Промова при привітанні гостей 11 страница

ної особи, речі, предмета. Він цілком слушно вважав, що справжній оратор своїм впливом і мудрістю не лише собі здобуває пошану, а й багатьом громадянам, усій державі в цілому. Він закликав ораторів служити інтересам народу, держави, бути патріотом, «людиною новою» — homo novus.

Ось рідкісний за риторичною красою й силою взірець похвали самій риториці Цицерона: «Хто на шлях істини настановить полум'яніше? Хто рішуче відхилить від хиб? Хто негідників викриє нещадніше? Хто прекрасніше уславить благородних? Хто може з такою силою викривати й нищити пристрасті? Хто ніжніше потішить у скорботі?»

У відомому трактаті Цицерона «Про оратора» (книга друга) йдеться про похвальне красномовство, хоча головним інтересом для автора залишалось судове красномовство. Автор слушно наголошує на тому, що греки писали похвальні промови більше для читання, розваги, ніж для уславлення якоїсь людини або для важливих громадських потреб, як нині у Римі. Похвальні промови, якими користувалися римські оратори у форумі, відзначалися певними специфічними рисами.

Цицерон, як і Арістотель, аналізує етичні, психологічні, філософські засади похвального красномовства з позицій риторики Давнього Риму. Він вважає, що одному в людині можна лише позаздрити, а також уславити в ній те, що є достойним. До останнього належать родовитість, краса, сила, багатство, дари долі, зокрема доброчинність, розумне користування благами.

Цицерон детально аналізує те, що є вартим похвали. Найвищої похвали, на його думку, заслуговує відсутність пихатості при наявності влади, грошей. Істинна відважність є також достойною похвали, вона має багато видів, з яких одні є більш, інші менш придатними для цього виду ораторського мистецтва. Одні доброчинності виявляються у поведінці людей, в їхніх добрих справах, інші — в інтелектуальній обдарованості, у душевній величі й красі. Він зазначає, що з особливою насолодою люди слухають про такі духовні доброчесності, як милосердя, доброзичливість, чесність, хоробрість, бо всі доброчесності є благотворними не лише для того, кого хвалять, а й для всього роду людського.

Навпаки, мудрість, велич духу, зневага до земних благ, істинна сила розуму й думки, саме красномовство — все це викликає велике здивування аудиторії, але дає менше задоволення, адже тут ясно, кого стосуються ці якості — того, кого хвалять, а не тих, перед ким хвалять.

Цицерон описує типи похвал, що притаманні кожній окремій доброчинності. Він рекомендує, вихваляючи справедливість, показати, що саме здій-

снив цей муж, коли чесно, справедливо виконував свій обов'язок. В усіх випадках вчинки мають відповідати характеру, смислу, найменуванню кожної доброчинності.

Особливий успіх має похвала людям мужнім, які творили свою справу без усякої вигоди для себе, без нагороди, особливо коли ці подвиги здійснювалися в ситуації небезпеки, супроводжувалися великим напруженням сил, значними зусиллями. Про це необхідно говорити пишно, слухати із насолодою, адже це є головна доброчинність видатної людини, а іншим вона благотворна.

Великої похвали заслуговує мудре терпіння у нещастях, стійкість проти ударів долі, достоїнство, яке зберігає людина в тяжких життєвих обставинах. Це є прикрасою героя разом із заслуженими нагородами, шанобливою думкою людей про подвиги цієї особи, якій сприяли боги.

Звеличення подвигів буває залежним від величини діяння, від незрівнянності, від самого характеру подвигу, якщо він є незрівнянним. Малі, незначні діяння людей, на думку Цицерона, не можуть викликати в аудиторії великого здивування й похвали.

Цицерон рекомендує порівнювати доброчесні вчинки однієї особи з іншою, в цьому він схожий з великим античним ритором Арістотелем. Обидва-античні ритори не раз наголошували на тому, що ораторові, який прагне творити похвальні промови на належному професійному рівні, слід бути глибоко обізнаним із доброчинностями людини, оскільки це є основою творення істинної похвальної промови. У цьому нам вбачається висока етична відповідальність давніх риторів не лише перед своєю аудиторією, але перш за все перед власною совістю й божественною риторикою — справою цілого життя, істинного покликання.

