Рема(грец. rhema — сказане) — компонент актуального членування висловлювання; те, що стверджується або про що запитується в темі; елемент формування предикативності

Репліка (франц.replique, від лат. rерlісо — відбиваю) — окреме повідомлення осіб, які беруть участь у діалозі; складова діалогу, яка належить одному із учасників трансакції.

Риторика (грец. rhetorike — ораторське мистецтво) — розділ сти­лістики, теорія і практика мовленнєвого красномовства, ораторського мистецтва.

Ритуали (лат. ritualis — обрядовий) міжособистісні (у комунікації) — стереотипові моделі мовленнєвої поведінки, обмін прийнятими в суспільстві повідомленнями і паралінгвістичними засобами, доречними у даній ситуації, які виконують функції стабілізації стосунків, соціального контролю, передавання досвіду.

Рівень володіння мовою — ступінь (міра) сформованості комунікативної компетенції, яка дозволяє вирішувати завдання спілкування з використанням іноземної мови.

Рівновага комунікативна — збереження учасниками спілкування ролей не нижче тих, що обумовлені їхніми соціальними ролями.

Рідна мова — первинна мова людини; з допомогою рідної мови людина входить у світ, прилучається до всесвітніх цінностей у їх національній своєрідності; як правило, мова своїх батьків.

Розмовно-побутовий стиль мови — стиль мовлення, який реалізується всіма мовцями переважно в побутовій сфері життя.

Розповідні речення — найпоширеніший, найбільш стилістично (функціонально) нейтральний, інтонаційний та комунікативний різновид речень; містять інформацію про який-небудь реальний або ірреальний факт.

Самопрезентація — специфічно мотивований і організований адресантом процес представлення інформації про себе у вербальній чи невербальній формах.

Сема (грец. sema — знак), або семема, — конкретне семантичне значення слова, морфеми; наприклад, семантика (лексичне значення) слова холостяк виявляється в таких семах: а) людина, б) чоловіча стать, в) дорослість, г) неодруженість.

Семантика (грец. semanticos — який має значення, означальний) — план змісту в мові; лексичне значення мовної одиниці (одиниць); розділ науки про мову, у якому вивчають лексичне значення мовних одиниць.

Середньонаддніпрянське наріччя (діалект) — у вузькому значенні — сукупність діалектизмів, які характерні для мовлення українців, котрі проживають у Центральній Україні і недосконало володіють українською літературною мовою; у широкому розумінні — усне мовлення українців, окрема й повноцінна комунікативна система, яка складається з літературних і широковживаних одиниць української мови та українських діалектизмів певної території України.

Синоніми (грец. synonymos — однойменний) — слова (зрідка спо­лучення слів), які тотожні (абсолютні синоніми) або ж близькі за своєю семантикою (відносні синоніми); відрізняються один від одного матеріально, тобто звуковим складом: лелека — бусол, любити — кохати, говорити — казати — мовити та ін.

Синтаксис (грец. syntaxis — побудова, поєднання, порядок) — розділ граматики, у якому вивчають граматичну (переважно синтаксичну) будову й функціонування речень і словосполучень, членів речення, способи поєднання слів у них, способи творення й умови вико­ристання комунікативних одиниць мови і мовлення.

Синтаксична конструкція — поєднання слів (словоформ), з яких утворюються речення, словосполучення, неоднослівні члени речення (також і однослівне речення — Світає; Осінь), бо одне-єдине слово вживається лише в певній формі.

Синтаксичні відношення — формальні відношення між окремими синтаксичними компонентами простого речення або ж предикативними частинами складного речення; у простому реченні виділяють предикативні відношення між підметом і присудком, атрибутивні, об'єктні, обставинні; у складному реченні — єднальні, протиставні, причинові, умовні, наслідкові та ін.

Синтаксична функція (лат. functio — виконання, здійснення) — роль, призначення кожної синтаксичної одиниці — речення, слова-речення, членів речення як засобів побудови зв'язного мовлення.

