а тоді знову закрутить і вже не відпускає. Все танцює й тремтить у виблисках, мерехтіння в іскорках світла, шарудінні й вируванні, гомоні й булькотінні. Річка приголомшила Крота, зачарувала. Він дріботів берегом, як дріботить заворожена мала дитина біля дорослого, коли той розповідає їй щось дуже цікаве. Нарешті Кріт стом­лено сів біля води, а річка все гомоніла до нього, вела й далі оту оповідь, найкращу в світі, яку несла з самих надр землі, щоб зрештою переповісти безмежному невтолимому морю.

Так сидів він на моріжку й дивився через бистрину, рап­том в очі йому впала маленька темна діра на протилежному березі, над самою водою. І аж замріявся Кріт: який то, пев­но, гарний притулок для невибагливого звіряти, що полюбляє затишне прибережжя, недоступне для паводка й далеке від гамору та куряви; коли враз помітив, як щось маленьке й блискуче мигнуло в тій нірці, зникло, тоді знову блимнуло, наче крихітна зірочка. Та навряд чи зірка могла б бути в та­кому непідхожому місці; а як на жука-світлячка воно було надто мале і яскраве. А потім Кріт завважив, як воно кліп­нуло до нього і цим виказало, що то — око; а тоді довкола ока почала вимальовуватися мордочка — як ото рамка дов­кола картини.

Гостренька брунатна мордочка з вусами.

Поважна кругла мордочка, І знову той зблиск у оці, що найперше привернув його увагу.

Маленькі гарні вушка й густе шовковисте хутро.

Та то ж Водяний Щур!

Звірята застигли, обережно розглядаючи одне одного.

— Привіт, Кроте! — гукнув Водяний Щур.

— Привіт, Щуре! — озвався й Кріт.

— Чого не перебираєшся сюди? — за мить спитав Щур.

— Легко сказати — перебиратися. — Кріт аж трохи обра­зився, він-бо вперше опинився біля річки й знати не знав, як тут собі зарадити.

Щур мовчки нахилився, відв’язав мотузок, потім потягнув до себе й легенько ступив у човник, якого Кріт попервах і не помітив. Човник, блакитний зовні й білий усередині, був якраз на двох, і Кріт одразу прикипів до нього серцем, хоч і не розумів ще, яка з човна користь.

Щур наліг на весла, швидко перетнув річку й пристав до берега.

І Кріт, зойкнувши від захвату, несподівано для себе опи­нився в справжнісінькому човні.

— Який щасливий сьогодні день! — вигукнув він, коли Щур, відштовхнувшись од берега, знову сів на весла. — А знаєш, я ще ніколи не плавав у човні.

— Та невже? — Щур аж рота роззявив з подиву: — Ні­коли в житті ти не... ніколи не плавав?.. Ну й ну! Що ж ти тоді робив?

— Ет, хіба те порівняєш з оцим чудом? — зніяковів Кріт. Зручно вмостившись на кормі, він обводив замилуваним оком м’якенькі лавчини, і весла, й кочети, і все інше дивовижне човнярське спорядження. Човник легенько колисав його, і Кріт міг заприсягтися, що нічого кращого на світі й бути не може.

— Чудом, кажеш? Та ні. Це не чудо, а найголовніше в житті, — поважно мовив Водяний Щур, налягаючи на весла. — Повір мені, юний друже: ніщо — ну, анічогісінько — не може дати такої втіхи, як просто побавитися з веслами. Просто по­бавитися, — мрійливо вів він далі, — побавитися... з веслами... побавитися...

— Ой, дивися, Щуре! — раптом скрикнув Кріт.

Та було вже пізно, бо човник з розгону врізався в берег. Замріяний, щасливий веслувальник, упавши шкереберть, ле­жав на дні човника й сукав ногами.

—...побавитися з веслами... Або під веслами... — незворуш­но, ще й з лагідною усмішкою вів далі Щур, підводячись. — У човні чи за човном — не має значення. Справді, ніщо тут не має значення, в цьому вся штука. Вирушаєш кудись чи ні, добуваєшся до мети чи потрапляєш у зовсім інше місце, а чи й зовсім нікуди не добуваєшся — так чи інакше ти при ділі, хоча нібито нічого особливого не робиш, а якщо й зро­бив щось, усе одно всього не переробиш — робота завжди є, і ти можеш братися до неї, як забажаєш, але краще б не ро­бити нічого. Слухай! Якщо в тебе сьогодні нема якогось пильного діла, чому б нам не прогулятися вниз по річці? Часу в нас вдосталь.

