Короткий словник лінгвістичних термінів

Абзац (нім. Absatz, букв. — перерва, відступ, пауза) — відступ управо в першому рядку тексту; пов’язаний змістом тексту від одного (першого) відступу до іншого (другого); складається, як правило, з кількох (рідше — з одного) речень; одиниця не синтаксична, а семантико-змістова.

Абревіатура (італ. abbreviatura, від лат. abbrevio — скорочую) — складноскорочене слово-іменник; виділяють три основні структурні типи абревіатур: ініціальні, які бувають літерними, буквеними (ООН, США) і звуковими, що утворюються з початкових звуків (вуз, рагз); складові, які утворюються з усічених основ {універмаг, місцевком, юннат); мішані, що творяться поєднанням усіченої основи слова з окремим словом (держадміністрація, міськрада) чи зі звуками (райво, завуч).

Абревіація (лат. abbreviatio — скорочення) — різновид морфологічного способу словотворення, який полягає у творенні абревіатур (див. Абревіатура).

Автокомунікація (грец. аиtos — сам і лат. соттипісаtіо — робити спільним) — внутрішній діалог людини з самим собою.

Автонім (грец. autos — сам onyma — ім'я) — справжнє ім'я автора.

Адресант (нім. adressant — відправник) (автор, мовець) — джерело повідомлення; у міжособистісному спілкуванні — особа, яка ініціює комунікацію, кодує своє повідомлення засобами мови і/або парамови і передає адресату (слухачеві, читачеві, аудиторії).

Адресантність (повідомлення, дискурсу, тексту) — репрезентація в процесі спілкування особистості адресанта (ідей, позиції, світогляду тощо).

Адресат {нім. adressat — отримувач) (отримувач, слухач, читач, інтерпретатор, аудиторія) — кінцевий споживач повідомлення; у міжособистісному спілкуванні — особа, яка сприймає повідомлення і у відповідності зі своїми когнітивними стратегіями і конкретними конситуативними умовами інтерпретує повідомлення адресанта.

Акт комунікативний — найзагальніше поняття комунікативної лінгвістики; інтеракція, процес, який відбувається в певному місці на пересіченні осей простору і часу між адресантом і адресатом, результатом котрого є дискурс (текст).

Акт мовленнєвий — складова повідомлення, цілеспрямована мовленнєва дія; одиниця нормативної соціомовної поведінки, яка розглядається в межах прагматичної ситуації. Основними рисами мовленнєвого актує інтенціональність, цілеспрямованість і конвенційність. Цілісність мовленнєвого акту створюють акт локуції (власне мовленнєве висловлювання), іллокуції (комунікативної мети) і перлокуції (скерованості на результативний вплив щодо адресата).

Акт мовленнєвий ініціативний — мовленнєвий акт, який відкриває собою діалогічне спілкування учасників комунікації.

Акт мовленнєвий непрямий — мовленнєвий акт, у якому іллокуція адресанта виражена не буквально засобами повідомлення, а повинна «вичитуватись» адресатом з опертям на імплікатури дискурсу.

Акт мовленнєвий прямий — мовленнєвий акт, у якому іллокуція адресанта виражена буквально засобами повідомлення.

Акт мовленнєвий реактивний — мовленнєвий акт учасника спілкування, який слідує за мовленнєвим актом мовця; відповідь адресата на ініціативний мовленнєвий акт адресанта.

Акт мовленнєвий фінальний — мовленнєвий акт учасника комунікації, яким завершується діалогічне (полілогічне) спілкування.

Актуальне членування речення — виділення двох частин речення: дане, наявне (тема) і нове (рема — те, що повідомляється про тему): Де ви тепер навчаєтеся? (тема; зміст запитання) — У Києві (рема; нове); пор.: Тепер я навчаюсь / у Києві.

Акустика (грец. akustikos — слуховий) звуків — розділ фізики; в лінгвістиці — вивчає матеріально-фізичну (хвильову) природу звуків, час і силу їхнього звучання тощо.

Акцент (лат. accentus — наголос) — інтонаційне виділення окре­мого складу в слові, всього слова у реченні; зумовлюється усталеною своєрідністю артикуляційної бази рідної мови; часто простежується у мовленні нерідною мовою.

Акцентологія (лат. accentus і loqos — слово, вчення) — галузь лінгвістики про норми і функціональну важливість усталеного в літературній мові наголошування слів (наголошування голосних у складі слів, логічне виділення слова в контексті, у реченні).

Алфавіт (від назви двох перших грецьких літер — alpha і betha), або азбука (від двох перших старослов'янських літер — азь і буки), або абетка (від українських а і бе), — сукупність усіх літер (букв), уживаних у писемній формі мови і розміщених у певному усталеному порядку.

Аналітизм (грец. analysis — роз'єднання, розклад, розчленування) — роздільне вираження основного (лексичного) і додаткового (словотвірного, морфологічного, синтаксичного) значень слова: буду читати (лексичне значення виражене інфінітивом, а граматичне (морфологічне) — допоміжним дієсловом буду); читав би (лексичне значення виражене дієсловом у формі минулого часу, а граматичне значення умовного способу — часткою би).

Антоніми (грец. anti — проти / опута — ім'я) — слова із протилежним значенням; виражають несумісні поняття, зміст яких заперечує один од ного; структурно поділяються на різнокореневі (гарячий — холодний, швидко — повільно, південь — північ, сумувати — радіти) іодноко реневі (зайти — вийти, наступ — відступ, молодий — немолодий).

Арготизми (франц. arqot — жаргон) — функціонально різнотипні ненормативні слова, сполучення слів у мовленні осіб, яких характери зує аморальна, навіть інколи злочинна поведінка: блатний, по блату, кімарити, шкет, шмон та ін.; певною сукупністю арготизмів утворюєть ся арго — один із різновидів соціальних діалектів.

Артикуляція (лат. articulatio — розчленування, від articulare — розчленовувати, чітко вимовляти) — робота мовних органів, спрямована на творення звуків; складається з трьох фаз: екскурсії (лат. excursio — вибігання вперед) — початкового руху органів мовлення, підготовки мовних органів до утворення звука; витримки — положення органів мовлення в момент артикуляції основної складової звука і рекурсії (лат. recursio — повертання назад) — повернений мовних органів в попереднє (вихідне) положення.

Архаїзми (грец. archaios — давній) — застарілі слова, сполучення слів, граматичні форми і звукове оформлення слів, які відображають минуле, вийшли з активного вжитку; найчастіше простежуються у художніх текстах: Удавайте пророків і йдіть — отверзайте уста (П. Тичина); архаїзми (власне архаїзми, історизми) — належать до пасивної лексики мови: брань (битва).

Атмосфера спілкування — лінгво-психо-соціо-когнітивні сто­сунки учасників комунікативного акту.

Аудиторія — збірна назва читачів, слухачів, глядачів, на яких розраховане конкретне повідомлення адресанта (див. Адресат).

Афіксація — творення нових слів додаванням до твірної основи словотвірних афіксів (префіксів, суфіксів, префіксів і суфіксів, постфіксів тощо); разом із безафіксним словотворенням, осново- і словоскладанням, абревіацією афіксація становить морфологічний спосіб словотворення.

