Розділ II. Особистість у суспільній кризі 1. Криза соціуму і доля людини

Соціум як соціальний інститут людини. Стадії адаптації. Життєві кризи окремих людей тісно пов'язані з особливостями того соціаль­ного оточення, в якому вони зросли, в якому перебігала їхня со­ціалізація. Адже будь-яка криза має соціальний характер і пов'язана з ціннісною специфікою традиційної культури даного соціуму, його соцієтальної психіки. Коли соціум перебуває в стані впорядкованості, людям легше орієнтуватися і в своїх кризах. Коли ж соціум сам опи­няється в полоні глобальної системної кризи, людина відчуває ки-нутість напризволяще, вона повинна сама собі бути і психотерапев­том, і суддею. Але для виконання таких відповідальних функцій по­трібен певний рівень розуміння того, що відбувається довкола, того, про що не пишуть журналісти і не говорять політики.

Нині у нашій країні всі соціальні інститути, які повинні захищати людину (держава, сім'я), самі перебувають у великій скруті, що нега­тивно позначається на розвитку і самопочутті кожної людини. За по­казниками індексу людського розвитку (ІЛР), обчисленого на основі даних за 1994 р., Україна у 1997 р. посіла 95-те місце серед 175 країн світу. Порівняно з попереднім роком рейтинг її за ІЛР знизився на п'ятнадцять позицій (розрахунок ІЛР здійснений за чотирма показни­ками — йдеться про очікувану тривалість життя при народженні, ро­ків; грамотність серед дорослого населення, %; сукупну частку учнів, %; реальний ВВП на душу населення в доларах (ПКС) [10, с. 8—11].

Це потребує ретельного аналізу такого соціального інституту, як інститут людини. Він начебто має досить вагому структурну базу, тобто існує чимало різноманітних структур, які мають справу з люди­ною, але йдеться не про них як про окремих складових нашої держа­ви, а про певні наслідки їхньої сукупної діяльності. Мається на увазі велике соціальне поле впливів, інформаційно-енергетичний простір (або поле) соціуму, в якому сьогодні живе людина і який, напевно, є чи не головним для повноцінного або, навпаки, патологічного фор­мування самої людини та усіх соціальних інститутів, які нею опіку­ються. Це не лише історико-культурне, ментальне підґрунтя даного соціуму, а й уся сукупність соціальних (економічних, політичних, ін­формаційних, психічних тощо) впливів, які утворюють певну систему поведінкових, емоційних та когнітивних установок для тієї чи іншої якості взаємодії людей у даному соціумі, для тієї чи іншої якості їхнього життя. На рівні реальних суб'єктів взаємодій — це психологіч-

47

не поле, на рівні наукових узагальнень — це більш структуроване, більш інформативне, але менш живе соціологічне поле, а на рівні цілеспрямованого втручання в поле впливів — це ідеологія в різних своїх формах. Є думка, що нині в нас немає ідеології, але це, звісно, не так: відтоді, коли людина почала жити спільним життям, соціальне поле впливів в кожній спільноті завжди має найголовніший кон­солідуючий чи руйнуючий фактор — власну ідеологію. Інша річ, як вона працює, як вона формує те чи інше суспільство, хто нею керує, наскільки це керівництво адекватне природі даного соціуму і тій ре­альній ситуації, в якій він перебуває в певний момент свого розвитку і т. ін.

Розглядуване поле — цілісний феномен, і власне він у всіх трьох його аспектах становить соціальний інститут людини, в якому вона народжується, соціалізується, живе і помирає. Як правило, в науковій мові його ще визначають суспільством, але оскільки сьогодні в Україні внаслідок різкого розшарування інтересів, можна сказати, не існує суспільства, як цілісного феномену, втіленням його сутності може виступати соціум: географічне, історичне, природне, культурне місце на Землі, обмежене певними матеріальними і нематеріальними можливостями. Певне поле впливів, яке має центр і периферію. Со­ціум — це не суб'єкт дії, і не об'єкт. Соціум — це наше духовно-психологічне повітря, яким дихають усі, але яке не належить нікому. Мабуть, саме тому його так важко вивчати і так важко визнавати. Але від того, наскільки це повітря "екологічно чисте", цілком залежить здоров'я тих, хто дихає ним.

Делікатний науково-гуманітарний дискурс з приводу дистанції між людиною розумною та людиною нерозумною, що точиться в просторі європейської постмодерністської думки вже понад 20 років, має на прикладі України яскраву ілюстрацію того, як обережно треба втруча­тись у це поле. Наслідком нерозумного впливу є, з одного боку, хво­роба психологічної складової інституту людини, а з другого — ма-ніпулятивне і вкрай небезпечне використання соціологічної складової для ідеологічного впливу, для створення ілюзії суспільства, ілюзії спільного життя тоді, коли його в певному розумінні немає і коли для його оновлення потребуються зовсім інші засоби.

Нині слід не стільки говорити про інститут людини, скільки цілеспрямовано рятувати його. Йдеться хоча б про створення і поши­рення наукового уявлення щодо тих небезпечних наслідків, які може придбати соціум і населяючі його люди в разі непрофесійного керу­вання його розвитком. Завершується XX століття. Розпочинається

нова ера життя, нова ера осмислення старих і звичних дій. Входжен­ня в нову еру зі старими звичками буде згубним для людства.

Будь-яка перебудова, будь-яке руйнування порядку чи усталеного способу життя супроводжуються пристосуванням учасників подій до нових умов. В Україні ця фаза пристосування до затяжного глобаль­ного соціально-економічного переструктурування соціуму вельми за­тягнулася. Як правило, така фаза складається з трьох послідовних етапів: а) первинне пристосування до ситуації, виживання, перебудова "старої" системи цінностей і норм відносно реально діючої; со­ціалізація і ресоціалізація населення; б) персоналізація, здійснення життєвих виборів на основі власних потреб і інтересів, на основі власної індивідуальності в усталеному соціумі; в) інтеграція, суб'єк­тивне включення в дане середовище, прийняття його як свого, від­чуття конгруентності (тотожності) з ним, бажання жити в ньому, консолідуватися з іншими.

Нині ми перебуваємо на першому етапі — етапі адаптації. Перехід до другої стадії можна вважати початком стабілізації системи, а якщо соціум увійде в третю фазу — інтеграції, конгруентності, можна гово­рити про новоутворений порядок, тобто про нове суспільство.

