Промова при привітанні гостей 11 страница

ної особи, речі, предмета. Він цілком слушно вважав, що справжній оратор своїм впливом і мудрістю не лише собі здобуває пошану, а й багатьом гро­мадянам, усій державі в цілому. Він закликав ораторів служити інтересам народу, держави, бути патріотом, «людиною новою» — homo novus.

Ось рідкісний за риторичною красою й силою взірець похвали самій ри­ториці Цицерона: «Хто на шлях істини настановить полум'яніше? Хто рішу­че відхилить від хиб? Хто негідників викриє нещадніше? Хто прекрасніше ус­лавить благородних? Хто може з такою силою викривати й нищити при­страсті? Хто ніжніше потішить у скорботі?»

У відомому трактаті Цицерона «Про оратора» (книга друга) йдеться про похвальне красномовство, хоча головним інтересом для автора залишалось судове красномовство. Автор слушно наголошує на тому, що греки писали похвальні промови більше для читання, розваги, ніж для уславлення якоїсь людини або для важливих громадських потреб, як нині у Римі. Похвальні промови, якими користувалися римські оратори у форумі, відзначалися пев­ними специфічними рисами.

Цицерон, як і Арістотель, аналізує етичні, психологічні, філософські за­сади похвального красномовства з позицій риторики Давнього Риму. Він вва­жає, що одному в людині можна лише позаздрити, а також уславити в ній те, що є достойним. До останнього належать родовитість, краса, сила, багат­ство, дари долі, зокрема доброчинність, розумне користування благами.

Цицерон детально аналізує те, що є вартим похвали. Найвищої похвали, на його думку, заслуговує відсутність пихатості при наявності влади, гро­шей. Істинна відважність є також достойною похвали, вона має багато видів, з яких одні є більш, інші менш придатними для цього виду ораторського мистецтва. Одні доброчинності виявляються у поведінці людей, в їхніх доб­рих справах, інші — в інтелектуальній обдарованості, у душевній величі й красі. Він зазначає, що з особливою насолодою люди слухають про такі ду­ховні доброчесності, як милосердя, доброзичливість, чесність, хоробрість, бо всі доброчесності є благотворними не лише для того, кого хвалять, а й для всього роду людського.

Навпаки, мудрість, велич духу, зневага до земних благ, істинна сила ро­зуму й думки, саме красномовство — все це викликає велике здивування аудиторії, але дає менше задоволення, адже тут ясно, кого стосуються ці якості — того, кого хвалять, а не тих, перед ким хвалять.

Цицерон описує типи похвал, що притаманні кожній окремій доброчин­ності. Він рекомендує, вихваляючи справедливість, показати, що саме здій-

снив цей муж, коли чесно, справедливо виконував свій обов'язок. В усіх ви­падках вчинки мають відповідати характеру, смислу, найменуванню кожної доброчинності.

Особливий успіх має похвала людям мужнім, які творили свою справу без усякої вигоди для себе, без нагороди, особливо коли ці подвиги здійсню­валися в ситуації небезпеки, супроводжувалися великим напруженням сил, значними зусиллями. Про це необхідно говорити пишно, слухати із насоло­дою, адже це є головна доброчинність видатної людини, а іншим вона бла­готворна.

Великої похвали заслуговує мудре терпіння у нещастях, стійкість проти ударів долі, достоїнство, яке зберігає людина в тяжких життєвих обстави­нах. Це є прикрасою героя разом із заслуженими нагородами, шанобливою думкою людей про подвиги цієї особи, якій сприяли боги.

Звеличення подвигів буває залежним від величини діяння, від незрівнян­ності, від самого характеру подвигу, якщо він є незрівнянним. Малі, незначні діяння людей, на думку Цицерона, не можуть викликати в аудиторії велико­го здивування й похвали.

