Промова при привітанні гостей 12 страница

Як бачимо, ці риторичні винайдення думок (ідей) щодо привітання гостей відзначаються певною химерністю, вигадливістю, певною бароковою вишука­ністю, але мета їх — благородна: належним чином виявити радість, душевну прихильність до гостей.

Феофан Прокопович, як і в попередніх рекомендаціях щодо створення похвальних промов, пропонує такі джерела винайдення похвали:

— ствердження нашого власного прагнення, очікування радості з приво­ду приходу гостей;

— заслуги гостя, його чесноти;

Ю'0-319

— наша любов до гостя;

— аргументувати любов до гостя такими думками: кого ми любимо, того завжди бажаємо мати за присутнього;

— підсилити виявлення емоції любові рекомендувалося за допомогою по­рівнянь, через яскраві приклади;

— закінчення привітальної промови мало включати в себе слова про те, що ми віддаємо й присвячуємо гостеві свої думки, душу, серце тощо;

— побажання довгого життя, доброго самопочуття, щастя і подібне.

Як бачимо, за цими певними класичними «кліше» базовою емоцією висту­пає щира радість, замилування, захоплення іншою людиною визнання її чес­нот і достоїнств.

Промова при прощанні

Люди, будьте людяними!

Це ваш пєрший обов'язок.

Ж.-Ж. Руссо

Феофан Прокопович у даному випадку обмежився однією лише ситу­ацією прощанням з другом при від'їзді після багатьох років тривалої друж­би. Тому риторичні рекомендації мають ситуативно забарвлений характер:

— на початку промови рекомендувалось коротко викласти свій біль з приводу неминучої розлуки з другом, добродієм;

— можна було б висловити припущення, що милішим серцю було б не від'їжджати;

— похвала щирого друга повинна була включати думку про те, що роз­лука з ним — ніби полишання половини самого себе;

— можна було висловити сумнів у тому, чи принесе ця мандрівка користь;

— мандрівка може зробити велику шкоду через великі переживання з при­воду розлуки: забирає великі багатства, позбавляє зносин з милим другом;

— у кінці рекомендувалось просити друга не забувати про тебе;

— обіцяти й самому ніколи не забувати цієї дружби й приязні: ти розлу­чаєшся тільки тілом, а духом будеш з другом вічно;

— висловити надію на те, що після повернення ти турбуватимешся про
зустріч з тим, з ким нині розлучаєшся з таким болем.

Отже, як бачимо, давні риторичні праці українських майстрів красномов­ства, зокрема Феофана Прокоповича, давали досить детальну словесну ар­гументацію спілкуванню на рівні міжособистісної похвали, творення гармо-

нійних стосунків з іншими людьми в ім'я злагоди, добра, творення духовно-душевного комфорту в широкому полі позитивних емоцій. А тому вони не здаються повністю архаїзованими, невиправданими, адже розкіш людського спілкування цінувалася у всіх народів, в усі часи: «Лише вершина людини — це людина» (Парацельс).

Похоронна промова

І МЕНЕ В СІМЇ ВЕЛИКІЙ, В СІМ'Ї ВОЛЬНІЙ, НОВІЙ,

Не здбудьтЕ пом'янути

Незлим, тихим словом.

Т. Г. Шевченко

На думку Феофана Прокоповича, вся суть похоронної промови — «по­хвалити померлого всякими способами», притаманними похвалі особі¹.

Тут похвала «безпечна, бо не залишається жодного місця для недоліків, які б могли знеславити минуле життя, і вона досконала, тому що не можна вже нічого додати до минулих чеснот, і вона, здається, правдива й щира, бо, як з одного боку, немає жодної причини, так, з другого, здається, немає жодного підозріння в підлабузництві».

Український ритор радить зробити вступ трохи довшим, в якому оплаку­ється наш біль, висловлюється жаль, якого зазнала держава, церква з при­воду смерті такого мужа: загинув оплот Батьківщини, трибуна публічних зборів, опора правди, притулок нещасних, приклад чеснот, стовп церкви, грім на ворогів...