Оскільки сьогодні у нашій країні соціальний інститут людини перебу­ває в кризовому стані, а головними суперечностями цього стану є при­скорений соціальний запит, з одного боку, і "неспроможна" соціальна ре­альність, з другого, такий інститут сильно пробуксовує. Не структу-рується і не спрацьовує найважливіший соціальний механізм пере­творень, розвитку. З цих причин не може завершитися перша фунда­ментальна фаза соціалізації в новонародженому суспільстві — фаза адаптації. З яких причин і чому?

Аналіз вимагає розбити фазу адаптації мінімум ще на дві стадії. Параметри першої стадії, як і в тваринному світі, пов'язані з дією го­ловного біологічного закону — збереження власного життя. У тва­ринному світі, на відміну від рослинного (де енергія для виживання може братися від сонця), для того, щоб вижити, потрібно знищувати інших. Цей закон можна вважати джерелом негативних почуттів — ненависті, коли хочеться зруйнувати оточення, і страху, коли треба хутко бігти, щоб сховатися від руйнування себе середовищем [1]. Цим негативним почуттям відповідає вектор "від" оточуючого світу. Навіть наближення до чогось або когось відбувається з метою руйну­вання. Одні руйнують, інші вдаються до втечі від небезпеки. Але аг­ресія і страх завжди тісно пов'язані, вони йдуть, зазвичай, разом по життю. Неможливо зблизитися з оточенням, адаптуватися до нього, якщо хочеться від нього тікати або щось в ньому зруйнувати!

Характеристики другої стадії першого етапу адаптації до соціаль­ної трансформації можна пов'язати з дією другого біологічного зако­ну — збереження життя виду. На відміну від першого означений за­кон лежить в основі позитивних почуттів, які можуть бути проілю­стровані вектором "до" оточення. Щоб виконати цей закон природи, необхідно насправді з'єднатися з середовищем, з іншими людьми та істотами — психологічно і соціально. Це може означати виникнення потреби населення в консолідації. Це те, над чим безуспішно б'ються ідеологи сьогодні, що так необхідно політикам й для самозбереження.

Соціальне людське життя потребує неабиякого зусилля для пану­вання активної, доброї й приваблюючої аури. Адже відомо: чим вища форма організації життя, тим виразнішою є потреба у спільному житті. Зусилля, спрямовані на збереження власного життя і життя ви­ду, стають набагато легшими саме в колективі — порівняно з ізоля­цією. Людський соціум як найскладніша форма організації життя на Землі потребує розумної спільної думки, спільної потреби і спільної дії з метою утримання певного спільного порядку. Негативне поле впливів ізолює людей одне від одного, породжує психологічно не­повноцінну взаємодію та соціально неефективну дію.

Отже, некваліфіковане втручання в життя соціуму породжує в ньому соціальну темряву і психологічну хворобу. Є хвороби влади і хвороби мас. Але, незважаючи на паралельне життя народу і влади, хвороби їх вельми взаємопов'язані, оскільки джерелом своїм вони мають одну хворобу соціуму. Важко, наприклад, сказати, синдромом чиєї хвороби є зневіра людей у владу — хвороби влади чи хвороби мас. Коли неправильно і нерозумно працює голова, виникають пси­хосоматичні хвороби тіла і навпаки.

Хвороба соціуму, про яку йдеться, є спільною як для влади, так і для мас. Це хвороба нашого соціуму, яка може бути названа адапта­ційним неврозом. Головними симптомами цього соціального неврозу є 1) соціальний страх і агресія, домінування негативних почуттів; 2) надбіологічний, суто людський егоцентризм і 3) невротичні "чак­лунські кола" на фоні феномену "відсутності завтрашнього дня". Означене явище — не стільки протест мас або протест влади, скільки протест соціуму в цілому у формі адаптаційного неврозу.

Першу стадію адаптації на рівні соціуму можна визначити як від­ступ, як інформаційний виняток, як зниження резонансної (сприй­маючої) здатності колективної психіки, тобто як психологічну фру­страцію, яка, з одного боку, проявляється у формі депресії (у нашому випадку — "великої депресії" народу), а з другого — у формі агресії, істерії (що більш притаманне владі, особливо в періоди передвибор­чих марафонів) тощо. Але будь-яка психіка — чи то індивідуальна, чи соцієтальна — має ритмічну природу. І саме тому форми фрустрова-

ності на рівні соціуму час від часу змінюються і це виступає захисним механізмом для нього. Після штормів він відступає в інформаційно-енергетичний вакуум. Депресії змінюються періодами активності, які, швидко енергетично виснажуючись через відсутність відповідних можливостей для нормальної соціальної активності, переходять у свою протилежність — різні форми девіантної поведінки, злочин­ність.

Антропний принцип спрацьовує і тут: соціум, як живий організм, здатний до іррадіації будь-яких емоційних станів — поле впливів стає або агресивнішим, або пригнічуючим, або активізуючим. Останнім часом найактивнішими є періоди передвиборчих кампаній: зростають агресивність, боротьба, надія, киплять жадання. Але ці підвищені емоції не є ознакою здорового стану. Особливо небезпечною є по-ствиборча ситуація, коли очікування не виправдовуються "одразу ж і тепер" і активний стан змінюється на ще глибшу зневіру і депресію.

Існує така психологічна закономірність: явище іррадіації нега­тивних соціальних емоцій в соціумі набагато сильніше за іррадіацію позитивних. Страх, відчай, агресія, егоцентричні випади легше по­роджують аналогічні почуття в оточуючих, ніж любов, ніжність, взаємодопомога. Більше того, негативні емоції триваліші у часі, ніж позитивні. А відтак емоційний стан кризового соціуму в цілому наба­гато "важчий" за стан соціуму на етапі соціального порядку. Реальне домінування в Україні впродовж кількох років таких психологічних характеристик, як страх, психічна напруженість, дискомфорт, при­гніченість, соціальний песимізм, стан амбівалентності, безвихідь, "камінь на душі" тощо, підтверджується численними кількісними по­казникам на основі ретельних соціологічних досліджень [3]. У серед­ньому дві третини населення України є носіями того чи іншого пси­хологічного негативу. Його іррадіація дає відповідний заряд полю соціальних впливів в Україні, певну якість інституту людини, в якому сьогодні соціалізується нове покоління, яке будуватиме нове суспіль­ство. От і друге зачароване коло.

