Національний університет біоресурсів і природокористування України
Навчально-науковий інститут ветеринарної медицини
Якості і безпеки продукції тваринництва
Курсова робота
На тему:
Отруєння тварин рослинами, що володіють фотосенсибілізуючими властивостями
Виконала: студентка 1 групи 4 курсу
Остатюк Марина Федорівна
Перевірив:
канд. вет. наук., доцент Бойко Г.В.
Київ-2015
ЗМІСТ
Вступ
1. Ботанічний опис та характеристика діючих речовин, що сенсибілізують тварин до дії сонячних променів.
2. Умови, що сприяють отруєнню його патогенез.
3. Клінічні ознаки отруєння різних видів тварин.
4. Патолого-анатомічні зміни.
5. Діагностика.
6. Лікування.
7. Профілактика.
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Економічний добробут будь-якого господарства залежить від стану здоров'я та продуктивності його тварин. Отруєння поголів'я завдає економічних збитків, оскільки знижується продуктивність тварин і можливий їх падіж. Тому основним завданням лікаря ветеринарної медицини є профілактика і ефективне лікування отруєнь різної етіології.
У своїй роботі я розглянула отруєння рослинами, що сенсибілізують тварин до дії сонячного проміння. У наш час ця тема є досить актуальною. На своєчасність розгляду теми вказують зміни метрологічно-кліматичних умов в Україні та у світі. Останні десятиріччя відзначились багатьма природними катаклізмами, не характерними температурними режимами, змінного клімату Землі. Кліматичні умови відіграють важливу роль в етіології виникнення отруєнь фотосенсибілізуючими рослинами, адже більшість з них стають небезпечними лише за несприятливих кліматичних умов (просо, конюшина). Певні види рослин, що сприяють сенсибілізації тварин до дії сонячного проміння (гречка) вживаються, як домашніми улюбленцями (котами, собаками) так і людиною. Рослини даної групи часто зустрічаються на луках, пасовищах, є складовою частиною зелених кормів, сіна, соломи. Розповсюдження рослин фотосенсибілізаторів також вказує на актуальність обраної теми. Отруєння просом, гречкою, звіробоєм, конюшиною, сухоребриком, які є причиною виникнення дерматитів, некрозу певних ділянок шкіри також негативно впливає на організми, вражається печінка, підшлункова залоза, серце, легені, кишечник та мозок. При тяжких отруєннях можлива смерть тварин протягом декількох годин.
Тому у своїй роботі я розглянула не лише методи лікування тварин, а й способи профілактики, діагностики отруєнь саме цими видами рослин. Основною метою написання роботи є вивчення рослин, що сенсибілізують тварин до дії сонячного проміння, ознайомлення з механізмом лікування, профілактики і діагностики. У своїй роботі я намагалась досягнути поставленої цілі.
Ботанічний опис та характеристика діючих речовин рослин, що фотосенсибілізують тварин до дії сонячних променів.
Досить часто при щедрому довготривалому годуванні сільськогосподарських тварин окремими рослин, при наявності нормального сонячного освітлення, виникають первинні чи вторинні ураження ділянок непігментованої шкіри. Відомо близько п’ятдесяти видів рослин, вживання яких під дією інсоляції зумовлюють виникнення фотосенсибілізуючих реакцій, що проявляються у вигляді дерматитів. До таких рослин належать як представники дикорослих рослин - звіробій (Hypericum perforatum), якірці сланкі (Tribulus terrestris), гулявник високий (Sisymbrium altissimum L.), конюшина (Trifolium spp.), так і культурних рослин - гречка посівна (Fagopirum esculentum), люцерна (Medicago spp.), овес (Avena sativa), рапс (Brassica napus), просо (Panicum L.).
Перераховані рослини містять такі діючі речовини як алкалоїди, глікозиди, дубильні речовини, сапоніни, фурокумарини, флавоноїди, пігменти, барвники, ефірні олії, органічні кислоти, вуглеводи.
Алкалоїди - складні органічні речовини, що містять азот і утворюються при взаємодії з кислотами солі, які добре розчиняються у воді. Більшість алкалоїдів - кристалічні речовини. Вміст їх у рослині залежить від пори року і фази розвитку рослин. Алкалоїди впливають на серцево-судинну систему, нервову систему, м'язи організму. Алкалоїдом, який спричиняє фотосенсибілізацію є піролізидин.
