Термінальний період в житті людини

Як засвідчує аналіз літератури, питання про психологію хворих, що переживають термінальну стадію захворювання (тобто хворих з неминучим летальним кінцем хвороби), і дотепер лишається майже відкритим. Спеціальних досліджень в цьому напрямі, за деякими ви­нятками, майже не ведеться. І це, певно, не випадково. За спостере­женням А. Гнезділова, лікаря-психіатра, який довгі роки працював з онкологічними хворими, проблеми інкурабельних хворих настільки обширні і своєрідні, а допомога — настільки не розроблена, що по­трібно класифікувати їх як окрему групу з організацією особливої служби, здатної надавати їм необхідну комплексну допомогу (1995).

Може бути однією з причин відсутності досліджень, присвячених психологічним питанням термінального хворого, наш непозбутній страх, містичний жах перед проблемою людського переходу, перед лицем сакральності миті вмирання.

Відомо, що крізь термін завжди проглядає, просвічує смисл. Яка ж глибина, смислова перспектива слова "термінальний"?

У перекладі з латини "Іеппіпиз" означає 1) примежовий, межовий знак, пограничний камінь, рубіж; 2) границя, межа, кордон, рубіж; 3) кінець, край, закінчення. В літературі це слово в метафоричному смислі використовується для позначення святості, непорушності. В медицині словом термінальний користуються для означування стадії хвороби з летальним (смертельним) кінцем. Звідси — термінальна си­туація, термінальний етап (фаза), термінальні хворі, термінальний період. У психології цей термін використовується як медичний, влас­ного психологічного статусу в нього немає. Не зустрінете ви в психо­логічному словнику статті ні про термінальний період, який має й свої глибокі смисли, свої онтологічні завдання, свою змістовну на­повненість; ні з термінальною, особливо критичною, кризовою, гра­ничною, останньою ситуацією, для якої характерне ноуменальне зву­чання, ні з описанням термінального стану, який, як нам уявляється, має свою психологічну феноменологію.

У психології цей термін, треба думати, може бути використаний, по-перше, для позначення завершувального періоду в житті людини, такого значного, як і народження, який має свою динаміку пережи­вань і свої спеціальні завдання; по-друге, для позначення терміналь­ної ситуації, унікальної кризової ситуації, наскрізно пронизаної ноу-

менальним змістом, і по-третє, для позначення термінального стану, який переживається людиною як "початок кінця", початок переходу-вмирання. Можна думати, що цей стан має і свою психологічну фе­номенологію, свій психологічний "візерунок" ("узорогліф" — Б. Кравцов). У багатьох культурах термінальний період життя людини свідчить про побожність, урочистість і значущість моменту, тієї межі, до котрої наблизилася людина в своєму житті.

Істинно віруючі, як відомо, до смерті ставилися як до народження у вічне життя, і тому смерть сприймалась ними не як кінець, а як по­чаток ("Скончавшихся, начавшихся, прими, Господі, в свою жизнь"). Смерть ніколи не виступала як поразка, а лише як перемога, через те, що життя сприймалось як шлях до вічності, увійти до якої мож­ливо лише "через браму смерті".

На сьогодні маємо окремі клінічні спостереження, які свідчать про те, що людина, як правило, знає (підозрює, передчуває) неминучість свого скону, і його наближення неминуче супроводжується цілою низкою психологічних змін. Так, відомо, що психологічні зміни у хворих в термінальній стадії мають вікові забарвлення. В осіб похило­го та старечого віку спостерігається іпохондричні, депресивні стани, посилюється відчуття відчуженості, невідворотно наступаючої смерті, що, в свою чергу, неминуче послаблює психологічну стійкість. 1 нав­паки, у хворих молодого віку, з їхніми планами на прийдешнє пер­спектива неминучої смерті внаслідок хвороби найчастіше супровод­жується занепокоєнням, острахом, ажитацією, часом суїцидними дія­ми. Надалі ця криза може змінитися примиренням з неминучістю смерті, повною байдужістю і знеохоченням до оточуючого.