Цицерон рекомендує порівнювати доброчесні вчинки однієї особи з ін­шою, в цьому він схожий з великим античним ритором Арістотелем. Обид­ва-античні ритори не раз наголошували на тому, що ораторові, який прагне творити похвальні промови на належному професійному рівні, слід бути гли­боко обізнаним із доброчинностями людини, оскільки це є основою творен­ня істинної похвальної промови. У цьому нам вбачається висока етична від­повідальність давніх риторів не лише перед своєю аудиторією, але перш за все перед власною совістю й божественною риторикою — справою цілого життя, істинного покликання.

Надзвичайно яскраво й ґрунтовно описав ознаки досконалого оратора ве­ликий Цицерон: «Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора. Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада в усякій миролюб­ній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму. Справ­ді, які співи солодші, ніж помірна розмова? Які вірші доладніші художнім розміщенням слів? Який актор, що наслідує правду, зрівняється з оратором, який захищає її? А що витонченіше, ніж маса гострих думок? Що чарівніше, ніж пишність слів, яка освітлює справу? Що є багатшим за промову, насиче­ну змістом усякого роду? Немає такого предмета, який би був виражений гарно й достойно і не став би надбанням оратора». Каскад риторичних запи-

тань, які так полюбляли античні оратори, створює динаміку й напруженість думки, дає цілий букет аргументів на користь оратора й риторики.

Риторична культура античності лягла в основу гуманітарної освіти пізні­ших часів, зокрема в Європі. Український риторичний Ренесанс XVII—XVIII ст. базується на традиціях греко-латино-візантійської культури.

У давніх риторичних працях, зокрема середини XIX ст., мета похвальної (панегіричної) промови визначалась як «звеличення духу й удосконалення»¹.

Оцінювання, звеличення достойного, доброчесного є прерогативою висо­кого, шляхетного, адже мета високого — не переконувати слухачів, як у до­радчих промовах, а привести до стану захоплення, оскільки вражаюче завжди бере гору над переконливим. Високе при вдалому застосуванні, пи­салося в давніх слов'янських риториках, подібне до удару грому, скидає усі інші докази, розкриваючи одразу ж перед усіма лице оратора. Високе вияв­ляється у здатності людини до високих думок, суджень, у сильному й натх­ненному пафосі, у благородному художньому слові, багатстві тропів, пра­вильному й величному поєднанні усього в цілому. Тому особливої уваги у похвальному красномовстві удостоювалися Бог, Вітчизна, народні герої, ду­ховні наставники нації. Про це надзвичайно виразно сказав мислитель XX ст. М. К. Реріх: «Усяке знеславлення Спасителя, Вчителя і Героїв кидає в здичавіння й занурює в хаос»².

Український народ відзначається високою схильністю до красномовства, багатющими скарбами народного золотослову — скарбниці національного красного письменства, чому значною мірою сприяють такі риси ментальнос­ті, як кордоцентризм (переважання емоційного фактора над раціональним), велика любов і душевна схильність до прекрасного, ліричного, м'якого, бла­городного, шляхетного — етико-естетичний феномен української душі, яка тяжіє до свободи, злиття з Богом, гармонії, єдності з матінкою-природою.

Українські ритори XVII—XVIII ст., зокрема Феофан Прокопович, стали творцями такого явища в словесному мистецтві, як риторичне бароко •— сти­лю, насиченого естетичними та етичними цінностями.

Феофан Прокопович — оратор, вчений, письменник, політичний і гро­мадський діяч, автор численних трактатів, проповідей, епідейктичних (по­хвальних) промов, серед яких назвемо знаменитий «Епінікіон» — оду на честь Полтавської битви, автор і один із засновників українського риторич­ного бароко з його демократичним спрямуванням, зв'язком з народною твор-

¹ Див.: Теория словесности. Теория прозы.— СПб., 1852.— С. 202.

² Див.: Рерих Николай. Твердыня пламенная.— Рига, 1991.— С. 86.