Кріт на радощах аж ніжками захвицав. Потім вдоволено зітхнув на повні груди і, пойнятий безмежним блаженством, відхилився на м’яку спинку сидіння.

— Чудовий сьогодні день!.. — мовив він. — Ну, то їдьмо хоч зараз!

— Зачекай хвильку! — відповів Щур. Він прив`язав чов­ника, видерся до своєї нірки й незабаром з’явився знову, згинаючись під вагою кошика, туго напакованого їжею.

Щур опустив кошика в човен і звелів Кротові;

— Запхай його собі під ноги.

Тоді відв’язав човна й сів на весла.

— А що там у коші? — спитав Кріт: його розпирала ці­кавість.

— Холодне курча, — кинув Щур, — холоднем’ясокопчений- язикшинкасолоніогірочкисалатфранцузькібулкирибніконсерви-

шпинатімбирнепиволимонадсодовавода...

— Годі, годі! — у захваті скрикнув Кріт. — То вже заба­гато!

— Ти гадаєш? — поважно запитав Щур. — Це лише те, що я звичайно беру на невеличкі прогулянки; інші звірята зав­жди дорікають мені, що я скнара й усе дуже задрібно краю, щоб, мовляв, надовше стачило!

Кріт ще ніколи не чув такого довгого слова. Захоплений новим незвичайним життям, він весь поринув у нього й немов сп’янів від усіх тих зблисків та брижів, пахощів і звуків, від сонячного буяння... Він черкав лапкою сліди на воді й ніби снив наяву. А Водяний Щур — як то й годиться доброму хлоп­цеві — незворушно змахував веслами й намагався не зава­жати йому.

— Мені страшенно подобається твоє вбрання, друже, — озвався він за півгодини чи й більше. — Як тільки трапиться нагода, я й собі хотів би замовити такий оксамитовий смо­кінг на щодень.

— Вибач мені, будь ласка, — стрепенувся Кріт, майже че­рез силу оговтуючись від своїх мрій. — Ти, напевно, маєш мене за нечему, але ж усе це для мене така дивина. То он... яка... вона... річка!

— Саме ця Річка, — уточнив Щур.

— А ти справді живеш разом з річкою? Оце життя!

— Разом з нею, і при ній, і на ній, і в ній, — сказав Щур. — Вона мені брат і сестра, і тітонька, й товариство, і їжа та питво, і — звісно! — купіль. Вона — мій світ, і не тре­ба мені іншого. Те, чого вона не має, чи й варто мати, а те, чого вона не знає, не варто знати. Господи, чого ми тільки не пережили разом! Зима чи літо, весна чи осінь — вона зав­жди сповнена радощів і тривог. Коли в лютому починається повінь, у моїх коридорах та льохах стає зовсім мокро, а до спочивальні крізь вікно тече руда водиця, і це мені аж ніяк не до вподоби. Та незабаром повінь помалу спадає, тільки за­лишає на стінах мул, що пахне краще, ніж кекс із родзин­ками, а очерет з водоростями забивають усі ходи, і я по них бігаю, мов по сухій перині, навіть ніг не замочу, ще й зна­ходжу там щось смачне та й взагалі чимало цікавих речей, що їх усякі нехлюї ненароком упускають з човнів!

— А тобі не буває нудно? — наважився спитати Кріт. — Весь час тільки ти та річка і більше нікого, ні з ким і сло­вом перемовитися!

—...І більше нікого... Гаразд, не буду тебе розчаровува­ти, — терпляче мовив Щур. — Ти тут новенький і, певна річ, всього не знаєш. Та берег нині такий заселений, що дехто на­віть вибираються звідси. А взагалі — це просто неподобство. Видри, зимородки, нирки, куріпки — всі вони вештаються тут цілий день, ще й вимагають: зроби для них те, зроби се — ні­бито у мене свого діла нема!

— А що о-о-он там? — поцікавився Кріт, махнувши лапкою у бік розлогих заплавних лук, що починалися від берега і тяглися аж ген до темної смуги лісу на обрії.

— Там? Та то ж і є Старий Ліс, — відказав Щур. — Тіль­ки ми, бережани, не часто ходимо туди.