Різноманітність персональних реакцій на неминучість смертельно­го кінця залежить, насамперед, від характеру захворювання, особли­востей його плину і від індивідуальності. В окремих випадках хворі вкрай змучені тягарем захворювання, нестерпним болем, при да­ремності лікування нерідко очікують смерть як порятунок, визволен­ня.

Яка динаміка переживань цього стану?

На думку деяких авторів, на початковому етапі (І фаза) хворі схильні не брати в голову тяжкість свого стану. Коли ж пересвідчу­ються у надсерйозності своєї хвороби (II фаза), реагують бурхливим протестом. Третя (III) фаза виявляється для хворого захисною. Хво­рий намагається виключити фатальне шляхом внутрішнього запере­чення — самогіпнозу, щоб довше прожити, щоб не було болів. Чет­верта (IV) фаза — стан депресії, хворий усвідомлює, що становище його погіршується, вичерпується надія на щасливий кінець. П'ята (V) фаза — примирення зі своїм станом, погодженість з неминучим. Безперечно, описані фази не можуть розкрити всю складність психо-

логічних змін, що виникають в процесі вмирання. Тут вимагаються подальші клінічні спостереження та узагальнення з метою обгрунто­ваної допомоги цій категорії хворих.

Виявлені фази, насправді, показують деякі тенденції динаміки реагування на термінальний стан, які можуть бути більш-менш вияв­леними. Але наш досвід перебування з умираючими доводить, що має місце ще одна фаза — парадоксальна. Вона ніби й утримує в собі елементи попередніх кількох фаз, але переважає при всьому тому в цій фазі рідкісне явище сходження духу людини. Цю фазу (VI) ми назвали б умовно "кристалізацією духу". Видається, що це явище є тим новоутворенням, яке з'являється в термінальному періоді в житті людини. Для цього стану характерними є, з одного боку, просвітлен­ня, любов до оточуючих, злагода із самим собою, з Богом. З іншого боку, здатність ушляхетніте простір довколо себе.

Слід зауважити, що незважаючи на умовність етапів (фаз) тер­мінального стану, вони можуть виступати певними орієнтирами, зна­ками в реалізації питання про підготовку хворого до грядущої смерті.

Безумовно, важко собі уявити весь той спектр переживань, які зазнає протягом термінального періоду хворий. "І насамперед — це страх, — пише у своїй книзі "Приречене життя" Хелена Хашковце-ва. — Він не піддається визначенню, його неможливо точно виміря­ти. Відомо, що душевний спокій є дуже важливим фактором; досяг­нути його означає сприяти лікуванню і скрасити час хвороби. Страх невиліковно хворих — це не боязнь хвороби, не боязнь смерті. Це передовсім своєрідний страх за своє життя. Страх за своє життя, яко­му загрожує хвороба, це дещо цілком інше, ніж страх власного вми­рання. Молоді люди і люди середнього віку мають перед собою ре­альні довготермінові перспективи. Вони достатньо чітко уявляють, чого б прагнули в майбутньому досягти в фаховому (професійному) чи особистому плані, знають, що усі ми смертні, але ж смерть — це десь далеко, у бескінечності... Навала серйозного захворювання в мо­лодості чи у зрілому віці — це завжди порушення планів, відмова від довготривалої перспективи. Серйозне захворювання для цієї вікової категорії означає неможливість планування майбутнього. Болісні пи­тання: "Чому саме я? Невже це може бути? Що трапиться далі? Мене лякає усе, що прийде..." (Цит. О. Досталова, 1994).

Термінальний хворий — це людина, яка втратила рівновагу- Вона, за А. Ахматовою, "оглушена шумом внутрішньої тривоги", внутріш­ньої бурі, внутрішнього смерчу. Переживання цих страждальців на­стільки інтенсивні й індивідуальні, що не піддаються опису у всьому їхньому обсязі.

