Промова при привітанні гостей 18 страница

На нашу думку, в Україні послідовно розширюється інноваційне поле психолого-педагогічних, дидактико-філософських досліджень, які спрямовані на звеличення Духу людини, її інтелектуальне й духовно-моральне зростання в ім'я істини, добра, краси. Зокрема, велику роботу розгортає Православне педагогічне товариство при Свято-Макарівській церкві у м. Києві, яке об'єднує педагогів та представників церкви на цінностях християнської культури, освіти, етики. Тим самим науково-творча еліта нової України виражає свою соціальну позицію в суспільстві, виявляє свою глобальну відповідальність, співпричетність до абсолютного масштабу людської цивілізації та культури, спираючись на унікальну етико-філософську, художньо-поетичну спадщину титанів духу рідного народу, серед них і Г. С. Сковороди, який звеличував духовне начало людини в таких глибоких і мудрих роздумах: якщо прикрашаєш та одягаєш тіло, то не забувай і серця. Є дві людини в людині одній та два батька — небесний і земний, і два світи — видимий і невидимий, первісний та тимчасовий, і дві натури — божественна й тілесна¹. ¹ Див.: Григорій Сковорода. Твори в 2-х томах.— К., 1994.

Пізнання людського серця (духу), наповнення його людяністю як основою «сродності» є прямим шляхом до загального істинного щастя, є Шляхом до Храму.

Академік І. А. Зязюн у промові «Філософія серця» у християнському віровченні Г. С. Сковороди і П. Д. Юркевича», виголошеній на Міжнародній духовно-світській конференції «2000 років з Різдва Христового» (Запоріжжя, січень 1997 р.) акцентував увагу священнослужителів, науковців-освітян, представників державної влади на тому, що держава повинна виховувати своїх громадян так, щоб вони були джерелом її сили, свободи і розквіту. Вона повинна знаходити опору в мужності й мудрості своїх громадян, а не в насильстві над ними. Тому лише Дух людини є метою виховання. Усе інше — лад, політика, держава, церква — є лише засобами правдивого служіння людині, якій прийшов прислужити сам Син Божий.

Отже, на порозі знаменного 2000-літнього ювілею світового християнства прийшов час осмислити істину: від людини розумної людство розвивається до людини духовної (ноосферної) — істинна лише така стратегія життє-творчості, збереження й плекання в людині Людини:

Блажен, о блажен, хто з перших пелен Себе присвятив Христові, День-ніч в його числить слові, Взяв іго благеє, ярмо взяв легкеє, До того звик, до цього навик — Це жереб святий!

Г. С. Сковорода

Отже, кожну епоху розвитку людства визначає тип моральної свідомості, який виступає як домінуючий для даного часу, певного народу, конкретних соціально-економічних, політичних, культурних умов.

В усі часи людство надзвичайно обережно, делікатно ставилося до формування цвіту суспільства, нації, держави як духовно-моральної, інтелектуальної особистості, відповідальної за думку, слово, вчинок.

Нове філософсько-дидактичне осмислення проблеми становлення гармонійної особистості через знайдення істинної духовної самостійності, зростання типу моральної свідомості в умовах формування ринкових відносин в Україні вимагає інтеграції зусиль спеціалістів різних сфер знання (давнього й найновішого) — гуманітарної й негуманітарної сфери — від філософії до кібернетики, інформаціології, синергетики тощо.

Нова ситуація в суспільстві диктує нові завдання, зокрема культурно-освітні, з метою формування духовної особистості, яка стоїть на порозі XXI ст. як на перехресті, перед вибором шляху до щастя, до реалізації своїх потенцій в ім'я добра.

Культурно-освітня соціалізація особистості передбачає таке «вростання» людини в культуру, освіту, науку, мистецтво, щоб задовольнити її потреби в гармонії зі спільними інтересами свого народу, всього цивілізованого світу, щоб навчитися підкоряти свої дії, вчинки, наміри моральним, духовним вимогам культурного, цивілізованого середовища.

Становлення духовності особистості передбачає соціокультурний процес впливу суспільства на людину; з іншого боку, це і форма духовно-інтелектуальної активності особистості, яка виборно, критично, творчо-перетворювально освоює нові суспільні ролі, цінності, осмислює духовно-інтелектуальний досвід попередніх поколінь у нових соціально-економічних, духовно-інтелектуальних умовах.