Стиль вступу має підходити до величезного болю (повільність, перери­вання болю) можна використовувати величаві фігури (апострофи, вигуки), але без крику.

В основній частині необхідно перейти до похвал мужа, заслуг перед дер­жавою, яка потребувала його. Він заслужив, щоб ніколи не вмирати.

Похвалити все життя мужа треба природним способом або за поодино­кими періодами віку, або за певними чеснотами (розподілити за певними ро­дами чеснот).

Славу смерті рекомендувалося збільшити, залежно від роду смерті (заги­нув у війні за Батьківщину, позбавили життя тощо).

¹ Див.: Феофан Прокопович. Філософські твори. Т. І.— К., 1997.— С. 398.

У кінці варто знову згадати про біль, знайти втішні слова для близьких. Наприклад, не слід впадати у розпач, бо досить славно жив цей муж, зали­шивши їм велику честь. Бог покликав його для нагород.

У побажаннях необхідно молити Бога, щоб він і нас забрав у лоно свого милосердя, щоб послав Батьківщині, церкві побільше таких мужів.

2.53.6. Надмогильні написи (епітафії)

СВІТ ЛОВИВ МЕНЕ, ТА НЕ СПІЙМАВ.

Г. С. Сковорода

Цей різновид похвального красномовства Феофан Прокопович образно називав «десертом красномовства», тому що він, звичайно, не виголошуєть­ся, а пишеться. Це досить складний різновид красномовства, оскільки є ми­стецьким написом на могилі, пам'ятнику, на тріумфальній арці, обеліску, пі­раміді, статуї тощо.

У давнину ці надмогильні написи називали короткими висловами — ЕЛОГІЯМИ, тобто похвалами, адже вони увічнювали пам'ять великих лю­дей. В античні часи приділяли значну увагу цьому видові красномовства, бо тоді вважали увінчання подвигів достойних мужів невід'ємним обов'язком нащадків. Що виступало матеріалом для цих написів? Звичайно, опис визнач­них вчинків мужів, який був коротким, лаконічним, мистецьким. Невеликі розміри надмогильної таблички суворо обмежували обсяг цієї короткої па­негіричної промови, вимагали особливого таланту автора-укладача.

Утрата стилістичних прикрас на зразок ампліфікації, дегресії, застере­ження тощо мала компенсуватися іншими дуже короткими, динамічними мовними фігурами, зокрема сентенціями. Пригадайте надмогильний напис, який склав і заповів сам Г. С Сковорода: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Класичні риторики, зокрема й українські, наголошували на силі думки, висловленої в епітафії, яка мала бути влучною, переконливою, дотепною, ви­разною, що вимагало від автора певних вроджених здібностей, зокрема гнучкості розуму, виразності слова, яке мало увічнювати повагу, захоплен­ня діяннями великих людей в ім'я спадковості поколінь, в ім'я справедливос­ті, поваги до життя й смерті: «Memento mori» (лат. — пам'ятай про смерть).

2.6. Риторика любові й риторика влади у логосфері сучасної культури

Любов є джерело всякого життя. Г. С Сковородл

Гуманістична риторика сучасності має значний, потужний інтелектуаль­ний, моральний, естетичний потенціал — потенціал ДУХОВНОСТІ, а тому ми образно називаємо таку риторику істини, добра, краси РИТОРИКОЮ ЛЮБОВІ, а в християнській традиції це вищі цінності духу: віра, надія, лю­бов, софійність.

Істинна гуманістична риторика в усіх своїх жанрових проявах має по­тужний потенціал саме ПОХВАЛЬНОГО КРАСНОМОВСТВА, яке Аристотель виділяв поруч із дорадчим та судовим.

Саме призначення похвального красномовства — творити похвалу Богові, особі, предметам, речам тощо — свідчать про його унікальне місце серед піз­ніших жанрів красномовства: політичного, академічного, судового, військо­вого, ділового, лекційно-пропагандистського, рекламного тощо.