Для створення нового суспільства вкрай необхідні базові соціальні потреби, модель задоволення цих потреб та ідеологія як інструмент створення необхідної для нових дій енергетики нового суспільства. Так звана деідеологізація суспільного буття у перехідний період — помил­кова думка політиків, яка обернулася для людей адаптаційним невро­зом. Але це також своєрідна ідеологія. Такі функції ідеології, як ви­раження та збереження інтересів групи, смислова детермінація по­ведінки, зняття соціальної напруженості, соціальної орієнтації люди­ни в світі політики тощо, не були задіяні політиками, а натомість на втомлену і непідготовлену до інтелектуальних ігор колективну

психіку впродовж десятиліття була спрямована внутрішньо супе­речлива інформація, яку населення просто перестало сприймати. Ра­ціональний шлях до людей, як і від людей, був закритий.

Проте головним в ідеології — як в одному з необхідних компо­нентів інституту людини — все ж таки є збереження внутрішнього, історико-генетичного коду почуттів і поведінки людей. Можна раціо­налізувати когнітивний рівень людської свідомості, можна маніпу­лювати емоційними хвилями народу, але спроба перетворити цілу на­родність на 'ЧаЬиіа газа" в поведінковій сфері означає для неї самогуб­ство, крах.

Нагромадження базових потреб у змінах завжди провокує зростан­ня соціально-психологічної напруженості, яка в нормальному соціумі має — в тих чи інших формах — розряджатися. В нас вона, зазвичай, не "розряджається" ні в розумних цивільних формах, ні в ірраціо­нальних масових виступах і соціальних конфліктах з неусвідомленою мотивацією. Від цього вельми страждає психологічне здоров'я народу.

На соцієтальному рівні починають функціонувати ірраціональні чинники. На індивідному рівні набирають чинності інстинкти са­мозбереження у різних формах, які є інтерналізацією офіційних полі­тичних подій і метаморфоз, проекцією соціальної політичної й еко­номічної гіпердинаміки на інтрапсихічні процеси. Панує екстерналь-на суть пристосування. Зростає суперечність між емоційними оцінка­ми, викликаними економічною ситуацією, яка погіршується, і реаль­ними установками, що спрямовані на пошук шляхів підвищення свого життєвого рівня [3].

Усе це обтяжується тією обставиною, що ситуація життя начебто безпечна, немає якоїсь певної загрози.

Соцієтальні підвалини кризового стану. Г. Лебон, замислюючись над
питаннями соціального і соціально-психологічного наслідування в
суспільстві, говорив про вельми поширену помилку: впевненість
політиків в тому, що будь-який народ може змінити свої соціальні ін­
ститути і соціальну структуру за своїм бажанням; все, що він може —
це змінити назви, дати нові імена старим поняттям, які закарбовують
собою минуле даного народу [6]. Йдеться, власне, про особливості
психологічної спадщини народу з усіма закономірностями її функ­
ціонування і про можливості індивідуальної психіки людей, яка може
бути спроможною (чи неспроможною) до тієї чи іншої міри перетво-
^__ £>ень, що їх запланували політики.

В українському менталітеті на відміну, наприклад, від амери­канського чи англійського, вельми висока чутливість до морально-етичних проблем. Почуття образи, провини, несправедливості, які не тільки вельми розпоширені в нашому соціумі, а й генерують ціле по-

ле негативних, нерідко ірраціональних, ні на чому не заснованих емоцій, ще раз вказують на нашу гіперчутливість до цього аспекту інформаційного простору, що "генетично" провокує адаптаційний невроз у скрутних, що так затягнулися, обставинах. Людина по­трапляє у зачароване коло суперечливих стосунків і відносин як щодо себе, так і щодо оточуючих, а насамперед, щодо свого соціуму. Его­центризм, який не обов'язково пов'язаний із самозакоханістю, в да­ному разі характерний негативом на свою адресу, що перетворюється на негатив до інших через зневагу до свого, з ними спільного дому.

Активізація саме цих, так би мовити, ірраціональних чинників відбувається в зламні моменти історії, тоді, коли (як сьогодні в Україні) руйнується звичний порядок, а з ним і звичне життя, а на­томість добре підготовленої організації нової моделі життя пропо­нується лише психологічно невитримана і невдала її спроба.

Юнг стверджував, що людство взагалі і всі культури зокрема під­корені надперсональним неусвідомленим змістам, які не випливають з досвіду окремих людей чи груп людей, а передують як особистісно-му, так і колективному досвіду. Такі колективні психічні сили безпо­середньо не можуть бути сприйняті, але вони переживаються на рівні колективної та індивідуальної поведінки як її регулятори. Йдеться про психічні форми, які Юнг назвав архетипами. Для функціонуван­ня певного соціуму вельми важливим є те, який еталонний, канонізо­ваний набір архетипів увійшов у дане середовище. Означений набір залежить як від природно-географічних, так і від соціально-культур­них особливостей певного соціального тла. Саме він несвідомо виз­начає соцієтальну психіку соціуму, яка і регулює соціальну динаміку певного суспільства: міру традиційності, толерантності, звички до змін певного масштабу, форму правління, яка вітається більшістю та ін. При цьому саме збіжність декларованих ідеалів і соцієтальних ар­хетипів дає в суспільстві глибинний привід, глибинну мотивацію до дії в напрямі реалізації цих ідеалів. І навпаки — незбіжність декларо­ваного і природно-глибинного гальмує соціальний рух, гальмує форму­вання нових поведінкових установок.

В Україні є щось середнє між євразійством з його ідолами (дер-жавництва, ієрархічності, церковності, жертовності, авторитаризму тощо) та європейським просвітництвом (ідеалами прогресу, свободи, рівності, етики раціонального прагматизму, саморозвитку тощо). Українцям притаманні як козацька волелюбність, так і землеробська покірність богові, природі. Схід і Захід збігається в українському світосприйманні так само, як збігаються вони в географічному ви­мірюванні: індивідуалізація, але водночас традиційність; еволюцій-ність, поступовість, але не лінійність; обстоювання внутрішніх іма-

 

и

нентних чинників як національної ознаки і водночас потяг до над­національних стосунків, до плюралізації та універсалізації "масової культури"; вестернізація зовнішніх форм буття, але водночас тради­ційно-національне забарвлення внутрішніх регуляторів поведінки і світосприймання. Українці схильніші до достатку, ніж до багатства, бо вони ніколи не знали, що таке багатство у розумінні світового біз­несу. Саме через це українці, з одного боку, не цінують гроші так, як вони цінують землю, а з другого — не люблять мати боргів і ніколи не живуть у борг. Українське багатство — це земля і все, що вона дає. У перекладі на сучасність, земля — це вічні цінності, це вірування, це мрії, це головне, яке в людей віднімати не можна.