чістю, творчим використанням культурної риторичної спадщини часів антич­ності.

Як попередник М. В. Ломоносова, Г. С. Сковороди, Феофан Прокопович створив авторський курс риторики, який прочитав у 1705—1709 pp. у Києво-Могилянській академії, де виклав основи трьох стилів — високого, середньо­го, низького, що пізніше сприйняв і М. В. Ломоносов.

Академік АПН України О. Р. Мазуркевич у ґрунтовному дослідженні «Нариси з історії методики української літератури» (1961 р.) подає цікаві, аргументовані факти з поетичної та риторичної творчості Феофана Проко-повича, наголошуючи на майстерності, громадській значущості мистецтва слова, як його розумів гуманіст-просвітитель українського народу та як йо­го втілив у своїй оригінальній, багато в чому новаторській риторичній спад­щині.

Восьма книга Феофана Прокоповича (про епідейктичний, або прикра­шальний, рід промови) була присвячена епідейктичному красномовству, роз­глядові основних положень якого ми присвячуємо свої подальші роздуми.

Як спадкоємець античної риторичної спадщини, Феофан Прокопович ви­ховував своїх учнів на постулатах істини, добра й краси. Зокрема, він писав: «Оратор... ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу... виголошує похвали... Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших за­кликає до наслідування».

Саме цими етико-естетичними ідеями проникнута риторична спадщина великого ритора, зокрема його навчально-виховні ідеали формування пат­ріота держави й рідного народу, істинного професіонала-громадянина, жи­ве слово якого примножує інтелектуально-духовні цінності суспільства.

На думку Феофана Прокоповича, радість, яку відчуває душа й майстер­но збуджує в інших душах, — основа епідейктичних промов, адже людині подобається те, чого немає, а досягнення бажаного дарує їй певну насоло­ду, радість.

У знаменитих «Тускуланських бесідах» славетний Цицерон писав про ра­дість як про «свіжу уяву придбаного добра». Саме на цій світлій, чистій, ви­сокій емоції радості базується прикрашальна промова оратора, а догана ба­зується, на думку Феофана Прокоповича, на почутті болю — почутті благо­родному й достойному благородної душі.

На честь кого творилися й виголошувалися похвальні промови? Перш за все, на честь Бога, славетної людини, а також усякого роду істот і речей.

Ось як красномовно пише про це український ритор: «Скільки є в нас ви­значних громадян і керівників, які, коли добре і розумно керують державою, коли хоробро ведуть справу на війні, дають нам матеріал для того, щоб ви­голошувати їм похвали, щоб їхня хоробрість не впала у забуття і щоб інших спонукати до подібних вчинків... І ще, невже не здається, що наша Батьків­щина навіть мовчки благає допомоги красномовства, бо так багато її пре­славних подвигів поминається глибокою мовчанкою і тільки дещо, що тепер вона зробила, передано пам'яті нащадків...

З іншого боку, церква правомірно домагається допомоги красномовних мужів. Треба також проповідувати хвалу Богу трисвятому і найбільшому... Не може бракувати тут місця і для писаного красномовства: потрібно опи­сувати життя святих людей, а передусім тих, кого породила Русь...».

Отже, Феофан Прокопович творчо й продуктивно використовував етико-естетичні потенції епідейктичного (похвального) красномовства з метою ус­лавлення усього достойного, благородного, доброчесного й доброчинного, що є у суспільстві та й у світі.

Виховання риторичної особистості базувалося на вмінні студентів-ора-торів складати різноманітні й гарні поздоровлення, привітання, подяки, про­щання, панегірики, орації при врученні подарунків у день народження й ве­сілля тощо.

Розмір промови, на думку Феофана Прокоповича, залежав від того, від скількох осіб виголошується похвальна промова: вона є коротшою, коли ви­голошується від однієї особи, буває довшою, більш фундаментальною, коли йде від імені багатьох людей (держави, суспільства тощо).