В основі лежать як ЗМІСТ, так і ФОРМА, але найбільше ДУХ такої по­хвальної промови, яка вимагає від оратора здібностей філософа (інтелекту­альної потенції на рівні винайдення задуму), здібностей поета (естетичні по­тенції на рівні словесної творчості), здібності музиканта (мелодійні потенції медоточивої похвали серця), здібності художника (зорове бачення словесно­го матеріалу через кореляцію: звук — смисл — колір).

Але що об'єднує в органічне ціле поліфункціональні здібності оратора? На нашу думку, його РИТОРИЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ: свідоме, профе­сійне ставлення до живого СЛОВА — «перла многоцінного».

Розглянемо функціонування слова в літературному просторі сучасного суспільства, зокрема посттоталітарної України на рівні: «СЛОВО І ВЛАДА» у логосфері культури.

Термін «логосфера» (від грец.: логос — слово, сфера — царина) — мисленнєво-мовленнєва царина культури, наповнена словами та ідеями,— за­пропонував у 1975 р. французький структураліст Ролан Барт у роботі «Війна мов». У ній ідеться про актуальну нині проблему зв'язку логосу, мови й мов­лення, думки та ідеї з владою, придушенням, пригніченням людьми людей, проблему ієрархії соціуму, встановлення такої ієрархії.

А. К. Михальська в роботі «Російський Сократ» (М., 1996) визначає логосферу так: «...єдина структура думки й мовлення, загальні принципи, які визначають цю мовленнєво-мислительну, або мисленнєво-мовленнєву, струк­туру».

Різні культури розрізняються своїми логосферами, які відбивають харак­терні риси менталітету народу (спосіб мислення, духовність, склад розуму, світосприйняття). Цікаві спостереження над російською душею знаходимо в праці Т. Д. Марцинковської «Російська ментальність та її відбиття в науках про людину» (М., 1994)¹.

Основними методами дослідження структури логосфери є метод виділен­ня «к лючових слів» культури» і^^'е рнт-йнйГлТз^метод визначення «формули логосфери» і риторична рефлексія.

Нас цікавить проблема логосфери крізь призму риторики, точніше — крізь призму риторичного ідеалу. Це поняття розглядалося в діалозі «Гор-гій» Платона, в працях С. С Аверінцева, присвячених античній риторичній культурі, в працях О. Ф. Лосева та ін.

Перший ідеа л мовлення — с ократівський: істинні сть мовлення; мораль­ність як користь суспільству; сувора впорядкованість мовлення у смислово­му й формальному (словесному) відношеннях.

Другий ідеал мовлення — со фістичний- матгіттуд?,тщш. сила; формальна словесна краса " й вибагливість; логічна, формальнологічна правильність; можливість самовираження через мовлення як засіб «самореклами».

Як зазначають сучасні ритори, зокрема А. К. Михальська, в російському мовленнєвому середовищі, логосфері борються три риторичних ідеали, різні за походженням і за природою.

Перший — надзвичайно поширений, бо прийнятий засобами масової ін­формації. Це американський риторичний ідеал (американізований). Він сут­тєво близький^до софістичного.

Другий — старий, російсьщш^ххіднохшсишнський, близький до ідеалу Платона Сократа.

Третій — риторичний ідеал ^р^дянської^ риторики.

На нашу-думку, не лише в російській, айв українській логосфері спів­існують вищеназвані, риторичні ідеали, які мають свої особливості і нюанси, сильні й слабкі сторони, мають історичну змінність, культурну специфіч­ність, прямі зв'язки з особливостями соціальної моделі.

Пор.: Микола Шлемкевич. Загублена українська душа.— К., 1992.