Не всі з нас, на жаль, готові до подвигу душі — до боротьби за високі ідеали, за достойне життя людини духовної, але це можливо через синтез науки світської та духовної — релігієзнавства зокрема («меча духовного») як універсального способу пізнання світу й себе у світі в ім'я Істини, Добра, Краси.

4.2. Слово животворяще, або про духовну природу слова

Шукдю слів, як молитов... А. В. Костенко

Класична риторика і сучасна неориторика розробили ґрунтовні засади ефективного, дієвого, переконуючого мовлення на засадах істини, добра, краси. Світське красномовство досягло значних успіхів у різних жанрах, але риторичний бум XX ст. посилив увагу громадськості не лише до світського, а й духовного красномовства, яке найкраще зберегло засади животворящого слова, тобто на засадах духовності, отже, віри, надії, любові, софійності.

Гомілетичні підручники (з церковно-богословського красномовства) давніх часів стали підґрунтям для появи нових видань, які творчо розвивають класичні постулати Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова.

15 0-Ї19

У Православному Свято-Тихонівському Богословському інституті на кафедрі гомілетики (м. Москва) вийшов друком курс лекцій «Мистецтво мовлення» ієрея Артемія Владимирова (М., 1998), в якому грунтовно розглядаються питання духовної слова, афористичного Священного Писання, питання техніки мовлення, проблеми епістолярного жанру, цікаві питання значення художнього образу у проповідницькому мистецтві, образність мови Священного Писання тощо.

Серед усіх проблем риторики й гомілетики на перший план все активніше виходить питання формування духовно-моральної культури творчої особистості, зокрема засобами красномовства, гомілетики. Цьому передували кризові явища в духовно-моральній сфері життя суспільства, а також спричинена цим інфляція слова, втрата довіри до слова, до мовця (оратора), прояви мовленнєвої агресії, словесного Армагеддону (матірна лексика) у частині суспільства, негативне ставлення до рідної української мови (мовний нігілізм) тощо.

Зазначимо, що на технологічному рівні світське й духовне красномовство мають багато спільного. Зокрема, це стосується логічної, мовленнєвої культури оратора, техніки мовлення тощо.

Розбіжність (і на користь гомілетики!) особливо яскраво виявляються на рівні змісту, духовного спрямування промов, про які можна з упевненістю говорити як про «благодатні», «животворящі» (гомілетика) і позбавлені цих унікальних якостей (світські промови, особливо політичні, судові, академічні тощо).

Українська школа красномовства плідно розвивається на засадах світової та національної риторики світського й церковно-богословського спрямування, плекаючи духовно-моральну культуру особистості на засадах віри, надії, любові, софійності.

Нині прийшов знаменний час 2000-ліття Різдва Христового, а тому все активніше розвивається педагогіка, психологія на засадах християнської етики (праці О. Зеліченка, Б. Братуся, С. Іванової, І. Зязюна та ін.).

В Україні розвивається й риторика на засадах християнської етики, все більше уваги молоді дослідники приділяють проблемі духовного потенціалу риторики, красномовства (Марія Альчук, м. Львів; Ганна Первушина, м. Хмельницький; Тетяна Майданович, м. Київ та ін.).

Ми стоїмо на порозі нових відкриттів вічних істин Святого Письма, жи-вотворящої сили живого слова любові до Бога — в цілому ВІДПОВІДАЛЬНОГО СЛУЖІННЯ ЖИВИМ СЛОВОМ.

Підвищення риторичної культури суспільства — це справа державної ваги, могутній державотворчий фактор, як проголошує у своїх публічних лекціях геніальна поетеса-мислитель Л. В. Костенко, які вона читала в лютому — березні 2000-го року в університеті «Києво-Могилянська академія» під назвою: «Українська література в проекції на третє тисячоліття». Лекція № 10 так і називалась: «Культура мислення як фактор державотворчий».

Втрата пріоритетів нашої духовної культури, за словом Л. В. Костенко, може стати причиною «історичної безвиході» в українців. «Заблокована культура», «заблокована література», «заблоковані генії», мовне й мисленнєве безкультур'я представників владних структур, інформаційного простору в країні стають «зоною біди», з якої нам всім треба виходити, аби не стати «людьми великої динаміки, але вузького інтелекту», отже, з ознаками занепаду духу нації.