Цікавими й корисними для формування риторичної особистості, як у дав­нину, так і в наш час гострого дефіциту позитивних емоцій у міжособистіс-ній та громадсько-політичній комунікації, час усіляких потрясінь і негараз­дів, є рекомендації славетного ритора щодо похвали особам і речам. Феофан Прокопович ретельно, послідовно й грунтовно аналізує їх специфічні особ­ливості, риторичні якості, наголошуючи на тому, що похвали мають докази-визначення, які ми даємо не людям, а їх чеснотам, рекомендує звертати особливу увагу на додаткові дані, найдрібніші деталі, що їх стосуються і мо­жуть бути використані в епідейктичному жанрі.

У чому ж полягає суть похвали? Феофан Прокопович, як і класики антич­ного красномовства, розкриває кардинальну, ключову роль оцінювання за до­помогою прийому АМПЛІФІКАЦІЇ — «нанизування», нагромадження пози­тивних якостей особи, речі, які ми хвалимо, прославляємо. Наприклад, у

вступі до своєї риторичної книги Феофан Прокопович називає себе «провід­ником на цьому прекрасному шляху», «побратимом і товаришем у праці»¹, чим демонструє свої демократичні погляди педагога-оратора, прогресивні для усної переконуючої комунікації як у часи формування національної ри­торичної школи, так і в наші дні відродження кращих традицій світового та національного красномовства, формування української школи красномовст­ва в ім'я прогресу й процвітання нової суверенної демократичної України.

Особливу увагу Феофан Прокопович звертає на щирість оратора, гово­рячи, що мистецтво того, хто хвалить, полягає не в брехні, а в ампліфікації правдивої похвали, у пишності, дотепі та витонченості стилю².

Він слушно застерігає від нещирості, неправди, фальші, а тому поділяє людей на «ораторів» і «пустомель», які кують і видумують фальшиві похва­ли, що є насмішкою і ганьбою, оскільки вони нагромаджують невдалі, не­значні дотепи, захаращують справу багатьма «почутими дегресіями».

В архітектоніці, структурі похвальної промови він рекомендує переходи­ти від менш важливих речей до більш важливих і величних. Наприклад, у «Коротенькому слові про великого Помпея» Цицерона кінцевий риторичний «акорд» звучить так: «Але і сама доля не вважала, що не варто нехтувати такою доблестю, і подарувала йому стільки щасливих успіхів, скільки іншим не можна було бажати навіть мовчки...»³.

Отже, стиль похвальної, прикрашеної промови повинен дарувати есте­тичне задоволення, а тому Феофан Прокопович характеризує його різнома­нітність через такі риси: квітучий, дотепний, прикрашений принадними фігу­рами, незвичайними оповіданнями, описами, відомостями, порівняннями то­що, але застерігає від «зайвої вишуканості».

Феофан Прокопович надзвичайно виразно, ясно, рельєфно визначив ме­ту епідейктичної промови — переконати слухача, що особа або річ є саме такими, як ми показали у похвалі. Звідси логічно випливала характеристика «досконалої похвали», після прочитання чи прослуховування якої ми краще починаємо думати про хвалену особу, річ, ніж до того часу.

Отже, очевидно, що особливий дар «філософії серця» оратора — майст­ра епідейктичного жанру красномовства — це вміння побачити найкраще в людях і майстерно показати це іншим людям.

¹ Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. І.— С. 103.

² Там само.— С. 383.
⁵ Там само.— С 407.

їнською мовою (йдеться про книжку дев'яту «Дещо про священне красно­мовство»).

Церковне красномовство (гомілетика) має стійкі традиції у складанні проповідей, духовних бесід тощо. В книзі протоієрея М. Фаворова «Руковод­ство церковному собеседованию или гомилетика»¹ в розділі III, 83 «Понят­тя про живодайність проповідницького слова» зазначається, що вона поля­гає у «збудженні святих почуттів, які зігрівають серце християнина бажан­ням і за смаком небесних благ. Християнська проповідь є живодайною, коли вона дає почуття благодаті вчення Христового, веде до насолоджування йо­го істинами та обітницями й породжує спрагу й надію на вічне життя з Хри­стом Спасителем»².