Слов'янська риторична традиція сповідувала ідеал соціальної рівності, то­лерантності у мовленні, а тому прагматичні, жорсткі, непаритетні, часто не­конструктивні мовленнєві дії сучасних ораторів, зокрема політиків, сприйма­ються як рецидиви «радянської» авторитарної недіалогічної риторики, де виз­навалася «влада на слово», «право на слово», «підкорення співрозмовника» тощо засобами авторитарного монологу, атональної, войовничої полеміки.

Тяжіння до братерства, гармонії стосунків, мирного розв'язання будь-якого питання було характерним для слов'янського менталітету до «окаяних днів», за словами Буніна (1917 p.). Нові політичні, ідеологічні цінності тота­літарного суспільства почали процес руйнації старослов'янського, християн­ського риторичного ідеалу з його благородством, смиренням, милосердям, шляхетністю, духовністю тощо. Поступово конструктивний діалог, гуманіс­тична риторика почали витіснятися агональними мовленнєвими вчинками, агональним, войовничим діалогом, вічною боротьбою, яка «звільнила страш­ну силу небратерства», як писав філософ М. Ф. Федоров у роботі «Питання про братерство або спорідненість та причини небратерського, неродинного, тобто непримиренного стану миру і засоби відновлення спорідненості».

З'являються тенденції до «боротьби», «мовленнєвої агресії» у слові ліде­ра (соціального, політичного тощо), і, як наслідок,—. ознаки руйнації дав-ньослов'янського риторичного ідеалу з його потягом до мирної гармонізації людських стосунків. Порівняйте назви розділів «Красномовство як зброя со­ціальної боротьби» з книги Г. 3. Апресяна «Ораторское искусство» (М., 1969) та «Ораторське мистецтво в боротьбі проти буржуазної ідеології» у книзі С. С Гурвича, В. Ф. Погорілка, М. А. Германа «Основи риторики» (К., 1988). Тепер психолінгвісти, лінгвосоціологи констатують факти викори­стання риторики як засобу встановлення соціальної ієрархії шляхом бороть­би, мовленнєвої агресії через агональний риторичний ідеал, який народився на перехресті софістичної риторики та політизованої псевдориторики ра­дянського періоду з тенденцією до маніпулювання людьми, дегуманізації, проявів західного прагматизму та раціоналізму аж до девальвації слова як божественного явища, зведення його до «зброї боротьби». Онтологічна істинна цінність мовлення все частіше поступається релятивістській віднос­ній цінності мовлення. Це не могло не призвести до негативних наслідків не лише для істинної риторики, але й не позначитись на самій долі народу, який переживає кризовий період на стику епох.

Політики безсоромно використовують риторику як зброю у боротьбі за владу, за домінування над іншими людьми, як засіб доведення власної точки

Слов'янська риторична традиція сповідувала ідеал соціальної рівності, то­лерантності у мовленні, а тому прагматичні, жорсткі, непаритетні, часто не­конструктивні мовленнєві дії сучасних ораторів, зокрема політиків, сприйма­ються як рецидиви «радянської» авторитарної недіалогічної риторики, де виз­навалася «влада на слово», «право на слово», «підкорення співрозмовника» тощо засобами авторитарного монологу, атональної, войовничої полеміки.

Тяжіння до братерства, гармонії стосунків, мирного розв'язання будь-якого питання було характерним для слов'янського менталітету до «окаяних днів», за словами Буніна (1917 p.). Нові політичні, ідеологічні цінності тота­літарного суспільства почали процес руйнації старослов'янського, християн­ського риторичного ідеалу з його благородством, смиренням, милосердям, шляхетністю, духовністю тощо. Поступово конструктивний діалог, гуманіс­тична риторика почали витіснятися агональними мовленнєвими вчинками, агональним, войовничим діалогом, вічною боротьбою, яка «звільнила страш­ну силу небратерства», як писав філософ М. ф. Федоров у роботі «Питання про братерство або спорідненість та причини небратерського, неродинного, тобто непримиренного стану миру і засоби відновлення спорідненості».