Тому й зростає актуальність осмислення проблеми животворящого слова дорогоцінного скарбу людського розуму, душі, духу, бо саме цього прагне людське серце, зголодніле за істинними цінностями, змучене втратою істинних словесних СЛУЖИТЕЛІВ.

Слово вчителя, оратора, проповідника, журналіста, політика на порозі нових часів має бути правдивим, як саме життя; має бути високим і прекрасним, як серце людини, бо слово виявляє спосіб життя мовця, істинну сутність людини, бо є витвором цієї сутності. Животворяще слово сучасного оратора (світського чи духовного) програмує долю українського народу. Талановита українська поетеса Тетяна Майданович про це пише: «Такою нам буде Вкраїна, які у нас будуть серця».

Саме через це «філософія серця» Г. С. Сковороди, М. В. Гоголя, Памфіла Юркевича, Володимира Зеньковського та ін. базується на засадах християнської моралі, на постулатах гомілетики. Розглянемо основні рекомендації гомілетики до усного слова.

Перш за все, слово проповідника має бути «благим» (Біблія), народженим у надрах серця: «Бо чим серце наповнене, те говорять уста» (Мф. 12, 34).

Святе Письмо ясно і недвозначно попереджає про велику відповідальність за кожне «пусте слово»: «Кажу ж вам, що за кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня! Бо зо слів своїх будеш виправданий, і зо слів своїх будеш засуджений» (Мф. 12,36—37).

Отже, кожне слово не лише духовного пастиря, але й мирянина — це відбиття сокровенних таємниць серця, якості душі людини, істинне єство особистості.

Західна іміджологія приділяє значну увагу зовнішнім ознакам іміджу особистості (праці Дейла Карнегі і под.), ігноруючи сутнісні характеристики душі, духу, серця.

Український кордоцентризм — це фундаментальне підґрунтя філософії серця — серця національної ментальності, явлені світові в животворящому слові, коли мовцеві важливо не лише ЩО сказати, але і ЯК, тобто ЯКИМ ДУХОМ наповнена промова, через яку аудиторія розпізнає таємниці людської душі.

Надзвичайно важливі біблійні постулати, які торкаються проблеми фактору часу говоріння. Вони формулюються так: «...час мовчати і час говорити...» (Еккл. 3,7). Це загальнориторична аксіома, ігнорування якої може призвести до дуже негативних наслідків. Т. Г. Шевченко благав Господа послати «огненне слово» — животворяще слово Правди. Один із кращих публіцистичних нарисів Л. М. Толстого називається: «Не можу мовчати!».

У Книзі Екклезіястовій знаходимо унікальні рекомендації відповідального мовлення перед Богом у главі «Не квапся своїми устами». У ній йдеться про передування думання перед говорінням, аби гідно говорити перед Господом: «Не квапся своїми устами, і серце твоє нехай не поспішає казати слова перед Божим лицем...» (Еккл. 5,1). Це збігається із рекомендаціями світських риторик, як і порада небагатослівності: «...нехай нечисленними будуть слова твої! Бо як сон наступає через велику роботу, так багато слів має і голос безглуздого» (Еккл. 5,1-2).

Велика увага приділяється обітницям, клятвам перед Богом: рекомендується поспішати їх виконувати, не зволікати із виповненням: «Коли зробиш обітницю Богові, то не зволікай її виповнити, бо в Нього нема уподобання до нерозумних, а що ти обітуєш, сповни!» (Еккл. 5,3).

На жаль, сучасне світське красномовство, зокрема політичне, в ході передвиборних обіцянок, обітниць перед народом, перед Україною стає плацдармом демагогії, софістичних обіцянок через невиконання, а часом і свідомого ігнорування слова, як «сотрясіння повітря»...

Це породжує безвідповідальне слово, «порожнє» слово, а для християнської моралі породжує гріх неправди, обману.

Там же ми знаходимо попередження про гріх, який може виникнути через необережне слово, аби кара Господня не впала на голову грішника: «Не давай своїм устам впроваджувати своє тіло у гріх, і не говори перед Анго-лом Божим: «Це помилка!»...Але ти бійся Бога!» (Еккл. 5,6).