— А ті, хто там живе, вони... вони хороші? — спитав Кріт трохи наче збентежено.

— Ну-у-у... — спроквола відповів Щур. — От давай помір­куємо разом. Білочки — то народ чудовий. Кролики теж — щоправда, не всі, бо серед них трапляються всякі. Є ще там Борсук. Він живе в самісіньких нетрях і ні за які гроші не погодиться жити деінде. Добрий старий Борсук! Його ніхто не чіпає. Бо хай тільки спробує... — значуще додав він.

— А що, хіба хтось хотів би зачепити його? — здивувався Кріт.

— Ну звісно... різні є звірі,— якось невпевнено почав пояс­нювати Щур. — Куниці там... тхори... лиси всякі. Вони теж бувають нічого собі... У мене між них є добрі знайомі: при зустрічі вітаємось і все таке... Тільки часом на них щось таке находить — та це кожен знає!.. І тоді вже... Ні, краще їм не довіряти, от що я скажу.

Кріт добре знав — серед звірят не заведено теревенити про всякі лиха, що можуть спіткати їх, ба навіть згадувати про це. Тому перевів розмову на інше.

— А за Старим Лісом що? Там щось наче тьмяно синіє. Нібито якісь пагорби. Або імла над містом — чи то просто хмари?

— За Старим Лісом розлігся Широкий Світ, — пояснив Щур. — Але він не для нас із тобою, нам до нього зась. Я там не бував і не збираюся... Та й тобі він ні до чого, якщо всі клепки маєш. І облишмо про це говорити, прошу тебе. Стри­вай! Ось нарешті наш затон; тут ми й поснідаємо.

Вони звернули з бистрини до тихої заводі, схожої на ма­леньке озерце. Зелені береги полого спускалися до води. Бру­натне коріння дерев таємниче звивалося під безмовною водною гладінню. А трохи далі, за уступом греблі, де вирувало сріблястопінне безладдя і де пліч-о-пліч із сірою громадою млина невтомно плюскало млинове колесо, простір повнився приглу­шеним, заспокійливим гомоном, в одноманітність якого, од­нак, раз у раз впліталися якісь чисті бадьорі звуки. Від за­хвату Кріт аж сплеснув передніми лапками й видихнув:

— Оце так-так! Оце ну!

Щур пристав до берега, прив’язав човника, допоміг ще не­призвичаєному Кротові зійти на землю й витяг кошика з хар­чами.

Кріт як великої ласки попросив дозволити йому самому розпакувати кошика. Щур охоче погодився, а сам задоволено простягся на траві. Тим часом його збуджений друг, розсте­ливши скатертину, діставав один по одному таємничі пакунки й розкладав, як належить, усе, що в них було, і без угаву, тільки-но перед його очима з’являлася нова страва, захопле­но вигукував:

— Оце так-так!

Коли все було готове, Щур скомандував:

— А тепер, хлопче, налітай!

Кріт охоче підкорився, адже він почав своє весняне при­бирання, як годиться, ще вдосвіта й відтоді не мав у роті ані крихти. І стільки подій уже сталося з ним сьогодні, що здавалося, наче те порання було давно-давно, багато днів тому.

— На що ти там задивився? — спитав Щур невдовзі, коли вони заморили черв’ячка і Кріт хоч ненадовго міг відірвати погляд від скатертини.

— Я задивився, — сказав Кріт, — на смугу бульбашок, що рухаються по воді. Ото потіха!

— Бульбашки? Ого! — вигукнув Щур і радісно заплескав у долоні, наче вітаючи когось.

З води вигулькнув широкий лискучий писок, а тоді й сам Видра вискочив на берег і став обтрушувати воду з хутра.

— Ненажери! — докинув він, скоса зиркнувши на їжу. — Чом не покликав і мене, Щурку?

— Та так уже вийшло, — пояснив Щур. — До речі, знайом­ся — мій приятель Кріт.

— Дуже, дуже приємно, — мовив Видра, і вони одразу стали друзями.

— Такий шарварок повсюди! — сказав Видра. — Неначе весь світ висипав на річку. Я умисне втік до цього затону, щоб мати хоч хвильку спокою, аж нате — ви, хлопці! А втім... перепрошую, я, бачте, зовсім не хотів вас образити.