Термінальний стан — це насамперед переживання нищівного страждання (перетерплювання "болю", немічі, горя, страху, занепо-

¹⁶ - 82187

<

коєння, туги). Прояви цього переживання страждання, його глибина і важливість вельми варіативні. Істотною мірою різноманітність від­чуттів залежить від самої особистості страдника, його суб'єктивного бачення світу, від історії життя, досвіду подолання попередніх кризо­вих станів, від патології захворювання, локалізації, внутрішньої кар­тини хвороби, "досвіду переживань і знань". А також і від міри со­ціально-психологічного покривдження, від зовнішнього оточення хворого, ставлення до термінального процесу з боку оточуючого, за­нурення (утягненості) у те, що відбувається; інтерпретації терміналь­них переживань хворого (розуміння — нерозуміння, знання — не­знання глибини горя), сили їхньої любові, милосердя і стерпності, довготерпіння, від їхнього власного бачення світу. Через усе це в термінальному періоді ми стаємо свідками, "дійовими особами та по­части режисерами" зіткнення, протистоянь систем цінностей (картин світу) усіх осіб, залучених до цієї сумної події.

Коли ми говоримо про внутрішню картину хвороби, то маємо на увазі певний процес відображення психікою хворого своєї недуги. Це поняття запровадив у медичну психологію відомий терапевт Р. О. Лурія, включаючи до нього "усе те, що зазнає і переживає хво­рий, усю масу його відчуттів, не лише локальних болісних (хворобливих), а й загальне самопочуття, його уявлення про свою хворобу, її причини, усе те, що пов'язано з приходом до лікаря, весь той внутрішній світ хворого, який складається з вельми складних сполук сприйняття і відчуттів, емоцій і травм". Р. О. Лурія вважав, що поведінка та психіка людини змінюється з того моменту, коли вона дізнається про своє захворювання. Він говорив про значення вивчен­ня "внутрішньої картини хвороби" особливо при соматичних захво­рюваннях (Р. О. Лурія, 1994).

У структурі внутрішньої картини хвороби виокремлюють сензи-тивний та інтелектуальний рівні. Перший містить в собі усю сукуп­ність хворобливих відчуттів і пов'язаних з ними емоційних станів хворого; другий — знання про хворобу та її раціональну оцінку. Най­ефективнішим методом проникнення в психологічну тканину внутрішньої картини хвороби вважається клінічна бесіда.

Наш досвід спілкування зі смертельно хворими та їх найближчим оточенням переконує в тім, що можна говорити не тільки про внутрішню, а й про зовнішню картину хвороби. Це, на нашу думку, дві сторони єдиного процесу — в даному випадку термінального за­хворювання, дві взаємозв'язані і діючі одна на одну сторони.

Нам відомо, що саме на рівні тіла (соми) пролягає межа між "Я" та "Світом". У ситуації смертельного захворювання ця межа виступає складною перепоною, яка нелегко піддається подоланню — як хво­рим, так і оточуючими його лікарями, близькими та рідними. Подіб-

но до того, як і хворий, "світ" по-своєму психологічно відображає термінальний стан, по-своєму відгукується на внутрішню картину хвороби "Я". Від відповідного реагування "світу" на перебування в термінальному періоді значною мірою залежить динаміка переживань страждальця, його реагування і на хворобу, і на реакцію "світу". Це визначає гостроту і силу переживань, можливість їх перетерплювання й подолання. Зовнішнє оточення (світ) у найвищому своєму прояві створює начебто "коло захисту" (буфер, оболонку-атмосферу) — ін­формаційне, енергетичне і структурове. Хворий в цьому "колі захис­ту" оточений не лише увагою, турботою і доглядом, але "захист — світ", беручи на себе роль своєрідного донора-оборонця, оберігаючи його, допомагає у подоланні того хаосу переживань, що переслідує хворого в ситуації смертної тіні невиліковного захворювання. Проте водночас із цим процесом спостерігається і зворотний: помираю­чий, підтримуючи оточуючих своєю мужністю, вірою, силою души і духу, ініціює "жити врівень зі смертю"... І тоді невідомо, хто кого підтримує і хто кому допомагає. Сумісне перебування (проживання) з людиною "переходу" розширює кордони видимого світу і підно­сить до усвідомлення позачасових "вічних питань" (сенсу буття, смерті, Бога і т. ін.).