Надзвичайно яскраво й ґрунтовно описав ознаки досконалого оратора великий Цицерон: «Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора. Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада в усякій миролюбній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму. Справді, які співи солодші, ніж помірна розмова? Які вірші доладніші художнім розміщенням слів? Який актор, що наслідує правду, зрівняється з оратором, який захищає її? А що витонченіше, ніж маса гострих думок? Що чарівніше, ніж пишність слів, яка освітлює справу? Що є багатшим за промову, насичену змістом усякого роду? Немає такого предмета, який би був виражений гарно й достойно і не став би надбанням оратора». Каскад риторичних запи-

тань, які так полюбляли античні оратори, створює динаміку й напруженість думки, дає цілий букет аргументів на користь оратора й риторики.

Риторична культура античності лягла в основу гуманітарної освіти пізніших часів, зокрема в Європі. Український риторичний Ренесанс XVII—XVIII ст. базується на традиціях греко-латино-візантійської культури.

У давніх риторичних працях, зокрема середини XIX ст., мета похвальної (панегіричної) промови визначалась як «звеличення духу й удосконалення»¹.

Оцінювання, звеличення достойного, доброчесного є прерогативою високого, шляхетного, адже мета високого — не переконувати слухачів, як у дорадчих промовах, а привести до стану захоплення, оскільки вражаюче завжди бере гору над переконливим. Високе при вдалому застосуванні, писалося в давніх слов'янських риториках, подібне до удару грому, скидає усі інші докази, розкриваючи одразу ж перед усіма лице оратора. Високе виявляється у здатності людини до високих думок, суджень, у сильному й натхненному пафосі, у благородному художньому слові, багатстві тропів, правильному й величному поєднанні усього в цілому. Тому особливої уваги у похвальному красномовстві удостоювалися Бог, Вітчизна, народні герої, духовні наставники нації. Про це надзвичайно виразно сказав мислитель XX ст. М. К. Реріх: «Усяке знеславлення Спасителя, Вчителя і Героїв кидає в здичавіння й занурює в хаос»².

Український народ відзначається високою схильністю до красномовства, багатющими скарбами народного золотослову — скарбниці національного красного письменства, чому значною мірою сприяють такі риси ментальності, як кордоцентризм (переважання емоційного фактора над раціональним), велика любов і душевна схильність до прекрасного, ліричного, м'якого, благородного, шляхетного — етико-естетичний феномен української душі, яка тяжіє до свободи, злиття з Богом, гармонії, єдності з матінкою-природою.

Українські ритори XVII—XVIII ст., зокрема Феофан Прокопович, стали творцями такого явища в словесному мистецтві, як риторичне бароко •— стилю, насиченого естетичними та етичними цінностями.

Феофан Прокопович — оратор, вчений, письменник, політичний і громадський діяч, автор численних трактатів, проповідей, епідейктичних (похвальних) промов, серед яких назвемо знаменитий «Епінікіон» — оду на честь Полтавської битви, автор і один із засновників українського риторичного бароко з його демократичним спрямуванням, зв'язком з народною твор-

¹ Див.: Теория словесности. Теория прозы.— СПб., 1852.— С. 202.

² Див.: Рерих Николай. Твердыня пламенная.— Рига, 1991.— С. 86.

чістю, творчим використанням культурної риторичної спадщини часів античності.

Як попередник М. В. Ломоносова, Г. С. Сковороди, Феофан Прокопович створив авторський курс риторики, який прочитав у 1705—1709 pp. у Києво-Могилянській академії, де виклав основи трьох стилів — високого, середнього, низького, що пізніше сприйняв і М. В. Ломоносов.

Академік АПН України О. Р. Мазуркевич у ґрунтовному дослідженні «Нариси з історії методики української літератури» (1961 р.) подає цікаві, аргументовані факти з поетичної та риторичної творчості Феофана Проко-повича, наголошуючи на майстерності, громадській значущості мистецтва слова, як його розумів гуманіст-просвітитель українського народу та як його втілив у своїй оригінальній, багато в чому новаторській риторичній спадщині.

Восьма книга Феофана Прокоповича (про епідейктичний, або прикрашальний, рід промови) була присвячена епідейктичному красномовству, розглядові основних положень якого ми присвячуємо свої подальші роздуми.

