Криза колоніалізму та її чинники

Колоніалізм має дуже чітке, негативне емоційно-політичне забарвлення й досить невизначений науковий зміст. Колоніалізмом позначають як експансію групи розвинених капіталістичних держав, що здійснюють певний територіальний розділ усього іншого світу, так і всю систему економічних, політичних, ідеологічних відносин між метрополіями й колоніями.

Колоніальна система протягом століть залищалася однією з найістотніших структурних одиниць світової політики. Проте, в світлі нових глобальних геополітичних реалій ХХ століття ця модель вичерпала себе і до середини XX ст. економічна і політична неспроможність колоніальної системи виявилася остаточно.

Уже на початку XX століття система прямого колоніального підпорядкування вичерпала свої можливості. У міжвоєнний період і в роки другої світової війни ряд держав Сходу домоглися скасування нерівноправних угод і визнання їхньої незалежності (Афганістан, Іран, Туреччина, Китай).

Після війни розпад колоніальної системи різко прискорився. Процес деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі):

- перший (з 1945 р. до середини 50-х років) – визволення від колоніальної залежності країн Азії;

- другий (з середини 50-х років до середини 60-х) – поява незалежних

держав в Північній та Тропічній Африці;

- третій (з 1975 р. до 1990 р.) – завершення деколонізації Півдня Африки

1. Криза колоніалізму на початку ХХ ст.

Криза колоніальної системи почалася після першої світової війни. Уже в 1918-1923 рр. у ряді країн Азії й Арабського Сходу (Індонезії, Індії, Ірані, Іраку й ін.) відбулися потужні народні виступи. У більшості колоній керівництво визвольним рухом взяла у свої руки національна буржуазія, а іноді й нечисленна інтелігенція, що створили свої політичні організації, які очолили боротьбу за політичну самостійність. Так, в Індії ще в 1885 р. була утворена партія Національний конгрес, в Індонезії в 1927 р. виникла Національна партія, у Тунісі в 1934 р. була створена лівонаціоналістична партія Новий Дустур.

Національно-визвольний рух змусив правлячі кола метрополій внести деякі зміни у форми й методи колоніального керування. Однак на данному етапі вони обмежилися, по суті, лише розширенням представництва місцевих жителів в органах колоніальної адміністрації. Колоніальні конституції Індії 1919 і 1935 р., Бірми 1935 р. і Цейлону 1931 р. передбачали, зокрема, створення центральних і провінційних рад. В 20-х рр. Булла створена Народна рада (Фольксраат) у Голландській Індонезії й консультативні асамблеї в країнах Французького Індокитаю. Всі ці

місцеві представницькі органи не мали реальну владу, а виконували дорадчі функції при губернаторах, що очолювали колоніальну адміністрацію.

Найбільше чітко кризові явища виявилися на даному етапі усередині самої великої колоніальної імперії - Британської. Англо-афганський договір 1921 р. Закріпив незалежність Афганістану, були формально декларовані суверенітет Єгипту (1922 р.) і Іраку (1930 р.). У результаті війни за

незалежність 1919-1921 рр. статус домініону завоювала Ірландія. Однак майже вся територія ірландської провінції Ольстер за назвою Північна Ірландія залишилася в складі британської держави.

Що стосується домініонів (Канади, Австралії, Новій Зеландії й ін.), те протягом 20-х рр. вони поступово домоглися визнання повної зовнішньополітичної самостійності. Імперська конференція 1926 р. декларувала, що Англія й домініони являють собою "автономні державні одиниці усередині Британської імперії, рівні по статусі, ні в якому відношенні не підлеглі одна іншій в якому б то не було сенсі в їх внутрішніх і іноземних справах, хоча й об'єднані загальним підданством і вільно об'єднаних в якості членів Британської співдружності націй". В 1931 р. був прийнятий Вестмінстерський статут, що закріпив права домініонів і став своєрідною конституцією Британської співдружності. Статут проголошував вільний союз членів Британської співдружності націй, об'єднаних "загальною вірністю короні". Відтепер дія законів, прийнятих британським парламентом, не могла поширюватися на домініони інакше як з їхньої згоди.

Ніякі закони, прийняті парламентами домініонів, не могли вважатися недійсними під приводом протиріччя англійському законодавству. Парламенти домініонів на своїй території могли скасовувати й змінювати будь-який британський закон, указ або постанову в тій мірі, у якій вони були частиною права домініону. У статуті проголошувалося також, що парламенти домініонів можуть самостійно вирішувати питання зовнішньої політики. Генерал-губернатор у домініонах відтепер призначався короною за порадою уряду домініону й став грати в системі вищих органів домініонів таку ж роль, яку відіграє монарх у самій Великобританії.

Незважаючи на те, що причини падіння колоніального панування були своєрідними для кожної країни, можна виділити ряд загальних причин, характерних для всіх колишніх колоній. Це, насамперед посилення невдоволення колоніальним режимом, викликане ростом податків, ввозом іноземних товарів, вивозом продовольства й сировини, дискримінацією місцевого населення в повсякденному житті, у сфері освіти, при прийманні на роботу. У порівняно розвинених країнах Азії підсилилося протиріччя між іноземним капіталом і національним

сектором, що зміцнів за роки війни. Всі це призвело до формування антиколоніального союзу основних соціальних прошарків: селянства,дрібнобуржуазних прошарків міста, національної буржуазії, робітників,інтелігенції.

Однак далеко не завжди учасники руху протесту висували вимоги незалежності. Важлива роль в об'єднанні всіх антиколоніальних сил під прапором національного звільнення належала місцевій інтелігенції. Позбавлена можливості застосовувати свої знання на батьківщині, загостренно сприймаюче нерівноправне положення своїх країн, знайома з життям західного світу, вона зуміла переконати населення в тім, що тільки незалежність є засобом подолання

відсталості й гарантією входження у світове співтовариство на рівноправній основі. Заслуга інтелігенції складається ще в тім, що її пропаганда сприяла зародженню національної самосвідомості й росту почуття національної гордості. Саме інтелігенція створила національні політичні партії, що користувалися до кінця другої світової війни авторитетом серед всіх шарів населення. Тим самим антиколоніальний рух одержав ідеологію й програму боротьби й мав у своєму розпорядженні структури,здатними її очолити.

Основними чинниками розпаду колоніальних імперій в другій половині ХХ століття стали:

1.Поразка в другій світовій війні Німеччини, Італії та Японії й утрата ними своїх колоніальних володінь.

2.Значне ослаблення колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Голландії та Бельгії.

3. Розвиток національно-визвольного руху, підвищення національної самосвідомості, економічне зростання в колоніях під час другої світової війни.

4. Здобуття деякими колоніями, безпосередньо втягнутими в другу світову посередньо втягнутими в другу світову війну, досвіду збройної боротьби.

До Статуту ООН були включені положення про рівноправ'я та самовизначення народів. Мандатну систему Ліги Націй заступила опіка ООН, яка мала метою створення умов для надання незалежності підлеглимтериторіям.

Ступінь антиколоніальної активності, піднесення національно-визвольного руху в різних частинах світу був неоднаковим: він зумовлювався рівнем розвитку народів, що їх населяли, та їхньої політичної свідомості.