Священне Письмо приділяє велику увагу слову, яке є втіленням думки. Думка є невидимою, нетлінною, духовною, субстанцією, але ЇЇ оболонкою, «одягом», «тілом» виступає звук (вимовлене слово), буква (написане слово),

Православна культура джерелом слова й думки визначає не голову, як прийнято у світському красномовстві, а серце — істинне вмістилище думок людини. Святі отці церкви одноголосно говорять про роль серця у народженні думки і втіленні ЇЇ у слові. Отже, думку породжує людський дух — невидимий, нетлінний, як і сама думка, а дух уподібнюється до Бога Отця, першої іпостасі Святої Трійці.

Людський дух — це творче начало нашої душі, він породжує із свого єства думку, єдиносущну нашому духу.

Думка є соприсуща нашому розуму, вона в ньому і окремішня від нього. Думку порівнюють із другою іпостассю Святої Трійці — Сином Божим. Думка являє себе у слові. Втілення думки, вихід її у світ святі отці порівнюють із таємницею втілення Бога Сина. Тому мовець завжди пам'ятає про думку, яка є рівною слову і несе у собі силу, дух, духовну силу. Духовна сила обіймає собою і думку, і слово.

Таємниця словотворення, словесного ділання є великою як на рівні словотворення, так і на рівні сприйняття слухачами. Перед нами повстає глобальна проблема: яку дію творить слово у серцях людей? Воно має природу таємничого зерна, яке падає у серця (а не у голови!) слухачів, падає на добре зорану ріллю (психологічна підготовка аудиторії до сприйняття), воно залишає мовця, його серце і летить на незримих крильцях прямо в серця інших людей, опліднюючи серця слухачів, але й не збіднюючи душу мовця, бо оратор і аудиторія переживають щасливі миті духовного єднання, взаємне творче задоволення, інакше ораторська творчість не була б такою шанованою і взаємно бажаною, «солодкою», надихаючою.

Святі отці говорять про сокровенну дію слова у серцях людей, яке насичує мовця й слухача невимовною радістю, ніби «раєм серця».

У «Книзі приповістей Соломонових» говориться: «Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум одержала, бо ліпше надбання її від надбання срібла, і від щирого золота ліпший прибуток її, дорожча за перли вона, і всіляке жадання твоє не зрівняється з нею». (3,13-14).

Могутнім акордом мудрості (божественної софійності) виступають рекомендації берегти серце — джерело життя: «...серце своє стережи, бо з нього походить життя»¹. ¹ Книга приповістей Соломонових. 4,23.

У Біблії нерозумних людей названо «дурногубими», а уста праведних — «джерелом життя». Мудрість розумних — у приховуванні мудрих знань, а «вуста нерозумного — близькі до загибелі»¹.

«Дурногуби», «дурноверхі» (за Біблією) поширюють наклепи, плітки, бо розум у них «мізерний», тому їх чекає загибель: «Уста праведного дають мудрість, а лукавий язик буде втятий»² — nop.: «Благословенням чесних підноситься місто, а устами безбожних руйнується»³.

Роль мовчання у Святому Писанні уславлена неодноразово — як благо, мудрість, вияв розуму: «...розумна людина мовчить »^А — nop.: «Розумний мовчки ховає зневагу»⁵.

Світські й духовні оратори знають силу храмової паузи, коли мовчання оратора може бути красномовнішим за його говоріння.

Театральні працівники (актори, режисери, продюсери та ін.) за мистецтвом «тримати паузу» визначають силу акторського таланту.

У часи інфляції слова, недовіри до багатомовності високо цінується доцільність мовлення, «стриманість язика», зокрема доброзичливість мовця, солодкість його цілющих вуст: «Дехто говорить, мов коле мечем, язик же премудрих — то ліки»⁶ — nop.: «Туга на серці людини чавить її, добре ж слово її веселить»⁷. Отже, слово — це або отрута, або ліки для розуму, душі, духу й тіла.

Таємниця духовності слова — у силі й красі духу мовця, коли кожне слово стає ПОДІЄЮ в житті людини (ієрей Артемій Владимиров).

В античному світі слово «поет» мало значення — «той, хто змінює» словом. Оратор з високим духовним потенціалом не може не змінювати свідомість аудиторії. Бажано, щоб оратор від Бога мав високий дух віри, надії, любові, дух правди.