На першому етапі адаптації посилюється психологічна неповно­цінність українців, яка є однією з особливостей соцієтальної психіки українського соціуму (історичні передумови — комплекс "молодшого брату" в Європі, відсутність будь-яких колоній у минулому, а тому відсутність досвіду власності і багатства як таких тощо), а разом з цим знижується усвідомлена соціально-політична активність. За да­ними емпіричних соціологічних досліджень, переважна більшість на­селення вважає себе такими, що належать до соціальних прошарків з нижніх щаблів "соціальної драбини" [3].

Звідси і феномен соціально-психологічної терпимості (СПТ), про який так багато говорять психологи і соціологи, забарвлюючи його позитивним потенціалом: СПТ — важлива для суспільства здатність, оскільки вона виступає захистом від саморуйнування, СПТ — стри­маність у переживаннях, оцінках і поведінці, інструментальна цін­ність, що покликана відповідати за спосіб гуманного й справедливого узгодження взаємодіючих інтересів [8].

В реальності СПТ — це зупинка індивідуального самопрояву на соціальному полі. З одного боку, закомплексована людина, як прави­ло, зосереджена на своїх внутрішніх проблемах і саме з цього боку оцінює ситуацію, надто персоналізує її, побоюється, що кожен її крок хтось оцінюватиме і ліпше його просто не робити (знову замк­нене зачароване коло). З другого боку, надто виразним і безглуздим є той потенціал абсурду, який нівелює здатність пересічного громадя­нина діяти всупереч. Цей час — час вождів. Коли є потреба народу в єднанні, вона завжди породжує вождя. І це не залежить від форми державного устрою. В Україні, певне, й досі немає такої потреби. її шматують внутрішні суперечності. Немає актуальної сильної загаль­ної потреби в тому, щоб виробити єдиний кут зору, побачити внутрішній сенс руху в цілому. А без цього суспільний рух нічого не виграє. Потреба у внутрішній консолідації створюється в душі кожної окремої людини. Виникнення такої потреби — важливий шлях до стабілізації соціуму.

Ілюзії та реальність. Існуюче в психології поняття конгруентності (тотожності) особистості самій собі з успіхом може бути екстрапольо­ване у галузь соціально-психологічної інтерпретації соціальної дина­міки. Під соціально-психологічною конгруентністю розуміється такий стан групи людей, який відтворює їхнє природно-спокійне прийняття свого суспільства та його цінностей в поєднанні з їхнім прийняттям се­бе як органічної частини цього суспільства. Це не є станом відмінності себе від цілого, а стан частини цього цілого. Зазвичай, такий стан то­тожності суб'єкта самому собі як частини спільного цілого є факто­ром його "базової" задоволеності, спокою, самодостатності. Воно ге­нерує нормальну активність, захищає від неврозів, уможливлює само­визначення й самореалізацію суб'єкта, почуття захищеності та прий­няття себе. На цьому тлі будь-які незадоволеності меншого порядку сприймаються як нормальний стимул, привід для активності, а життєві конфлікти людина може при бажанні довести до конструк­тивного напряму.

Протилежним є стан амбівалентності, невизначеності, недостат­ності, невдоволеності суб'єкта самим собою та оточуючих, стан, який може бути також охарактеризований такими параметрами, як напру­женість, нервозність, фрустрованість, незатребуваність тощо.

До речі, навіть так звані нові українці, котрі мають, як їм ви­дається, усе і які, начебто, реалізували такі свої можливості, про які вони й не здогадувались, не відчувають себе щасливими, не почувають себе, "як вдома". Психічна інфляція, що призводить до ат­рофії індивідуальності й ототожнює людину з соціальною роллю "нового багатія, хазяїна з необмеженими можливостями", може бути більш загрозливою хворобою, ніж СНІД, оскільки забирає в людини соціальний імунітет, емпатію, соціальну відповідальність, заглиблює у вирву найгірших архетипів колективного підсвідомого, набутого в історії. Почуття самовпевненості і всеспроможності в цих людей живе водночас із станом соціальної агресивності, особистісної неповноцін­ності й пригніченості, пов'язаних також із неконгруентністю "нових українців" з новим суспільством, яке повсякчасно містить в собі загрозу тієї чи іншої розправи.

Психічна епідемія нетотожності в Україні посилюється кожного року. Не спрацьовує навіть історичний інстинкт, що повинен в пе­рехідний період "витягувати" суспільство. Означений інстинкт має спрацьовувати, коли є спільне бажання вийти із кризи і є мета — ку­ди йти, яким шляхом. В Україні поки що діє історично сформований так званий "дистресовий досвід поразки" [9], оскільки враження ми­нулого зберігаються у психічному житті мас у формі мнестичних слідів і діють відповідно до схожої нової ситуації.

 

За народом України закріпилася слава працездатного, талановито­го, чуйного, але народу, який упродовж століть був жертвою поляків, литовців, татар, росіян тощо.

Отже, маємо вельми небезпечне замкнене коло проблем. Най-небезпечнішим у даній ситуації є те, що глибока системна криза, яка поглиблюється і посилюється перманентною психологічною кризою, закріплює певний психологічний стереотип сучасної особистості, по­в'язаний із негативно упередженим ставленням людини до себе, до іншої людини і до своєї держави. Відомо, що певна поведінка і певні переживання, які з огляду на тривалу ситуацію кризи перетворюють­ся на автоматизми, стають усталеними рисами особистості, які вона переносить із собою у всі майбутні ситуації.

Людська психіка (як колективна, так і індивідуальна) має свої межі. Так, на Сході і в традиційних європейських країнах, де навіть політичні діячі рахуються з її природою, не дозволяється перебільшу­вати можливості людської психіки. Кількість і якість соціальних змін там суворо контролюється і дозується. За соціальну подію в Китаї ко­лись вважалася навіть зміна кольору деталей національного костюму. А в демократичній Англії й досі без всілякої конституції зберігається монархія і всі її права. У нашому випадку кількість і якість соціаль­них змін, особливо етичних норм і цінностей життя, вийшли за межі людського розуміння.