Синтаксичний зв'язок — зв'язок слів, членів речення і предикативних частин складних речень; виділяють підрядний (керування, узгодження, прилягання) і сурядний зв'язок.

Система мови — історично зумовлена розвитком мови закономірна єдність, поєднання всіх мовних одиниць: фонетична система мови, лексична і т. ін.; найменшою системою («системкою») мови є слово з двох фонем (на, але не ан); кожна мова становить систему.

Складні речення — речення, утворені з двох чи більше предикативних частин, які, маючи будову простих речень, поєднуються в одне смислове, інтонаційне та структурне ціле, становлять окрему комунікативну одиницю мови.

Складне слово — похідне слово, утворене способом основоскладання (життєпис) чи словоскладання (хата-читальня); поєднує не менше двох основ слова.

Складнопідрядні речення — різновид складних речень, які утворюються з двох чи більше предикативних частин (речень), котрі синтаксично нерівноправні, з'єднуються підрядними сполучниками або сполучними словами; одна частина складнопідрядних речень (підрядна) залежить від іншої (головної); складнопідрядні речення поділяються на такі основні різновиди: складнопідрядні речення з одним підрядним (означальним, з'ясувальним, обставинним, супровідним); складнопідрядні речення з кількома підрядними (за характером взаємодії підрядних речень з головним — з однорідними, неоднорідними, послідовними підрядними).

Складносурядні речення — складні речення, предикативні частини яких (сурядні речення) поєднуються за допомогою сурядних сполучників, тому сприймаються як синтаксично рівноправні, незалежні; за такими ознаками, як характер смислових відношень між сурядними реченнями в складносурядному та вживаних для їх вираження сполучників, складносурядні речення поділяються на: єднальні складносурядні речення (сполучники і (й), та (в значенні і), і... і, та...та, ні...ні, ані...ані: Заберіть у людини мову, і вона здичавіє (І. Цюпа); зіставні складносурядні речення — закриті двопредикативні складносурядні речення з частинами, які поєднані сполучником а: Твердий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги (М. Коцюбинський); протиставні складносурядні речення (сполучники а, але, та (в значенні але), зате (та зате), проте, однак (одначе)): Вмирає все, та не вмирає слово, народжене в крові (А. Малишко); градаційні складносурядні речення — конструкції закритої структури з парними сполучниками не тільки (не лише)...а (й), не тільки (не лише)...але (й); зміст другої предикативної частини сприймається як важливіший порівняно із змістом першої: Треба не тільки наполегливо працювати в молоді літа, але й на старості літ не можна поводитися по-споживацькому (3 газет).

Сленг (англ. slang — жаргон) — сукупність своєрідних жаргонізмів, розмовних, напівнормативних слін, якими позначається грубувато-фамільярне, а інколи — гумористичне ставлення до об'єкта мовлення: гуру (знаюча людина), башляти (платити гроші), кльово (добре).

Слова-паразити — функціонально зайні, небажані, значеннєво безплідні слова та сполучення слів, якими затемнюється смисловий сенс сказаного чи написаного: ну.., теє-то як його та ін.

Словник (лексикон) мовця активний — сукупність лексичних одиниць, котрі адресант вільно використовує в спонтанному мовленні.

Словник (лексикон) мовця пасивний — сукупність лексичних одиниць, зрозумілих носієві мови, але ним не вживаних у спонтанному мовленні.

Слово — найпоширеніша одиниця мови й мовлення з певним лексичним значенням (повнозначні слова) чи релятивним, відносним (службові слова), а також слова, які виражають волевиявлення людини, її почуття, які при цьому не називаються (вигуки); функціонально найважливішими є слова повнозначних частин мови.

Словосполучення — лексико-семантична і граматична цілісність щонайменше двох повнозначних слів, поєднаних підрядним (підрядні словосполучення) або сурядним (сурядні словосполучення) зв'язком.

Словотворення — утворення нових слів, як правило, із споріднених слів за існуючими в мові зразками, моделями; розділ мовознавства, в якому вивчають структурні типи слів, способи їх творення, словотвірні значення, котрі виникають у процесах словотворення.