Раптом ззаду почувся шурхіт; він долинув від живопло­ту, де грубим килимом вкривало землю торішнє листя. Сму­гаста голова на міцній шиї висунулася з кущів.

— До нас, до нас, любий Борсуче! — загукав Щур.

Борсук ступив трохи вперед.

— Гм! Товариство! — буркнув він, повернувся спиною і зник.

— Оце такий він у нас! — зауважив розчарований Щур. — Просто терпіти не може громади. Отож сьогодні ми вже його не побачимо. А скажи, хто ж там іще об’явився на річці?

— Та хоча б Жаба об’явився, — відповів Видра. — На своє­му хваленому новому гоночному човні; куди там — новісінь­кий веслярський костюм, усе з голочки!

Щур з Видрою перезирнулися й засміялись.

— Пам’ятаєш, ще недавно для нього нічого не існувало, крім яхти...— сказав Щур. — А тоді вона йому набридла, і він ударився у веслування. Отак би тільки веслував та веслував цілими днями без перепочинку. Такої наробив веремії з тим веслуванням!.. А торік завів собі був плавучий дім. То ми всі мусили гостювати в тому плавучому домі й удавати, ніби він нам страшенно подобається. Жаба збирався прожити в ньому все життя! Отак з усім, до чого не візьметься: дуже скоро воно йому набридає, і з’являється нова примха.

— І такий же хороший хлопець... — задумливо докинув Видра. — Але якби не оце його хить та хить у голові!

З того місця, де вони сиділи, через острівець було добре видно річкову бистрину. І саме цієї хвилини там з’явився гоночний човен. Весляр, коротенький, опецькуватий, здіймав зливу бризок, розгойдував човна, але працював ревно. Щур підхопився й загукав до нього, але Жаба — бо то був він — тільки заперечливо похитав головою й завеслував іще завзя­тіше.

— Якщо так гойдатиметься, то довго в човні не втримаєть­ся, — мовив Щур і знову сів.

— Авжеж, не втримається, — хихикнув Видра. — Я вам не розповідав про той кумедний випадок з Жабою та шлюзовим начальником? А було так. Жаба...

Якась заблудла Муха-Одноденка гайнула на бистрину не­певним, кривулястим летом, мов підпилий дженджик, що ви­рушив полонити світ. Аж ось плюснула хвиля — хлюп, і Му­хи як не було.

Щез і Видра.

Кріт озирався довкола. Голос Видри ще бринів йому у вухах, але місце на травці, де той вмостився був так зручно, було порожнє. Ніде аж до самого обрію не видно ніякого Видри.

Зате на воді знову з’явився ланцюжок з бульбашок.

А Щур щось мугикав собі під ніс, і Кріт згадав, що вихо­вані звірята не висловлюють подиву, коли хтось із приятелів раптово зникає, хай навіть без видимої на те причини.

— Так, так, — озвався Щур. — Час, мабуть, і рушати. От тільки хто з нас краще спакує назад цей кошик? — Відчува­лося, що він не має особливого бажання братися до такої почесної роботи,

— Ой, будь ласка, дозволь мені! — стрепенувся Кріт.

Щур, певна річ, дозволив.

Складати харчі в кошик — справа не така приємна, як ви­кладати з нього. Зовсім ні. Але Кріт ладен був братися до всього залюбки. Та щойно він запакував кошика й міцно стяг­нув ремінцями, на очі йому потрапила тарілка, що нахабно визирала з трави; довелося все робити вдруге. А тоді Щур побачив виделку, яку давно б мав помітити. А понад усе — треба ж — виявилося, що Кріт весь час сидів на слоїку з гірчицею й зовсім цього не відчував. Проте ніщо не зіпсувало йому настрою, і він зрештою щасливо довів справу до кінця.

Сонечко вже хилилося до обрію. Щур був у замріяному настрої і на шляху додому легенько працював веслами, бур­мочучи собі під ніс якісь віршики, І не дуже зважав на Кро­та. Зате Кріт був у захваті від смачного сніданку, від цієї прогулянки й від самого себе. Човник став для нього вже як рідний дім (Кріт подумав про це). Тепер йому не сиділося на місці, і він попросив:

— Щурику! Дай мені трохи повеслувати! Будь ласка!

Щур, усміхаючись, похитав головою:

— Тільки не зараз, мій юний друже. Доведеться почека­ти, доки ти трохи навчишся. Це не так легко, як здається.