Як спадкоємець античної риторичної спадщини, Феофан Прокопович виховував своїх учнів на постулатах істини, добра й краси. Зокрема, він писав: «Оратор... ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу... виголошує похвали... Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування».

Саме цими етико-естетичними ідеями проникнута риторична спадщина великого ритора, зокрема його навчально-виховні ідеали формування патріота держави й рідного народу, істинного професіонала-громадянина, живе слово якого примножує інтелектуально-духовні цінності суспільства.

На думку Феофана Прокоповича, радість, яку відчуває душа й майстерно збуджує в інших душах, — основа епідейктичних промов, адже людині подобається те, чого немає, а досягнення бажаного дарує їй певну насолоду, радість.

У знаменитих «Тускуланських бесідах» славетний Цицерон писав про радість як про «свіжу уяву придбаного добра». Саме на цій світлій, чистій, високій емоції радості базується прикрашальна промова оратора, а догана базується, на думку Феофана Прокоповича, на почутті болю — почутті благородному й достойному благородної душі.

На честь кого творилися й виголошувалися похвальні промови? Перш за все, на честь Бога, славетної людини, а також усякого роду істот і речей.

Ось як красномовно пише про це український ритор: «Скільки є в нас визначних громадян і керівників, які, коли добре і розумно керують державою, коли хоробро ведуть справу на війні, дають нам матеріал для того, щоб виголошувати їм похвали, щоб їхня хоробрість не впала у забуття і щоб інших спонукати до подібних вчинків... І ще, невже не здається, що наша Батьківщина навіть мовчки благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою і тільки дещо, що тепер вона зробила, передано пам'яті нащадків...

З іншого боку, церква правомірно домагається допомоги красномовних мужів. Треба також проповідувати хвалу Богу трисвятому і найбільшому... Не може бракувати тут місця і для писаного красномовства: потрібно описувати життя святих людей, а передусім тих, кого породила Русь...».

Отже, Феофан Прокопович творчо й продуктивно використовував етико-естетичні потенції епідейктичного (похвального) красномовства з метою уславлення усього достойного, благородного, доброчесного й доброчинного, що є у суспільстві та й у світі.

Виховання риторичної особистості базувалося на вмінні студентів-ора-торів складати різноманітні й гарні поздоровлення, привітання, подяки, прощання, панегірики, орації при врученні подарунків у день народження й весілля тощо.

Розмір промови, на думку Феофана Прокоповича, залежав від того, від скількох осіб виголошується похвальна промова: вона є коротшою, коли виголошується від однієї особи, буває довшою, більш фундаментальною, коли йде від імені багатьох людей (держави, суспільства тощо).

Цікавими й корисними для формування риторичної особистості, як у давнину, так і в наш час гострого дефіциту позитивних емоцій у міжособистіс-ній та громадсько-політичній комунікації, час усіляких потрясінь і негараздів, є рекомендації славетного ритора щодо похвали особам і речам. Феофан Прокопович ретельно, послідовно й грунтовно аналізує їх специфічні особливості, риторичні якості, наголошуючи на тому, що похвали мають докази-визначення, які ми даємо не людям, а їх чеснотам, рекомендує звертати особливу увагу на додаткові дані, найдрібніші деталі, що їх стосуються і можуть бути використані в епідейктичному жанрі.

У чому ж полягає суть похвали? Феофан Прокопович, як і класики античного красномовства, розкриває кардинальну, ключову роль оцінювання за допомогою прийому АМПЛІФІКАЦІЇ — «нанизування», нагромадження позитивних якостей особи, речі, які ми хвалимо, прославляємо. Наприклад, у

вступі до своєї риторичної книги Феофан Прокопович називає себе «провідником на цьому прекрасному шляху», «побратимом і товаришем у праці»¹, чим демонструє свої демократичні погляди педагога-оратора, прогресивні для усної переконуючої комунікації як у часи формування національної риторичної школи, так і в наші дні відродження кращих традицій світового та національного красномовства, формування української школи красномовства в ім'я прогресу й процвітання нової суверенної демократичної України.

Особливу увагу Феофан Прокопович звертає на щирість оратора, говорячи, що мистецтво того, хто хвалить, полягає не в брехні, а в ампліфікації правдивої похвали, у пишності, дотепі та витонченості стилю².

