Розділ III. Особливості духовної ситуації

ЖИТТЯ

КРИЗА СВІТОГЛЯДУ

Найвиразнішими характеристиками сучасного світу є складність, розмаїтість, динамічність, суперечливість. Це світ стратегічних аль­тернатив, його тривоги і надії пов'язані із вплетенням у мереживо людських стосунків технічних досягнень, зростанням впливу на осо­бистість інформаційних потоків, збільшенням повсякденних психо­логічних навантажень. Особливість сучасних умов становлення ду­ховності людини полягає в тому, що екологічні, технологічні, інфор­маційні, комп'ютерні та енергетичні "революції" і кризи повсякчас створюють нові ситуації і проблеми, що владно вторгаються у суспільну та індивідуальну "картину світу", суттєво змінюючи ті чи інші її елементи. Завдяки впливу цих факторів на сферу міжосо-бистісного спілкування виникає безліч принципово нових життєвих явищ і обставин, коригуються способи і засоби життєвого вибору і соціального самовизначення індивідів, змінюються зміст і механізми функціонування моральних цінностей, форми наслідування і розвит­ку суспільного досвіду. Але найрадикальніші зміни світовідношення людини спричинюють буремні соціальні перетворення, що змушують кожного особисто осмислити нові суспільні реали, визначити свої принципові світоглядні установки, усвідомити місце і роль в процесі суспільної трансформації. З падінням тоталітарної імперії і зміною характерного для неї співвідношення держави і особистості, особис­тості і суспільства відбувається актуалізація одного з центральних пи­тань духовного життя, що хвилює кожну людину — питання про смисл існування, про цінність життя, про ті завдання, що належить поставити і виконати у відведений нам час буття. Інакше кажучи, сьогодення диктує свої закони, котрі світогляд наших сучасників не в змозі ігнорувати, хоча не так вже легко й осягнути.

Якими ж мають бути шляхи подолання світоглядної кризи, щоб особистість змогла успішно діяти за типових для нової ситуації суспільного розвитку умов?

Насамперед належить з'ясувати, які процеси відбуваються при цьому у свідомості індивіда, які світоглядні формоутворення виника­ють, коли і як саме досягають вони такої цілісності, що можна вести мову про виникнення гносеологічних і ціннісно-практичних засад ух­вали доленосних життєвих рішень. Потрібно не тільки визначити, що являє собою сучасний світогляд як феномен особистісного рівня, ме­ханізм перетворення знань у переконання, а й дослідити питання, що пов'язані із засобами впливу світосприйняття на поведінку людини,

 

з ясувати роль світогляду в розвої всіх сторін її духовного світу і прак­тичного життя.

Для виконання цих завдань в теоретичному плані належить звер­нутися до більш загальних проблем світоглядної проблематики — вивчення сутності, структури і функцій світогляду, оскільки саме тут, в їхній суперечливій природі криються гносеологічні витоки світо­глядної кризи, які надають резонансного посилення її безпосереднім соціальним причинам. Насамперед слід уточнити зміст основних ка­тегорій, що використовуються при описанні світогляду. Так, у підручниках і посібниках з філософських дисциплін вельми пошире­не визначення світогляду як системи поглядів, ідей, уявлень людини про світ в цілому і місце людини в ньому [1]. Детальніший розгляд світогляду відбувається за рахунок змістовного витлумачення вказа­них елементів.

Така традиція визначення світогляду через перелік його складових, коли розбіжності в дефініціях зведені до особливостей відбору, розподілу й узагальнення компонентів, є ознакою описового, та аж ніяк не пояснювального підходу до світоглядної проблематики. Си­стемний принцип при цьому тільки декларується; методологічно пра­вомірними його вимоги стають тільки тоді, коли структура світогляду співвідноситься з сукупністю властивих йому функцій.