Багатство мовлення — риторичний аспект комунікації, складова мовної компетенції адресанта, пов'язана з умінням застосовувати різноманітні засоби мовного коду, уникати повторення однотипних елементів, конструкцій, застосовувати синонімічні засоби тощо.

Безафіксний спосіб словотворення — різновид морфологічного творення слів шляхом усічення твірної основи афіксальних морфем: переказувати —> переказ, захистити —> захист, блакитний —> у блакить, невчений —> неук.

Безособові дієслова — означають дію (вечоріє) або стан (нудить усередині) людини, природи, які не залежать від її виконавця: Пече всередині та ін. предикативних частин речення.

Безособові речення — односкладні речення, головний член яких означає стихійну дію чи стан природи або таку дію чи стан особи, що відбуваються незалежно від її волі: Уже розвидняється; Не щастить мені.

Безсполучникові складні речення — складні речення, предикативні частини яких об'єднані в одне змістове й синтаксичне ціле не сполучниками чи сполучними словами, а з допомогою інших засобів зв'язку — інтонації, порядку розміщення предикативних частин речення, співвіднесеності форм дієслів-присудків. Виділяють речення з однотипними частинами (відношення між ними близькі до сурядних): Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою (Т. Шевченко) та різ нотипними частинами (відношення близькі до підрядних): Знаю: з попелу сходять квіти. Вірю: з каменю б'є джерело (А. Малишко), Умерла мова в устах народу — умер і народ (К. Ушинський).

Варваризми (грец. barbarismos, від barbaros — чужинець) — іншомовні слова, частково засвоєні літературною мовою; їх фонетичний склад суперечить лексичним і граматичним нормам літературної мови; власне української мовної заміни не мають: фрау, мадам, сябри.

Варіант, варіантні (лат. variants — змінний) мовні форми — фонетично, граматично й стилістично розрізнювані паралельні форми слів, словосполучень і речень: восьми і вісьмох, учневі і учню, безлад і беладдя, батьки турбуються — батьківська турбота.

Вербальні компоненти — засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення, речення (повідомлення) тексти, за допомогою яких передається інформація в комунікації.

Взаєморозуміння — механізм міжособистісної взаємодії, пов'язаний насамперед з когнітивними процесами, який забезпечує формування спільного смислового простору учасників спілкування.

Вигуки — слова, які служать для вираження емоцій, вольових спонукань; вигуками нікого і ніщо не називають, а тільки виражають.

Вид — граматична категорія дієслова, яка реалізується в граматичних значеннях доконаного — указує на обмеженість дії (написав)! недоконаного виду — необмеженість дії (писав).

Види мовлення — різні аспекти мовленнєвої діяльності. Виділяються в залежності від характеру мовлення (внутрішня і зовнішня), способу організації мовлення (усна і писемна), міри активності (продуктивна і рецептивна) та деякі інші.

Виразність (образність) мовлення — риторичний аспект комунікації, складова комунікативної компетенції адресанта, пов'язана з прагматичним впливом на адресата. Виявляється у доборі елементів мовного коду й умінні побудови повідомлень з найвищим перлокутивним ефектом.

Відмінок — граматична (власне морфологічна) категорія, властива словам іменних частин мови, з допомогою якої виражаються різні синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення між словами у словосполученні і реченні.

Відокремлені члени речення — другорядні члени речення, виділені засобами інтонації для посилення їхньої смислової ролі в реченні. Відокремленими бувають означення: Я єсть Людина, в боротьбі зміцніла...( М. Бажан); прикладки: А де ж твої думи, рожевії квіти, доглядані, смілі, викохані діти? (Т. Шевченко); додатки: Ви здійснюєте волю Батьківщини, все відкиньте, все забудьте, крім неї, крім обов'язку (0. Гончар); обставини: Хустину кинувши на плечі, надівши плаття весняне, берізка вибігла надвечір і жде чи вітру, чи мене (С. Будний).

Вокативні (лат. vocativus — звертання) речення — речення-звертання, якими нерозчленовано з погляду синтаксичного, нечленореченнєво виражають думку; характеризуються звертальною інтонацією, з їх допомогою виразно передають різноманітні почуття, волевиявлення людини: Дівчина кинулася до батька й припала до його грудей... Донечко! Марусько!.. (Б. Антоненко-Давидович).

Внутрішнє мовлення — мовлення-мислення кожної особи про себе та інших, звернене до себе.

Вставлені слова, сполучення слів, речення — граматично не пов'язані з реченням конструкції, які виражають додаткові повідомлення чи побічні зауваження, котрими поповнюється зміст висловлювання, вказується на такі деталі або факти, які не передбачалися у початковий момент формування думки: Як сонячно на світі треба жить, щоб честь (не просто право!) заслужить — цей хліб, що зріс на бойовищі, їсти (Н. Тихий); Сучасне життя — всі ми це відчуваємо — тримає людину в постійному нервовому напруженні (0. Гончар).

Вставні слова, сполучення слів, речення — граматично не пов'язані з реченням конструкції, які виражають ставлення мовця до висловлюваного, дають йому емоційну оцінку, вказують на джерело думки, порядок повідомлення тощо: 3 літами, що там не кажіть, стаєш куди мудрішим (О. Підсуха); Мабуть, передчуття розлуки властиве людині (І. Цюпа); Життя людське — це, власне, дороги й дороги (О. Гончар).

Вульгаризми (лат. vulqaris — простий, грубий) — непристойні, лайливі слова, які з моральних причин перебувають поза нормами літературної мови; вживають здебільшого в нелітературному розмовно-побутовому мовленні, в художніх творах для надання їм побутового колориту, слугують ознакою низького морального рівня персонажів, дійових осіб: Хулігани? Одержать по мордасах! (П. Загребельний).

Говоріння — вид мовленнєвої діяльності з використанням вокального каналу комунікації, який полягає у створенні повідомлень (мовленнєвих актів), скерованих адресатові.

Граматика (грец. grammatike, від gramma — буква, написання) — лінгвістична наука, що досліджує систему морфологічних категорій, значень і форм, синтаксичних конструкцій, способів словотвору; розділ мовознавства, у якому вивчають граматичну будову мови; складається з чотирьох розділів — морфеміки, словотвору, морфології, синтаксису.

Граматичні значення слів — узагальнені й абстрактні поняття, якими виражаються різні типи відношень між словами — носіями лексичного значення — за допомогою граматичної форми: боронили Вітчизну — у дієслові суфікс -л- і закінчення -и виражають граматичні значення дійсного способу, минулого часу, множини; в іменнику Вітчизну— закінчення -у вказує на знахідний відмінок однини жіночого роду.

Граматичні категорії слів — найбільш узагальнені поняття, якими об'єднуються однотипні граматичні значення, виражені різними мовними засобами. Наприклад, граматичні значення жіночого, чоловічого і середнього роду утворюють категорію роду; недоконаний і доконаний види — категорію виду; минулий, теперішній і майбутній час — категорію часу.

Граматична форма слова — засіб вираження граматичних категорій, граматичних значень: пиш-у — це форма 1-ої особи однини дієслова дійсного способу; з-робити — форма доконаного виду; проспіва-в — форма минулого часу, однини, чоловічого роду.