Він слушно застерігає від нещирості, неправди, фальші, а тому поділяє людей на «ораторів» і «пустомель», які кують і видумують фальшиві похвали, що є насмішкою і ганьбою, оскільки вони нагромаджують невдалі, незначні дотепи, захаращують справу багатьма «почутими дегресіями».

В архітектоніці, структурі похвальної промови він рекомендує переходити від менш важливих речей до більш важливих і величних. Наприклад, у «Коротенькому слові про великого Помпея» Цицерона кінцевий риторичний «акорд» звучить так: «Але і сама доля не вважала, що не варто нехтувати такою доблестю, і подарувала йому стільки щасливих успіхів, скільки іншим не можна було бажати навіть мовчки...»³.

Отже, стиль похвальної, прикрашеної промови повинен дарувати естетичне задоволення, а тому Феофан Прокопович характеризує його різноманітність через такі риси: квітучий, дотепний, прикрашений принадними фігурами, незвичайними оповіданнями, описами, відомостями, порівняннями тощо, але застерігає від «зайвої вишуканості».

Феофан Прокопович надзвичайно виразно, ясно, рельєфно визначив мету епідейктичної промови — переконати слухача, що особа або річ є саме такими, як ми показали у похвалі. Звідси логічно випливала характеристика «досконалої похвали», після прочитання чи прослуховування якої ми краще починаємо думати про хвалену особу, річ, ніж до того часу.

Отже, очевидно, що особливий дар «філософії серця» оратора — майстра епідейктичного жанру красномовства — це вміння побачити найкраще в людях і майстерно показати це іншим людям.

¹ Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. І.— С. 103.

² Там само.— С. 383.
⁵ Там само.— С 407.

їнською мовою (йдеться про книжку дев'яту «Дещо про священне красномовство»).

Церковне красномовство (гомілетика) має стійкі традиції у складанні проповідей, духовних бесід тощо. В книзі протоієрея М. Фаворова «Руководство церковному собеседованию или гомилетика»¹ в розділі III, 83 «Поняття про живодайність проповідницького слова» зазначається, що вона полягає у «збудженні святих почуттів, які зігрівають серце християнина бажанням і за смаком небесних благ. Християнська проповідь є живодайною, коли вона дає почуття благодаті вчення Христового, веде до насолоджування його істинами та обітницями й породжує спрагу й надію на вічне життя з Христом Спасителем»².

Ми не ставили за мету ґрунтовно розглядати прадавнє мистецтво складання похвал Богу (Богам) періоду античності, пізніших часів християнської гомілетики, але у 2-й частині «Риторики» (хрестоматії) наводимо фрагменти деяких гімнів — духовних похвал риторів Давньої Греції (Гомер, Орфей), християнської гомілетики (Златоуст, Григорій Назіанзін), духовного красномовства періоду Київської Русі (Іларіон), гомілетики українського риторичного бароко XVII—XVIII ст. (К. Транквіліон-Ставровецький).

2.5.2. Похвала речам

Які любі оселі Твої, Господи Саваоте!

Книга псалмів, псалом 8 J

Філософія розпізнає доброчинності, корисні

з точки зору мордльної й громадянської,

красномовство створює їм слАву.

С. Шлмфор

Похвали речам, предметам, а особливо народам і містам, дають цікавий риторичний матеріал для роздумів сучасного ритора. Адже їх творити дещо складніше, ніж похвали живим особам, а тому виховання універсальної, гармонійної, гуманістичної риторичної особистості мислилося класиками українського красномовства, як і античними риторами, як обов'язкові вправи істинного оратора, здатного про ВСЕ говорити переконливо, ефективно, гарно.

Ці похвали не повинні створюватися, як писав Феофан Прокопович, задля них самих, хіба що для вправи, тренування і задоволення. Похвали мо-' Фаворов Н. Руководство церковному собеседованию или гомилетика.— К., 1884. ² Там само.— С. 130—131.

жуть бути місцям, звірам, рослинам, будівлям, знаряддям зброї, містам і народам, горам, лісам, рікам тощо.

їхні риси — стислість, ємність змісту, творення похвали через опис корисних людині, гідних подиву властивостей, а шкідливе, погане автор рекомендує опустити, приховати. Отже, красу речей оратор ОПИСУЄ, а користь — ПОЯСНЮЄ. У творах мистецтва, будівлях, храмах, портретах, військових машинах тощо оратор описує, пояснює спритність, міцність, блиск, розстановку, прикраси, корисність та інше.