Службові слова — неповнозначні слова (прийменники, сполучники, частки), які доповнюють, поєднують, уточнюють те, що в реченні, словосполученні виражається повнозначними словами.

Слухання — вид мовленнєвої діяльності, активний процес відбору звукових сигналів у комунікації. Включає аспекти: сприйняття слухом, уважність, розуміння і запам'ятовування.

Слухання емпатичне — вид слухання, коли адресат сприймає інформацію від адресанта з позицій позитивної налаштованості, з бажанням зрозуміти його внутрішній світ.

Слухання критичне — вид слухання, коли адресат сприймає почуту інформацію як тенденційну і однобічну або ставиться до адресанта заздалегідь упереджено.

Спілкування — сукупність зв'язків і взаємодій людей, суспільств, суб'єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності.

Спілкування міжособистісне — взаємодія між кількома людьми, яка здійснюється за допомогою засобів мовленнєвого і позамовленнєвого впливу, в результаті якої виникає психологічний контакт, зароджуються певні стосунки між учасниками спілкування.

Спілкування мовленнєве — процес встановлення і підтримки цілеспрямованого, прямого або опосередкованого контакту між людьми за допомогою мови.

Спілкування соціально орієнтоване — спілкування людей як представників певних груп (національних, вікових, професійних, статусних тощо); визначальним чинником у такому спілкуванні є рольова позиція.

Спілкування фатичне — мовленнєва взаємодія, скерована на те, щоб висловитись і зустріти розуміння; скерована на підтримку розмови, на сам комунікативний акт.

Спілкування формальне — спілкування незнайомих або недостатньо знайомих людей, зокрема, з особами, які зайняті виконанням службових обов'язків (з лікарем у поліклініці, адміністратором у готелі тощо).

Спільнота лінгвокультурна — єдність етносу, його мови і культури, яка виявляється у специфіці спілкування.

Сполучники — неповнозначні (службові) слова, якими поєднуються в одне семантико-синтаксичне ціле однорідні члени речення або предикативні (реченнєві) частини складного речення.

Спонукальні речення — найбільш функціонально виразні речен ня (порівняно з розповідними і питальними), якими виражають спону­кання (наказ, вимога, запрошення, заборона, застереження, умо вляння, благання тощо) когось до чогось.

Стереотипізація — це класифікація форм поведінки людини та інтерпретація їхніх причин через співвіднесення із зразками, що відповідають соціальним стереотипам.

Стереотип — це сформований за конкретних соціальних умов образ людини, яким користуються, мов штампом.

Стилетвірні ознаки стилю — особливі стильові ознаки (лексичні, фонетичні, граматичні тощо), з допомогою яких створюється мовна й мовленнєва своєрідність кожного окремого стилю мови, його очевид­на чи менш виразна індивідуальність.

Стилі (лат. stilus, букв. — паличка для письма) літературної мови — особливі лексичні, граматичні різновиди мови, кожен з яких становить відносно окрему її підсистему з усіма властивими їй мовними одиницями; різновиди стилів: розмовно-побутовий, офіційно-діловий, науковий, художній, публіцистичний, конфесійний, епістолярний.

Стилізація — засіб свідомого переймання й використання своєрідних мовних засобів, переважно лексичних і граматичних, які властиві певному стилю, жанрові мови.

Стилістема — стилістична, виражальна функція кожної окремої мовної одиниці — від фонеми і до тексту; за повнозначним словом, що не є терміном, закріпилась, усталилась у мові не одна, а дві чи кілька стилістем, стилістичних функцій.

Стилістика (лінгвостилістика) — розділ науки про мову; лінгві­стичне вчення про функціонування й використання літературної мови, всіх її одиниць.

Стиль спілкування — індивідуальна стабільна форма комунікативної поведінки людини, яка виявляється у будь-яких умовах спілкування: в ділових і особистісних стосунках, у способах прийняття і здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей, у методах вирішення міжособистісних та індивідуальних конфліктів тощо.