Графема (грец. graphe — запис, накреслення) — найменша одиниця писемної мови (письма), яка відповідає фонемі в усному мовленні.

Графіка (грец. graphike, від grapho — пишу) — сукупність усіх засобів певної писемності (графем), усіх неусномовних накреслень, якими живе мовлення передається на письмі (букви алфавіту, апостроф, знак наголосу, розділові знаки); система співвідношень між буквами, вживаними у мові, і звуками; розділ мовознавства, в якому вивчають графічну систему мови, звукове значення букв тощо.

Двоскладні речення — речення з двома головними членами речення — підметом і присудком.

Деривація(лат. derivatio — відведення) — творення похідних простих і складних слів за допомогою афіксів основоскладання (землетрус) чи словоскладання (механік-конструктор) (див. Словотворення).

Дикція (лат.dictio — вимовляння) — міра точності, розбірливості вимови фонем, морфем, слів, фраз, яка визначає розбірливість мовлення, а значить і його розуміння іншими людьми.

Дисиміляція (лат. dissimilis — несхожий) — вид комбінаторних змін звуків, який полягає в заміні одного з двох однакових щодо способу творення приголосних звуків іншим, відмінним за способом творення: кьто —> хто; плетти —> плести; ручник —> рушник.

Диференційні (лат. differentia — відмінність, різниця) ознаки фонем — артикуляційно-акустичні властивості, якими одна фонема відрізняється від іншої; для голосних фонем такими ознаками є ряд, під­несення, лабіалізація; для приголосних — місце і спосіб творення, участь голосу і шуму, твердість/м'якість; інші ознаки (наприклад, дов­гий — короткий звук) є супровідними, недиференційними.

Дифтонг (грец. di — подвійний і phthongos — голос, звук) — сполучення двох голосних звуків, котрі вимовляються як один склад: у слові дай сполучення ай [аi]; в українській мові найбільш яскраво дифтонги простежуються у північному діалекті: Ід'іед], [п'іеч], [куон'].

Діалект (грец. d ialektos — розмова, говір, наріччя) — різновид (форма) загальнонародної мови, наближений до літературної; певна сукупність діалектизмів, які простежуються в мовленні осіб певної території. В українській мові виділяють три основні діалекти — північний, південно-східний, південно-західний, які різняться певними фонетичними, граматичними і лексикологічними особливостями.

Діалектизми — нелітературні, ненормативні мовні одиниці; їх використання обмежується територією діалекту: бараболя (картопля), чара, або пательня (сковорідка), гуня (жіноча свитка), квасок (щавель), без (бузок), пантрувати (стежити); розрізняють діалектизми фоне нетичні: дифтонгічна вимова і [д'іед], [куін¹], твердий р [бу'ра] і ц [хло'пец] — у північному діалекті; сильне оглушення дзвінких приголосних [кни'шка], \д'іт], «укання» [тубі'] — у південно-західному; граматичні: - ть в інфінітивах — читать, сидіть, писать; закінчення орудного відмінка - ов, -ом — з тобов, головом; лексичні: вивірка —> білка, файний —> гарний, ногавиці —> штани тощо; діалектизми вводять у мову художньої літератури як засіб стилізації, створення місцевого колориту або ж для характеристики персонажів.

Діалог (грец. dialogos — бесіда, розмова) — форма усного й писемного мовлення; розмова між двома особами.

Діалогічність — комплекс комунікативно-прагматичних чинників, які виформовують специфіку діалогу: зв'язність реплік, їхню ситуативну залежність тощо.

Дієприкметник — недієвідмінювана і неособова дієслівна форма, яка позначає дію або стан як ознаку особи чи предмета, котра (ознака) сприймається в певному часі: працююча (людина), будована, збудована (хата); зів'яле (листя); дієприкметник поєднує в собі певні категорії дієслова (часу, виду, стану) і прикметника (роду, числа, відмінка).

Дієприкметниковий зворот — напівпредикативний зворот мови із синтаксичною функцією відокремленого означення; поєднання залежних слів із головним, вираженим дієприкметником: Вже були видні гори, вкриті лісом ( І.Нечуй-Левицький).

Дієприслівник — незмінна дієслівна форма, якою позначається дія або стан як ознака іншої дії чи стану; зберігає дієслівні категорії виду, часу: читаючи, читавш,, прочитавши.

Дієприслівниковий зворот — напівпредикативна одиниця мови із синтаксичною функцією відокремленої обставини; поєднання за­лежних слів із головним, вираженим дієприслівником: Гриць, тремтячи від холоду, горнувся до батька (Ю. Збанацький).

Дієслова — повнозначні дієвідмінювані слова, які виступають назвами дій або станів; носії динамічної ознаки, семантичні складові якої виявляються у граматичних категоріях, значеннях і формах виду, часу, способу, стану, особи, числа.

Ділове спілкування — це процес установлення та розвитку контактів між людьми, який зумовлений потребами спільної діяльності та включає сприйняття, пізнання й розуміння партнерів спілкування, обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії.

Додаток — другорядний член речення, що є синтаксичним вираженням об'єкта; з формально-граматичного погляду розрізняють додатки: прямі — виражені знахідним, рідше — родовим відмінком іменника чи іншого субстантивованого слова без прийменника: Важливе завдання школи — виховати людину допитливою, творчою, думаючою (В. Сухомлинський), Люди достойні квітів на морі і на землі (Є. Летюк); непрямі — виражені формами непрямих відмінків, крім знахідного без прийменника, найчастіше залежать від неперехідних дієслів: Не втекти від весни, від кохання (Р.Братунь); інфінітивні — виражаються об'єктним інфінітивом: Любить людей мене навчила мати і рідну землю, що б там не було (В. Симоненко); приіменні — додатки, найчастіше у формі родового відмінка, які стоять не біля дієслова, а біля іншого іменника: Книга — то джерело знань (І. Цюпа).

Доречність мовлення — риторична складова спілкування, пов'язана з регістровими аспектами дискурсу і орієнтацією на особу адресата.

Евфемізми (грец. euphemismos від еи — гарно, рhеті — говорю, пажу) — слова або сполучення слів, вислови, які вживають замість заборонених слів; милозвучні мовні одиниці; ними замінюють синонімічні лексеми з негативним смисловим забарвленням: говорите неправду замість брешете.

Екзотизм (грец. exotikos — чужий, іноземний) — обмежено використовувані іншомовні слова, які створюють особливий мислено-мовленнєвий колорит: аул, бай, фазенда.

Експресивні (лат. expressus — виразний) різновиди мовлення — своєрідний вияв мовлення в усіх стилях і жанрах мови; звичне (звичайне), урочисте, офіційне, фамільярне, інтимно-ласкаве, гумористичне, сатиричне, саркастичне мовлення.

Експресія (лат.expressio — вираження, від ехргіто — чітко вимовляю, зображую) — інтенсивна виразність, емоційність мовлення, яка створюється певними фонетичними, лексичними, граматичними засобами мови, котрі є функціонально нейтральними.

Елліпс, еліпсис, еліптичні (грец.elleipsis — нестача) речення — семантична й синтаксична відсутність (але не випущення, не пропуск) у реченні повного його члена, який зрозумілий із змісту й структури самого речення; без позареченнєвого контексту сприймається синонімічно; один із засобів мовленнєвої економії, стислості: На голові — хустиночка. На руках дитина (Т. Шевченко); А ну, за нами! — крикнув Олексій (І. Франко).