Звичайно, знання про світ, про суспільство і про саму себе є осно­вою світогляду людини. З огляду на це структури світогляду будують­ся відповідно до структури об'єкта відображення. Відбиття у свідо­мості людини різних сфер буття і сутнісних сторін життєдіяльності — таких, як природа, суспільство, виробництво і споживання матеріаль­них і духовних цінностей, управління, спілкування, пізнання, гро­мадсько-політична діяльність, духовна творчість, виховання тощо, визначають змістовно структуру світогляду, елементами якого є від­повідні знання, погляди, ідеали, переконання. За генетичним поход­женням кожна з таких складових світогляду становить індивідуально-неповторний синтез теоретичного наукового знання, наслідків буден­ного відображення свого буття (життєвого досвіду) і культурної спадщини попередніх поколінь (вірувань, міфів, традицій тощо), ко­трі використовуються як будівельні матеріали, що беруться у різних співвідношеннях залежно від галузі використання і рівня розвитку суб'єкта світовідношення. Отже, світогляд не є "знаннями в чистому вигляді" вже хоча б тому, що знання — то не просто відомості про явища і предмети оточуючого світу, а й уміння реалізувати їх у прак­тичній діяльності людини. Свідомість формується діяльністю в ході освоєння дійсності і згодом впливає на цю дійсність, ставлячи перед суб'єктом цілі і завдання, обґрунтовуючи програми, методи і засоби

взаємодії з оточуючим світом, тобто спрямовує і регулює через світоглядні структури його практику.

Відповідно світогляд як реальне духовне утворення особистості і суспільства є передовсім продуктом духовно-практичного освоєння світу, результатом пізнання законів буття з позицій корінних інте­ресів і потреб суб'єкта, його життєвої мети та ідеалів. Дійсність, що відображена у свідомості крізь призму потрібного людині, детермінує її цілепокладання, мету і сенс людського буття. "Тільки інтеграція знання, самосвідомості і цілепокладання людини дає світогляд" [2]. Саме тому світогляд спрямовує і визначає не окремі акти поведінки, а буття людини в цілому з погляду її фундаментальних інтересів і перспектив розвитку. Кінцеве призначення світогляду полягає в тому, щоб правити за універсальний регулятор практичної діяльності люди­ни, що живе у суспільстві. І через це не самі знання, теоретичні і практичні уявлення про природу, суспільство і людину, навіть взяті в сукупності, становлять специфіку світогляду, а їхня зверненість до людини, її проблем, можливість відповісти завдяки цим знанням на "вічні" запитання щодо сенсу, місця і призначення людини у світі. Таким чином, функціональна сутність світогляду полягає в саморегу­ляції людиною через пізнання законів зовнішнього і внутрішнього світів своєї діяльності, свого життя в цілому.

~^Якщо змістовні елементи світогляду (знання, цінності, погляди, уявлення, ідеї і т. п.) характеризують його широту, то структури, які відповідають за здійснення регулятивної функції, водночас можуть розглядатися як рівні його виміру вглиб окремої індивідуальності. 3-поміж них можна назвати такі:

1. Оцінно-пояснювальний рівень (оцінка усього, що відображається в
світоглядній свідомості суб'єкта; свідомо визначена особистістю
рушійна сила її життєдіяльності, яка служить мірилом відношення
людини до цінностей, норм, очікувань і вимог суспільства і є ідеаль­
ним самовиправданням її вчинків).

2. Інтегративно-орієнтаційний рівень (об'єднання і впорядкування
всього того, що представлено у світоглядній свідомості у вигляді уза­
гальненої моделі світу і самомоделі особистості, де об'єкти її діяль­
ності розташовуються відповідно до ієрархізованої системи індивіду­
альних цінностей).

3. Мотиваційно-спонукувальний рівень (регуляція головних процесів
цілепокладання на основі орієнтації теоретичної і практичної діяль-

ті людини і самоствердження її у тій чи іншій царині).

Таким чином, регулятивна роль світоглядної свідомості у всіх її формах (світовідчуття, світосприйняття, світовідношення, світооцін-ки, світорозуміння і, врешті, власне світогляду) полягає в тому, що,

по-перше, світогляд виражає відношення особистості до об'єкта діяльності; по-друге, він визначає загальну спрямованість діяльності, йде мова про пізнавальну, комунікативну або зовнішню предметну діяльність; по-третє, завдяки світогляду відбувається становлення за­гальних, вузлових моделей поведінки, типових для даної особистості; по-четверте, світогляд є основним системоорганізуючим фактором внутрішнього світу особистості, зокрема методу мислення [3]. Взагалі ж ці функції дозволяють світогляду як стрижневому утворенню, ядру духовного світу особистості стати найголовнішою детермінантою її розвитку, котра визначає напрям і характер, темпи, перспективи і межі особистісного самовдосконалення.

