Регіональні особливості успадкування культур античності

Глава 4.

Світові релігії як системотворчі чинники цивілізацій третього покоління і моделі світового порядку (початок ери – новий час)

Структура теми

1. Особливості формування регіональних цивілізацій «третього покоління»

2. Релігійно-правові системи авестійської і ведичної традицій

3. Релігійно-правові системи еллінізованої старозаповітної традиції

4. Міжнародні відносини періоду ескалації релігійних війн

1. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ «ТРЕТЬОГО ПОКОЛІННЯ»

Питання самого факту, часу і головних ознак переходу від античності до середньовіччя все ще залишається предметом дискусій. На нашу думку, визначальним явищем цього переходу є формування цивілізацій «третього покоління», кожна з яких в інтервалі від 4 до 12 століття нашої ери постала як велике багатонаціональне суспільство, об’єднане, принаймні, однією зі світових релігій. Загалом регіональні цивілізації «третього покоління» характеризують три головні особливості: 1) самобутність переходу в різних регіонах античної ойкумени до середньовіччя, при загальному високому рівні успадкованості культур цивілізацій третього покоління від цивілізацій другого покоління; 2) висока активність у формуванні цивілізацій третього покоління «варварських народів»; 3) системоорганізуюче значення у формуванні цих цивілізацій світових (ойкуменічних) релігій – як феномену нової ери. Розглянемо ці ознаки детальніше.

Регіональні особливості успадкування культур античності

Процес формування цивілізацій «третього покоління» відбувся на основі античної ойкумени, яка не була зруйнована «раптом і повністю», переживаючи відносно фрагментарно «темні віки» в різних своїх регіонах в різний час. Навіть найпотужніші «варварські рухи» не стільки руйнували, скільки переносили й оновлювали її спадщину – як в межах самої ойкумени, так і далеко за її межами. Сприяло успадкованості, передовсім, та обставина, що осередки нових цивілізацій «третього покоління» виникли спочатку в межах територій «світових держав» античних цивілізацій. Місцеве населення, хоч і «розбавлялося» варварськими етносами, і відчувало істотні зміни навколо, але, в більшості, продовжувало вважати себе громадянами чи підданими цих імперій. І лише на історичному віддаленні перехід всієї Євразії до нових суспільних відносин і формування, на їх основі, регіональних суспільств третього покоління – стали усвідомлюваним фактом. При цьому на ранніх стадіях формування суспільств нового покоління вплив античності був настільки сильним, що відділити в деяких регіонах античність від середньовіччя непросто й сучасним ученим.

Дійсно, перехід від античності до середньовіччя в різних регіонах євразійської ойкумени мав свої особливості. Так, в центральній частині Євразії на межі ер вже існували дві сильні «варварські» імперії, утворені в ІІІ-ІІ ст. до н.е. першою (скіфо-сарматською) хвилею масового руху народів зі сходу на захід[1] – Парфянська й Кушанська. Їх вже можна розглядати як феодальні й середньовічні. Але раннє піднесення цих варварських імперій в оточенні ще досить міцного цивілізованого світу античності спровокувало досить цікаве явище, яке Мак-Ніл назвав «патріотичним відродженням». Так, в Ірані рід Сасанідів, підтриманий більшістю населення, відняв владу у парфян і заснував імперію Еран-Шахр (ІІІ-VІІ століття), продовжуючи розвивати феодальні відносини, але зробивши консервативний зороастризм офіційною релігією цієї держави. Так само в Індії – рід Гуптів, підтриманий більшістю населення, вигнав кушан і заснував імперію Гуптів (ІV-VІІІ століття), продовжуючи розвивати феодальні відносини і зробивши офіційною релігією своєї держави консервативний брахманізм, течії якого, істотно оновлені і спрощені для «народного» розуміння, згодом було об’єднано під новою назвою «індуїзм».

Пізніше в VІІ-VІІІ століттях обидва ці осередки арійської культурної традиції були піддані суворим випробовуванням, в зв’язку з експансією арабів, об’єднаних Ісламом. Це був перший в історії потужний завойовницький рух семітомовних народів в глибини Євразії, яка тисячоліттями була територією індоєвропейських народів. Ісламська експансія повністю поглинула Ірано-арійську і, частково, Індо-арійську цивілізації, збагатившись їхніми культурними надбаннями і активізувавши на територіях їх поширення процеси формування суспільств третього покоління. Іран відродився у вигляді самобутньої гілки Ісламської цивілізації; в Індії під владою арабів, а надалі – ісламізованих тюрків і монголів – продовжився процес формування Індуської цивілізації.

На заході і крайньому сході євразійської ойкумени, на межі ер ще античних, дві великі імперії – Римська (як світова держава Еллінської цивілізації) і Ханська (як світова держава Китайської цивілізації) – під першими навалами варварів зберегли свою цілісність[2]. При цьому в обох імперіях і навколо них з початку нової ери отримують поступове поширення «чужі» для цих територій світові релігії, які згодом стали тут ідеологічною основою цивілізацій «третього покоління»: в Римській імперії з її окраїн поширилися мітраїзм і християнство; в Ханьській імперії і навколо неї поширювалася оновлена для широких верств населення версія буддизму (махаяна). В ІІІ-ІV ст. нової ери обидві імперії опинившись на межі загибелі, утворили «дочірні» держави, які, разом зі світовими релігіями, послужили в цих регіонах своєрідним «містком цивілізованості» між античністю і середньовіччям.

На Заході це відбулося в перші десятиліття ІV ст., коли Костянтин Великий підтримав християнство як офіційну релігію і зробив столицею імперії Костянтинополь (колишній Візантій). За його і його наступників правління у Візантійській імперії відбулася реанімація Римської імперії, практично знищеної впродовж сотні років міжусобиць «солдатських імператорів», але це відродження сталося вже в лоні нової – Ранньохристиянської (Православної) цивілізації. При цьому антична освіченість, схильність до дискусій і латина ще довго підтримували належний рівень культури й цивілізованості – як в Візантійській імперії, так і в безлічі варварських держав навколо неї, що долучалися до Ранньохристиянської цивілізації.

На Далекому Сході, після розпаду Ханьської імперії у ІІІ ст. нової ери, її спадщину певний час підтримують три царства (У, Шу, Вей) і формується безліч більш чи менш тривалих за часом варварських держав, серед яких поширюється буддизм. Впродовж VІ–Х ст. буддизм, за сприяння династії Тан (VІ–ІХ ст.), став основною консолідуючою силою Далекосхідної цивілізації, сприяючи формуванню в Японії, Кореї, В’єтнамі, інших державах Індокитаю й Тибету, нових її осередків. В середовищі освічених верств місцевого (ханського) населення Танської імперії, міцно зберігається конфуціанська традиція[3]. Служачи в адміністраціях Тан і наступних династій, освічені ханці активно сприяють відродженню й поширенню ідей конфуціанства і основам освіченого правління в державах Китаю й всієї Далекосхідної цивілізації.