Емпатія (грец. етраthіа — співчуття) комунікативна — комплексне поняття, пов'язане зі співпереживанням, вчуванням учасників комунікації в почуття, емоції, свідомість тощо один одного, що сприяє успішності комунікації, виформуванню сприятливої атмосфери спілкування.

Епістолярний (грец. epistola — лист, послання) стиль мови і мовлення — стиль, що виявляється у писемній формі, приватних листах, найвиразніше в тих, які мають художньо-пізнавальну цінність; сукупність своєрідних мовних особливостей переважно приватного листування.

Епітет (грец. epitheton — означення) — різновид тропу, метафори, образне, здебільшого прикметникове означення: чорні дні, веселі роки, заплакане віконце.

Етика — наука про мораль, її розвиток, принципи, норми й роль у суспільстві, іншими словами про правильне (і неправильне) у поведінці.

Етика ділового спілкування – сукупність етичних норм, правил та уявлень, які регулюють поведінку й взаємини людей у процесі їхньої виробничої діяльності.

Етикет (франц. etiquette — установлений порядок поведінки) комунікативний — куртуазний аспект спілкування; дотримання принципу етикетності комунікації.

Етикет мовленнєвий — система стандартних, стереотипових словесних формул, уживаних у ситуаціях, що повторюються повсякденно: вітання, вибачення, запрошення, прощання тощо.

Етимологія (грец. etymologia, від etymon — істина і logos — слово, вчення) — розділ мовознавства; вивчає походження та історичні етапи розвитку фонем, морфем, слів.

Жанр мовленнєвий — прийняті в конкретних ситуаціях і призначені для передавання певного змісту типові способи побудови мовлення; розгорнута мовленнєва побудова, яка складається з кількох (іноді значної кількості) мовленнєвих актів, іллокутивна сила котрих підпорядкована певній стратегії й тактиці адресанта.

Жаргон (франц. jargon — базікання) — різновид мовлення зі словами чи сполученнями слів, які характерні для мовлення певної соціальної, професійної групи людей; розрізняють студентський, дитячий, жаргон певної групи службовців тощо: дати їм в карк — у значенні вдарите шию, закобзати їх попід щеблі — стусонути попід ребра (3 тв. І. Франка).

Жест — складова паралінгвістичних засобів спілкування, зокрема кінесики; виразний рух пальців, рук у комунікації. У випадках усвідомленого вживання служить для передавання інформації, емоцій, психічних станів, бажань тощо; у випадках неусвідомлюва-ного вживання несе інформацію про психічні стани мовця. Жести мають соціальні й національно-культурні особливості.

Займенники — повнозначні слова, які вказують на предмети, оз­наки, кількості, але не називають їх: він зрозумів, їхня промова, декілька речей.

Закони спілкування (комунікативні закони) — найзагальніші поняття, у яких знаходять своє відображення імпліцитні основи комунікації, тобто те, що відбувається між учасниками спілкування; вони незалежні від конкретних умов і комунікативної ситуації, тобто реалізуються незалежно від того, хто спілкується, з якою метою, у якій ситуації тощо.

Заперечні слова — слова, що виражають логічне значення категорії заперечення; частки — не, ні, ані; займенники — ніхто, ніщо, ніякий тощо; прислівники — ніде, ніколи, нікуди, аніскільки, анітрохи та ін.; сполучники — НІ...НІ, ані...ані; заперечний предикатив немає і под..

Запозичені слова, морфеми — слова, що увійшли до української мови з інших мов; засвоєні мовою у певній видозміненій формі.

Збірні іменники — іменники, які означають нерозчленовану сукупність однакових чи подібних предметів, що сприймається як одне ціле: студентство, комашня, кіннота, верб'я, мишва, сосняк, адміністрація, адвокатура, юнь, малеча і т. ін.; не мають форми граматичної множини і не поєднуються з кількісними числівниками.

Збірні числівники — числівники, що виражають кількість предметів як сукупність, одне ціле: двоє, троє, четверо і т. ін.

Звертання — по-особливому інтонаційно виділене в реченні сло­во або сполучення слів (не член речення), яким називається істота (або персоніфікований предмет), котрій адресується мовлення в його усній і писемній формах; типове морфологічне вираження звертання — називний і кличний відмінки іменника.

Зв'язок зворотний безоцінний — тип зворотного зв'язку, у котрому не відображено ставлення адресата до змісту комунікації. Використовується у випадках, коли потрібно більше дізнатися про почуття людини або допомогти співбесіднику сформулювати думку щодо обговорюваного, прямо не втручаючись у його дії.

Зв'язок зворотний оцінний — повідомлення своєї думки, свого ставлення до того, про що йдеться у спілкуванні.

Зв'язок зворотний у спілкуванні (зворотна інформація) — реакція на повідомлення з боку адресата (словесна, паралінгвальна), яка допомагає адресантові орієнтуватись в особі першого, визначати міру дієвості своїх аргументів, переконуватись у досягненні чи недосягненні комунікативної мети (перлокутивного ефекту) тощо.

Здатність мовна — багаторівнева система неусвідомлюваних правил мовленнєвої діяльності, яка формується у свідомості людини. Це система компонентів, які служать узагальненим відображенням системи мови. Реалізується за особливими правилами у відповідності з комунікативним завданням, ситуацією спілкування і комунікативними здатностями учасників спілкування.

Змістовність мовлення — когнітивно-риторичний аспект спілкування, пов'язаний з максимами кількості та якості інформації, продумуванням адресантом найважливіших положень, які розвиватимуться в дискурсі, а також його складових — мовленнєвих жанрах та повідомленнях.

Ідіоми (грец. idioma— своєрідний вираз) — стійкі, специфічні сполучення слів, які виражають поняття, котрі не пов'язані з прямим лексичним значенням тих слів, з яких утворилась ідіома; здебільшого їх не перекладають дослівно: море по коліна, на вербі груші, замилювати очі, хоч в око стріль, з доброго дива, хоч гопки скачи.

Іменники — повнозначні, переважно змінювані слова із значенням предметності; іменникам властиві граматичні категорії роду, числа, відмінка; бувають загальними і власними; збірними і конкретними; абстрактними і матеріально-речовинними реаліями тощо; іменники — найчисленніша група слів у мові.

Іменники спільного роду — іменники, у яких рід (чоловічий або жіночий) визначається контекстом; іменники із закінченням -а: сирота, ябеда, нікчема; із закінченням -о: зазнайко, запитайко; скорочено-пестливі імена: Саша, Валя, Женя; прізвища на приголосний і на -о: Кушнір Петро і Марія, Коваленко Сергій і Лариса.

Імператив (лат. imperativus — владний) — дієслівна способова форма, якою виражають розумово-мовленнєву беззастережність, категоричну вимогу, веління, наказ, прохання, побажання: сядь, сядьмо, сядьте; Зауваження рецензента аж ніяк не можуть бути імперативом для автора (Ю. Смолич).