Але так буває, на превеликий жаль, не завжди. Достатньо згадати "Смерть Івана Ілліча" Л. М. Толстого, де вельми точно описано стан помираючого, "Головною тортурою Івана Ілліча була брехня, — та усіма чомусь визнана брехня, що він хворий, а не вмирає... Він же знав, і йому дошкуляла ця брехня... і змушувала його самого брати участь в цій брехні. Він...бачив, що ніхто не хоче навіть розуміти його становище. Один лише Герасим розумів його становище, і тому Івану Іллічу було добре тільки з Герасимом... Івану Іллічу дуже хотілось, щоб його приголубили, поцілували і поплакали б над ним. Він знав, що він статечний чин, що у нього сивина в бороді... але йому все ж-таки хотілося цього". Отже "світ" не завжди переймається станом душі такого хворого, не бере його в орбіту порятунку. Вельми часто хворий перебуває в стані емоційного напруження, емоційного усамітнення і йому дуже тяжко, бо він облишений, а довколо нього змова мовчання.

Процес взаємин родичів із хворими, за свідченням хоспісної служ­би (Санкт-Петербург), має свою динаміку, що також позначається на внутрішній картині хвороби.

У перший період зіткнення з вісткою про діагноз і прогноз не­виліковного хворого спостерігаються гіперопікування, надтурбота, нерідко нав'язування хворому брехні щодо його стану і перспективи. Однак вельми часто, докладаючи всіх зусиль, у стані дефіциту психічної енергії, капітулюючи у винахідливості "святої брехні" і не

діждавши "кінця" — померти хворому у незнанні — взаємини перехо­дять в режим "відцурання" хворого. Ситуація, що вимагає безперерв­ного неослабного напруження психічних сил і вольової праці, "марафону", викликає потребу тікати (бігти) від неї. Минає якийсь час, і на зміну приходить режим "нейтральних" взаємин. Розум і по­чуття обов'язку примушують родичів виконувати догляд за хворим, хоча почуття, виснажені граничним напруженням, витратою душев­них і фізичних сил, а також випробуванням роздратованістю, прим­хами, кавизливістю хворого, начебто перебувають в апатії, поза хво­рим. Але поступово тісний контакт із хворим під час його обслугову­вання і догляду виявляє резерви сил, — з'являється модель "партнерства" з поверненням усіх емоційних переживань. Існує, на жаль, нечасто, ще один різновид типу співпраці взаємин — модель жертовної любові, здатної до повного самовіддання, самозречення, ідентифікації з хворим (див.: Гнезділов А., Полц А. (1995). Мати Те-реза і її сестри, 1995).

Який спектр переживань хворого в термінальному стані? Насамперед біль фізичний і психологічний. Це соціальний біль (від втрати свого статусу, порушення контактів із звичним середови­щем, "домівкою", працею). Біль емоційний (від втрати своєї естетич­ної привабливості, перспектив на щастя). Біль утрати своїх ма­теріальних, фінансових можливостей, біль міжперсональний, який проявляється острахом загубити приязнь і любов оточуючих. Наре­шті, біль духовний, пов'язаний з втратою віри у справедливість, травмування "проклятим" питанням про розлад між розумовою док­триною та життєвою реальністю. "...Здавалося, злу нізвідки було увій­ти в його життя" (Аверінцев С. С. (1993); Гнезділов А. (1995)).

Це — страх віч-на-віч із хворобою та самотністю, безпорадності і залежності від оточуючих, каліцтва, життя на межі смерті. Це також зневіра в своїх силах, в рятівну силу близьких, у свою долю. Це сум­нів, відчай, депресія, передсмертна туга, дратівливість, агресія, що сягає запеклості, якою, як правило, маскується надзвичайна кволість, гранична виснаженість. Це загальне тілесне нездужання, нудота, сер­цебиття, анорексія, кахексія, дегідратація, розлад свідомості та ін. Це стан безнадії й нестерпності, стан невимовного горя. Пекучий біль, страждання в серці, почуття приреченості, чекання невідомого, неви­правного, безвихідь, самодокори і самосуд, жах — все це постійно присутнє в переживаннях хворого в термінальному стані.

Відчуття часу-простору в термінальному режимі досить своєрідне й нестійке. У термінальних хворих свої стосунки з часом-простором. "Час вийшов із своєї колег", він то мчить, летить ("так заспішив, що я не можу його наздогнати"), то наче зникає, втікає в безодню, то трапляється "зупинка часу", то він скручується, вгвинчується в точку.