Немає нічого дивного в тому, що таке складне, багатофункціо­нальне утворення, як світогляд, час від часу потрапляє до кризового стану. Суперечливість закладена в самій сутності світогляду: з одного боку, він являє собою досить стійку структуру, котра покликана інте­грувати і стабілізувати відношення людини зі світом, з другого, — світогляд перебуває під постійним інформаційним "обстрілом" з боку зовнішнього світу, а на внутрішньому фронті має справу з "перманентною революцією" переоцінки цінностей, тобто не може не змінюватися, не пристосовуватися до нових знань і ціннісно-цільових пріоритетів.

Система світоглядних ідей постійно збагачується і поновлюється; це результат напруженої праці думки і почуття, життєвих експери­ментів, спроб, перемог і поразок. Світогляд має власну логіку розвит­ку, етапи і напрями формування, протиріччя та способи їхнього ви­рішення. При цьому на кожному відтинку життєвого шляху це не чорнетка, яку належить переписати набіло, а цілком самостійне си­стемне утворення, що забезпечує вирішення життєвих проблем. Внутрішні світоглядні колізії і конфлікти, що досить часто призво­дять світорозуміння особистості до кризового стану, беруть витоки з цілої низки типових суперечностей, як-от:

1) суперечність між системами ідей, що склалися у суспільній
свідомості, і особистим світоглядом;

2) суперечність між поглядами, що сформувалися у результаті
участі індивіда у різних видах діяльності;

3) суперечності між системою знань про оточуючий світ і систе­
мою ціннісних орієнтацій, уявлень про власне місце у цьому світі;

4) суперечність між поглядами та реальною поведінкою людини;

5) суперечність, що грунтується на складності переходу від інди-
;^від^альних і групових цінностей до загальнокультурних.

Знаходячи розв'язання стосовно конкретної соціальної чи життєвої ситуації, ці суперечності відтворюються на новій якісній основі,

трансформуючись в інші типи. Скажімо, суперечності між різними сторонами життєвого досвіду можуть виявитися у зміщенні центра ваги в бік раціональних або чуттєвих компонентів світогляду (знаме­ните протистояння "фізиків і ліриків" або романтиків і прагматиків). З певного кута зору їх можна вважати "вічними", бо саме з діалектики цих протиріч особистість черпає енергію для пізнання і самопізнання. Проте нині нас цікавить специфіка подолання світоглядних протиріч за умов загальної довготривалої кризи суспільства, котра знаходить своє відлуння у посиленні внутрішньоособистісних кризових явищ.

Українське суспільство сьогодні перебуває на крутозламі історії. Багатовимірність суперечностей, що виникли у посттоталітарний пе­ріод, нові суспільні реалії і співвідношення соціальних сил, масове залучення людей до процесів суспільних реформ, зміна системи су­спільних цінностей, інституціоналізація спонтанних людських дій — усе це далеко не повний перелік прикмет докорінної трансформації суспільства, що ніяк не здолає кризовий стан.

Слід зауважити, що ситуація в нашій державі, що склалася на­прикінці другого тисячоліття, надає багатий матеріал, котрий демон­струє різні грані кризових процесів — від міжнародних до особистіс-них — і відповідні їм рівні кризової свідомості. Логіка і досвід людської історії засвідчують, що кризові стани і катастрофічні тен­денції не є чимось унікальним, властивим лише державам, які утво­рилися на руїнах колишнього СРСР і країн соціалістичного табору. Світова історія містить безліч подібних прикладів, особливо історія XX століття, що вельми багата на соціальні катаклізми. Та попри це посттоталітарне суспільство в цілому, як і переважна більшість ок­ремих індивідів, цілком очевидно фрустроване тим, що відбувається, бо за роки застою звикло до зовнішньо гармонійних і безконфліктних суспільних відносин. Поняття "конфлікт", "криза", "суперечність" у масовому сприйнятті й досі асоціюються з чимось суто негативним. Необхідність вивчати й застосовувати практично теорію конфлікту, грамотно регулювати соціальні взаємини і все життя суспільного ор­ганізму тим паче не усвідомлена громадськістю, владними структура­ми і окремими громадянами тією мірою, яка потрібна для досягнення ефективних результатів і якнайшвидшого подолання кризи.