Судження — основна форма мислення; стверджує або заперечує наявність в особи, предмета якихось ознак; складається з суб'єкта судження (те, про кого, про що стверджується/заперечується) і предиката судження (те, що саме стверджується/заперечується, мовиться про суб'єкт судження): Українська пісня [суб'єкт] — це геніальна поетична біографія українського народу [предикат] (О. Довженко).

Суржик — різновид літературного мовлення, яке супроводжується спотвореними словами рідної або інших мов, найчастіше російської: бельйо, бумага, без надобностіта ін.

Суфікс (лат. suffixus — прикріплений) — значеннєва частина слова, яка стоїть після кореня, надає слову нового значення (ліс -> лісник) або нового відтінку в лексичному значенні (ліс -> лісок); фомотворчі суфікси: синій — синіший, небо — небеса, ім'я — імені, підписати — підписувати; словотвірні суфікси: студент — студентський, учитель — учителювати.

Сфера спілкування — взаємопов'язаний комплекс ситуацій і тем спілкування, видів мовленнєвої діяльності, обумовлений потребами комунікації; «зони» комунікації, які історично склалися і відрізняються мотивами, цілями, формами і засобами мовного коду. Прийнято виділяти такі сфери спілкування: професійно-виробничу, навчально-професійну, соціально-побутову, соціально-культурну, суспільно-політичну.

Табу (франц. tabou, від полінезійського tари — заборонений, свя­щенний) мовне — сукупність слів (словосполучень), використання яких забороняється чи обмежується певними позамовними чинника ми, причинами (моральними, релігійними, політичними та ін.) — марновірством, пересудами, забобонністю тощо або прагненням уникати в мовленні слів грубих, вульгарних, неетичних і т. ін.: дідько замість чорт; заснути на віки замість померти.

Табу контактне — заборона у певних культурах на будь-які форми міжособистісного спілкування.

Табу мовне — заборона в певній культурі вживання окремих слів, словосполучень, мовних виразів.

Табу тематичне — заборона в певній культурі розмов на конкретну тему.

Тавтологія (грец. tautologіа, від tаиtо — те саме і logos — слово, вчення) — мовленнєве явище, яке полягає в спеціальному чи непередбачуваному повторенні тих самих, спільнокореневих або близьких за значенням слів: раненько-раненько, великий-превеликий.

Такт (нім. Таkt, від лат. taktus — дотик) мовленнєвий — почуття міри, вміння висловлюватись коректно за найрізноманітніших комунікативних ситуацій.

Текст (лат. tехtит — сплетіння, побудова, зв'язок) — писемний чи усний мовленнєвий масив, найчастіше багатослівна семантична й граматична єдність, утворена одним чи кількома реченнями, що виражає завершену думку; поєднання слів «від крапки до крапки» або певний словесний відрізок мовлення, який графічно розчленований кількома чи багатьма крапками.

Тембр (грец. tembros, букв. — барабан) мовлення — індивідуальне інтонаційне забарвлення мовлення; яким усне мовлення однієї особи відрізняється від мовлення іншої.

Терміни (лат. terminus — межа) — слова та сполучення слів, які служать точним позначенням понять певної наукової галузі, мають найменш виявлену емоційність; визначальна ознака — однозначність, що спричинюється до використання в мовленні науковому; два різновиди термінів: загальнонаукові — використовуються в усіх галузях знань (аргумент, класифікація, синтез та ін.) і галузеві, або спеціальні, — філософські, математичні, лінгвістичні іт. ін.; сукупність термінів уможливлює існування наукового мислення, точне усвідомлення знань мовців.

Термінологія (лат. terminus і logos — слово, учення) — сукупність усіх термінів, використовуваних у мові; розділ лінгвістики, у якому вивчають терміни, їхню семантику, граматичні ознаки та інші особливості.