Кріт заспокоївся, але ненадовго. Його дедалі більше пе­реймала заздрість до Щура, котрий веслував так вправно і легко. Якийсь біс під’юджував його, що він міг би робити це анітрохи не гірше. Він схопився і стрімко метнувся до ве­сел. Щур, який мрійливо дивився на воду, нашіптуючи собі свої вірші, від несподіванки полетів зі свого сідала шкере­берть, тільки ноги майнули в повітрі. А Кріт урочисто сів на його місце й самовпевнено змахнув веслами.

— Стій, дурню! — волав Щур на дні човна. — Ти ж не вмієш! Човна перевернеш!

Кріт завзято закинув весла назад і спробував з розмаху занурити їх у річку. Але навіть не черкнув води, зате його но­ги злетіли вище голови, а сам він опинився зверху на поверженому Щурі. З переляку Кріт рвучко схопився за борт і одразу — шубовсть! — плюснувся у воду.

Перекинутий човен плив собі далі, а Кріт борсався у річці.

Ой, лишенько, яка ж вона холодна, та вода, ой, яка ж вона страшенно мокра! Як гидко вона зашуміла йому у вухах, коли він поринав усе глибше, глибше, глибше! Як привітно та лагідно глянуло на нього сонечко, коли він випірнув на по­верхню, кашляючи й відпльовуючись! А який чорний розпач огорнув його душу, коли він удруге пішов на дно! Та ось чиясь міцна лапа схопила його за карк. То був Щур, і він напевне реготав — Кріт не почув, а відчув той регіт, він передавався через Щурові лапу та пальці до його — Кротової — шиї.

Щур схопив весло й миттю просунув його Кротові під пахву; далі зробив те саме з другим веслом, а потім, пливучи на спині, доправив свого бідолашного друга на берег й поса­довив той безпорадний, розм’яклий згусток розпачу на сухому місці.

Витрусивши з нього воду й ретельно обтерши, Щур мовив:

— А тепер, друзяко, побігай-но по берегу — висохнеш, зі­грієшся. А я пірну за кошиком.

І невдаха Кріт, мокрий і засоромлений, бігав та й бігав, доки зовсім висох; а Щур тим часом стрибнув у воду, догнав човна, перевернув і помалу притягнув свою плавучу власність до берега, потім пірнув на дно, щасливо видобув кошик з харчами і вибрався з ним на берег.

Коли всі приготування в дорогу скінчилися, Кріт, пригні­чений і охлялий, сів у човні на своє місце біля стерна. І лед­ве човен рушив, він, затинаючись, сказав тихо й схвильовано:

— Щурику, мій благородний друже! Вибач мені за ду­рість і невдячність. Аж серце крається, як подумаю, що мало не втопив цей чудовий кошик. Авжеж, я справжнісінький йо­лоп. Змилуйся наді мною, прости... І будьмо знову, як рані­ше...

— Та чого вже там, хай йому грець! — весело відказав Щур. — Що таке маленька купіль для Водяного Щура? Я ж у воді буваю куди більше, ніж не у воді! Тож не бери собі в голову всякі дурниці. Краще послухай, що я скажу. Чому б тобі й справді трохи не пожити у мене? Оселя моя проста й скромна — не те що Жабині хороми, — але тобі буде зручно. Я створю для тебе затишок. Навчу веслувати й плавати, і невдовзі ти почуватимешся у воді так само вільно, як усі ми.

Щур промовляв так доброзичливо й щиро, що Кротові аж подих зайняло від зворушення, він не міг і слова сказати у відповідь, тільки змахнув лапкою сльозину, другу. А де­лікатний Щур відвернувся в інший бік, і Кріт незабаром за­спокоївся. Він навіть добряче вишпетив двох куріпок, які дозволили собі кепкувати з його неохайного вигляду.

Коли вони повернулися додому, Щур запалив у вітальні камін й урочисто посадовив Крота в крісло навпроти вогню, приніс халат і капці й аж до самої вечері розповідав йому всілякі річкові історії, що особливо хвилювали таке сухопут­не звірятко, як Кріт. Про греблі, про раптові повені, про стрибучу щуку, про пароплави, що викидають порожні пляш­ки, — у всякому разі пляшки летіли, і якщо вже летіли від пароплавів, то, слід гадати, ті їх і викидали; і про чапель — як чваняться ті, з ким вони зволили побалакати; про пригоди на берегах ручаїв, про нічну риболовлю з Видрою, про далекі прогулянки з Борсуком. А потім була вечеря — не вечеря, а розкіш!