Міститься у рослинах даної групи, наприклад жовтозілля звичайне.
Глікозиди - складні безазотисті органічні сполуки, що при гідролізі розпадаються на цукрову частину - глікон і нецукрову частину - аглікон. Дію глікозидів визначає аглікон. У чистому вигляді глікозиди є кристалічними, легкорозчинними у воді і спирті речовинами, що мають гіркий смак. Глікозиди відрізняються один від одного як структурою аглікону, так і будовою цукрового ланцюга. Залежно від хімічної природи глікозиди поділяються на декілька груп: серцеві глікозиди, антраглікозиди, ціаногенні і стероїдні глікозиди, сапоніни інші. Небезпечними є трифолін та ізотрифолін конюшини лучної.
Сапоніни - один із різновидів глікозидів. При гідролізі розпадаються на вуглеводневу частину і аглікон - сапогенін. Сапоніни є добре розчинними у воді і спирті, їх водні розчини під час збовтування утворюють стійку піну.
Флавоноїди - широко розповсюджені речовини. У рослинах зустрічаються у гліколізованій формі. Чисті флавоноїди - кристалічні речовини різного забарвлення. Глікон гліколізованих форм представлений моносахаридом,аглікон - а-піраном.
Кумарини - природні сполуки, в основі будови яких знаходиться циклічна ортооксикорична кислота. Фотосенсибілізацію спричиняють фурокумарини, псорален, ізопсорален [17].
Ефірні олії - леткі з сильним запахом речовини, які є сумішами різних органічних речовин, основну частку яких складають терпенові вуглеводні.
Дубильні речовини - неотруйні, безазотисті, ароматичні сполуки, добре розчинні у воді і спирті, з характерним в'яжучим смаком[15].
Гречка посівна - Fagopyrum sagittatum Gilib.
Однорічна трав'яниста рослина 15-70 см заввишки. Стебло майже голе, пряме, у верхній частині гіллясте, червонясте або зелене. Листки чергові, трикутні або яйцевидні, з серцевидною або стріловидною основою, на верхівці загострені; нижні - довгочерешкові, верхні - сидячі з розтрубами. Квіти запашні, зібрані в щитовидні грона. Приквітки рожеві, червоні або білі, п'ятироздільні з яйцевидними частками. Плід - тригранний коричневий горішок. Рослина медоносна. Цвіте в липні, дозріває у серпні [1].
Поширення. Висівається як польова культура по всій території України.
Хімічний склад. Трава гречки містить глікозиди, хлорогенову, потикатехінову кислоту. Насіння - білок, крохмаль, цукор, жирне масло, органічні кислоти, вітаміни, мінеральні і інші речовини. Для тварин є небезпечним флуоресціююча речовина, що знаходиться у незв’язаному стані і потрапивши з кормом заноситься у печінку і шкіру - фагопірин, де у подальшому викликає фотосенсибілізацію тварин [12].
Звіробій звичайний - Hypericum perforatum.
Багаторічна трав'яниста рослина родини звіробійних. Стебло прямостояче, голе, вгорі розгалужене круглясте або з двома підвищеними лініями, 30-60 см заввишки. Листки супротивні, сидячі, краї цілі, видовжено-овальні, тупі, з просвітчастими крапчастими залозами. Квітки правильні, двостатеві, 5- пелюсткові, зібрані в щитовидну волоть або нещільну китицю; пелюстки - золотаво-жовті, видовжено-овальні, з чорними крапками. Плід - коробочка. Цвіте з серпня до вересня [1].
Поширення. Рослина трапляється по всій території України на відкритих сухих місцях, на схилах, по чагарниках.
Хімічний склад. Трава рослини містить дубильні речовини (10-12%), флавоноїди (гіперозид, кверцитрин, мірецитин, лейкоантоціани, рутин, ізокварцетин), сапоніни, барвники (гіперицин – 0,1-0,4%, псевдогіперицин, гіперин, франгулаемодинантранол, ефірну олію (0,2-0,3%), смолисті речовини (17%), каротин і аскорбінову кислоту.
Токсичною речовиною є флуоресціюючий пігмент гіперицин. Найбільша кількість пігменту накопичується у квітах і листі у фазі бутонізації [8].
Петрушка кучерява - Petroselium crispum.