Тон (лат. tопиs — звук, від грец. tопos — напруження) — фізично-акустичний компонент, ознака окремого звука, звуків у слові, між словами; визначається висотою, частотою коливання напружених голосових зв'язок; один з елементів інтонації.

Тональність спілкування — усвідомлена (інтенціонально-вольова) або неусвідомлена (позаінтенціональна) емоційно-аксіологічна і змістовно-інформативна організація мовного матеріалу (у його динамічному вияві), за допомогою якої адресант формує повідомлення, мовленнєвий акт певної іллокуції, впливає на емоційно-психологічну сферу адресата, а іноді й на ситуацію спілкування.

Точність мовлення — когнітивно-риторичний аспект спілкування, одна з найважливіших складових тактики адресанта, пов'язана з добором і побудовою повідомлень у повній відповідності із стратегією комунікації.

Транскрипція (лат. transcriptio — переписування) — спосіб запису усного мовлення з метою найточнішого передавання мови; виділяють два типи транскрипції: фонемну — спеціальну систему писаних знаків, літер, кожна з яких позначає тільки одну фонему без властивих їй відтінків; фонетичну — систему літер, а також діакритичних знаків (знак наголосу, м'якості та ін.), якими позначають відтінки фонем: людина [л'удина], їжа [jі'жа].

Троп (грец. tropos — поворот, напрям, манера) — мовностилістичний засіб, який полягає у вживанні слів та їх сполучень у непрямому (переносному) значенні; різновиди троп: метафора, метонімія, синекдоха, епітет, гіпербола, літота (непростий замість складний), мейозиси (нічого, нічогенько, пристойно, гріх скаржитись замість добре) та ін.

Узагальнено-особові речення — різновид односкладних конструкцій, у яких дія (стан) сприймається узагальнено, як така, що за певних умов може стосуватись кожної особи; структуру узагальнено-особових речень мають афористичні вислови (прислів'я, приказки, загадки): Хліб-сіль їж, а правду ріж (Нар. творчість); різновид узагальнено-особових речень становлять речення з так званою частковою узагальненістю; ними виражається дія або стан самого мовця, його настрої, переживання: Тільки й зазнав того щастя, як був молодим хлопцем. Що було набігаєшся, нагуляєшся з хлопцями... (І. Нечуй-Левицький).

Українізація — розширення суспільних функцій української літературної мови, використання її громадянами України в державно-офіційному спілкуванні, в усіх сферах життя.

Українізми — слова, їхні граматичні та інші форми, які запозичені з української мови іншими мовами.

Ускладнені прості речення — двоскладні й односкладні речення з однорідними, відокремленими членами речення, звертаннями, вставними або вставленими елементами тощо.

Усне мовлення — мовлення, що втілене у звуках і сприймається на слух; первісна форма існування мови.

Фонема (грец. рhoпета — звук) — найменша мовна й мовленнєва одиниця, яка внутрішньо не членується на менші одиниці; семантично нульова, оскільки окремо, у слові чи реченні не має лексичного значення, а отже, самодостатньої номінативності та комунікативності; фонема матеріально реалізується в конкретному звукові: скільки звукових реалізацій кожної фонеми, стільки ж і окремих звуків, тобто конкретних способів вияву фонеми.

Фонетика (грец. рhoпеtісоs — звуковий, належний до звуків) — розділ мовознавства, у якому вивчають звуковий склад мови, умови і способи творення мовних звуків, їх фізичні й анатомо-фізіологічні властивості, зміни, чергування, зв'язок між собою, з іншими мовними одиницями тощо.

Фонетичні чергування звуків — зміни звуків, зумовлені дією фонетичних законів української мови, при яких функціональна єдність, тотожність фонеми й фонемний склад морфеми залишаються без змін: у словах жити — життя фонема /и/ реалізується як [и] або [и^е].

Формальна група — група, створена за чиїмось рішенням, у межах якої здійснюються ділові контакти, спрямовані на виконання групових завдань.

Форми мовного спілкування — типи інтеракції, виділені залежно від немовних складників комунікації: форми втілення засобів мовного коду, способу взаємодії між учасниками, специфіки каналів, функцій та змісту повідомлень, сфери спілкування та ін.