Але скоро Кріт почав куняти, і уважливий господар мерщій відвів його до затишної спальні, де той уже за хви­лину з насолодою заплющив очі у тиші й спокої, з приємністю відчуваючи, що зовсім поруч пестить підвіконня кімнати його новий незвичайний друг — Річка.

Той день став для змужнілого Крота тільки першим у ці­лій низці таких же чудових днів, і кожен з них був довший і цікавіший за попередній, бо довкола буйно квітувало літо. Він навчився плавати й веслувати, прилучився до всіх радостей і втіх, які дає бистра вода. Його чутливе вухо час від часу вже ловило дещо з того, що безугавно шепотів очерето­ві вітер.

Розділ 2 ШИРОКИЙ ШЛЯХ

 

— Щурику, — сказав Кріт одного погожого літнього ран­ку. — Якщо твоя ласка, я хотів би тебе про щось попрохати.

Щур саме сидів на березі й наспівував пісеньку. Він її щойно склав і перебував ще в полоні віршування, забувши про все на світі, отож і не почув, що йому сказав Кріт. Сьо­годні зранку він довго плавав на річці із своїми приятель­ками качками. А коли качки, як то в них заведено, ставали у воді сторч головою, він підпірнав до них і лоскотав їм шиї — під самим підборіддям (якщо у качок бувають підбо­ріддя), і вони мерщій переверталися, сердито відпльовуючись та обтрушуючи на нього воду з пір’я. Бо хіба ж висловиш усе, що накипіло, коли голова твоя занурена у воду! Зрештою вони таки вблагали його, щоб забрався геть і зайнявся своїм ділом, а їм дав спокій. Отож Щур подався собі, сів на бе­режку проти сонця й склав про них пісеньку, яку назвав:

КАЧИНА ПІСЕНЬКА

В мирній, тихій заводі

Не шумлять вітри.

Там качки плескаються

Хвостом догори!

Гострі хвостики дрижать,

Тремтять жовті ніжки...

Жовтих дзьобів не видать —

Занурені в річку!

Під водою, де плотва

Плава, наче в морі,

В темних заростях на дні —

Каччині комори.

Всякий любить щось своє!

Нас вабить плескання.

Хвіст угору, дзьоб униз —

Од самого рання!

 

Десь під небом ластівки шугають — раз, два, три...

А ми тут плескаємось Хвостом догори!

— Навіть не знаю, Щуре, що й сказати про твою пісень­ку, бо я не поет, — обережно докинув Кріт. Він не розумівся на поезії і був байдужий до тих, хто в ній щось тямив. Проте мав щиру вдачу.

— І качки теж, — весело відповів Щур. — Вони кажуть: «Ну чому це кожен не може робити те, що йому подобається, коли подобається і як подобається? А не сидіти ото, як де­хто, на бережку та лупати очима, підсміюватися й вигадува­ти якісь там віршики. Це ж безглуздя!» От що кажуть качки.

— Що правда, то правда, — цілком погодився Кріт.

— Ні, неправда! — обурився Щур.

— Гаразд, гаразд, неправда, то неправда, — заспокійливо озвався Кріт. — Але я хотів попрохати тебе ось про що: візь­ми й мене з собою в гості до пана Жаби. Я так багато чув про нього і страшенно хочу з ним познайомитися.

— А чом би й ні? — сказав добродушний Щур, миттю підхопившись і викинувши на сьогодні з голови всяке віршу­вання. — Витягай човна, та й пливімо хоч зараз. До Жаби в гості можна завітати коли завгодно. Хоч би там що, він зав­жди вірний собі. Завжди привітний, завжди гостинний, зав­жди жалкує, коли гості розходяться додому!

— Певно, він чудова тваринка, — мовив Кріт, стрибаючи до човна й беручись за весла.

— Атож, він чи не найкращий з-поміж нас, — озвався Щур, уже зручно вмостившись біля керма. — Такий простий, такий зичливий і лагідний. Може, не так щоб дуже розум­ний, але не всім же бути мудрецями. А ще можна сказати, що він такий же хвалько, як і чванько. Проте душа у нього, в нашого Жабки, все ж таки добра.