Ми не ставили за мету ґрунтовно розглядати прадавнє мистецтво скла­дання похвал Богу (Богам) періоду античності, пізніших часів християнської гомілетики, але у 2-й частині «Риторики» (хрестоматії) наводимо фрагмен­ти деяких гімнів — духовних похвал риторів Давньої Греції (Гомер, Орфей), християнської гомілетики (Златоуст, Григорій Назіанзін), духовного красно­мовства періоду Київської Русі (Іларіон), гомілетики українського риторич­ного бароко XVII—XVIII ст. (К. Транквіліон-Ставровецький).

2.5.2. Похвала речам

Які любі оселі Твої, Господи Саваоте!

Книга псалмів, псалом 8 J

Філософія розпізнає доброчинності, корисні

з точки зору мордльної й громадянської,

красномовство створює їм слАву.

С. Шлмфор

Похвали речам, предметам, а особливо народам і містам, дають цікавий ри­торичний матеріал для роздумів сучасного ритора. Адже їх творити дещо складніше, ніж похвали живим особам, а тому виховання універсальної, гар­монійної, гуманістичної риторичної особистості мислилося класиками україн­ського красномовства, як і античними риторами, як обов'язкові вправи істин­ного оратора, здатного про ВСЕ говорити переконливо, ефективно, гарно.

Ці похвали не повинні створюватися, як писав Феофан Прокопович, за­для них самих, хіба що для вправи, тренування і задоволення. Похвали мо-' Фаворов Н. Руководство церковному собеседованию или гомилетика.— К., 1884. ² Там само.— С. 130—131.

жуть бути місцям, звірам, рослинам, будівлям, знаряддям зброї, містам і на­родам, горам, лісам, рікам тощо.

їхні риси — стислість, ємність змісту, творення похвали через опис корис­них людині, гідних подиву властивостей, а шкідливе, погане автор рекомен­дує опустити, приховати. Отже, красу речей оратор ОПИСУЄ, а користь — ПОЯСНЮЄ. У творах мистецтва, будівлях, храмах, портретах, військових ма­шинах тощо оратор описує, пояснює спритність, міцність, блиск, розстанов­ку, прикраси, корисність та інше.

Опис достоїнств міст — джерело формування глибокого патріотичного почуття громадянина, тому Феофан Прокопович грунтовно аналізує по­хвальні промови на їх честь, включаючи такі елементи: виникнення міста (з іменем творця, засновника), стародавність, маєтки, достатки, розміщення (розкішне, здорове, родюче, вигідне оточення), сам вигляд міста (кількість будинків, краса, оздоби, зручне розміщення, громадські будівлі тощо); муж­ні, багаті, розумні люди, визначні, численні митці; форма управління, дер­жавні посади; закони, нагороди, кари; велика кількість прикладів чеснот (ве­лична військова справа, перемоги, тріумфи); сумні моменти історії міста, на­роду (завоювання тощо).

Не менш цікавими й корисними є рекомендації Феофана Прокоповича щодо творення похвали племенам і народам. Зокрема, слід описати й пояс­нити такі моменти: стародавність, славу військових подвигів, приклади ви­значних людей, закони, здібності, перемоги, тривале панування тощо.

Прикладними аспектами родинно-побутового жанру красномовства мо­жуть стати ґрунтовні, деталізовані рекомендації видатного українського рито­ра Феофана Прокоповича щодо творення промов з нагоди дня народження, іменин, весільні промови, при врученні подарунків, здравниці, вступне слово, складання подяк (євхаристичні промови), привітання гостей, прощання тощо.