Підвалиною будь-якої істотної суспільної кризи є боротьба за зна­чущі засоби життєдіяльності — територію, сировинну базу, енер­гетичні ресурси, ринки збуту, можливість їхнього розподілу, сфери політичного домінування тощо. Та цим справа не обмежується. Таке протиборство має завжди й інший — нематеріальний — бік справи, де на передній план виступають системи вірувань і переконань, ідеа­ли і принципи суспільної організації, культурно-історичні стереотипи

і традиції, ідеологія і міфологія. Конфлікт у сфері цінностей може виникнути і самостійно, поза видимими зв'язками з матеріальними факторами, але здатний супроводжуватися не менш запеклими фор­мами протистояння. Означені кризи надзвичайно різноманітні за масштабами зачепленого ними соціального простору, джерелами по­ходження, обсягами тієї людської енергії, котра залучається для розв'язання кризових процесів, співвідношенню в них раціональних і ірраціональних компонентів. У мотивацію боротьби можуть включа­тися найрізноманітніші апеляції сторін, що протиборствують, стосов­но потреб, інтересів і цінностей як у матеріальній, так і в духовній царині. Та хоч би щодо якого предмета не точилася боротьба, завжди в ній бере участь світогляд, що не тільки фіксує перебіг подій, а й виступає самостійним, відносно незалежним чинником.

Специфіка кризи, що охоплює практично весь пострадянський прос­тір, полягає в її всеосяжності. Соціальні зміни, що зріли десятиліття­ми і сфокусувалися в подіях 90-х років, пронизують усі шари життя: економіку, ідеологію, політику, культуру, державні та громадські ін­ститути, особисту долю. Очевидно, що вони не могли не накласти незгладимого відбитку на суспільну свідомість, а відтак і на світогляд усього соціуму й окремих його членів. Не ставлячи за мету простежи­ти за динамікою злетів і спадів суспільних настроїв, обмежимося ха­рактеристикою їхнього сучасного стану.

На жаль, численні соціологічні та соціально психологічні дослід­ження останніх років демонструють невтішну своєю стабільністю картину: панує зневіра у прогресивності змін, що відбулися; спо­дівання на швидкий поступ справдилися з "точністю до навпаки"; пе­ребіг подій демонструє не стільки свободу і демократію, скільки хаос, розбрат, насильство і беззаконня. Різка зміна традиційних об'єктів поклоніння, ідеалів і цінностей призвела до нігілістичної реакції що­до будь-яких ідей взагалі. Політична ейфорія від багатопартійності і свободи слова змінилася усвідомленням власного безсилля. Стрімке розшарування за соціально-дохідними ознаками вкинуло суспільні групи і верстви в ситуацію вавілонського стовпотворіння, коли не­можливо порозумітися; загострилися екзистенціональні почуття остраху й невпевненості; особливо гостро відчувається мінливість буття, проблемність власного існування і хисткість системи ціннісних дороговказів.

"-"""'Стосовно світоглядних підвалин особистості вказані кризові явища спрацьовують, поза сумнівом, у суто дестабілізуючому напрямі, викли­каючи почуття розгубленості і розчарування не тільки у поміркова­них, а й у переконаних прихильників радикальних трансформацій суспільства. Головними причинами такого впливу є:

1. Швидкий і широкомасштабний розпад соціальних структур,
організацій, інститутів, з якими "хомо совєтікус" звично себе іден­
тифікував. Насамперед це крах "загальнонародної" ідеології, яка пре­
тендувала на гучний титул "наукової". Шокуюче усвідомлення того,
що "ми, радянський народ", не є авангардом людства, найпередо-
вішим суспільством у світі, котре впевнено крокує до світлого ко­
муністичного майбутнього попри дрібні перешкоди і недоліки, що
"вічне братерство народів" не заважає їм обмінюватися гарматними
пострілами, що облудою соціалістичної розподільної політики, якою
обертається принцип "все для блага людини", зруйнувало насаджувані
десятиліттями ідеологічні міфи, уламки яких й досі захаращують
світогляд пересічного обивателя.