Інверсія (лат. inversio — перестановка) — мовленнєвий засіб, який полягає у зміні усталеного порядку слів у реченні; певний член речення (інверсований, протиставлений) інтонаційно виділяється і сприймається як особливо важливий, до нього звернена увага мовців: і золотої й дорогої Мені, щоб знали ви, не жаль Моєї долі молодої (Т. Шевченко).

Інтеракція міжкультурна — взаємодія носіїв різних культур і, як правило, мов у процесах міжкультурної комунікації з використанням вербальних та невербальних засобів мовного коду.

Інтеракція мовленнєва — взаємодія комунікантів у процесах спілкування з використанням засобів мовного коду.

Інтернаціоналізми (лат. inter — префікс, що має значення «між» і natio — народ) — слова, які вживаються в багатьох мовах, зберігаючи подібність звучання й тотожність значення: форум, демократія, атом, автомобіль, аналіз, телефон, армія, арія, клас та ін.; слова на позначення суспільних, наукових, політичних, мистецьких понять.

Інтерфікси (лат.interfixum— прикріплений між) — сполучні морфеми, які служать для зв'язку основ простих слів у складних словах: краєзнавство, словотворення, землероб.

Інтонація (лат. intonare — голосно вимовляти) мовлення — сукуп­ність усно-мовленнєвих ознак, яка формується такими засобами, складовими мовлення: мелодика, інтенсивність, тривалість звучання, наголошене виділення певного складу в слові, логічний наголос, ритм, тембр, темп, пауза; постійний засіб вираження не тільки певного змісту, але й експресивно-емоційних відтінків сказаного окремою особою, проспіваного нею; важливий засіб мовленнєвої образності, її індивідуальності.

Інфінітив (пізньолат.infinitivus— неозначений), або неозначена форма дієслова, — вихідна, початкова форма дієслівної парадигми, що називає дію або процесуальний стан без вказівки на спосіб дії, час, особу, число, рід {читати, мовчати); формальним показником інфінітива є суфікс -ти (-ть): учителювати і учителювать.

Інфінітивні речення — односкладні речення, головним членом якого є синтаксично незалежний інфінітив: Кинути таку хорошу дівчину! Поміняти зозулю на яструба! (О. Гончар).

Історизми — різновид архаїзмів, застарілих чи призабутих сліп; кожен історизм представлений тільки однією лексемою (на відміну від власне архаїзмів); найменування предметів, понять минулого; пасивні і спеціально вживані лексеми; використовують переважно в художніх текстах, у яких відтворюють минувшину: князь, сотник, гвнеральний писар, булава, макітра.

Калька (франц. calque — копія) — слова (сполучення слів), які утворюються поморфемним перекладом частин слова іншої мови: життєпис — з грецької біографія (bios — життя / grapho — пишу),недолік — з російської недочет.

Категорія виду — граматична категорія дієслова; семантичною ознакою виду слугує обмеженість у триванні дії (написав — доконаний вид) або необмеженість {пишу, писав — недоконаний вид).

Категорія особи — граматична дієслівна категорія, якою виражається відношення дії до дійової особи (виконавця) з погляду мовця; має шість граматичних значень — І, II, ІІІ-ої особи однини і множини: пиш-у, пиш-еш, пиш-е, пиш-емо, пиш-ете, пиш-уть.

Категорія перехідності/неперехідності — лексико-граматична категорія дієслова, якою виражається відношення дії до об'єкта; розрізняють два типи таких відношень: спрямована безпосередньо на об'єкт — перехідні дієслова (прочитати казку, висловити думку, відвідати друга, навести приклад) і дія (чи стан), яка не спрямована на об'єкт — неперехідні дієслова (зітхати, спати, стояти, біліти, йти, лікуватися).

Категорія способу — дієслівна граматична категорія, якою виражається відношення дії до дійсності, її визначає мовець; має форми дійсного способу — реальні дії, що відбувалися, відбуваються чи відбуватимуться: Сонечко блищить і горить, гаї розвиваються; сади зацвітають; увечері десь тьохнув соловейко на листяному клені; кує зозуля на високій березі; гуде бджола... (Марко Вовчок); умов­ного способу — ірреальна дія, можлива за певних умов, або дія бажана: Я жив би двічі і помер би двічі, якби було нам два життя дано (М.Бажан), Хотіла б я піснею стати (Леся Українка); наказового способу — спонукання до дії, як-от: наказ, прохання, порада, заклик тощо: Не додавай знесиленим журби, не добивай зневір'ям підупалих, а розбуди на діло боротьби, знайди розвагу в світлих ідеалах (П. Грабовський).

Категорія стану — дієслівна граматична категорія, якою виражається відношення дії до суб'єкта й об'єкта одночасно; пов'язана з категорією перехідності/неперехідності, бо властива не всім дієсловам, а тільки перехідним і тим неперехідним, які утворені від перехідних за допомогою постфікса -ся; розрізняють активний стан дієслів — дія активного суб'єкта (виконавця) спрямована на прямий об'єкт (до­даток): Збирають світлі, золоті меди веселокрилі та прозорі бджоли (М. Рильський); пасивний стан — дія спрямована на об'єкт, який виступає у реченні у функції підмета, суб'єкт дії має форму орудного відмінка: Кожен новий гол радісно зустрічався вболівальниками (З газети).

Категорія часу — граматична дієслівна категорія, якою виражається відношення дії до моменту мовлення; має значення теперішнього актуального часу — дія відбувається в момент мовлення про неї: Двори стоять у хуртовині айстр (Л. Костенко); теперішнього неактуального часу — дія відбувається постійно або регулярно повторюється: Як робимо, так ходимо, як дбаємо, так маємо (Нар.творчість); майбутнього часу — дія відбудеться (доконаний вид) або буде здійснена (недоконаний вид) після моменту мовлення: Правдиве слово існуватиме вічно (Заповіт Божий); минулого часу — дія, що відбувалася або відбулася до моменту мовлення: Сиділи ми в садку, там саме зацвітало і сипався з каштанів білий цвіт (Леся Українка); давноминулого часу — передминула дія, тобто минула дія, яка відбувалася перед іншою минулою дією: Коли його висока постать появлялася було у дверях, Марія здригалась (М. Коцюбинський).

Кліше (франц.cliche, букв. — відбиток) — часто вживане, стереотипне сполучення слів, яке використовується у певних мовленнєвих ситуаціях, функціонально активне (особливо в публіцистичному мовленні): високі договірні сторони, з метою підвищення якості продукції.

Койне (грец. коіпе — спільне наріччя) — варіант певної мови, який сформувався на основі кількох наріч; засіб спілкування різномовних груп населення; у Давній Греції — загальнонародна грецька мова.

Компетенція культурна (у комунікації) — розуміння і орієнтація адресанта в базових елементах культури, крізь які усвідомлюється предметний (феноменальний) світ носіями певної ідіоетнічної мови.

Компетенція мовна — знання учасниками комунікації мови (мовного коду), передусім правил, за якими породжуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація.

Компоненти комунікації — найважливіші складові комунікативного акту, які включають адресанта, адресата, канал комунікації, код, контакт, зворотний зв'язок, комунікативний шум, контекст і ситуацію спілкування.

Комунікабельність — володіння соціальним аспектом мовленнєвого контакту (дотримання у спілкуванні соціальних норм, володіння комунікативною компетенцією тощо); використання цих знань і умінь з бажанням досягти запланованого перлокутивного ефекту.