2.5.3. Офіційні промови, або промови з певної нагоди 2.5.3.1. Промова до дня народження

Джерело красномовства - у сєрці.

Дж. Мілль

Пам'ятні дати в житті людини найчастіше асоціюються з днем народжен­ня, а також святковими привітаннями гостей (друзів, рідних, колег та ін.).

Культура міжособистісної комунікації вимагає від нас знань етикету, коли підбирається подарунок, як і коли він вручається, але чи не найпам'ятнішим для іменинника все ж таки залишиться слід у душі від тих урочистих, гар­них, святкових промов, побажань, які подарують йому ті з гостей, які воло­діють даром слова, даром красномовства, зуміють донести тепло своєї душі у слові вітання й побажання.

Українські риторичні праці, зокрема книга Феофана Прокоповича «Про ораторське мистецтво», дають низку практичних рекомендацій щодо офіцій­них промов з нагоди дня народження. З них актуальними донині залишають­ся такі, які спрямовані на пояснення психологічних механізмів процесу «ві­тання»: тішитись з приводу чиєїсь радості й щастя. Що може зрівнятись з благородством цієї психологічної установки? Загальний задум класичної промови в ситуації привітання з днем народження виглядає так: я тішуся й радію, що на твою долю випало таке щастя (народився син, донька, ти на­родився у щасливий день тощо). Феофан Прокопович рекомендує вербалізу-вати цей задум «величною, дотепною і квітчастою мовою»¹.

Далі український ритор пропонує систему аргументації у вітанні з наго­ди дня народження:

— ти сам чи держава тішиться з нагоди народження сина, доньки та ін.;

— треба наголосити, що батько, мати щасливі з цієї нагоди;

— сім'я та держава повинні очікувати добра й щастя від цього народ­ження;

— новонародженим вітання будується на здогадах (сильніших та слаб­ших);

— сильніші здогади беруться від осіб батьків, адже у гарних батьків на­роджуються й гарні продовжувачі роду;

— далі рекомендувалося сказати похвалу батькам, відзначивши їхні висо­кі моральні якості: мудрість, розважливість, доброту, справедливість тощо;

— сказане можна підсилити аналогіями, прикладами, коли діти відтворю­ють чесноти душі, достоїнства фізичні (тілесні) батьків;

— слабшими аргументами, але не менш значущими, на думку Феофана Прокоповича, виступають другорядні обставини: обставини народження ди­тини, ім'я дитини, місяць, пора року, місце, якийсь щасливий особистий чи державний успіх, перемога, тріумф тощо;

Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. 1.— К., 1979.— С, 388 (тут і далі цитуван­ня подаються за цим виданням).

— важливо відчувати міру в аргументації, щоб не передати куті меду, щоб
не образити нікого, щоб промова «нікому не здавалась ненависною чи неми­
лою»;

— завершити промову рекомендувалось якимось пориванням радості (особистої чи громадської), підносячись думкою до Бога: побажання ново­народженому, щоб Бог довів його до щасливого кінця;

— стиль промови мав бути енергійним, йти стрімко, без особливих від­ступів (не гальмувати основну тезу), мав відзначатися тенденцією до стис­лості, ємності.

Сучасного промовця-комунікатора мають зацікавити більш загальні реко­мендації української школи красномовства XVIII ст., в яких йдеться про такі, дещо архаїчні, з нашої точки зору, поняття, як особа святого патрона, з іменем якого пов'язується покровительство. Звичайно, у деяких регіонах України ця традиція збереглася краще, ніж у східних і центральних районах, але в цілому відзначимо, що кордоцентризм українського народу, тенденція до барокової естетизації слова, етичного словесного вчинку виявилася до­сить стійкою. Зокрема, Феофан Прокопович настійливо рекомендував своїм студентам-риторам прагнути до внутрішнього пафосу, апелювати до загаль­нонародних цінностей у промові з нагоди дня народження: «Щасливий і для всіх радісний повинен бути день, який дав світові на благо держави славно­го, статечного, розумного мужа»¹.