2. Довготриваючий і досі ще далекий від завершення пошук нової
консолідуючої ідеї (національної, класової, державницької, релі­
гійної), яка змогла б замінити собою величну в своєму ідеальному за­
думі комуністичну ідею. Еклектична суміш різних політичних і філо­
софських настанов, яка на сьогоднішній день служить українському
суспільству ідеологічним сурогатом, нездатна забезпечити цілісність
методологічних засад світогляду, тим паче згуртувати під своїми пра­
порами хоч яку значущу кількість прихильників.

3. Відсутність у суспільстві ясного розуміння того, що з ним (і з
нами) відбувається насправді, а відтак розбрат між людьми, різними
соціальними групами і прошарками, політичними партіями і рухами.
На тлі загального песимізму і "кризобоязні", коли минуле багато в
чому знецінене (за знайомим сценарієм: "до основанья, а потом..."),
сьогодення не радує, непевність загальної та індивідуальної долі в
майбутньому аж ніяк не сприяє зміцненню хоч б яких світоглядних
переконань, окрім фанатичних.

Духовно-моральна криза, зневіра в минулому та невизначеність перспектив затягують масову свідомість у джунглі утопій, маніловщи­ни, скепсису, змушують шукати опору в поверненні до консерва­тивних цінностей: жадоба порядку, "твердої руки", сподівання на до­помогу з боку релігії, екстрасенсів, чаклунів, інопланетних цивіліза­цій — характерна ознака деформації моралі та занепаду культури. За таких обставин знаходить відображення імпліцитне прагнення люди­ни уникнути мук вибору, зняти з себе відповідальність за долю світу, перенести її на зовнішній фетиш. У перехідні періоди людина особ­ливо прагне трансформуватися в об'єкт патерналістської опіки з боку зовнішнього авторитету: влади, закону, Бога [4]. Підтвердженням по­тягу до світоглядної простоти й затишку тоталітаризму є неабиякий успіх комуністів на виборах 1998 р. до Верховної Ради України.

Баланс між особистістю і суспільством, що існував досі, поруше­но; нинішню ситуацію можна охарактеризувати словами Ортега-і-Гассета, що стосувалися післяреволюційної Європи: "...Соціальне співіснування головно стало війною. Не зостається нічого іншого, не залишається нічого безспірного, все проблематичне... Кожен індивід сам по собі має знаходити життєві принципи. При цьому він не може спертися на щось заздалегідь установлене. Прощавай упевненість, приємність, спокій!" [5]. Нові умови життя, нові реалії вимагають і нового вирішення, насамперед світоглядного, суперечності сучасної цивілізації, котра є іпостассю споконвічного розриву між рівнем по­стійно зростаючої потреби особистості в достойному житті, реалізації сутнісних сил і обмеженими можливостями її задоволення за умов даної соціальної реальності. Виникає зачароване коло: неспромож­ність розумно й оптимально вирішити це протиріччя веде до погли­блення світоглядної кризи, а остання сприяє посиленню соціальної апатії та аномії, поширенню актів насильства і антисоціальної по­ведінки.

Отже, суспільство в цілому і окрема особистість зіткнулися сьо­годні з проблемою, від успішного розв'язання якої залежать темпи суспільного поступу, духовні принципи і цінності прийдешнього. Ця проблема полягає в необхідності не тільки адаптуватись до змінених умов життя з мінімальними духовно-особистісними втратами, а й осягнути нові життєві смисли, причому досягти цього гідним людини побитом, без насильства над її внутрішнім світом. Інакше кажучи, суть світоглядної кризи особистості полягає в тому, що потреба у світогляді задовольняється незадовільно, неадекватно вимогам за­конів сьогоднішнього динамічного часу.