Дворічна трав'яниста гола рослина родини селерових (зонтичних). У перший рік утворює розетку листків і потовщень, перетеноподібний корінь, на другий - прямостояче круглясте вздовж штриховане, від середини розгалужене (гілки супротивні або кільчасті) стебло заввишки 3 0-100см. Листки трикутні, темно-зелені, зверху з полиском; прикореневі й нижні стеблові листки довгочерешкові, двічі перисторозсічені, з оберненояйцевидними, при основі клиновидними, тричі надрізними або глибокозубчастими листочками (зубці тупуваті, з дрібним білуватим вістрям); верхні трироздільні, з ланцетно-лінійними частками. Квітки правильні двостатеві 5 пелюсткові, зібрані в складні зонтики, пелюстки округлі, при основі серцевидні виїмчасті, у виїмці - з загнутою всередину часточкою, жовтувато-зелені або білуваті, часто з червонуватим відтінком. Плід - двосім'янка. Цвіте у червні – липні [1].
Поширення. Петрушка кучерява походить з гірських районів Середземномор'я. По всій території України її культивують як пряну рослину, часом вона дичавіє.
Хімічний склад. Усі частини рослини містять ефірну олію (у плодах до 7%) і флавоноїди (апіїн, лютеолін-7-апіоглюкозид, кверцетин кемпферол, хризоеріол-7-апіофуранозидоглюкозид, ізорамнетин-3,7-диглюкозид, вербіозид та нарингенін). До складу ефірної олії входять апіол, міристицин, апіолова кислота, алілтетраметоксибензол, пінен тощо. Крім того, у плодах є фурокумарин бергаптен і жирна олія (17-22%), яка складається в основному з гліцеридів петрозелінової кислоти; у листі – аскорбінова кислота (58-290 мг%), β-каротин (1,7 мг%), токофероли (1,8 мг%) та інші вітаміни, а також білки й цукри (переважно глюкоза і фруктоза); у коренеплодах – нікотинова кислота (1,0 мг%), піридоксин (0,6 мг%), аскорбінова кислота (20-35 %) й інші вітаміни та білки і цукри (переважно сахароза) [8].
Токсичний ефект у папуг та інших дрібних тварин можуть викликати ефірні олії та інші хімічні сполуки [14].
Просо посівне - Panicum miliaceum L.
Стебло - прямостояче порожнисте, соломина заввишки 0,4-1,5 м при середній висоті її 0,8-1,2 м; складається з 5-10 міжвузлів. Листки - мають лінійно-ланцетну листкову пластинку завдовжки 15-65 і завширшки 1,5-4 см. Листкова піхва густо опушена, пластинка опушена або гола. Вушка відсутні, язичок короткий, війчастий. Суцвіття - волоть завдовжки 10-40 см, на осі якої розміщуються внизу півкільцями, вище спіральне по 10-40 гілок першого порядку та багато другого - п'ятого порядків. В основі гілок у деяких форм проса утворюються невеликі потовщення (пухирці) - подушечки. Завдяки їм у деяких форм проса гілки вищих порядків відхиляються від осі та інших гілок 
під більшим чи меншим кутом і волоть набуває відповідної форми. На кінцях кожної гілочки розмішуються два колоски, з яких один - редукований до короткої колоскової луски, другий - з двома довшими колосковими лусками, між якими знаходяться дві квітки - одна безплідна, у вигляді двох невеликих квіткових лусочок, друга - з нормально розвиненими квітковими лусками, тичинками та маточкою. Плід - плівчаста зернівка. У зв'язку з різною будовою лусок просо поділяють на дві групи: тонкоплівчасте із зморшкуватими лусками, які легко обрушуються руками, та грубоплівчасте – з грубими гладенькими лусками, які важко обрушуються руками. У грубоплівчастого проса квіткові луски мають різне забарвлення: біле, кремове, жовте, золотисто-жовте, червоне, бронзове, каштанове, сіре, чорне, двокольорове (боки червоні або жовті, а верх світлий). За формою зернівки кулясті, овальні, видовжені, завдовжки 2-3,3 мм і завширшки 1,5-2,5 мм. Маса 1000 зерен - 5-10 г. Насінина (пшоно, ядро) округла, гола, світло-жовтого, кремового, брудно-жовтого забарвлення [1].