Вони обігнули поворот річки, і перед їхніми очима постав гарний, величний старий будинок з червоної, потемнілої від часу цегли. Від нього до самої води збігали добре доглянуті зелені газони.

— Це і є Терем Жаб, — мовив Щур. — А он ліворуч, бачиш, де табличка: «Приватне володіння. Не причалювати!» — там бухта, в якій стоять під навісом його човни. Туди причалимо й ми. А стайні його праворуч, нагорі. А попереду, там, куди ти зараз дивишся, — бенкетна зала. Теж дуже давня будівля. Наш Жаба заможний — оселя у нього чи не найкраща в ту­тешніх краях, хоча ми Жабі цього й не кажемо.

Вони перетнули бухту, і Кріт підняв весла, бо човен уже був під великим навісом. Тут вони побачили чимало гарних човнів, підвішених до бантин або поставлених на козли, але жодного — на плаву. Та й уся ця стоянка була якась занед­бана й пустельна.

Щур роззирнувся довкола.

— Зрозуміло, — пробурмотів він. — Човни вже йому набрид­ли. Він стомився від них, натішився по саме нікуди. Цікаво, яку нову химеру він собі вигадав? Ходімо глянем на нього. Скоро ми про все дізнаємось.

Друзі вилізли з човна й подалися навпростець через весе­лий, барвистий лужок. Довго шукати Жабу не довелося. Він дуже заклопотаний сидів у плетеному садовому кріслі. На ко­лінах у нього була розгорнута велика карта.

— Ура! — відразу підхопився він, тільки-но побачив їх. От чудово! — І палко потиснув лапки гостям, навіть не че­каючи, коли Щур познайомить його з Кротом. — Які ви люб’яз­ні! — Він аж пританцьовував навколо них. — А я саме хотів послати по тебе, Щурику, суворо наказавши негайно достави­ти тебе сюди, де б ти не був. Ви мені конче потрібні обоє. Чим би вас почастувати? Заходьте в хату — перехопимо щось! Ви навіть не уявляєте, яке щастя, що ви приїхали саме зараз!

— Дай перепочити хвильку, Жабчику! — І Щур, мало не плачучи, плюхнувся у крісло. Кріт сів на сусіднє і чемно по­хвалив Жабину «чарівну оселю».

— Найкращий дім на всю річку! — запально вигукнув Жа­ба. І не втримався, щоб не додати: — І не тільки на всю річ­ку, як на те пішло!

Тут Щур штовхнув Крота ліктем. І треба ж, що Жаба це помітив. Він одвернувся весь червоний від обурення. На мить запала ніякова мовчанка, а тоді Жаба раптом зареготавсь.

— Пусте, Щурику! — проказав він. — Ти ж знаєш, я зав­жди так... А все одно моя хатка непогана, правда? Вона тобі й самому дуже подобається. Але облишмо про це. Ви мені страшенно потрібні. Ви можете допомогти мені, а це найго­ловніше!

— Мабуть, ідеться про твої гоночні човни, — мовив Щур, прибравши невинного вигляду. — Гадаю, у тебе це виходить непогано, хоч ти, буває, часом і шубовснеш у воду. Якщо на­берешся трохи терпіння та добре потренуєшся, то можеш...

— Тю, човни! — урвав його Жаба і аж скривився від оги­ди. — Дурні дитячі забавки. Я вже забув і думати про них.

Безглузде марнування часу — ось що таке ваші гоночні човни!

І мені дуже прикро бачити, як ви, любі хлопці, — бо ж ви здатні подивитися правді в очі — витрачаєте стільки сил на це безцільне заняття. Ні. Я нарешті відкрив істинну цін­ність, єдину на світі, варту уваги,— справу всього життя. Хочу присвятити їй решту своїх днів і можу тільки пожалку­вати, що не один рік змарнував на всяку банальщину. Ходімо, любий Щуре, і твій шановний друг теж, якщо його добра ласка, до моєї стайні, і ви побачите те, що побачите!

Вони рушили за ним до стайні, хоч вигляд у Щура був дуже недовірливий. Жаба провів їх через каретню, вони ви­йшли у двір, і перед їхніми очима заблищала, як нова копій­ка, циганська халабуда на червоних колесах, пофарбована у канарково-жовтий колір, відтінений зеленим.