Для одних існує лише сучасне, для інших — минуле, треті живуть лише майбутнім ("розпався зв'язок часів"). При цьому, як показують клінічні спостереження, це не стільки час подій, скільки час станів, він близький екзистенціальному переживанню "миттєвості-вічності" (Гнезділов А., 1995; Гончар П., 1993; Злочевський С, 1986).

Простір — то збільшується, то звужується ("душі тісно в одному тілі з раком"), то розширюється настільки, що хворий відчуває себе піщінкою. Багато хто з хворих починає жити виключно в обширі ін­дивідуального простору, не виходячи у зовнішній. Нерідко простір ніби згортається (подібно сувою, свитку), стягується, як час, у точку. Інколи він розширюється до океанічних розмірів, і хворий почуває, шо щезає в ньому (Гнезділов А., 1995; Гончар П., 1993).

У термшальному стані різко змінюються рольові життєві установ­ки. Складається враження, що нав'язана ситуацією (долею), лікарями та родичами роль тільки хворого викликає внутрішній протест. І це природньо і вельми по-людськи. Бо коли лікар каже, "що помрете від такої-то хвороби, ви всього лише "випадок", тобто присутні у статис­тиці і вам просто не пощастило: ви опинилися одним з певного числа випадків, що реєструються... Проте між розгляданням себе в якості статистичної одиниці і сприйняттям свої долі як чогось особистого і унікального — величезна різниця" (Шестов Л., 1992, с. 5, 16).

З'являються, причому незалежно від статі і віку, різноманітні рольові позиції — "дитини", "дорослого", "батька" (за Є. Берном), а також і позиції "жертви", "тирана", "вчителя" та "вояка". Деякі хворі сприймають себе невдахами, вбогими, мізерними, переможеними ("я вдаюся собі шафою, з якої усе винесли", "програв життя"). Тим часом багато хто у термінальному процесі навчається долати певною мірою свої страждання, знаходячи унікальні смисли, які допомагають зноси­ти суворість термінального періоду, більше того, стати будівничими, організаторами усього внутрішнього та зовнішнього простору, ство­рюючи довкола себе особливий клімат взаємин. Назвемо цей пара­докс резонансом внутрішнього і вищого, минучого і перебуваючого. З'являється те, що Кастанеда назвав "бездоганністю помислів, почут­тів і рішень".

Далі ми спробуємо дати узагальнене бачення основ-причин тих порушень, що мають місце в термінальному стані. Значною мірою це результат нескінченних бесід з чудовим психологом Поліною Гончар, життя якої обірвалось на півслові. Поліна Гончар мала "дар прозріва­ти крізь психологічну тканину", і тому її допомога в концептуалізації досвіду, її ідеї неоціненні і ні з чим не можуть бути порівнянні.

Усі різнопланові симптоми реагування на термінальну ситуаціїо, видається, є проявом єдиного системного психологічного феномену. Доволі умовно його можна було б назвати "якістю життя". Відповідно

до спостережень це явище виникає в процесі переходу людини під дією (впливом) смертельного захворювання до іншого режиму актив­ності, до принципово іншої стратегії життєздійснення. Треба вважа­ти, що ця "якість життя" має свою логіку й організацію, відмінну від якості життя людей, що живуть поза межею термінального періоду.

Беручи загалом, в якості механізму і причини такого переходу виступає суб'єктивна "картина світу", яка в процесі переживання термінального стану зазнає суттєвих змін ("щось трапилось з оточую­чим її — його світом"). Водночас зі зміною картини світу спо­стерігається порушення структурованості часу — простору, а також гостре переживання "авторства життя", виникають трансцендентальні теми в психологічній реальності хворого, відбувається "перегляд" життєвих опор особистості.

Що ми маємо на увазі, коли говоримо про "картину світу"? При цьому, очевидно, усяке визначення умовне і не виявляє суті предмета в цілому. Картина світу — центральний ядерний момент — це систе­ма уявлень (усвідомлених чи неусвідомлених) особистості про світ, своє місце в ньому, про діючі причинно-наслідкові закономірності і випливаючі з цих уявлень стратегії упрашііння (самоорганізації) своєї життєдіяльності на всіх рівнях — від фізичного до соціального. Ціл­ком зрозуміло, що в кожної людини своя внутрішня модель зовніш­ньої реальності.