Поширення. Висівається як польова культура по всій території України.
Хімічний склад. Токсичною дією володіє незріле просо, прибране у посушливий період. Токсичність його обумовлена сильнодіючим флуоресціюючим пігментом філоеритрином [18].
Конюшина лучна - Trifolium pratense.
Багаторічна трав'яниста розсіяно-опушена рослина родини бобових. Стебла численні, висхідні дуго видно зігнуті, розгалужені, 20-60 см заввишки. Листки трійчасті; листочки широко яйцевидні, або видовжені, цілокраї, часто з виїмкою на верхівці. Прилистки - яйцевидні. Плівчасті, на дві третини прирослі до черешка, різко звужені в тоненьке вістря. Квітки дрібні, неправильні, сидячі рожеві, червоні або пурпурові, у головчастих суцвіттях на верхівках пагонів; чашечка з 10 жилками. Зовні волохатоопушена. Плід - біб. Цвіте у травні – серпні [1].
Поширення. Конюшина лучна трапляється на узліссях, серед чагарників, по тальвегах балок, на заплавних луках по всій території України.
Хімічний склад. Суцвіття конюшини лучної містять глікозиди трифолін та ізотрифолін, дубильні речовини, ефірну, і жирну олії, саліцилову кислоту та інші органічні кислоти, каротин, вітаміни С, Е, Bl, В2, К. Конюшина містить цілий комплекс речовин, які негативно впливають на організм тварини, наприклад філоеритрин - флуоресціюючий пігмент, що токсично діє на клітини печінки, що згодом сприяє підвищенню чутливості непігментованих ділянок шкіри до дії сонячного світла. Фітоестроген - гормоноподібна речовина, що негативно впливає на відтворювальну функцію вівцематок (низька запліднюваність, гибель плоду під час родів), ціаногенні глікозиди, розщеплення, яких викликає інтоксикацію синильною кислотою, сапоніни зумовлюють гостре вздуття живота – тимпанію [8].
Якірці сланкі - Tribulus terrestris.
Однорічна трав'яниста рослина, жорстко-волосиста рослина родини паролистових. Стебло лежаче, розгалужене, 10-50 см завдовжки. Листки супротивні, парно перисті, 6-8 парами довгастих листочків. Квіти двостатеві, правильні, дрібні, жовті, одиничні, в пазухах листків. Плід п'ятикутний, розпадається на 5 вкритих гострими шипами горішків. Цвіте у червні-серпні [1].
Поширення. Зустрічається в Криму, в Степу і зрідка в Лісостепу на сухих піскуватих місцях, баштанах, городах і полях та біля доріг.
Хімічний склад. Трава якірців містить флавоноїди, сапоніни, стероїдні глікозиди, дубильні й смолисті речовини, барвники, аскорбінову кислоту. У надземній частині якірців виявлені сапоніни трилін, діосцин, діосгенін (2%), грацилін, діоспонін, протодіосцинін, кукуба сапонін, також флавоноїди, алкалоїди і дубильні речовини. В листі - вітамін С (1,6 г/кг). Основною токсичною речовиною є пігмент філоеритрин - речовина флуоресціюючої природи [8].
Сухоребрик високий - Sisymbrium altissimum L.
Стебло гілчасте, висотою 25см - їм, листя перистороздільне, квіти жовті, стручки довгі (5-10см), на коротких ніжках (1см), чотирьохгранні, насіння світло жовтого кольору, довжиною 1мм, шириною 0,5 мм, товщиною 0,35мм [1].
Поширення. Росте по всій території України на полях, біля жител і доріг.
Хімічний склад. Основною токсичною речовиною є філоеритрин [4].
Аммі велика - Ammi majus L.
Ботанічна характеристика. Однорічна або дворічна трав'яниста гола рослина з прямим, борознистим гіллястим порожнистим стеблом до 150 см висоти. Листя дважди-, тричіперисті з широкими ланцетовими долями, суцвіття - складні парасольки до 10 см в поперечнику на довгих цветоносах. Квітки дрібні, пелюстки білі. Плід - вислоплодник, стислий з боків, голий, гладкий. Квітне з кінця червня-липня і до вересня. Плоди дозрівають у вересні.
Поширення. У дикому вигляді зустрічається рідко, лише на південному березі Криму. Для промислових цілей культивується в південних районах.