З'являються тенденції до «боротьби», «мовленнєвої агресії» у слові ліде­ра (соціального, політичного тощо), і, як наслідок,— ознаки руйнації дав-ньослов'янського риторичного ідеалу з його потягом до мирної гармонізації людських стосунків. Порівняйте назви розділів «Красномовство як зброя со­ціальної боротьби» з книги Г. 3. Апресяна «Ораторское искусство» (М., 1969) та «Ораторське мистецтво в боротьбі проти буржуазної ідеології» у книзі С. С Гурвича, В. Ф. Погорілка, М. А. Германа «Основи риторики» (К., 1988). Тепер психолінгвісти, лінгвосоціологи констатують факти викори­стання риторики як засобу встановлення соціальної ієрархії шляхом бороть­би, мовленнєвої агресії через агональний риторичний ідеал, який народився на перехресті софістичної риторики та політизованої псевдориторики ра­дянського періоду з тенденцією до маніпулювання людьми, дегуманізації, проявів західного прагматизму та раціоналізму аж до девальвації слова як божественного явища, зведення його до «зброї боротьби». Онтологічна істинна цінність мовлення все частіше поступається релятивістській віднос­ній цінності мовлення. Це не могло не призвести до негативних наслідків не лише для істинної риторики, але й не позначитись на самій долі народу, який переживає кризовий період на стику епох.

Політики безсоромно використовують риторику як зброю у боротьбі за владу, за домінування над іншими людьми, як засіб доведення власної точки

зору, а не істини. Таке маніпулювання розумом, почуттями, душами не мог­ло не позначитись на долі «цариці душ» — риториці, яку все частіше асоцію­ють із псевдориторикою, антириторикою, пустопорожньою,балаканиною.

Проблема риторики й влади, влади як «права на мовлення» актуалізува­лася у 70—'90-х років XX ст., коли загострилася боротьба за владу між людьми в різних верствах суспільства, а тому слово з інструменту добра пе­ретворювалося на зброю зла.

Відомий мислитель XX ст. Ролан Варт поставив проблему мови (мовлен­ня) й влади одним з перших, вживаючи поняття «зброя риторики», «мовлен­нєві битви», «мовленнєвий терор», «риторика влади» тощо.

Лінгвіст-філософ виділяє в сучасній риториці реанімований давній ком­понент «злої», агональної риторики, риторики боротьби й софістичного протистояння, який розвивається в певних умовах розвитку суспільства з його революціями, війнами, голодоморами, репресіями й концтаборами — риторики брехні й війни у боротьбі за домінування, владу. Він виділяє три типи дискурсивної (мовленнєвої) зброї:

!. Мовлення, яке служить цілям завоювання влади (сильна дискурсивна система — це певне шоу, спектакль, демонстрація, театр, де демонструється сила оратора, лідера, агонального агресора). Такою була риторика фашиз­му, риторика Гітлера, Геббельса та ін.¹;

2. Монологічне за змістом мовлення, коли «слабкі» учасники мовленнєвої
ситуації «викреслюються», позбавляються «права на мовлення» волею домі­
нантів, які дозволяють «відкривати рота» лише за певних обставин.

Діалог таким чином перетворюється на монолог, тому тут з'являються та­кі «ключові слова», як «ворог народу», «залізна завіса», «закриті кордони», «обраний народ», «правляче угруповання», «геніальний вождь» тощо.

3. Впевненість, рішучість, агресивність, категоричність мовленнєвої пове­
дінки як засіб залякування з боку господаря фрази відносно збентеженого,
збитого з пантелику співрозмовника з його неповними, усіченими фразами,
які він боїться навіть проговорити до кінця. Категоричність тут розуміється
як замах на істину, якою сильному можна володіти як річчю: немає різних
думок є правильна (моя) і неправильна (чужа). Звідси «свої» й «чужі», а іс­
тиною, природньо, володіють «свої».