Комуніканти — особи, які беруть участь у спілкуванні: у діалозі — адресант (мовець) і адресат (слухач); у полілозі — адресант, адресати, учасники.

Комунікативна грамотність — сукупність комунікативних знань, умінь і навичок людини, які дають змогу їй ефективно спілкуватися в усній і писемній формах; знання законів, правил і засобів ефективної усної та писемної комунікації.

Комунікативна лінгвістика — розділ і водночас новий напрям сучасної динамічно і антропоцентрично зорієнтованої науки про мову, предметом якого є процеси спілкування людей з використанням «живої» природної мови, а також з урахуванням усіх наявних складових комунікації (фізичних, фізіологічних, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.).

Комунікативна поведінка — поведінка індивіда в процесах спілкування, яка регулюється комунікативними нормами і традиціями, яких він як учасник спілкування дотримується.

Комунікативний кодекс — система принципів, правил і конвенцій спілкування, які регулюють мовленнєву поведінку учасників комунікації і ґрунтуються на певних категоріях і критеріях.

Комунікативні якості мовлення — сукупність якостей, до яких відносять: нормативність; нормативну варіантність; правильність; точність; логічність; чистоту; образність; простоту, стислість, виразність, чіткість і яскравість; доречність; етичність і естетичність; багатство; риторичність мовлення; евфонію (милозвучність) мовлення; мистецтво мовлення; міміко-жестикуляційні засоби мовлення; ментальність мовлення.

Комунікація (лат. communicatio, від соттипісо — роблю спільним, зв'язую, спілкуюся) — спілкування, обмін думками, інформацією, ідеями, передбаченнями тощо в процесі пізнавально-трудової діяльності людей; засоби комунікації бувають власне мовними (словесними), зоровими, оптичними (жести, міміка, пантоміма, «мова прапорців», різноманітні дорожні знаки, вивіски і т. ін.) і слуховими, або акустичними (свист, зітхання, музичні твори тощо). Найважливішим засобом комунікації є мова.

Контекст (лат. contextus — тісний зв'язок, з'єднання) — частина тексту, в якому реалізується будь-яке слово, речення, виявляючи свій спілкувальний потенціал, конкретизується, індивідуалізується семантично й стилістично.

Конфесійний (лат. confessionalis — віросповідний) стиль мови — літературне мовлення, яке обслуговує сферу культурно-професійних стосунків священнослужителів (дияконів, священиків, єпископів, ін­ших духовних осіб), а також парафіян, віруючих у Бога.

Крилаті слова — стійкі образні вислови, які увійшли у мову з певного фольклорного, літературного, публіцистичного чи наукового джерела; вислови видатних історичних діячів, які набули поширення: Буря в склянці води (Ш.-Л. Монтеск'є); Бути чи не бути (В. Шекспір); Вогонь в одежі слова (І. Франко); Наша дума, наша пісня не вмре, не загине (Т. Шевченко).

Культура мови — високий рівень розвитку мови, який полягає у вираженні її нормативності, стильової і жанрової розгалуженості, усталеності всіх мовних одиниць — фонетико-орфоепічних, лексичних, фразеологічних, граматичних, стилістичних.

Культура мовлення — володіння адресантом нормами усного і писемного літературного мовлення, уміння використовувати зображальні засоби мовного коду в різних умовах, сферах, регістрах спілкування у відповідності з метою і змістом комунікації.

Лексика (грец. lexicos — словесний) мови — сукупність усіх слів мови (повнозначних, службових і вигуків).

Лексема — повнозначне слово і лексичне сполучення слів (Чорне море і т. ін.).

Лексика української мови — уся сукупність слів, які наявні в укра­їнській мові: літературні, нормативні і діалектні (діалектизми), просторіч­ні слова, жаргонізми, сленгізми, арготизми тощо.

Лексика української літературної мови — сукупність нормативних слів у українській мові.

Лексика абстрактна (лат. abstractio — відвернення) — слова, якими позначають узагальнені назви понять, котрі не співвідносні з конкретними предметами, ознаками, діями.

Лексика активна (лат. activus — діяльний) — слова (повнозначні, службові й вигуки), які часто використовуються всіма носіями мови (загальновживана лексика).

Лексика архаїчна (грец. archaikos — старий, первісний) — сукуп­ність застарілих слів (власне архаїзмів та історизмів), які функціонують у сучасній мові пасивно, тільки з певною зображувально-стилістичною метою_; здебільшого в наукових працях з історії і в художніх текстах.

Лексика емоційна — функціонально найбільш забарвлена лексика, стосується почуттєвої сфери людини.

Лексика загальновживана — слова і лексичні сполучення слів, якими користується кожен, хто володіє певною мовою.

Лексика іншомовна — лексика, засвоєна з інших мов, здебільшого терміни, тобто однозначні слова, які позбавлені виразної емоційності.

Лексика книжна — сукупність слів, які характерні переважно для офіційно-ділового і більшості жанрів наукового стилю мови; лексика своєрідної й виразної комунікативної спрямованості; позбавлена розмовно-побутової і художньої зорієнтованості.

Лексика нова,або неологізми (грец. пеоs — новий і logos — сло­во, вчення), — слова, сполучення слів, а також їх окреме значення, яке тільки що або ж нещодавно з'явилось у мові і новизна якого усвідомлюється мовцями (див. Оказіоналізми).

Лексика офіційно-ділова — лексика офіційно-ділових документів; найменш стилістично забарвлені лексеми.

Лексика пасивна — сукупність рідковживаних слів і сполучень слів-термінів, професіоналізмів тощо, застарілих слів (архаїзмів) та інших шарів лексики.

Лексика професійно-виробнича — слова-назви виробничих процесів, матеріалів, знарядь праці та ін.

Лексика розмовна — лексика щоденного використання, характерна для розмовно-побутового стилю мови і мовлення.

Лексика термінологічна— сукупність наукових, науково-техніч­них тощо термінів, які стилістично нейтральні і використовуються здебільшого представниками різних наук, професій (див. Терміни).

Лексика фамільярна — слова, якими послуговуються в мовленні без дотримання етичних норм, усталених позитивних якостей мислення, свідомості.

Лексикографія (грец. lexicos і grapho — пишу) — розділ мовознавства, теорія і практика укладання словників; вивчає основні типи словників: енциклопедичні, орфографічні, етимологічні, історичні та ін.

Лексикологія (грец. lexicos і logos — слово, вчення) — розділ мовознавства, у якому вивчають словниковий склад мови: сучасний та минулий стан, своєрідність уживання лексики в сучасній мові.

Лексико-семантичний спосіб словотворення — спосіб творення нових слів унаслідок переосмислення або розщеплення їх значень на дві самостійні частини, лексеми; процес утворення омонімів від багатозначного слова: заєць (тварина) — Заєць (прізвище), супутник (подорожній) — супутник (космічний об'єкт), корінь (дерева) — корінь (слова).

Лексичне значення, або семантика слова, — реальний зміст лексеми, співвіднесеність слова як звукового комплексу з певними явищами дійсності.

Літературна мова — основна, наддіалектна форма існування мови, яка характеризується поліфункціональністю, стилістичною диференціацією, нормативністю (регламентованістю); вища форма існування мови; створюється, як правило, на основі одного з діалектів; в основу української літературної мови лягли середньонаддніпрянські говори.