Зовнішні ознаки. Сировина є зрілими плодами, вислоплодники, що легко розпадаються на два напівплодики від сіро-зеленого до червонувато-коричневого кольору. Сировина служить джерелом промислового здобуття аммифурина.
Хімічний склад. У плодах містяться фурокумарини (до 2,2%): изопимпинеллин, ксантотоксин, бергаптен.
Фармакологічні властивості. Основні речовини амми, що діють, великий - фурокумарини - сенсибилизирують шкіру до дії світла і стимулюють освіту в ній під впливом ультрафіолетового опромінення пігменту меланіну. Амміфурін в комбінації з ультрафіолетовим опроміненням сприяє відновленню пігментації шкіри.
Фурокумарини, крім того, надають капилляроукрепляюще, деяка седативне, жовчогінна, сечогінна дія, злегка тонізують матку і кишечник.
Галеновиє форми з рослини дратують нирки, а суміш фурокумаринів (аммифурин) порівняно малотоксична.[1,8]
Дурнишник звичайний (Xanthium strumarium)
Дурнишник зобовідний називають у народі «зобник» за здатність зцілювати зоб.Родове назва виникла від латинізації грецького "жовтий" і дано по фарбувальним властивостями рослини. Видова назва утворена від латинського «struma» («пухлина залоз (переважно шийних); жовна") і дано з лікарського застосування рослини, а також по роздутою двухцветковая маточкова кошику, покритою шипами з роздутим ж підставою. У даному випадку — природа вірно підказала, що потрібно лікувати цією травою. Середньовічними ботаніками зобник називався просто strumaria.
Опис. Дурнишник звичайний (овечий реп'ях) - це однолітня трав'яниста шорстка лікарська рослина висотою 0,2 - 0,6 м. Віднесено до сімейства сложноцветних. Зовні нагадує лопух. Листи серцеподібні в підставі довгої до 10 див. Стебло сірувато-зелений, гіллястий, коротко - шорстко - волосистий. Квіти утворять одностатеві, однодомні голівки, скручені колосками в кутах листів. Жіночі голівки - двох - квіткові, чоловічі голівки - багатоквіткові, Плоди - колючі, округлі, у діаметрі до 1 - 2 див. Лікарська рослина дурнишник звичайний цвіте починаючи із червня й по серпень.
Заготівля. Препарати лікарської рослини дурнишника звичайного наготовлюють із корінь, насінь і облиственной верхівки квітучої рослини. Для цього, верхівки рослини, де починаються листи, під час цвітіння зрізують, тому що вони містять багато йоду, кумарини, алкалоїди гликозиди, Семена збирають - у міру дозрівання, а от корінь дурнишника - восени. Уважається, що корінь дурнишника, зібраний у молодика, виліковує зуби, а зібраний у повню - будь-які запалення.[8]
Хімічний склад. У траві дурнишника звичайного знайдене ефірне масло, тимол, фенол, ізомер карвакрол, дубильні речовини, трициклические сескви-терпени, аскорбінова кислота й пігменти
Фармакологічні властивості. Препарати дурнишника мають сечогінні, жовчогінні, заспокійливі й потогінним дії, що поліпшує травлення, мають відхаркувальну дію
Застосування в медицині. Відвар з корінь і насінь уживають при лікуванні захворювань сечового міхура, золотухи, дизентерії. Настойку рослини п'ють при зобі. Відвар рослини використовують як седативний, жарознижуючий і потогінний засіб, а також проти зоба. Відвар призначають при простудних захворюваннях і ревматизмі
Рослину цілком заварюють як чай при раку. Настої трави рослини використовується як засіб, що стимулює травлення, при запаленні печінки, спазмах в області шлунка, при атонії кишечника, жовтяниці, при хронічних і гострих бронхітах (підсилює), при підвищеної полової збудливості, хворобливих менструаціях, коклюші, для посилення секреції потових залоз, при раку, зобі, при каменях у бруньках. Використовується зовнішньо для ароматичних ванн або вологих і сухих компресів
Семена й плоди призначаються при сверблячих дерматозах, екземі, для лікування паралічів і при укусах комах. Порошок, приготовлений з листів рослини лікує старі виразки. Відвар з кореня дурнишника застосовують зовнішньо при фурункульозі й захворюваннях шкіри. Відваром рослини змочують особа після гоління, особливо при лишаях і прищах на особі.[14]
Еспарцет посівний (Onobrychis vaciaefolia)
Господарське значення. У лісостепових і степових районах України еспарцет за врожайністю нерідко переважає інші бобові трави. За даними Інституту кукурудзи УААН, вихід сіна люцерни при дворічному використанні становив 50 — 70, еспарцету 62 — 85 ц/га. На Ула-дівській дослідній станції (Вінницька область) врожайність сіна суміші конюшини з тимофіївкою за два роки використання становила 88,1, з еспарцетом і тимофіївкою — 106, 3 ц/га. Значні переваги має еспарцет порівняно з іншими травами при вирощуванні на схилах. У дослідах О. І. Зінченка в південному Лісостепу середня врожайність люцерни за 3 роки на південному схилі була 328 ц/га, еспарцету піщаного — 348, суміші люцерни з еспарцетом — 401 ц/га.