На жаль, буває дух лукавий, гріховний, нечистий в деяких ораторів, вра-жених тими чи іншими хворобами розуму, душі, духу, тіла.

Слово вчителя, слово духовного пастиря повинно мати високий дух любові, воно освячене самим Господом. Священики рекомендують перед почат-¹ Книга приповістей Соломонових. 17,14. ¹ Там само.— 10,31. ³ Там само.— 11,11. ^А Там само.— 11,12. ' Там само.— 12,16. ' Там само.— 12,18. ⁷ Там само.— 12,25.

ком говоріння перехреститися в ім'я освячення людської природи, в ім'я єдності зі Святим Духом, який освячує наш розум і серце.

Носії православного християнського світогляду, зокрема на божественну природу людини, мають високий християнський дух, який живе у їхньому серці, який могутнім потоком кришталевої чистоти переливається у серця слухачів, дії там силою Святого Духа: «Буде вигублений дім безбожних, а намет безневинних розквітне»¹.

Злагода розуму й віри — запорука благодатності слова оратора, який мудро поєднує розум з істинною вірою.

Істина не терпить неправди, брехні, інакше вона перестає бути істиною. Від цього бувають великі біди й нещастя, про що попереджають світські й духовні ритори: «Не пристойна безумному мова поважна, а тим більше шляхетному — мова брехлива»².

Високий рівень філософського узагальнення ролі слова в суспільстві звучить у таких словах: «Смерть та життя — у владі язика»³.

Найміцнішим об'єднанням людей є об'єднання на духовній основі, що є духовним братерством як у родині, так і в соціумі. Святе Письмо гнівно засуджує розбрат, сварки, гнівливість як джерело гріха, як знищення ангельської подоби людини: «Уста нерозумного тягнуть до сварки, а слова його кличуть до бійки»⁴ — nop.: Ліпше жити в куті на даху, ніж з сварливою жінкою в спільному домі»⁵.

Серце людини є найкращим провидцем у спілкуванні з іншими людьми: воно аналізує ДУХ іншої людини, бо кожна людина сама обирає свій шлях широкий, за словами Т. Г. Шевченка, сама виявляє власну волю, чинить ВИБІР між добром і злом. Тому зростає роль світогляду людини, якість її думок, чистота її вуст, узгодженість думок, слів, вчинків.

Г. С. Сковорода писав: «Любов є джерело всякого життя», Божественна любов є даром Божим — даром Святого Духа.

Словесна дія в давнину регламентувалася до дрібниць з метою збереження благодаті, словесна дія деяких нинішніх супермодерних молодиків (і не тільки!) свідчить про втрату ними висоти серця, чистоти думок, слів, краси вчинків. Збіднення духу призводить до збіднення мислення й словесної дії.

¹ Книга приповістей Соломонових.— 14,11.

² Там само.— 17,7.

³ Там само.— 18,21.
" Там само.— 16,6.

' Там само.— 21,9.

Негативних прикладів мовленнєвої агресії, словесної безвідповідальності, словесної розпусти можна наводити безліч. Але наша мета в іншому. Виявити могутню силу, красу духу й серця українського народу, який розбудовує суверенну державу Україну, «розблоковує» свій дух, щире серце, очищає небо нашої культури патріотичною енергією державотворення словом живо-творящим, словом істини, добра, краси, словом віри, надії, любові, софійнос-ті. Талановита сучасна поетеса-християнка Т. В. Майданович роздумує над словом животворящим: українцям потрібне соборне, найсердечніше наближення до Слова, до Логоса. Бог-Дух відкриває мудрість і Силу через Божого Сина в євангельських притчах, бесідах, промовах, зціленнях душі і тіла, божественну духовну міць можна розпізнати в багатьох українських народних піснях, казках, приказках...

Слово-Бог, Логос лине світлохвилею, «звучить» нечутно для слуху, резонує в глибинах серця і всього єства людини смислами, кольорами, мелодіями, ритмами, всім багатством відчуттів Божого світу видимого і невидимого. Бо Слово-Логос — це розумна основа світу. Це — знання і думка — чуття, що виявляє себе в усіх речах і явищах не статично, а однобічно — символічно.