Літота (грец. litotes — простота) — різновид тропа, метонімії; при­меншення величини, сили, значення певного предмета; протилежна за значенням гіперболі: Поїхали у Сквиру, на гриби (М. Вінграновський).

Лексико-синтаксичний спосіб словотворення — спосіб творення слів, за якого нові слова виникають унаслідок стягнення (зрощення) в одно двох чи більше слів, які вживалися на означення одного поняття: вищезгаданий (вище згаданий), дотла (до тла), п'ятсот (п'ять сьть), спасибі (спаси Богь) та ін.

Марковані (грец. margues — відмічати) слова — слова, які вживаються в одному — двох стилях мови, тобто функціонально обмежені: множення, косинус — у науково-математичному мовленні; річечка, річенька (значення зменшеності, голубливості), річище (значення згрубілості, зневажливості) — переважно в художньому й розмовно-побутовому стилях мовлення.

Мелодика (грец. melodikos — співучий) мовлення — інтонаційне оформлення мовленого, яке полягає у зміні висоти голосу усного мовлення, у наданні йому певного інтонаційного забарвлення, тональності, що впливає на сприймання виголошуваного.

Метод (грец. methodos— спосіб) — спосіб, прийом вивчення мови, її одиниць; у лінгвістиці застосовують: загальнофілософський метод, загальнонаукові (індукція і дедукція, аналіз і синтез, метод спостереження, експериментальний, статистичний) і власне лінгвістичні методи (порівняльний, порівняльно-історичний, структуральний стилістичний та ін.).

Милозвучність мовлення — звукова організація мовлення, гармонійне звучання певних мовних елементів, що сприяє ефективнішому іллокутивному впливу. Засоби милозвучності: рима, анафора, епіфора, звукові повтори та ін.

Мова — усталена система знаків (фонем, слів, речень), з допомогою яких людина спілкується, обмінюється своїми думками, почуттями з іншими.

Мовлення — 1. Один із модусів існування людської мови (поряд з Мовою і Комунікацією). 2. Індивідуальний акт говоріння або письма, який має усну, писемну або друковану форму вияву. 3. Постійно повторюваний процес спілкування однією мовою.

Мовлення внутрішнє — особливий тип неоформленої в звуках, паралінгвістичних засобах або графічних знаках мовленнєвої діяльності, для якої характерна значна згорнутість граматичної структури і змісту; це мовлення для себе, засіб автокомунікації.

Мовлення діалогічне — форма мовлення, у випадку вживання котрої відбувається безпосередній обмін повідомленнями між двома (максимально — трьома, чотирма) учасниками спілкування. Цьому типу мовлення притаманний ряд особливостей, передусім лаконічність, використання паралінгвістичних засобів (жести, міміка тощо), інтонації, еліптичних речень тощо.

Мовлення монологічне — форма мовлення, пов'язана з комунікативною ініціативою одного з учасників спілкування. Цей тип мовлення характеризується повнотою викладу, можливістю широкого розгортання думки, використання аргументів та іншим. Може здійснюватись як в усній, так і в писемній формах з притаманними їм комунікативними особливостями.

Мовлення фатичне (поведінка мовленнєва фатична) — мовленнєва поведінка адресанта, скерована на те, щоб висловитися і зустріти розуміння, тобто на підтримку мовленнєвого контакту як такого.

Модальність (лат. modus — міра, спосіб) — напівсемантична категорія, якою виражається відношення змісту висловлюваного в реченні до дійсності або суб'єктивну оцінку висловлюваного; централь­ним для категорії модальності є значення реальності/нереальності, значення комунікативної спрямованості висловлюваного (повідо­млення, питання, спонукання), його стверджуваність і заперечуваність, імовірність/неімовірність; виражається інтонацією, модальними сло­вами, частками, формами способів дієслова тощо.

Монолог (грец. топоs — один і logos — слово, вчення) — мовлення окремої особи, мовлення із самим собою; розгорнуте мовлення в драматичному творі, адресоване глядачам.

Моральні норми та принципи культури спілкування – це певні вимоги та заборони, що регулюють діяльність, поведінку людей, їхню взаємодію та спілкування.

Морфема — найменша значеннєва частина вскладі слова, яка не розкладається на одиниці такого ж порядку, напр.: морфему -пис- зі значенням дії виділяють у словах писати, написати; пере- в значенні знову — переробити, перешити; -ува- зі значенням недоконаного виду — перечитували, перепитували; -л- зі значенням минулого часу — ходили, писали; - и - зі значенням множини — шили, писали.

Морфеміка — розділ мовознавства, в якому вивчають структуру морфем, їхнє відношення один до одного і до слова загалом; морфемна будова мови — це сукупність вичленовуваних у словах морфем, їхня характеристика.

Морфологія (грец. тоrphe і logos — слово, вчення) — розділ граматики, в якому вивчають закономірності функціонування і розвитку парадигматичної системи, складу мови; об'єктом морфології є лексеми (слова) в усіх властивих їм словоформах; учення про властиві словам граматичні категорії, значення, їхню морфемну будову.

Мотив спілкування — індивідуальна потреба у конкретному типі спілкування

Наголос — елемент усного мовлення, інтонаційне виділення най­більш звучної частини слова; в багатьох випадках наголос використовують для розрізнення семантики слів, що складаються із тих самих фонем, слів {при'клад — прикла'д).

Наголос емфатичний (грец. emphatikos — виразний) — наголос, яким виділяється в реченні слово, що є найбільш важливим з погляду вираження певних почуттів; найчастіше це відбувається внаслідок по­довження звуків: У-р-р-а-а!!! Ма-а-а-тінко ж моя! тощо.

Наголос логічний — наголос, яким у реченні виділяється важливе зі смислового погляду слово; досягається сповільненням темпу мовлення, посиленням голосу, зміною висоти голосу (тону), паузою перед і після слова: Мова — це найясніший вираз нашої психіки (І. Огієнко); Сонце ходить до нас не в гості — сонце з нами живе! (В. Симоненко); Я бачив дивний сон (І.Франко).

Наголос словесний — виділення в слові одного із складів посиленням голосу, а також збільшенням тривалості й зміною тону звучання; в українській мові наголос вільний — може наголошуватися будь-який склад у слові: учень (наголос на початковому складі), студе'нт (на останньому складі), учи'тель (на передостанньому складі) тощо; наголос буває рухомим — переходить на інші склади у різних формах того самого слова: сестра' — се'стри (Н. в. одн. і множ.), були' — бу'дуть (мин. і майб. час) і сталим (постійним) — таким, який не змінюється у словоформах при відмінюванні чи дієвідмінюванні, залишається на тому ж самому складі: робо'та (Н. в.), робо'ти (Р. в.), робо'ту (Зн. в.), робо'то (Кл. в.), робо'тах (М. в. множ.).

Надфразна єдність (складне синтаксичне цше, мікротекст) — відрізок мовлення у формі послідовних (двох і більше) самостійних речень, об'єднаних спільністю теми в певному інтонаційно-смисловому мовленнєвому блоці.