Отже, картина світу — це неозорний комплекс уявлень людини про світ — як соціальний, так і природний, її уявлення про саму себе. Світосприймання дане людині мовою, вихованням, середовищем, що різними шляхами діють на психіку, особистим досвідом, релігією, наукою, мистецтвом.

На думку деяких вчених, зокрема медієвістів, особистість як така є вмістилищем соціокультурних систем свого часу. За такого розуміння особистість виступає як мікрокосм соціально-культурної системи. Ро­зрізняють концептуальну і мовну картини світу.

Відбита в свідомості людини картина світу являє собою надзви­чайно складне явище. Вона вельми варіативна, мінлива й нестійка. Картина світу може бути пластичною і ригідною, цілісною і фрагмен­тарною, відрізнятися ступенем діференційованості й усвідомлення. Більшість людей, як ми знаємо, часто-густо характеризується дуже невисоким рівнем усвідомлення картини світу, майже несвідомо здійснюючи свої акти поведінки, живучи та діючи начебто "не прихо-дячи до тями".

Головна функція картини світу — упорядкування інформації про зовнішній і внутрішній світ суб'єкта, про процеси цього світу, а та­кож організація поведінки на всіх рівнях прогнозування, антиципації, кошітивної регуляції діяльності.

Центральний механізм функціонування картини світу — як моделі зовнішньої та внутрішньої реальності — імовірнісна організація і впорядкування досвіду. Дія картини світу поширюється на ве/їьми обсяжний спектр активності людини від елементарних настроюваль-них актів сприйняття до глобальних життєвих виборів і рішень.

Архітектоніка (структура і зміст) картини світу значною мірою визначаються домінантами у свідомості людини. Як зазначав О. О. Ухтомський, які домінанти людини, таке й її інтегральне уяв­лення світу, картина світу, така її поведінка, такі щастя і нещастя, таке її обличчя для іншого й установка на особу іншого.

Водночас із зміною картини світу і взаємопов'язано із цим проце­сом відбувається процес зміни соціальних позицій суб'єкта (соціальний простір) — перехід до соціальної безструктурності — по­зиції людини без будь-якої позитивної соціальної ідентичності. Бага­то дослідників, які працювали зі смертельно хворими, відмічають цей фактор, як надзвичайний, що значно погіршує стан хворого, травмує його (Саймонтони К. та С., Досталова О., Гоулер Я. та ін.).

Таким чином, відразу змінюються усі основні системи організації, структурування життя суб'єкта — порядок і структура випадають із внутрішнього життя і з зовнішньої організації. Надходять зовнішня і внутрішня безструктурність і невизначеність. Можливість прогнозу­вання і управління життям зникає, відбувається втрата впевненості в тому, що ти є автором свого життя. Набувається досвід самотності, приниження, богооставленості.

Руйнація картини світу і означає порушення та непередбачуване за наслідками нищення основних кодів, основних систем, в яких упо­рядковуються всі життєві процеси людини. У найтяжчих випадках порушення картини світу супроводжується зміною життєвого просто­ру, втратою "домівки", звичного, опанованого, окультуреного просто­ру, "виходом" у зовнішній простір, не заповнений для суб'єкта, не позначений "чуттєвою тканиною" життєвих подій особистості. Фак­тично це втрата особистішої ідентичності.

Освоєння нового простору вимагає зусиль і напруження, і само по собі є конче енергомістким і психологічно небезпечним процесом. Етнографії відомі випадки, коли зміна лише просторового способу структурування людей вела до деструкції всіх соціальних і економіч­них зв'язків та ієрархій (Тернер В., Леві-Стросс К. та ін.).