Стабілізація системи завжди пов'язана з тим, що виникають чин­ники, які здійснюють опір змінам, інформація про які є чужерідною для більшості компонентів цієї системи. Колективна психіка соціуму на першому етапі адаптації повинна, врешті, стомитися від опору небезпечним для себе змінам і створити феномени, які здатні утвори­ти новий порядок, які спроможні структурувати нове суспільство, збільшити міру прозорості причинно-наслідкових зв'язків у новій со­ціальній структурі тощо. І найголовнішим з цих новоутворюваних фе­номенів буде нова особистість, її оновлене в хаосі "Я", її усвідомлення неперервності себе у часі, її відчуття конгруентності з новим життям.

Досягнення цього пов'язане з дією об'єктивних факторів.

Як зазначається у Звіті "1997. Україна. Людський розвиток" [10], для стабільного людського розвитку важлива успішна взаємодія трьох складових: державних інститутів, приватного сектору та громадян­ського суспільства, адже кожен з них не є самодостатнім. Держава, формуючи політичне та правове середовище, створює передумови ро­звитку. Приватний сектор забезпечує роботою та збільшує доходи громадян, сприяючи розвиткові. Громадянське суспільство формує соціальний капітал, підтримуючи конструктивний діалог, політичну та соціальну взаємодію, заохочуючи різні верстви населення до участі в суспільному житті [10].

І 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ЖИТТЄВИХ КРИЗ \

Наш час багатий на життєві колізії. Одне із завдань психологічна наука вбачає в тому, щоб допомагати людям переживати ці колізії. Відомо, що поряд, так би мовити, з "ефективними" зустрічаються і непродуктивні, а то і деструктивні форми подолання кризових станів. На практиці одні люди творчо і мужньо долають кризовий стан, інші впадають у розпач, важко переживаючи негаразди особистого життя, психічний стан їх погіршується. Нерідко самооцінка психічного стану в більшості випадків є поміркованою оцінкою себе, але від'ємна са­мооцінка психічного стану може спричинятися багатьма факторами, які не мають прямого відношення до психічного здоров'я людини, а вказують на її дезадаптацію.

Вважаємо, що при розробленні теорії криз важливо враховувати таке поняття, як адаптація (і відповідно до нього дезадаптація) осо­бистості. Означене поняття застосовується в широкому розумінні як філософська категорія, яка означає відповідність між живою систе­мою та зовнішніми умовами, причому адаптація — це і процес, і його результат, тобто певна організація [1, с. 369].

За такої трактовки адаптація належить до фундаментальних по­нять цілого комплексу наук. Так, у психології багато теорій викорис­товують в своїй основі ідею адаптації, розуміючи її як пристосування до середовища, що здійснюється психікою в цілому або окремими психічними системами. Деякі психологічні теорії використовують це поняття досить широко, інші — частково.

З-поміж факторів, що впливають на виникнення і розвиток криз особистості, доцільно виокремити дві великі групи — інтрапсихічні та впливи середовища. В першому випадку індивіда дезадаптують різні акцентуйовані риси особистості та деформація пізнавальної діяль­ності (відбувається порушення форм психологічної адаптації). Це стосується, наприклад, підлітків, в яких ще не склалася адаптаційна система, або осіб похилого віку. Впливи середовища досить різно­манітні і не останню роль тут відіграють психотравмуючі впливи са­мотності, втрати статусу, процеси міграції тощо.

2.1. Механізми формування кризової поведінки особистості. В основі криз особистості лежать дезадаптаційні процеси, які можуть відбува­тися в головних сферах людської діяльності — пізнавальній, перетво­рюючій й комунікативній. Підтримка певного рівня адаптації сприяє пом'якшенню перебігу кризових явищ особистості. Нормальний стан цього рівня забезпечується за рахунок існування адаптаційного ре­зервного фонду, який актуалізується в екстремальних ситуаціях. По­рушення такої норми свідчить про соціально-психологічну дезадап-

тацію особистості, яка має як об'єктивні, так і суб'єктивні ознаки. Об'єктивно дезадаптація виявляється у зміні поведінки людини в со­ціальному середовищі, в обмеженні здатності людини справлятися із соціальними функціями або в патологічній трансформації поведінки. Суб'єктивним проявом дезадаптації є широкий діапазон психоемо­ційних порушень — від негативних переживань до клінічних, пато­логічних синдромів. Таким чином, як зазначають дослідники, со­ціально-психологічна дезадаптація не тотожна поняттю хвороби і проявляється в патологічній і непатологічній формах. Непатологічна дезадаптація виступає в формі відхилень в поведінці і переживаннях суб'єкта, пов'язаних з недостатньою соціалізацією, наявністю со­ціально не схвалюваних настанов особистості, різкою зміною умов існування, втратою ціннісних орієнтирів та ін. [2, с. 91—102].

Структура і механізм непатологічної і патологічної дезадаптації мають суттєву відмінність. У першому випадку зниження загального рівня адаптації відбувається за рахунок звуження сфери діяльності і послаблення її інтенсивності, однак тут не спостерігається структур­них порушень дезадаптаційних механізмів — вони тимчасово обме­жуються. В разі патологічної дезадаптації відбувається руйнування основних напрямів адаптаційної діяльності з появою патологічних варіантів адаптації. За певних умов елементи двох форм дезадаптації переходять одна в одну [2, с. 102].

2.2. Внутрішньоособистісний конфлікт, життєві кризи. Вирішальне значення у виникненні життєвої кризи має конфліктна ситуація, яку переживає особистість. Конфлікт руйнує усталений механізм адапта­ції і прискорює життєву кризу.

У психології конфлікт визначається як зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій у свідомості окре­мого індивіда, в міжособистісних взаємодіях або міжособистісних стосунках індивідів або груп людей, пов'язаних з гострими нега­тивними емоційними переживаннями.

Розрізняють такі види конфліктів:

1. Внутрішньоособистісний конфлікт — зіткнення майже однакових
за силою, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів і т.
ін. в однієї людини.

2. Міжособистісний конфлікт — ситуація взаємодії людей, за якої
вони або переслідують несумісні цілі, або додержуються несумісних
цінностей і норм, намагаються реалізувати їх у стосунках одне з од­
ним.

3. Міжгруповий конфлікт, де конфліктуючими сторонами виступа­
ють соціальні групи, які переслідують несумісні цілі і своїми прак­
тичними діями перешкоджають одна одній [3, с. 152].

 

Існує багато типологій конфліктів. Конфлікт можна розглядати у двох площинах: інтрапсихічно конфлікт виступає як зіткнення двох протилежно спрямованих тенденцій, об'єктивно ж це зіткнення від­бувається у конфлікті. Найдоцільнішим, видається, є виокремлення в конфлікті таких аспектів: конфлікт зовнішній або внутрішній; спів­відношення протилежних тенденцій, які спричинили конфлікт, тобто напруженість конфлікту; значущість сфери конфлікту. Найбільш важкими для особистості є внутрішньоособистісні глибинні конфлік­ти, які, як правило, переходять у кризу.