За кормовою цінністю еспарцет не поступається люцерні: 100 кг його сіна, як і сіна люцерни, відповідають 50 - 53 корм. од. На одну кормову одиницю зібраного без втрат листя сіна еспарцету припадає 180 - 200 г перетравного протеїну. При згодовуванні зеленої маси його тваринам вони не хворіють на тимпанію (здуття).
Еспарцет — цінна медоносна культура. З 1 га його посіву одержують 200 кг високоякісного меду.
Еспарцет, як і інші багаторічні бобові трави, є добрим попередником для озимих хлібів. Урожайність озимої пшениці, висіяної після еспарцету на один укіс, майже не поступається її урожайності по чистому пару.
Морфобіологічні та екологічні особливості. Є понад 60 видів еспарцету. В країнах СНД трапляються майже всі види, найбільше — на Кавказі. Більшість дикоростучих видів еспарцету — цінні кормові рослини. У виробництві в Україні поширені три його види: посівний (Onobrichys viciafolia), піщаний (O. arenaria) і закавказький (O. transcancaseae) (рис. 80). Еспарцет — давня культура. У Вірменії його вирощували за 1000 років до н. е.
Коренева система еспарцету добре розвинена, окремі корені проникають у ґрунт на глибину 3 — 4 м, а іноді й більше. На відміну від інших бобових культур, основна маса його коренів розміщується в орному шарі, завдяки чому він добре використовує поживні речовини не більш глибоких шарів ґрунту, як конюшина, а на глибині 40 — 100 см. За даними колишньої Миронівської селекційної станції, в орному шарі на глибині до 25 см у конюшини червоної міститься 78,9 %, у люцерни синьої 53,5, а в еспарцету звичайного — 4,8 % маси коренів, в горизонті 51 - 75 см — відповідно 3,7 %, 8,6 і 44,2 %.
Стебло еспарцету ребристе 60 - 120 см заввишки. Листки складні, непарноперисті. Квітки рожеві, суцвіття китиця. Запилення перехресне. Плід — однонасінний біб із сітчастою поверхнею. Насіння ниркоподібне, блискуче, зелено-жовте. Насіннєвим матеріалом є боби. Маса 1000 насінин (бобів) еспарцету посівного 18 - 22, піщаного 14 — 16, закавказького 18 - 20 г.
Еспарцет добре засвоює поживні речовини з важкорозчинних сполук ґрунту. Вважалось, що еспарцет малочутливий до внесення органічних і мінеральних добрив порівняно з люцерною та конюшиною. У дослідах в Уманській ДАА (О. І. Зінченко) на змитих схилах еспарцет добре реагував на суміш азотних і фосфорних добрив, які вносили поверхнево під боронування навесні (N60Р60). Післядія добрива зберігалася протягом усього вегетаційного періоду. Внесення одних фосфорних (Р60) і фосфорно-калійних туків (Р60К60) не давало помітного ефекту.Еспарцет посівний відзначається зимо- і посухостійкістю. Досить поширений в Україні. Походить з Прибалтики. Одноукісний. Рослина озимого типу. Період використання — до 5 років. Менш посухостійкий, ніж еспарцет піщаний. За один укіс дає 150 - 300 ц/га зеленої маси, 30 — 60 ц/га сіна.Еспарцет піщаний—рослина ярого типу, дво-, трирічна. Більш поширена в культурі за інші види, відрізняється від еспарцету посівного більшою довговічністю, вищою врожайністю, зимо- і посухостійкістю. За рік дає два укоси, але стебла в нього грубі, менш облистнені, нижні листки на довгих, верхні — на коротких черешках. Суцвіття — довга (14 — 16 до 20 см) тонка китиця. Плоди дрібніші, ніж у звичайного еспарцету.Еспарцет закавказький малопоширений в Україні. Рослина ярого типу, двоукісна. Висота стебла 60 — 70 см і більше, добре облист-нена. Листя знизу на довгих, вгорі — на майже сидячих черешках, довгасте, загострене. Квітки яскраво- і блідо-рожеві, зібрані в щільні китиці. Боби напівкруглі.Особливості будови кореневої системи еспарцету та його підвищена потреба в кальції визначають його розміщення. Сіють еспарцет переважно на схилах, змитих і малопродуктивних ґрунтах Степу і Лісостепу, у верхньому шарі яких достатньо кальцію. На корінні розвиваються бульбочкові бактерії.