У психологічних дослідженнях часу загальновизнаною є концепція подій особистісного часу, зміст якої полягає в тому, що час сприй­мається особистістю залежно від його насиченості подіями і від того сенсу, який усі ці події мають для основних цілей людського життя. Психологічна ситуація, пов'язана зі смертельним захворюванням, ве­де до переживання часу, який "зійшов зі своєї колеї" (В. Шекспір), до

відчуття розпаду єдиного тексту життя, до втрати самоідентичності в часі. Особистіший простір-час утворює якесь єдине мереживо струк-турування життя, систему координат — хронотоп особистості (М. М. Бахтін). Життя завжди розгортається в особистісному хроно-топі, і стрімка, зовнішньо зумовлена руйнація хронотопу призводить до втрати основ людського життя.

Однією з суттєвих рис розладу головних опор звичних категорій, порядку й закономірностей сприйняття є вирівнювання імовірнісної структури мислення, сприйняття, пам'яті, уваги і т. п., перехід начеб­то у випадковий режим бачення. Один із доказів того — велика кіль­кість розладів на початковому етапі проходження через "інфор­маційну кризу" тяжкого захворювання за невротичним типом. Потім відбувається наче входження в нову реальність — відбувається "розкодування" смислів. •

Існують дані про порушення вищих психічних функцій, та вони констатують лише факт патології, факт деструкції, не розкриваючи характеру цієї патології. На думку Поліни Гончар, ці порушення строго визначеного порядку. Порушення саме довільної пам'яті, пов'язаної з ієрархією смислів особистості, з імовірним упорядкуван­ням досвіду; те саме стосовно уваги, мислення, мови — "за принци­пом лакун" — якісь теми табуйовані, якісь, навпаки, домінують в розмові, специфічні (мовні) побудови, які не зустрічаються в нор­мальному стані — також за невротичним типом. Якщо це справді так, вважала П. Гончар, то ці порушення можуть бути оборотними і ско-ригованими внаслідок психокорекційної роботи психолога, спрямо­ваної лише на формування (вирівнювання) картини світу як ієрархії смислів і значень.

Стан соціальної та когнітивної безструктурності досить добре опи­саний в соціологічній (етнографічній) літературі. Там він визначаєть­ся поняттям лімінальності (В. Тернер). У психології з цим явищем багато працювала П. Гончар, дошуковуючись природи неврозу.

Вияв лімінальності (лімінал — людина переходу, порогу, межі) не­одмінно поєднує в собі цілий ряд ознак, з-поміж яких головні — фізична кволість, хворобливість, виснаженість, відсутність певної по­зиції в градації соціальної ієрархії (відсутність будь-якого соціального статусу), нещасливі, невдалі любовні взаємини, своєрідне інтуїтивно-індуктивне мислення, присутність теми смерті як суттєвої.

Лімінальність є начебто антистратегією життя щодо "структурних" людей, які становлять структуру суспільства. Лімінальність — стан переходу і кризи. Це якість життя певних верств соціуму, але водно­час — це властивість перехідних періодів у житті будь-якого члена суспільства (підлітково-юнацький період, клімактеричний, тер­мінальний та ін.).

Можна, вочевидь, припустити, що лімінали як люди переходу, за І. Пригожиним, становлять нерівноважну систему. Умовою лімі­нальності є деструкція картини світу і пов'язане з цим процесом пе­ребування в стані змістової і семантичної невпорядкованості й хаосу. Цей стан розв'язується або зниженням рівня організації системи, і тоді йому відповідає напіввипадкова (фрагментарна) картина світу, тобто життя в невпорядкованому середовищі — перехід до стратегії виграшу (лише підкріплені реакції, ситуативне реагування і т. ін.); або формуванням нової картини світу, і в цьому разі вона мусить бу­ти лише картиною вищого рівня складності і впорядкованості, що включає і новий досвід особистості, і ті нові смисли, які цей досвід містить.

У першому випадку маємо справу з деградацією свідомості, з ре­гресією, із звуженням спектру поведінки і стану соціальної смерті як головного системоутворюючого фактора якості життя, у другому — з розширенням свідомості, із домінуванням поведінки реагування.

Усі наведені особливості реагування на термінальний стан станов­лять унікальну психологічну тканину переживань, вимагаючи засто­сування особливих методів психологічної підтримки. Термінальний хворий перебуває в ліміншіьному стані, бо є людиною межі, стоїть над прірвою, на порозі загибелі. А відтак йому необхідно допомагати шукати порятунку, опори, які лежать над прірвою — границею, вище життя.