Риторика любові, або гуманістична риторика, в усі часи й у всіх народів була засобом досягнення гармонізації стосунків між членами суспільства на всіх рівнях. ¹ Див.: Лоренц К. Агрессия.— М., 1994.

Відроджуючи первісне, класичне призначення риторики сократівського риторичного ідеалу, звернемося до розуміння поняття «любов» у працях ве­ликого Платона. Для цього зіставимо тексти, в яких це слово вживається, визначимо його основні значення (семантику) за контекстом, оточуючими словами.

У греків, Платона розрізнилося вісім значень слова «любов», які можна об'єднати в систему з 4 груп:

1. Любов конкретно-чуттєва, еротична'.

Підвидами виступають ерос, жадоба (хімерос), пристрасть (любощі), потяг чуттєвий (патос) до суб'єкта, потяг до віддаленого об'єкта (туга за небом).

2. Любов симпатична, любов-симпатія через почуття внутрішньої близь­
кості, спорідненість між люблячим та тим, кого люблять.

Підвидами виступають дружба (філіа), близькість — відданість, при­страсть — інтерес (любов до науки), любов-повага, тепле й навіть гаряче по­чуття батьків до дітей (сторге, філосторге).

3. Любов розумна (агапе), яка характеризується почуттями поваги, обо­в'язку, визначається розумом. Це почуття опікуна до підопічного.

4. Любов-спгвчуття, жалість (елеос).

У традиції слов'ян слово «люблю» асоціюється із «жалію»².

Таким чином, виникає питання окультурення, олюднення почуття любові в суспільстві, освітлення промінням духовності в тих випадках, коли це по­чуття не гармонійне, космічне, а дисгармонійне, хаотичне. З цією метою ри-тори-педагоги рекомендують правильно виховувати розум, почуття, волю особистості на засадах істини, добра, краси, гармонії, високої етичності: «риторика є світла сила солодкомовного говоріння», як зазначалося в дав­ньому риторичному, трактаті 1620 р. Світла сила творить космос любові, а похвальне красномовство — один із шляхів до Храму Любові.

Риторика любові, гуманістична риторика сучасності має великі гармоні­зуючи соціальні потенції, засоби неантагоністичних контактів у складній со­ціальній ієрархії, у пом'якшенні конфліктів, їх попередженні й профілактиці.

Про це прямо й опосередковано пишуть дослідники проблем філософії, соціології, політології, риторики, психології, педагогіки, етики.

Зокрема, Н. І. Формановська, автор низки праць з мовленнєвого етикету, вважає відносини етикету неантагоністичними контактами, бо словесний етикет не є зброєю боротьби за владу в мовленні, а ефективний соціально-¹ Див.: Лосев А. Ф. История античной эстетики: Софисты, Сократ, Платон.— М., 1969. ¹ Див. фольклор російський, український, білоруський.

мовленнєвий засіб, інструмент «заспокоєння», «примирення», збереження «статус-кво» соціальної ієрархії. Етикет — це система ритуальних та риту-алізованих дій, спрямованих на уникнення конфліктів, боротьби, через де­монстрацію доброзичливості¹.

Гуманістична риторика сучасності ставить питання про підвищення за-гальнориторичного рівня культури.суспільства,- зокрема тих, від кого чи не в першу чергу залежить духовно-інтелектуальне здоров'я макросоціуму та мікросоціуму: політиків, педагогів, журналістів, бізнесменів — еліти демо­кратичної України.

Особливо важливу роль у гармонізації суспільства відіграють ЛІДЕРИ суспільства усіх рангів. Тут має значення кожен штрих у риторичному пор­треті лідера:

— акустика мовлення повинна не дисгармонізовувати аудиторію, а, нав­паки, заспокоювати, вселяти впевненість, надихати тощо. Приємний тембр голосу, ритмізоване мовлення, гармонійне до думки інтонування, рівне й спокійне мовлення з психологічними паузами доброзичливості, «величнос­ті», шляхетності тощо викликають довір'я, симпатію слухачів, які буквально втомились від криків, хаотичного гамору численних політичних дебатів, їх­нього низького акустичного рівня культури, коли «брати,,аа,гордо.» стає чи не нормою таких агональних словесних баталій;