Опис достоїнств міст — джерело формування глибокого патріотичного почуття громадянина, тому Феофан Прокопович грунтовно аналізує похвальні промови на їх честь, включаючи такі елементи: виникнення міста (з іменем творця, засновника), стародавність, маєтки, достатки, розміщення (розкішне, здорове, родюче, вигідне оточення), сам вигляд міста (кількість будинків, краса, оздоби, зручне розміщення, громадські будівлі тощо); мужні, багаті, розумні люди, визначні, численні митці; форма управління, державні посади; закони, нагороди, кари; велика кількість прикладів чеснот (велична військова справа, перемоги, тріумфи); сумні моменти історії міста, народу (завоювання тощо).

Не менш цікавими й корисними є рекомендації Феофана Прокоповича щодо творення похвали племенам і народам. Зокрема, слід описати й пояснити такі моменти: стародавність, славу військових подвигів, приклади визначних людей, закони, здібності, перемоги, тривале панування тощо.

Прикладними аспектами родинно-побутового жанру красномовства можуть стати ґрунтовні, деталізовані рекомендації видатного українського ритора Феофана Прокоповича щодо творення промов з нагоди дня народження, іменин, весільні промови, при врученні подарунків, здравниці, вступне слово, складання подяк (євхаристичні промови), привітання гостей, прощання тощо.

2.5.3. Офіційні промови, або промови з певної нагоди 2.5.3.1. Промова до дня народження

Джерело красномовства - у сєрці.

Дж. Мілль

Пам'ятні дати в житті людини найчастіше асоціюються з днем народження, а також святковими привітаннями гостей (друзів, рідних, колег та ін.).

Культура міжособистісної комунікації вимагає від нас знань етикету, коли підбирається подарунок, як і коли він вручається, але чи не найпам'ятнішим для іменинника все ж таки залишиться слід у душі від тих урочистих, гарних, святкових промов, побажань, які подарують йому ті з гостей, які володіють даром слова, даром красномовства, зуміють донести тепло своєї душі у слові вітання й побажання.

Українські риторичні праці, зокрема книга Феофана Прокоповича «Про ораторське мистецтво», дають низку практичних рекомендацій щодо офіційних промов з нагоди дня народження. З них актуальними донині залишаються такі, які спрямовані на пояснення психологічних механізмів процесу «вітання»: тішитись з приводу чиєїсь радості й щастя. Що може зрівнятись з благородством цієї психологічної установки? Загальний задум класичної промови в ситуації привітання з днем народження виглядає так: я тішуся й радію, що на твою долю випало таке щастя (народився син, донька, ти народився у щасливий день тощо). Феофан Прокопович рекомендує вербалізу-вати цей задум «величною, дотепною і квітчастою мовою»¹.

Далі український ритор пропонує систему аргументації у вітанні з нагоди дня народження:

— ти сам чи держава тішиться з нагоди народження сина, доньки та ін.;

— треба наголосити, що батько, мати щасливі з цієї нагоди;

— сім'я та держава повинні очікувати добра й щастя від цього народження;

— новонародженим вітання будується на здогадах (сильніших та слабших);

— сильніші здогади беруться від осіб батьків, адже у гарних батьків народжуються й гарні продовжувачі роду;

— далі рекомендувалося сказати похвалу батькам, відзначивши їхні високі моральні якості: мудрість, розважливість, доброту, справедливість тощо;

— сказане можна підсилити аналогіями, прикладами, коли діти відтворюють чесноти душі, достоїнства фізичні (тілесні) батьків;

— слабшими аргументами, але не менш значущими, на думку Феофана Прокоповича, виступають другорядні обставини: обставини народження дитини, ім'я дитини, місяць, пора року, місце, якийсь щасливий особистий чи державний успіх, перемога, тріумф тощо;

Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. 1.— К., 1979.— С, 388 (тут і далі цитування подаються за цим виданням).

— важливо відчувати міру в аргументації, щоб не передати куті меду, щоб
не образити нікого, щоб промова «нікому не здавалась ненависною чи неми
лою»;

— завершити промову рекомендувалось якимось пориванням радості (особистої чи громадської), підносячись думкою до Бога: побажання новонародженому, щоб Бог довів його до щасливого кінця;

— стиль промови мав бути енергійним, йти стрімко, без особливих відступів (не гальмувати основну тезу), мав відзначатися тенденцією до стислості, ємності.