Внутрішньоособистісний психологічний конфлікт — це певний стан людини, який віддзеркалює зіткнення між різними властивос­тями і відношеннями, устремліннями й тенденціями у внутрішньому світі людини.

Стрижневим поняттям при розгляді проблеми конфліктів як регу­ляторів життя людини є поняття суперечності, яке допомагає визна­чити механізм розвитку і подолання внутрішнього конфлікту. Внут­рішні, рефлексивні соціально-психологічні суперечності є причиною психологічних конфліктів, а також життєвих криз. (Дослідники вио­кремлюють три рівні розвитку соціально-психологічного конфлікту:

• відносна соціально-психологічна рівновага;

• порушення рівноваги, утруднення основних видів діяльності (про­
екція психологічного дискомфорту на виробничі справи, спілку­
вання та ін.);

• неможливість реалізації планів і програм, "розрив" життя (немож­
ливість виконувати свої життєві функції доти, поки не буде розв'я­
зана суперечність).

Конфлікт формується на всіх рівнях суперечності, але виявляється на другому рівні, коли порушується відповідність між трьома сторо­нами діяльності людини: операціональною, мотиваційно-цільовою і смисловою.

На цій стадії в людини виникає реакція на подолання конфлікту, метою якої буде перебудова системи життєдіяльності, пошук нових шляхів життєтворчості. Така корекція, що сприяє мобілізації сил лю­дини, має ситуативний характер і не зачіпає докорінної перебудови основ життя людини. На третьому рівні розвитку суперечностей руй­нуються основи життя людини, уся система мотивації, звички, що усталилися. Означений рівень можна тлумачити як життєву кризу [4, с. 71].

Виникнення кризи відбувається внаслідок того, що в індивіда значно обмежена (або зведена до нуля) кількість відомих йому ва­ріантів розв'язання конфлікту або суб'єктивна оцінка відомих варіан­тів розв'язання конфліктів для нього вважається неефективною або й

 

зовсім неприйнятною. З огляду на це конфлікт набуває характеру не­розв'язності і настає затяжна життєва криза, яку слід розуміти як кри­тичний рівень становлення соціально-психологічної суперечності, загостреної до межі, до тієї останньої границі, де вичерпуються внутрішньоособистісні резерви соціальної адаптаційної енергії. В ре­зультаті розв'язання цього рівня суперечностей особистість може пе­рейти на якісно новий спосіб життєдіяльності: подолавши попередні "перешкоди розвитку, особистість перебирає їх у внутрішній досвід, який допомагає їй у подальшій побудові свого життя.

Суперечності, які долає особистість, можна позначити як:

• суперечності між жадобою життя та його знеціненням;

• конфлікт між старим і новим (суперечності у різних сферах жит­
тя—в творчості, сім'ї, проблема батьків і дітей тощо);

• амбівалентність емоційного світу;

• суперечності між сенсом життя і характером срямованості особис­
тості;

• суперечності між тим, до чого прагне особистість, і тим, що вже
досягнуто;

• суперечності в моральних переконаннях особистості (між добром і
злом,правдою і кривдою тощо);

• конфлікт соціальний, що перейшов у внутрішній світ особистості
^-[5, с. 157].

Наведений перелік можна продовжити, оскільки людські потреби безмежні.

Конфлікт як невід'ємний компонент соціального буття особистості і груп виконує дві функції: позитивну (конструктивну) і негативну (деструктивну). Завдання полягає не в тому, щоб усунути або запобіг­ти конфлікту, а в тому, щоб зробити його продуктивним.

Внутрішньоособистісний конфлікт нерідко буває джерелом ро­звитку особистості, її вдосконалення (наприклад, коли він виступає у вигляді почуття невдоволеності собою); результатом в цьому випадку може бути досягнення душевної рівноваги, упокорювання, підвищен­ня осмисленості життя, нова ціннісна свідомість.

У плані здійснення цієї конструктивної функції конфлікт виконує низку більш часткових завдань:

• адаптує індивіда або групу до нових умов, в яких вони опинилися;

• об'єктивізує джерело розбіжності і тим самим дозволяє усунути
його;

• виявляючи і долаючи суперечності, звільняє групу від факторів,
що її послаблюють і тим самим сприяють її стабілізації;

• допомагає усунути внутрішнє напруження і позбавитись фру­
страції;

допомагає знайти необхідні засоби впливу на інших людей;

дозволяє членам групи розкрити найкращі якості своєї особистості ^в групі, надбати авторитет в ній [6, с. 13, 138].

Окрім конструктивної, конфлікт виконує й деструктивну функцію. Деструктивний конфлікт — це свого часу невирішена суперечність, яка заганяється "вглиб", ігнорується, а тому за певних обставин "вибухає". Людина віддаляється від реальних проблем життя, перебу­ває в болісному й невирішеному конфлікті з собою. Для неї події ре­ального життя стають зовнішніми, оскільки вона зосереджується на внутрішніх подіях, не бачачи шляхів подолання життєвих перешкод. Тип суперечностей і спосіб їх вирішення безпосередньо зв'язані із загальною активністю особистості: в одному разі вона може йти на суттєві поступки, посту питися навіть своїм "я", своїми цінностями, совістю, проявити слабкість і пасивність; в іншому — навпаки, йде до кінця, здатна віддати навіть життя, аби не поступитися собою, іноді вона вирішує суперечності, нехтуючи власним розвитком, перспекти­вою свого розвитку. Якщо суперечності вирішуються, то це означає можливість відкриття нового рівня здібностей, якщо ж не вирішують­ся — конфлікт триває.

І в цьому разі важливо з'ясувати, які можливості, шляхи має осо­бистість, щоб зняти деструктивну спрямованість суперечності, загаси­ти існуючий конфлікт. Подібний конфлікт на рівні особистості призводить до психологічного дискомфорту. У разі, коли конфлікт з реальністю не знаходить раціонального продуктивного виходу з си­туації, що склалася, нерідко це супроводжується кризовим станом. Продуктивний розвиток конфлікту у головних своїх рисах відтворює процес творчого мислення. Як і рішення творчих завдань, він здій­снюється в кілька етапів — від пізнання проблеми та невдалих спроб вирішити його традиційними засобами через фрустрацію і диском­форт до озаріння, яке уможливлює бачення проблеми в новому ра­курсі і її вирішення [7, с. 119—133].

