Друга хвиля деколонізації

З середини 50-х років розпочався новий етап розпаду колоніальних систем. Одну з найважливіших особливостей нового етапу становило те, що розпад колоніальних систем наближався до вирішальної стадії. Процес ліквідації цих систем набрав глобального характеру. Національно-визвольна боротьба

була спрямована не лише проти тієї чи іншої колоніальної держави, а проти колоніальної системи в цілому.

Підсумком цього етапу став крах колоніальних систем в Африці. Слід зазначити, що процесс деколонізації розпочався тут раніше, відразу після закінчення другої світової війни.

Африканський континент було поділено між різними європейськими державами. Відсталість та роз'єднаність африканських народностей,відсутність чіткої класової диференціації та незрілість політичного руху, здавалося, давали колонізаторам підстави для сподівань на довгі роки неподільного панування.

Але африканці думали інакше. Африка зробила чималий внесок у справу перемоги над фашизмом, і це допомогло її народам усвідомити свою силу. За приблизними розрахунками, близько 1 млн африканців було мобілізовано в армії союзників та близько 2 млн обслуговували діючі війська. Зросла роль африканської інтелігенції, з середовища якої вийшло багато борців за свободу Африки: Кваме Нкрума, Джомо Кеніата, Ахмед Секу Туре, Патріс Лумумба та ін.

Реальною політичною силою на континенті став панафриканський рух. У зверненні П'ятого панафриканського конгресу (Манчестер, жовтень 1945р.), що зібрав представників різних партій, профспілок, національних організацій з усіх кінців Африки, було проголошено: «Усі колонії мають

бути вільними від закордонного контролю, як політичного, так і економічного».

У 1947—1948 рр. відбулося велике антиколоніальне повстання на Мадагаскарі. Його очолила партія «Демократичний рух за мальгашське відродження», створена в 1946 р. на базі широкого об'єднання різних верств населення. Франція відповіла масовими репресіями. Воєнні дії охопили п'яту частину території острова з населенням близько 1 млн. У ході придушення повстання було вбито понад 100 тис. мальгашів, близько 20 тис. активістів р'уху ув'язнено. Проте ця героїчна боротьба позначилася на долі континенту.

В 1952 р. проти англійських колонізаторів повстав народ Кенії. Це повстання, що дістало назву «мау-мау», набрало характеру своєрідної селянської війни й тривало понад чотири роки. Базою для повстанців слугували непролазні джунглі. Під час придушення повстання англійські війська вбили понад 11 тис. африканців, понад 60 тис. були ув'язнені в тюрмах та концтаборах. В організації повстання колонізатори звинуватили Спілку африканців Кенії, створену 1946 р. Спілку заборонили, а її лідерів заарештували. Серед них був і Джомо Кеніата — майбутній перший президент незалежної Кенії.

У різних районах Африки прокотилися численні страйки, які мали не тільки економічний, а й політичний характер. Загальний страйк портових робітників у Матаді (Бельгійське Конго) в 1945 р. вилився у збройну сутичку з поліцією та військами. В Алжирі в травні 1945 р. Жертвами розправ із хвилею виступів стали 45 тис. алжирців. Масові заворушення на континенті мали місце й пізніше. В Аккрі (Золотий Берег — тепер Гана) в лютому 1948 р. англійська поліція розстріляла демонстрацію,

організовану спілкою ветеранів війни. Сумний підсумок репресій: 29убитих та понад 200 поранених. У Нігерії в листопаді 1949 р. під час розстрілу африканських шахтарів, що страйкували в місті Енугу, було вбито 18 та поранено 31 особу.

Африканський національно-визвольний рух набирав дедалі зріліших форм.Постали політичні партії, що очолили боротьбу за незалежність: «Народна партія конвенту» в Золотому Березі під проводом Кваме Вкруми, «Національна рада Нігерії та Камеруну» під керівництвом видатного

політичного діяча Б. Азіківе, «Демократичний рух Африки», що розгорнув свою діяльність у більшості французьких колоній, та інші організації. їхня діяльність поступово підривала позиції колонізаторів. В Африці активізувався арабський національно-визвольний рух.

У повоєнний період Лівія стала першою державою на африканському континенті, яка здобула незалежність, У 1950 р. ООН прийняла рішення про надання їй незалежності. У грудні 1951 р. Лівію було проголошено незалежним королівством.

У 1956 р. здобули незалежність Марокко та Туніс, у 1958 р. —Гвінея. В 1954 р. розпочалася визвольна війна в Алжирі, яка завершилася 1962 р. Під час референдуму 99 % алжирців проголосували за незалежність. У 1962р. була проголошена Алжирська Народна Демократична Республіка. Франція мусила визнати незалежність Алжиру. Визволення Алжиру спричинило цілковитий розпад Французької колоніальної імперії.

Проголошення незалежності Судану в 1956 р. відбулося на хвилі повоєнної антиколоніальної боротьби. Доля Судану значною мірою пов'язана з долею арабського, в тому числі єгипетського, національно-визвольного руху. В 1899 р. під час колоніального поділу Африки Судан формально отримав статус англо-єгипетського кондомініуму (спільне керівництво), а фактично став британською колонією.

Антиколоніальний рух у Єгипті дістав відгук у Судані У 1951 р.парламент Єгипту денонсував угоду 1899 р. та проголосив Судан частиною Єгипту. Англія не визнала цього рішення, посилила свою військову присутність у Судані, проте, не покладаючись на воєнне вирішення проблеми, зробила ставку на суданський сепаратизм. Слід зазначити, що половину населення країни становлять араби, що мешкають на півночі, па кордоні з Єгиптом, а південна частина країни заселена африканцями з числа негритянських етнічних спільнот. Це є істотним фактором політичної нестабільності.

В 1955 р. Установчі збори Судану ухвалили рішення про проголошення незалежності, а в 1956р. було проголошено незалежність Судану.

Характерну особливість розвитку національно-визвольного руху в цей період становило те, що з локально відокремлених рухів він переріс у глобальний, поширився на всі основні райони колоніальних імперій. З півдня хвиля національно-визвольного руху посунулася на північ та прокотилася потім по Західній, Центральній та Східній Африці. Розпад колоніальних імперій супроводжувався як веденням у ряді країн (в Алжирі, Анголі, Індонезії, Індокитаї, Малайї) колоніальних воїн, так і спробами зберегти політичну залежність колоній у нових юридичних формах. Великобританія використовувала в цих цілях форму співдружності, значно його видозмінивши. Членами Співдружності (офіційна назва об'єднання з 1948 р.) поряд з Великобританією й "старими" домініонами могли тепер стати колишні колонії, що одержали статус домініону, і навіть нові республіки. Однак зв'язки усередині Співдружності продовжували неухильно

слабшати.

В 1948 р. Ірландія відкинула статус домініону, проголосила себе республікою, і вийшла зі Співдружності; згодом спеціальним британським законом було скасовано й саме поняття домініону. Індія й Шрі Ланка,які прийняли республіканські конституції в 50-х рр., залишилися в Співдружності, однак перестали брати участь у нарадах з питань оборони. У результаті цього єдина система оборони Співдружності стала розпадатися, хоча сама Співдружність і в цей час поєднує майже 50 держав.

Конституція Франції 1958 р. передбачала новий варіант об'єднання - так зване Співтовариство, куди ввійшли 17 африканських колоній, що одержали місцеву автономію. Інші території зберегли колишній статус.