Сучасного промовця-комунікатора мають зацікавити більш загальні рекомендації української школи красномовства XVIII ст., в яких йдеться про такі, дещо архаїчні, з нашої точки зору, поняття, як особа святого патрона, з іменем якого пов'язується покровительство. Звичайно, у деяких регіонах України ця традиція збереглася краще, ніж у східних і центральних районах, але в цілому відзначимо, що кордоцентризм українського народу, тенденція до барокової естетизації слова, етичного словесного вчинку виявилася досить стійкою. Зокрема, Феофан Прокопович настійливо рекомендував своїм студентам-риторам прагнути до внутрішнього пафосу, апелювати до загальнонародних цінностей у промові з нагоди дня народження: «Щасливий і для всіх радісний повинен бути день, який дав світові на благо держави славного, статечного, розумного мужа»¹.

У похвалі імениннику рекомендувалося перелічити його чесноти, доброчесні риси, а в кінці висловити свої теплі побажання, які також варто продумувати завчасно. Все це ніби огортається яскравою, щирою емоцією радості, яку слід виявляти у слові, усім своїм єством.

У цілому відзначимо, що високий стиль у промовах на честь дня народження виявлявся як на рівні задуму (щира емоція щастя!), так і на рівні аргументації (захоплене прославляння святих чи героїчних покровителів іменинника, їхніх подвигів, героїчних вчинків, уславлення чеснот самого іменинника), художнього, красного, образного слова, насиченого ампліфікаційними синонімами, гарними метафорами, яскравими асоціаціями, іменами Богів-по-кровителів, крилатими фразами тощо.

Ілюстрацією позитивного насичення подібних промов може служити такий фрагмент з книги Феофана Прокоповича: «Отже, радію, неначе б це був мій власний день народження, і бажаю, щоб він повторювався протягом якнайдовшого часу і щоб наставав завжди щасливіший...». ¹ Див. зазначену працю, с 389.

10 0-319

2.5.1. Похвала особам

Приємною є хвала людини, гідної хвали'.

Прислів'я

Феофан Прокопович детально аналізує п'ять основних джерел винайдення думки в епідейктичних промовах на честь осіб. Це такі: 1) природа людини, яка охоплює тіло й душу, причому перевага віддається чеснотам душі (снага розуму, пам'ять, міркування, знання); 2) доля особи — включає в себе достойність роду, знаменитість і славу предків, могутність, багатство, силу, почесті, споріднення і дружбу з визначними мужами, начальниками... Відомо, що категорія «долі» є притаманною ментальності українського народу, хоча, на жаль, через певні історико-політичні обставини наше суспільство нині втратило чимало з названих характеристик, у свідомості людей архаїзувалися деякі з цих понять, слів; 3) навчання — показує рівень знань особи: де, як, у кого виховувалась особа, кого мала наставниками, де була проведена юність, якими науками і мистецтвами займалась особа, чи багатьох втішала; яких мала друзів, яких суперників; чи перевершувала їх талантами, похвалами, пильністю; 4) вчинки, дії особи — невичерпний матеріал для похвал! На думку Феофана Прокоповича, з якою важко не погодитися, це є істинно особисте, наше, здобуте власними зусиллям, бо «природа нам не підвладна». Тому великий український ритор наполегливо рекомендує: «Всю силу розуму треба спрямовувати на обдумування вчинків того, кого хвалиш, вдома, поза домом, під час миру чи війни»². Хід роздумів оратора при цьому може бути таким: що вчинив розумно, мужньо, помірковано, справедливо? 5) обставини, другорядні дані, як вважає Феофан Прокопович, сприяють легкому дослідженню дії, що саме в певному місці, часі зробила особа, щоб вони сприяли ще більшому звеличенню вчинків. Він наполягає на тому, що саме дії повинні займати більшу частину промови. А про інші речі можна і треба говорити коротше, говорити в тому випадку, якщо вони сприяють похвалі. В інших випадках їх можна опускати.

Феофан Прокопович наводить список класичних похвальних промов на честь осіб, як приклад, взірці: «На захист Марцелла» Демосфена, похвала чеснот володаря в панегірику Плінія тощо.