У похвалі імениннику рекомендувалося перелічити його чесноти, добро­чесні риси, а в кінці висловити свої теплі побажання, які також варто про­думувати завчасно. Все це ніби огортається яскравою, щирою емоцією ра­дості, яку слід виявляти у слові, усім своїм єством.

У цілому відзначимо, що високий стиль у промовах на честь дня народ­ження виявлявся як на рівні задуму (щира емоція щастя!), так і на рівні аргу­ментації (захоплене прославляння святих чи героїчних покровителів іменин­ника, їхніх подвигів, героїчних вчинків, уславлення чеснот самого іменинни­ка), художнього, красного, образного слова, насиченого ампліфікаційними синонімами, гарними метафорами, яскравими асоціаціями, іменами Богів-по-кровителів, крилатими фразами тощо.

Ілюстрацією позитивного насичення подібних промов може служити та­кий фрагмент з книги Феофана Прокоповича: «Отже, радію, неначе б це був мій власний день народження, і бажаю, щоб він повторювався протягом як­найдовшого часу і щоб наставав завжди щасливіший...». ¹ Див. зазначену працю, с 389.

10 0-319

2.5.1. Похвала особам

Приємною є хвала людини, гідної хвали'.

Прислів'я

Феофан Прокопович детально аналізує п'ять основних джерел винайден­ня думки в епідейктичних промовах на честь осіб. Це такі: 1) природа люди­ни, яка охоплює тіло й душу, причому перевага віддається чеснотам душі (снага розуму, пам'ять, міркування, знання); 2) доля особи — включає в се­бе достойність роду, знаменитість і славу предків, могутність, багатство, си­лу, почесті, споріднення і дружбу з визначними мужами, начальниками... Відомо, що категорія «долі» є притаманною ментальності українського на­роду, хоча, на жаль, через певні історико-політичні обставини наше суспіль­ство нині втратило чимало з названих характеристик, у свідомості людей ар­хаїзувалися деякі з цих понять, слів; 3) навчання — показує рівень знань особи: де, як, у кого виховувалась особа, кого мала наставниками, де була проведена юність, якими науками і мистецтвами займалась особа, чи багать­ох втішала; яких мала друзів, яких суперників; чи перевершувала їх талан­тами, похвалами, пильністю; 4) вчинки, дії особи — невичерпний матеріал для похвал! На думку Феофана Прокоповича, з якою важко не погодитися, це є істинно особисте, наше, здобуте власними зусиллям, бо «природа нам не підвладна». Тому великий український ритор наполегливо рекомендує: «Всю силу розуму треба спрямовувати на обдумування вчинків того, кого хвалиш, вдома, поза домом, під час миру чи війни»². Хід роздумів оратора при цьому може бути таким: що вчинив розумно, мужньо, помірковано, справедливо? 5) обставини, другорядні дані, як вважає Феофан Прокопович, сприяють легкому дослідженню дії, що саме в певному місці, часі зробила особа, щоб вони сприяли ще більшому звеличенню вчинків. Він наполягає на тому, що саме дії повинні займати більшу частину промови. А про інші речі можна і треба говорити коротше, говорити в тому випадку, якщо вони спри­яють похвалі. В інших випадках їх можна опускати.

Феофан Прокопович наводить список класичних похвальних промов на честь осіб, як приклад, взірці: «На захист Марцелла» Демосфена, похвала чеснот володаря в панегірику Плінія тощо.

Зауважимо, що похвалу на честь Бога Феофан Прокопович розглядав в окремій книжці, яка з відомих причин, на жаль, не була перекладена укра-

¹ Лат.: Duke laudari a laudato viro.

² Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. І.— С. 385.