Національна українська мова — соціально-історична категорія; сформувалась у часи становлення української нації, одна з її визначальних ознак, поєднує в собі національну українську літературну мову і українське діалектне мовлення, елементи жаргонного, арготичного мовлення.

Науковий стиль мови — літературне мовлення (писемне й усне), яке обслуговує потреби людини в істинних наукових знаннях — про себе, інших, природу, всесвіт.

Невласне пряме мовлення — спосіб передавання чужого мовлення, в якому поєднуються особливості прямої і непрямої мови; мова персонажа передається у формах авторської мови, структурно наближаючись до прямої мови та зберігаючи її лексичні й синтаксичні особливості, не виділяючись при цьому пунктуаційно; особливо характерне для художнього й публіцистичного стилів: А ченці собі любили мирянам у голову надовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен і хвален, як Морозенко (П. Куліш).

Незакінчені, або обірвані, речення — умовна назва речень, в яких не виділяють членів речення; структура незакінчених речень є суто ситуативною, в усіх випадку — це початок речення: Ти того... кинь натякать, бо я... (І. Рябокляч).

Неозначено-особові речення — односкладні речення, у яких ви­конувач дії мислиться неозначено, а головний член речення виражається формою ІІІ-Ї особи множини теперішнього, майбутнього часу або ж формою множини минулого часу чи множинною формою умовного способу: Пораненого кладуть на покосі під яблунею в холодку (О. Гончар).

Неологізми (грец. пеоs — новий і logos — слово, вчення) — слова і сполучення слів, які вперше з'являються в мові і новизна яких усвідомлюється мовцями; виділяють загальномовні неологізми та індивідуальні, або авторські, які простежуються в мові творів окремих письменників: осики стрункостволі (Л.Тендюк), сніговіється даль-хитавиця (М. Вінграновський), веселокрилі бджоли (М. Рильський), вічнодумна Леся Українка (П. Тичина).

Неповні речення — речення, одна з ланок внутрішньосинтаксичної будови яких (один чи більше членів речення, навіть частина одного з членів речення) не вимовляється (не пишеться), але усвідомлюється повністю й виразно або тільки синонімічно (в еліптичних неповних реченнях); різновид неповних речень — приєднувальні неповні реченні, або парцельовані конструкції (франц. parceller — поділяти на дрібні частини): І слухає мій сум природа. Люба. Щира. Крізь плач. Крізь сум. (П. Тичина).

Нестилетвірні ознаки стилю — ознаки, які властиві всім стилям мови (фонеми, їхні варіанти, найуживаніші морфеми, слова, структури речень тощо).

Номінативні речення — односкладні речення, в яких розповідають про існування предмета, особи чи явища; головний член речення виражений іменником, іменниковим займенником або субcтантивованим словом у називному відмінку: Відступ. Зустріч. Розмова. Ніч, заграви пожеж (О. Довженко).

Норми мовні — загальноприйняте і загальнообов'язкове мовне явище для всіх носіїв мови, незалежно від їх віку, статі, місця проживання, культурно-освітнього рівня, роду діяльності, інших соціальних чинників; типи мовних норм: фонетико-орфоепічні — сукупність норм вимови звуків у слові (вимова ненаголошеного [о] у позиції перед наголошеним [у] як [ о^у ]: [ко^ужух], [зо^узуля], виразна вимова дзвінких приголосних у коренях [кни'жка], [ри'бка]); а кцентологіч-н і — норми наголошування (завда'ння, чита'ння, одинадцять, пишу'); правописні — ними встановлюються правила написання слів, морфем (написання префіксів роз-, без- завжди з літерою з незалежно від вимови); ле ксичні — регламентують уживання слів, прийнятих улітературній мові, у їх точних значеннях (не можна сказати передовий авангард, бо слово авангард означає передова частина); граматичні норми: морфемні — дотримання усталеної вимови морфем, словотвірні — утворення нових слів за наявними в мові моделями, морфологічні — дотримання усталених форм слів; синтаксичні — норми загальноприйнятої будови речень, інших синтаксичних конструкцій, одиниць.

Носій мови — представник певної соціокультурної і мовної спільноти, який володіє нормами цієї мови, активно послуговується мовою в різних сферах спілкування.

Обставина — другорядний член речення, що характеризує дію, процес, стан або вказує на умови, за яких відбувається дія чи явище; розрізняють вісім видів обставин: обставини способу дії — указують на характер перебігу дії або на характер вияву ознаки: Змітає грізно й без пощади, навіки попелить народний гнів (Л. Первомайський); обставини міри і ступеня — дають кількісну характеристику дії або ознаки, тобто характеризують дію, інші обставини або ознаки з погляду інтенсивності міри вияву: Чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай? (П. Тичина); о бставини місця — указують на місце перебігу дії або напрямок руху: Господиня-осінь владарює: то зриває яблука в саду, то сміється десь, а то німує, згадуючи вроду молоду (П. Палій); обставини часу — означають час дії, стану: Кипариси од ночі до ранку все шумлять і шумлять навкруги (В. Сосюра); обставини причини — виражають причину дії: Так трапилось, що не з кохання, а з жалості одружився Свирид на молодій удовиці (М. Стельмах); обставини мети — означають мету дії: До мене ніч прийшла купати зорі в моїх очах (В. Лучук); обставини умови — виражають умову, за якої можливе виконання дії: При щирості між людьми, при глибокій і міцній симпатії ніякий риск не страшний! (Леся Українка); обставини допустові — вказують на умови, всупереч яким відбувається дія або ж знаходить свій вияв певний стан людини: А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий (Панас Мирний).

Односкладні речення — речення, семантико-синтаксична сутність яких зумовлена наявністю в них одного головного члена речення, його особливою морфологічною формою; поділяються на означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні.

Однорідні члени речення — співвіднесені з одним і тим же сло­вом, незалежні один від одного члени речення (будь-які), поєднані між собою інтонацією переліку або інтонацією переліку разом із сурядним сполучником (сполучниками): Тихі води Дніпрові я стрічав у дорозі, сині хмари, діброви, сиві ранки та грози (А. Малишко); А по дашку прозорої веранди ходили то дощі, то голуби (Л. Костенко).

Означення — другорядний член речення, який вказує на ознаку предмета й синтаксично підпорядкований іменнику чи субстантивованому слову; за способом (формою) підрядного зв'язку означення бувають: узгодженими — поєднуються з пояснювальним словом синтаксичним зв'язком узгодження, виражаються прикметниками, дієприкметниками, займенниками прикметникової форми, числівниками: Чужих країв ніколи я не бачив, принад не знаю їхніх і окрас, та вірю серцем щирим і гарячим: нема землі такої, як у нас (В. Симоненко) і неузгодженими, які вступають з пояснювальним словом у зв'язок керування або прилягання: Умій відчувати серце матері, умій бачити в Ті очах ласку і спокій, щастя і радість, тривогу і бентегу (В. Сухомлинський), Вчора був даний по радіо сигнал починати масову сівбу (Ю. Бедзик).

Означено-особові односкладні речення — комунікативні структури, у яких виконувач дії мислиться означено, а головний член речення виражений дієсловом у формі 1-ої або ІІ-ої особи однини чи множини теперішнього, майбутнього часу або наказового способу: Пишу. Пишеш. Пишемо. Пишете та