Здатність особистості "програвати" важливі життєві ситуації та зіткнення, що зустрічатимуться їй на життєвому шляху в майбутньо­му, вимагає сильних рефлексивно-практичних здатностей передба­чення можливої поведінки оточуючих. Це необхідно для того, щоб у майбутньому використати найпродуктивніший варіант життєвої так­тики і стратегії поведінки. Якщо ж людина не робить цього, а, по суті, ухиляється й "забуває" неприємний результат події чи вчинку, то вельми велика можливість того, що у найближчому майбутньому не­гативний результат повториться — навіть з гіршими наслідками. При­чиною цього стають ці або інші болісні акцентуації характеру люди-

людини, які вона не відкрила в собі. Повторюється ситуація, коли деструктивна функція в конфлікті починає домінувати і людина не знаходить шляхів конструктивного розв'язання існуючої проблеми.

Здебільшого ж деструктивна функція конфлікту є рушієм процесу, який допомагає реалізуватися його конструктивній функції.

2.3. Життєві кризи і їх класифікація. Внуутрішньоособистісні кон­флікти визначають феноменологію кризи, але не вичерпують її. Про­блематика кризи індивідуального життя завжди була в центрі уваги гуманістичного напряму науки, в тому числі і психологічного знання життєвої кризи особистості. Існує чимало визначень кризи, і виз­начення ці різні, оскільки автори підкреслюють значущість явища в житті людини. Дослідники визначають кризу як "кризу життя, кри­тичний момент життєвого шляху... коли воля є безсилою перед об­личчям подій, які охоплюють найважливіші життєві відносини люди­ни (не в даний момент, а в перспективі реалізації життєвого задуму)" [8, с. 1]. Або: "Життєва криза — це феномен внутрішнього світу лю­дини, який виявляється в різних формах переживання непродуктив­ності свого життєвого шляху" [9, с. 124]. Т. М. Титаренко визначає кризу як конфлікт між актуальним, сьогоднішнім напрямом життє­вого шляху та майбутньою магістральною лінією, головною життєвою траєкторією. Психологи, які вивчали життєвий шлях особистості, спостерігали, що на кожному етапі є проблеми, події, які люди дола­ють успішно, а є й такі, що стають причиною їх життєвої кризи.

За кризової ситуації особистість стає перед необхідністю оновлен­ня, перебудови не окремих планів, цінностей, відносин, а всього життєвого світу.

У науці з'явились такі поняття, як психологічна криза, мотивацій­на криза, активність особистості, життєвий шлях особистості, страте­гія життя, переживання критичних ситуацій.

Таким чином можна констатувати створення у вітчизняній науці теорії криз особистості^ яка має як позитивні так і негативні момен-ти.^Ф. Василюк до недоліків теорії криз відносить:

• еклектичність теоретичних побудов;

• деякий термінологічний роздріб, відсутність чітких дефініцій;

• нерозробленість власної категоріальної системи і відсутність зв'яз­
ку понять, що використовуються, з академічними психологічними
уявленнями;

• конкретні теоретичні положення, які переважно відтворюють те,
що відомо з інших типів критичних ситуацій.

Позитивними сторонами, на погляд дослідників, є такі:

• різноманітні розробки технологій "кризової інтервенції";

• оцінювання кризи як можливості розвитку особистості;

 

• детальне описання фаз проходження кризи;

• створення класифікації кризових ситуацій;

• намагання розгляду різних аспектів кризи: ситуаційного, інтерпер-
сонального й індивідуального.

Розвинута на початку 60-х років теорія криз пов'язана з іменами Дж. Каплана та його попередника Е. Ліндеманна, якому належить пріоритет висвітлення проблем феноменології криз (йдеться, зокрема, про статтю "Симптоматология и терапия острого горя").

Свого часу Дж. Каплан писав, що криза — це стан, який виникає, коли особа стикається з перешкодою на шляху здійснення життєво важливих цілей, перешкодою, яка впродовж певного часу не може бути подолана звичними методами вирішення проблем. І тоді насту­пає період дезорганізації, період розладу, протягом якого чиниться багато спроб вирішення цих проблем. Нарешті досягається якась форма адаптації, яка може найкращим способом відповідати (або не відповідати) інтересам цієї особи та її ближніх. Загальна ідея всіх на­ступних публікацій полягає у визнанні існування нормального спосо­бу переживання кризи, оскільки зв'язок між кризою та переживанням можна за аналогією уявити як зв'язок між хворобою і типом її ліку­вання.

Існує кілька класифікацій життєвих кризових ситуацій. До кризо­вих ситуацій дослідники відносять стрес, фрустрацію, конфлікт і кри­зу. Криза першого роду — серйозно утруднює й ускладнює реалізацію життєвого задуму, однак все ще залишається можливість про­довжувати лінію життя, яка була перервана кризою. З цього випробу­вання людина виходить, зберігаючи свій життєвий задум, свою "самість". Криза другого роду (власне криза) веде до того, що реа­лізація життєвого задуму стає зовсім неможливою. При цьому відбу­вається модифікація самої особистості, пошук нового задуму життя, нових цінностей, нової стратегії, нового образу "Я" і в цілому жит­тєвого стану людини в інший [6, с. 47]. Цей перехід, ця трансформа­ція життєвого світу відбувається на нових засадах.

Новий життєвий світ будується заново, де існує новий темп життя, нова актуалізація цілей, настанов тощо.

Окрім класифікації, запропонованої Ф. Василюком, є інші, побу­довані на різних засадах. Так, І. С. Кон поділяє життєві кризи на нормативні, природні, статистично нормальні, минущі і на "не нор­мативні", які не є результатом нормальної логіки розвитку особис­тості, а є наслідком особливих випадкових обставин [10, с. 65].

Цікавою є класифікація, запропонована О. А. Донченко і Т. М. Титаренко, в основу якої покладено кілька критеріїв:

• за віковим критерієм (криза підліткового періоду, криза ЗО років,
криза інволюційного періоду);

• за критерієм тривалості (коротко- і довготривалий);

• за критерієм результативності (конструктивні і деструктивні кри­
зи);

• за дійовим критерієм (криза операціональної сторони життє­
діяльності: не знаю, як жити далі; криза мотиваційно-цільової
сторони життєдіяльності: не знаю, для чого далі жити; криза
смислової сторони: не знаю, навіщо взагалі далі жити).
Операціональна криза — найбільш проста, відкрита. В цьому разі

людина втрачає, так би мовити, "метод" свого життя. У неї не вини­кає питання відносно самого життя, його сенсу ("навіщо далі жити"), і згодом вона знаходить шляхи виходу з кризи.