Знамення Бога-Слова — людська мова мислено-словесна. В ній відбувається перетікання духовних імпульсів, духовних енергій між Святою Трійцею і людиною... Слово — Благо породжує в людині благі емоції...¹

Духовно-моральні лідери нації — цвіт української еліти в науці, освіті, культурі, мистецтві, релігії — перш за все патріоти України, вони служать Богові й народові, вони усвідомлюють свою відповідальність перед Вічністю. Дух розбрату долається духом соборності й любові, дух зневіри — духом віри й надії. Дух «шизофілософії» (Л. В. Костенко) долається філософією серця патріота й громадянина, християнина. Громадське суспільство має душу, згуртовану в одну волю через «благе знання», через животворяще слово, яке має феноменальну моральну дію на серця людей. Наше серце піднімається до Богопізнання, до самопізнання, стає «кадилом істини», про що молив Господа великий Т. Г. Шевченко:

Ридаю,

Молю, ридаючи: пошли, Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось,

¹ Майданович Тетяна. Знамення України. Рукопис.— С. 4.

Щоб людям серце розтопило. І на Україні понеслось, І на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь.

4.3. Формування духовної культури особистості засобами благодатного слова (гомілетики)

Все, що дихає,- хай Господа хвалить! Алілуя!

Біблія

«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього»,— сказано в Святому Євангелії від Іоанна (1:1—4).

Незаперечною є роль слова, слова віри, надії, любові у формуванні духовно-моральної, духовно-інтелектуальної культури особистості, особливо в часи екзистенційного вакууму, «морального оціпеніння», «морального паралічу», «масової невротизації та шизоізації», як твердять деякі українські науковці.

Представників духовно-світської сфери не можуть не тривожити такі реалії сьогодення, які визначаються словами «безсердечна культура», «безсовісне покоління», «мовленнєва агресія», «риторика брехні», «глобальна морально-економічна криза», «початок Армагеддону» тощо.

Наука, освіта, культура світського та церковно-богословського спрямування посткомуністичної України все активніше концентруються на формуванні духовно-моральної культури суспільства, особистості нової демократичної України з вищою метою — зміцнити й звеличити її дух, підключити всі її внутрішні сили й ресурси до активних пошуків істини (інтелектуально-духовна творчість), добра (духовно-моральна творчість), краси (духовно-естетична творчість).

Цілісність гармонійної духовно-моральної особистості, яка мужньо долає всі катаклізми сьогодення, характеризується поступовим духовним зростанням та окриленням в ім'я величної ідеї розбудови державності, національно-духовного відродження, соціально-економічного процвітання, інтеграції у світову співдружність.

Нині зростає культурно-просвітницький потенціал та риторична активність народу, актуалізується проблема екології і духу людини, роду, народу в ім'я світлоносного життєтворення: «Бережи своє рідне, бережи, щоб не винароди-тися, щоб не забути народу, з якого ти вийшов. Бережіть свою ВІРУ, звичаї, свою мову, і тим збережете національну істоту свою»,— писав Іван Огієнко.

Будь-яка дерясава, народ існують як цілісність лише у контексті створеної та животворящої культури, тому занепад або знищення її неминуче призводить до падіння або знищення цієї держави, народу. Коренем культури завжди виступає віра, духовно-моральний ідеал суспільства через ОБРАЗ людини, який воно формує. Нині загострюються питання: який тип культури ми формуємо у своїй рідній Україні? Американізований, «західний», традиційний для України християнський, реанімований «радянський» чи ще якийсь? А яку людину, який її образ ми формуємо в незалежній Україні: людину егоцентричну, просоціальну (гуманістичну) чи есхатологічну (духовну), яка усвідомлює свій зв'язок із Богом, свою божественну подобу?

Людська душа за своєю природою здатна чутливо відгукуватися на високе, бо наповнюється величчю, найкраще виховується на високому, благородному, шляхетному, опліднюється натхненням. Високе — відгук величі душі, тому вона повинна долучатися до високого, прекрасного, небесного, а сприяє цьому органічному зв'язку душі з високим — високе, благородне СЛОВО жи-вотворяще — красномовство світське й гомілетика церковно-богословська, яка має давні корені у світовій культурі¹.