— ритмічна характеристика мовлення лідера, який прагне до світлої си­ли риторики, становить собою чіткий ритм, «ритм влади»². Ритм є інстру­ментом соціального виховання, бо нове суспільство тримається солідарністю й ритмом (узгодженість мети й дій);

-£кінесика,-г.жести, міміка, пантоміміка лідера під час мовлення теж ма­ють відповідати образу й суті людини етичної, відповідальної за мовленнє­вий вчинок. Спеціалісти відзначають, що зростання соціального статусу лю­дини обернено пропорційне активності її рухів, є універсальною закономір­ністю для всіх культур. Це — уособлення влади, яка усвідомлює свою велич, монументальність із дещо уповільненим, часом «застиглим» жестом;

— смисловий рух мовлення характеризується чіткістю, ясністю, відсут­
ністю недомовленостей. Тут все має бути ясним, правильним, справедливим.

Не зупиняючись детально на характеристиці глибинних пластів семанти­ки мовлення лідерів тоталітарного суспільства, відзначимо одне; вони стиму-

' Див.: Формановская Н. И. Русский речевой этикет: лингвистический и методический ас­пекты.— М., 1987.— С. 8.

¹ Див.: Осип Мандельштам. Государство и ритм.— М., 1918.

'.ювали відродження похвального красномовства лише у вигляді фальшивих •гімнів» владі, гнівної хули її противників, а натомість мовці могли запла­тити за непокору своїм життям. Історія знає численні випадки фізичного знищення людей за мовленнєві вчинки, навіть необережний анекдот міг ста­ти причиною загибелі людини.

Ось фрагмент похвали Сталіну з промови О. Б. Лепешинської, яка зай­нялася науковими «відкриттями» на зразок Т. Д. Лисенка: «Завершуючи, я хочу висловити найсердечнішу вдячність нашому великому вчителю й друго­го найгеніальнішому з усіх вчених, вождю передової науки, дорогому това­ришу Сталіну. Вчення його, кожне висловлювання з питань науки було для мене дійсною програмою та колосальною підтримкою у моїй тривалій та не­легкий боротьбі з монополістами в науці, ідеалістами усіх мастей. Хай живе наш великий Сталін, великий вождь світового пролетаріату!»¹.

Гуманізація логосфери пов'язана із розвитком кращих вітчизняних рито-зичних традицій (на базі класичних античних постулатів істини, добра, кра-п), творчого запозичення прогресивних елементів західного риторичного -леалу, на засадах християнської етики.

Західний тип культури відображається низкою характерних особливос­те;";, серед яких назвемо індивідуальну від'ємність, змагальність індивідів, ра­ціоналізм, примат логіки, прагматизм. Риторичний ідеал Заходу виявляється.мовленнєвій поведінці, де домінують асиметричні стосунки між суб'єктами (є явно виражений лідер словесної комунікації), панує монолог «сильнішо-:: >, мовлення є засобом самоствердження, самодемонстрації, самореклами, характеризується агональністю, протистоянням.

Східний, слов'янський риторичний ідеал характеризується прагненням до соборності, об'єднання, вираження «духу суспільства»². У східній риторич­ній традиції «благодать» цінується вище «закону»³.

' - " " " "' ' '"'" "";

Східний риторичний ідеал тяжіє до примату інтуїтивного над раціо­нальним, домінування діалогу над монологом, «подвижницького» над «ге­роїчним».

Гармонізуючий характер східного (слов'янського) риторичного ідеалу спеціалісти визначають як систему таких якостей: порядок, міра, мірність,

Рапопорт Я. Л. На рубеже двух веков: Дело врачей 1953 года.— М., 1988. Див.: Киреевский И. В. В ответ А. Е. Хомякову // В кн.: Киреевский И. В. Критика и эс­тетика.— М.,1979.