На заняттях з риторики у Національному університеті імені Тараса Шев­ченка студенти гуманітарних факультетів вправлялися у творенні ешдейк-тичних (похвальних) промов. Молоді оратори виливали в думках, словах свою щиру любов, повагу, захоплення тими людьми, хто так чи інакше уо­соблює для них ідеали добра, краси й любові.

2.5.3.2. Євхаристична промова — промова при складанні подяки

Вдячність приймаючого спонукдє даючого

ДАВАТИ ДАрИ біЛЬШІ ЗА ПОПЕрЕДНІ. ІСААК СирІАНИН

Українські давні риторики надавали рекомендації щодо складання євха­ристичних промов при прийнятті подарунків, при отриманні похвали, допо­моги, почестей тощо. У духовних джерелах, зокрема св. прав. Іоанна Кронштадтського, стверджувалось, що милість Господа часто виявляється нам через людей. Тоді нам необхідно виявити до них вдячність у найбільш, яскравих і дієвих ЇЇ формах, зокрема, словом вдячності, доземним поклоном, цілуванням рук, молитвами, пошануванням благодійника не лише словами, але й добрими справами¹.

Феофан Прокопович детально зупиняється на етичному та етимологічно­му аспекті слів «дякувати», «бути вдячним і віддячити». Слово «дякувати» означає виражати словами почуття вдячності комусь; «бути вдячним» озна­чає зберігати почуття вдячності;

«віддячити» означає заявити про свій обов'язок відплатити честю за честь, добром за добро. Свій аналіз український ритор підкріплює посилан­нями на працю Цицерона «На захист Марцелла».

Феофан Прокопович рекомендував своїм студентам-риторам:

— спочатку необхідно сказати про свою вдячність, підкресливши, що жодна промова не може зрівнятися з таким добродійством;

— скромно підкреслити, що не бачиш своїх заслуг щодо добродія;

— висловити сумнів, чи зумієш належними словами висловити вдячність;

— ти сам спершу хотів вислужитись перед добродієм, але тебе випереди­ла його ласка;

— прикрасити свою промову рекомендувалося крилатими висловами, до­тепами, жартами;

¹ Див.: Язык мой — враг мой.— М., 1999.— С. 24—25.

не:-::-:. = і::::jlv— н.сть: в у.атег:альн.;": іс~::.:сз: — щедрість; у побудові свя-^_.:,:::;::.з —:є '.:::::дуакість і набожність; в поданні допомоги — готовність і:г::::::т;: нещас:-:;::-:; у виголошенні похвал — любов, доброзичливість, у на-...:-..-:.::::::7г:"і — ласка тещо;

— розглянувши одне із добродійств, слід поширити їх в описі обставин: хто, кому, що, коли дав, де, в яку, пору дня, при якій кількості глядачів і як;

— у заключній частині рекомендувалося висловити подяку, заохотити і просити добродія, щоб він і надалі був такий ласкавий, а також пообіцяти свої послуги в майбутньому, щоб добродій не пошкодував за своє добродійство.

Ці рекомендації і зараз є джерелом творчих пошуків молодих комуніка-торів, які шукають своє слово добра і краси.

Промова при привітанні гостей

...НАМ ПОТрібНЕ СЛОВО...

А. Костенко

Феофан Прокопович розробив детальні рекомендації щодо складання промов для привітання гостей.

Вступ повинен бути дуже коротким, в ньому висловлюється приватна або громадська радість стосовно гостей: прибув той, кого ми чекали з великим бажанням; похвалити чутку, яка не обманула, а принесла правду, втішила приємною звісткою; велике емоційне хвилювання перешкоджає нам гарно висловити свою радість, достойно привітати гостей; ми самі себе поздоров­ляємо з такою радістю, тому що душею завжди супроводжуємо цих людей, а душа більше там, де любить, а тому ми ніби повернулись до себе; не тільки сам гість перестав подорожувати, але й ми самі; довга дорога є прагненням, а найбільшим прагненням є те, чого ми прагнули.