Разом з корінням еспарцет накопичує у ґрунті 100 - 200 кг/га азоту. Щороку на стрижневому корені, як і на надземній масі, наростає нова коренева система, а попередня мінералізується і збагачує ґрунт на елементи живлення та органічну речовину.
Для проростання насіння потребує вологи в 1,5 раза більше за свою масу. Насіння починає проростати при температурі ґрунту 3 — 5 °С. Оптимальною є температура 10 — 12 °С на глибині ґрунту 3 — 4 см. За таких умов сходи з'являються на 7 — 10-й день.
Еспарцет більш посухостійкий, ніж конюшина червона і окремі сорти люцерни. Він також більш зимостійкий, крім закавказького. Проте для одержання високого врожаю еспарцету потрібна достатня забезпеченість ґрунту вологою, особливо його нижніх шарів.
У господарствах України найпоширеніші такі сорти: Піщаний 1251, Південноукраїнський, гібриди Дніпровський, Південнокав-казький двоукісний, Кримський 36. Потенційна продуктивність усіх сортів еспарцету коливається від 250 до 500 ц/га зеленої маси та від 40 до 80 ц сіна з гектара, 120 - 200 ц/га сінажу
Збирання. Оскільки еспарцет — добрий медонос, його збирають у фазі повного цвітіння. Згодовують переважно великій рогатій худобі, вівцям, коням. Не слід скошувати за один прийом всю площу. При пересушуванні еспарцет втрачає листя, яке дуже легко обламується. Треба скошувати таку площу, з якою можна впоратись за день. Сіно обов'язково досушують під накриттям активним вентилюванням, а ще краще — прив'ялюванням у валках і використовують для приготування високоякісного сінажу.[21]
Водяний перець (Polygonum hydropiper)
Опис. Однорічна трав’яниста рослина. Корінь стрижневий, тонкий, слабо-розгалужений. Стебла гіллясті, порожнисті, до 70 см. Листя довгасто-ланцетні або ланцетні, цілокраї, голі. Квітки зеленуваті, зібрані в верхівкове колосовидне суцвіття. Тичинок 6-8. Плід – подовжений, тригранний. Цвіте в липні – вересні.
Поширення. Водяний перець – широко поширена рослина. Росте на всій території Росії на вологих луках, по берегах річок і озер, як бур’ян.
Використовувані частини рослини. Надземна частина рослини. Надземна частина рослини містить флавоноїди, глікозид полігопіперін, ефірне масло і ін Свіжа рослина надає більш ефективну дію, ніж висушене.
Збір і заготівля. Траву водяного перцю збирають на початку цвітіння, до почервоніння стебел, зрізуючи стебла на висоті 10-15 см від землі. При заготівлі трави з великих масивів рекомендується спочатку прополоти її, видаляючи сторонні рослини. Сушать під навісом, розкладаючи шаром 3-5 см, або в сушарках при температурі 40-50 ° С. Щоб трава швидше сохла, в процесі сушіння її кілька разів ворушать, так як при повільній сушці вона чорніє. Термін зберігання – не більше 2 років.
Вирощування. Вирощують на мілководді або на постійно вологому болоті. Легко розмножувати насінням, яке сіють навесні на постійне місце або в розсадні ящики, занурені у воду.[8]