Див.: Иларион. Слово о законе и благодати.— М., 1994.

1 <7

рівновага (рівність), симетрія, витримка, терпіння, самодисципліна, витри­валість¹.

Етичність риторичного ідеалу слов'ян втілюється в християнських кате­горіях смирення, скромності, небагатослівності, священної безмовності, не­злобливості мовлення, мовленнєвої поведінки. Не агональність, боротьба, а гармонізація, примирення; не самодемонстрація, саморекламування, а су­голосся хору життя; не гучні крики й вигуки, але рівність, витриманість; не «закон» і «право», а «благодать»; не інтроверсія, замикання на особі, а ек­страверсія, розкриття світу в єдності з ним; не примат логіки й раціо, а при­мат інтуїції, емоційного кордоцентризму (в українців); не лише аналіз, а й синтез — ось основні ознаки східного (слов'янського) риторичного ідеалу, його гармонізуючої сутності.

Великий гармонізуючий, благодатний потенціал має церковне красномов­ство — гомілетика, яка містить у собі велику й багату традицію «обожнен­ня» людини через благодатне й одухотворене слово віри, надії, любові.

Духовне зростання особистості знаходимо у кращих гомілетичних працях слов'янської традиції. Зокрема, етичні заповіді риторичної поведінки й ду­ховного самоудосконалення у «Лествиці» преподобного отця авви Іоанна, ігумена Синайської гори. У ЗО словах-повчаннях викладаються засади духов­ного вдосконалення людини через заповіді смирення, смиренномудрості, врівноваженості, «незлобія», простоти, миротворчості, гармонії внутрішньо­го та зовнішнього, молитви до Бога тощо. Ось як Іоанн Лествічник говорить про молитву: «Молитва, за своєю якістю, є перебування й єднання людини з Богом; за дією ж, вона є утвердженням миру, примирення з Богом, матір і разом донька сліз, умилостивления про гріхи, міст для подолання спокус, стіна, яка захищає від турбот, знищення ворожнечі, справа Ангелів, пожива всіх безплотних, майбутня веселість, джерело доброчесностей, винуватиця обдаровань, невидимий успіх, пожива душі, просвітлення розуму, сокира відчаю, вказівка надії, знищення смутку, багатство ченців, скарб безмовни-ків, приборкання гніву, дзеркало духовного зростання, пізнання успіху, знайдення душевного заспокоєння, передвісниця майбутнього воздаяния, знамення слави»².

Мовленнєва поведінка регламентувалася вимогами достойної поведінки

християнина: привітність, веселість, щирість у словах, простота, невимуше-

Див.: Булгаков С. Героизм и подвижничество // Вехи: Интеллигенция в России.— Сб. ста­тей 1909—1910 гг.— М., 1991.

mm момеинж, доречне мотання, неконфліктність, заборона хули на ближ­нього, пустопоржньої балаканини, багатослів'я, перевага похвали, вгамуван-

ня гніву співрозмовника миролюбною поведінкою, нереагування на образи,

>:; v. г;^:;

Давні духовні трактати усіляко підтримували доброчинності людини хри­стиянської віри: смирення, негнівливість, збереження «тиші сердечної» як запоруки братерської любові між людьми. Активно відстоювалась роль бо­жественного мовчання (безмовності) як запоруки гармонізації стосунків між людьми¹.

Серед багатьох нових напрямів сучасної науки, які сприяють гармоніза­ції суспільства, стосунків між людьми у діловій сфері назвемо Паблик Ри-лейшнз (ПР) — зв'язки з громадськістю, яка має корені ще в античному світі. В давній Греції поняття «етос» розумілося як позитивне ставлення аудиторії до оратора; класики риторики розробили численні рекомендації формуван­ня й збереження ефективного контакту оратора з аудиторією засобами ус­ного переконуючого, спонукального, усолоджуючого слова. Ігнорування йо­го цінності могло призвести до поразки оратора.