Зауважимо, що похвалу на честь Бога Феофан Прокопович розглядав в окремій книжці, яка з відомих причин, на жаль, не була перекладена укра-

¹ Лат.: Duke laudari a laudato viro.

² Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. І.— С. 385.

На заняттях з риторики у Національному університеті імені Тараса Шевченка студенти гуманітарних факультетів вправлялися у творенні ешдейк-тичних (похвальних) промов. Молоді оратори виливали в думках, словах свою щиру любов, повагу, захоплення тими людьми, хто так чи інакше уособлює для них ідеали добра, краси й любові.

2.5.3.2. Євхаристична промова — промова при складанні подяки

Вдячність приймаючого спонукдє даючого

ДАВАТИ ДАрИ біЛЬШІ ЗА ПОПЕрЕДНІ. ІСААК СирІАНИН

Українські давні риторики надавали рекомендації щодо складання євхаристичних промов при прийнятті подарунків, при отриманні похвали, допомоги, почестей тощо. У духовних джерелах, зокрема св. прав. Іоанна Кронштадтського, стверджувалось, що милість Господа часто виявляється нам через людей. Тоді нам необхідно виявити до них вдячність у найбільш, яскравих і дієвих ЇЇ формах, зокрема, словом вдячності, доземним поклоном, цілуванням рук, молитвами, пошануванням благодійника не лише словами, але й добрими справами¹.

Феофан Прокопович детально зупиняється на етичному та етимологічному аспекті слів «дякувати», «бути вдячним і віддячити». Слово «дякувати» означає виражати словами почуття вдячності комусь; «бути вдячним» означає зберігати почуття вдячності;

«віддячити» означає заявити про свій обов'язок відплатити честю за честь, добром за добро. Свій аналіз український ритор підкріплює посиланнями на працю Цицерона «На захист Марцелла».

Феофан Прокопович рекомендував своїм студентам-риторам:

— спочатку необхідно сказати про свою вдячність, підкресливши, що жодна промова не може зрівнятися з таким добродійством;

— скромно підкреслити, що не бачиш своїх заслуг щодо добродія;

— висловити сумнів, чи зумієш належними словами висловити вдячність;

— ти сам спершу хотів вислужитись перед добродієм, але тебе випередила його ласка;

— прикрасити свою промову рекомендувалося крилатими висловами, дотепами, жартами;

¹ Див.: Язык мой — враг мой.— М., 1999.— С. 24—25.

не:-::-:. = і::::jlv— н.сть: в у.атег:альн.;": іс~::.:сз: — щедрість; у побудові свя-^_.:,:::;::.з —:є '.:::::дуакість і набожність; в поданні допомоги — готовність і:г::::::т;: нещас:-:;::-:; у виголошенні похвал — любов, доброзичливість, у на-...:-..-:.::::::7г:"і — ласка тещо;

— розглянувши одне із добродійств, слід поширити їх в описі обставин: хто, кому, що, коли дав, де, в яку, пору дня, при якій кількості глядачів і як;

— у заключній частині рекомендувалося висловити подяку, заохотити і просити добродія, щоб він і надалі був такий ласкавий, а також пообіцяти свої послуги в майбутньому, щоб добродій не пошкодував за своє добродійство.

Ці рекомендації і зараз є джерелом творчих пошуків молодих комуніка-торів, які шукають своє слово добра і краси.

Промова при привітанні гостей

...НАМ ПОТрібНЕ СЛОВО...

А. Костенко

Феофан Прокопович розробив детальні рекомендації щодо складання промов для привітання гостей.

Вступ повинен бути дуже коротким, в ньому висловлюється приватна або громадська радість стосовно гостей: прибув той, кого ми чекали з великим бажанням; похвалити чутку, яка не обманула, а принесла правду, втішила приємною звісткою; велике емоційне хвилювання перешкоджає нам гарно висловити свою радість, достойно привітати гостей; ми самі себе поздоровляємо з такою радістю, тому що душею завжди супроводжуємо цих людей, а душа більше там, де любить, а тому ми ніби повернулись до себе; не тільки сам гість перестав подорожувати, але й ми самі; довга дорога є прагненням, а найбільшим прагненням є те, чого ми прагнули.