Потреба у світогляді є однією з фундаментальних духовних потреб особистості, котра виникає в процесі духовно-практичної і, беручи ширше, перетворювальної діяльності людини та пов'язана з внутріш-ньоособистісним механізмом регуляції і саморегуляції. Вона виступає внутрішнім, суб'єктивним джерелом активності, що визначає процес засвоєння діючого в суспільстві світогляду, перетворення категорій суспільної свідомості в поняття й образи свідомості індивідуальної, випрацювання власних переконань. Важливим моментом є та обста­вина, що ця потреба детермінує не саме лише засвоєння особистістю знань і духовних цінностей суспільства, а й здатність до створення нових знань і цінностей, до самовдосконалення, тобто підтримує і спонукає творче ставлення до розвитку власної індивідуальності. По­треба у світогляді з'єднує зовнішні умови діяльності і внутрішній світ особистості, інтегрує суб'єктивні й об'єктивні моменти в ході форму­вання індивідуального світогляду і тому служить невід'ємною складо-

вою процесу перетворення знань в особистісні переконання. Змістом цієї потреби у вузькому смислі є інтелектуальний і емоційно-психологічний стан суб'єкта, що відбиває затребуваність таких орієн­тирів і регуляторів, які здатні виконати роль методологічних засад при визначенні ставлення до оточуючого світу і виробленні принци­пів взаємодії з ним.

Задоволення цієї потреби забезпечує нормальне функціонування і розвиток особистості в суспільстві за умови, що сформований особи­стий світогляд відповідає об'єктивному змісту умов життєдіяльності в даному суспільстві, тобто світогляд як система внутрішніх регуляторів є надбанням внутрішнього світу особистості лише за формою, за ін-дивідуально-особистісним механізмом, тоді як джерелом його смислоутворення є зовнішнє, суспільне. Та саме ця вимога пору­шується під час бурхливих трансформацій нової доби, оскільки не встигає нормативно-ціннісна ієрархія суспільства зафіксувати одні зміни, як вони поступаються місцем перед іншими. Не дивно, що ін­дивідуальні світоглядні пізнавально-оцінні механізми й поготів не встигають до ладу розібратися в цій круговерті. За таких умов і тра­диційні суперечності світогляду виходять на поверхню явищ немов рифи під час відпливу, і ті світоглядні проблеми, що порівняно легко долалися за звичайних умов, нині видаються майже неприступними, що й зумовлює ескалацію світоглядної кризи.

Та попри кризовий стан світоглядні структури продовжують діяти: адже не існує особистості, котра не мала б тією чи іншою мірою си­стемно організованих уявлень про світ і власне місце в ньому. Адап­туючись до реалій кризової дійсності, свідомість людей трансфор­мується; відбувається перерозподіл регулюючих функцій різних структурних елементів і рівнів світовідношення.

Така трансформація відбувається здебільшого двома шляхами. Перший — на жаль, найпоширеніший — це коли послаблюється вплив ціннісно-орієнтаційних диспозицій вищого рівня і, навпаки, посилюються ситуативні соціальні установки, придатні до "тактичної" регуляції стосовно буденних ситуацій, однак неспроможні допомогти людині при виборі стратегічної лінії поведінки. Яскравою ілюстра­цією функціональної обмеженості такого типу саморегуляції можуть слугувати типові для громадянської війни шарахання з "білих" у "червоні" і навпаки (згадаємо шолоховського Мелєхова або тол-стовського Рощина). Ця система може не базуватися на логічних зв'язках між компонентами світогляду і не мати теоретичного обгрун­тування, а зумовлюватися індивідуальною траєкторією життєвих подій і тому переважно спиратися на життєвий досвід, гіпотези інди­відуального порядку, прихильності і упередженості, забобони тощо.

Інший шлях веде через розвиток світоглядної культури до стано­влення духовної зрілості особистості. Світоглядна культура — це вінець, що завершує формування цілісного світогляду особистості, спосіб внутрішнього впорядкування взаємозв'язків індивідуального та соціального суб'єктів. Вона передбачає системну організацію внут­рішнього світу особистості, орієнтацій людини в природному та со­ціальному середовищі, майбутні зміни на основі розкриття об'єк­тивних законів буття. Світоглядна культура'містить в себе такі скла­дові, як комплекс знань про природу, суспільство і людину, метод мислення, що грунтується на використанні цих знань, світоглядні цінності і світоглядну активність особистості. Спираючись на потяг особистості до самостійного пошуку істини, на її навички розв'язання суперечностей у внутрішньому світі, на здатність до теоретичного мислення і логічного аналізу, світоглядна культура обдаровує людину "привілеєм богів" — свободою. Саме цей шлях видається нам пер­спективним напрямом в особистісних пошуках виходу з світоглядної кризи новітнього часу.