ІЬмілетика — це «наука, яка викладає правила церковної співбесіди й скеровує до успішного проведення служіння проповідницького»². До складу гомілетики входять такі вимоги: 1) про предмет церковної співбесіди; 2) про форми її; 3) про дух, або внутрішній характер; 4) про виклад, або зовнішній характер; 5) про виголошення, складання повчань народу; 6) про повчання без письмового приготування, тобто про імпровізацію.

Непересічне значення для формування духовно-моральної, інтелектуальної культури вчителя — оратора сучасності має унікальна історична спадщина Давньої Русі, яка творчо розвивала кращі традиції греко-латино-візан-тійської ораторської традиції на національному ґрунті.

Київська Русь XI—XII ст. формувала риторичний ідеал на засадах християнської релігії, християнської моралі — ідеал особистої скромності, «ма-¹ Див.: Галина Сагач. Слово животворяще.— К., 2000.

Протоієрей М. Фаворові. Руководство церковному собесЬдованію или гомилетика.— К., 1884.— С. 15.

лозначущості», «недостоїнства», але давні українські ритори були істинними духовними та інтелектуальними пастирями, лідерами суспільства, провідниками соціально значущих ідей, цінностей, повчали простих людей, а також і «сильних миру» в ім'я патріотизму, зміцнення державності, християнської віри, християнської моралі.

Високими думками, благородними почуттями сповнені «Ізборнік» 1076 p., «Слово про читання книг», «Напучення багатим», «Повчання до братії» Луки Жидяти, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про терпіння, і про любов, і про піст» Феодосія Печерського, «Слово про князів», «Слово про загибель Руської землі» Кирила Туровського, «Про маловір'я» Серапіона Володимирського тощо.

Ораторська проза Київської Русі подарувала світу два основних жанри красномовства — дидактичне духовне повчання й похвальне, епідейктичне слово, в основному для колективного та індивідуального читання, соціальну значущість змісту й форми яких можна простежити у таких назвах риторичних збірників, як «Златоуст», «Златоструй», «Ізмарагд», «Золотий ланцюг», «Золота Матиця» тощо, бо ці «золоті ланцюги» зміцнюють душу людини, а «ізмарагд» подібний до глибини морської, з якої пловець виносить перлини дорогоцінні,— духовно-моральні, інтелектуальні багатства народу. Творцями цих нетлінних скарбів були мудрі оратори, служителі культу, най-освіченіші люди суспільства, його духовні вчителі.

Саме тому назрів момент усвідомлення величної цінності духовного слова, одухотвореного слова — благодатного слова — в ім'я гармонізації суспільних відносин, розбудови демократичного суспільства на основі християнських морально-етичних засад.

З унікальної духовно-словесної спадщини святого отця нашого Іоанна Златоуста, архієпископа Константинопольського, довідуємося про таїнства церковного красномовства, які є корисними, живодайними не лише для священнослужителів, але й для усіх людей, хто користується потенціями слова в ім'я добра — на засадах віри, надії, любові. Наведемо лише деякі аспекти з його високого етико-філософського, морально-духовного повчання священнослужителям про СЛОВО: бесіди, призначені для народу, вимагають великої праці; труднощі задоволення через їхню не завжди високу мотиваційну установку; зневажати похвали; постійно й наполегливо зміцнювати силу слова; дар слова слід не лише набути, але й зберігати трудом і вправами; красномовство є дар вивчення ще більше, ніж природа; чим вищим є у проповідника дар слова, тим більше він повинен трудитися над ним; сильний

свідомістю свого дару, проповідник може ставати вище міркувань натовпу; ще більше впевненості йому може дати прагнення до вищої мети — благо-догодити Богу.

Благодатне слово людини суверенної України стане гімном мудрості, моральності, духовності, бо місія духовного лідера суспільства може бути підтверджена софіійністю «Ізборніка» 1076 p., де в «Слові про читання книг» заповідається усім нам: «...які солодкі слова твої, солодші від меду вуст моїх, і закон з вуст твоїх дорожчий тисячі золотих та срібних монет»¹. Це про вчителя від Бога.

А тепер наводимо рідкісні слова Івана Хворостиніна (XVII ст.) з праці «Напучення про виховання чад», які є актуальними й у наші дні: «Воістину вчення є необхідне, і праведні осягають його, від нього буває усяка правда й доброчесність... розум освіченої людини наставляє кожного на шляху до доброчесності, і слово праведника веде до спасіння...»².