Функції спілкування — найважливіші способи використання міжособистісної інтеракції в суспільстві: контактна, інформативна, спонукальна, координативна, пізнавальна, емотивна, встановлення стосунків, впливова та деякі інші.

Фразеологізм (грец. phrasis — зворот, вислів і logos — слово, вчення) — семантично й граматично пов'язані сполучення слів, речення, які використовують в мові як усталені і такі, що здебільшого легко й образно сприймаються, мовні одиниці (ідіоми, фразеологічні одиниці, фразеологізовані сполучення слів); досить поширеним є виділення (за концепцією В. Виноградова) таких груп фразеологізмів, як фразеологічні зрощення (байдики бити), фразеологічні сполучення слів (поледіянь), фразеологічні єдності (ставати на дорозі) і фразеологічні сполучення (поле діяльності).

Фразеологія — розділ мовознавства, що вивчає фразеологічний склад мови, сталі звороти мовлення; сукупність фразеологізмів та фразеологічний склад мови.

Функції мови — сукупність функцій певної мови, з допомогою яких осягаються, забезпечуються знання окремої людини, народу, всього людства: комунікативна, номінативна, пізнавальна, емоційна, збережувальна. Найважливішою з-по між них є комунікативна, або спілку вальна, функція мови, яку доповнюють інші мовні функції.

Художній стиль мови і мовлення — функціональний різновид мови, який позначений винятково специфічними мовленнєвими особливостями; широке використання полісемії слів (метафори, метонімії, синекдохи, епітетів тощо), синонімів, антонімів і т. ін.; художнє мовлення найбільш типово виявляється в писемній формі — у романах, повістях, поезії, драматургії; мовлення зазвичай виразно емоційне.

Частини мови — лексико-граматичні класи слів, кожен з яких характеризується певною сукупністю спільних морфологічних, синтак­сичних категорій і лексико-семантичних особливостей.

Частки — службові (неповнозначні) слова, які надають повнозначним словам, сполученням слів, реченням певних додаткових смислових, модальних і емоційно-оцінних відтінків або використовуються для утворення форм слова (напр., форм умовного способу).

Числівники — повнозначні слова із значенням чітко визначеної кількості об'єктів дійсності (тих, які піддаються рахунку).

Число — граматична категорія, властива іменникам, прикметникам, дієсловам, займенникам; містить інформацію про кількість предметів, усього, що можна порахувати.

Чіткість мовлення — риторична характеристика манери вимови адресанта, підкреслення ним інтонаційними засобами змістовних аспектів спілкування.

Член речення — мінімальна синтаксична одиниця, якою виражають у реченні певне поняття, називають певну особу (особи), предмет, дію, стан людини, ознаку, ознаку ознаки, кількість.

Членування висловлювання актуальне — виділення у висловлюванні як одиниці модусу Мовлення теми (даного) і реми (нового; того, що стверджується про тему).

Чужа мова — введене до авторської мови чи тексту мовлення ін­шої особи; мова іншого народу (іноземна).

Чуття мови — здатність мовців глибоко розуміти та емоційно сприймати мовні одиниці в позаконтекстуальному вияві.

Штампи мовлення (нім. stampfe від італ. stатра — печатка, відбиток) — літературні слова, сполучення слів, які здебільшого вживаються традиційно, за усталеною мовленнєвою звичкою; це мовні моделі, звичні для мовлення в межах більшості жанрів публіцистичного стилю: зустрітися з метою обговорення цього питання (пор.: зустрітися, щоб обговорити...), а також образні, але занадто вживані сполучення слів: біле золото — бавовна, чорне золото — вугілля чи нафта.

Якість мовлення — загальне поняття риторики спілкування; комунікативно важлива складова змістовного і формального боків усного і писемного мовлення, яка включає правильність, точність, логічність, виразність, багатство, доречність та інші аспекти вживання засобів мовного коду.