Криза мотиваційно-цільового боку життєдіяльності — складніша. Це досить істотна суперечність між потребою людини в життєтвор-чості самореалізації та вичерпністю того механізму діяльності і її мо­тивації, що домінував у житті людини до цього періоду.

Означена криза вже містить питання "Як жити?" і "Для чого жи­ти?" Людина здатна на продуктивну діяльність, в ній існують і потре­бують розвитку невикористані можливості, а потреба в реалізації цих можливостей в самої людини настільки мала, що вона не в змозі мо­тивувати активну діяльність.

Найважчим типом кризи мотиваційно-цільового боку життя осо­бистості є криза смислової сфери внутрішнього світу людини. Це найскладніша криза. Вся енергія психіки спрямовується на руйнівну діяльність, деструктивну тенденцію гострого протиріччя між "бути?" або "не бути?". Реакція подолання в цьому випадку характеризується різкою зміною світовідчуття, суджень, оцінок, зміною всієї системи цінностей людини. Спостерігається стійке зниження оптимізму, зни­ження самооцінки особистості. Для кризи цього типу характерне включення структур свідомості, які розробляють цілу концепцію пе­симізму. Це найбільш небезпечна криза, оскільки людина може по­рвати з життям.

Цю досить детально розроблену класифікацію можна доповнити, на погляд деяких дослідників, ще за критерієм детермінованості і виокремити дві великі групи: інтрапсихічні впливи і впливи середо­вища.

До інтрапсихічних впливів належать особистісні особливості, мож­ливі порушення та перекручення у пізнавальній діяльності, під­вищена емоційність тощо. Впливи середовища — це психотравмуючі впливи, самотності, різка зміна соціального становища тощо.

Певний інтерес становить класифікація так званих бібліографічних криз, яку наводить Р. А. Ахмеров. По-перше, це криза нереалі-зованості. Вона виникає, коли з тих або інших причин в особистості, в картині її життєвого шляху майже відсутні реалізовані зв'язки подій

життя. Це переживання такого змісту: "Моя життєва програма не ви­конана", "Не вдалася", "Мені не поталанило", людина не бачить або не дооцінює своїх досягнень, успіхів. Вона вважає, що в її минулому не було суттєвих подій, які б були корисні — як сьогодні, так і в майбутньому.

Подібну кризу може зумовлювати нове соціальне середовище, де людина опинилася, яке вона цінує, і де не цінують її досвід, кваліфікацію, підготовленість, де людина обіймає посаду нижчу, ніж інший робітник, менш досвідчений і кваліфікований.

Криза спустошеності виникає за ситуації, коли з тих або інших причин в суб'єктивній картині життєвого шляху особистості не до­сить чітко репрезентовані актуальні зв'язки, що ведуть від минулого і сучасного в майбутнє. І незважаючи не те, що людина усвідомлює наявність в собі на даний момент важливих, значущих досягнень, в неї переважає думка про себе, як про випалену кимось сигарету, тоб­то у неї немає конкретних цілей, які б були цінні для неї в майбут­ньому.

Причиною такого стану може бути певна душевна втомленість після довготривалої важкої роботи, досягнення високого рівня про­фесіоналізму. В цьому разі, мабуть, доцільна суттєва зміна способу життя й діяльності, орієнтація на загальнолюдські, а не ситуативні цінності.

Криза безперспективності виникає за ситуації, коли з тих або ін­ших причин у свідомості особистості відсутні чіткі уявлення про по­тенційні зв'язки подій, проекти, плани, мрії про майбутнє.

І річ не в тім, що майбутнє для особистості досить не визначене, а в переживанні, яке вона висловлює, наприклад, словами: "Май­бутнього в мене не має", "Усе в житті погано" і т. ін. Людина має і досягнення, і активність, і цінні особистісні якості, але вона не може створити повну життєву програму, не бачить шляхів самовизначення, реалізації себе в тих або інших можливих ролях.

Р. А. Ахмеров підкреслює, що згадані типи криз можуть зустрічатись у різних варіантах: спустошеність + безперспективність, нереалізованість + спустошеність + безперспективність. Це можуть бути дуже складні випадки, коли людина, не маючи компетентної допомоги, у відчаї здатна піти на суїцид.

Перелічені типи кризи необов'язково притаманні певному кален­дарному періоду життя особистості. Виникнення їх і процес розвитку суто індивідуальний. Головне — своєчасне їх розпізнати і раціонально з них виходити. А для особистості це теж буде розвиток і вдоскона­лення.

Життєві кризи юнацького віку. У психологічній літературі найменш дослідженими є кризи юнацького віку (за винятком онтогенетичного

5 - 82187

 

аспекту). Деякі автори, наводячи класифікацію життєвих криз, окре­мо не називають цей вид криз, не кажучи вже про їх аналіз.

Юнацький вік характеризується усвідомленням власної індивіду­альності, неповторності, несхожості на інших людей.

Вступ у пору юності збігається, як правило, з яскравим проявом характерологічних рис особистості, прагнення визначити своє май­бутнє місце в житті. Криза юнацького віку пов'язана з переоцінкою "життєвих цінностей. Л. І. Божович зазначає, що в цьому віці головна увага зосереджується на розвитку мотиваційної сфери особистості: визначенні свого місця в житті, формуванні світогляду та його впливу на пізнавальну діяльність, самосвідомість та моральну свідомість. Вирішального значення набуває динаміка "внутрішньої позиції осо­бистості, що формується у той час. "Внутрішня позиція" складається з уявлення про те, як юнак ставиться до того об'єктивного становища, в якому він перебуває в житті на сьогоднішній час і яке становище він хоче зайняти в майбутньому. Саме ця внутрішня позиція зумо­влює певну структуру його ставлення до дійсності, до оточуючих лю­дей і до себе. Крізь цю внутрішню позицію і "заломлюються" впливи, що йдуть від навколишнього середовища і які стають фактором ро­звитку особистості.

Одним із головних факторів, що забезпечують поступальний ро­звиток особистості, є змістовний творчий характер її життя, різно­манітність діяльнісних, активних стосунків.

Необхідною умовою стає процес збагачення життєвого світу моло­дої людини. Вибір життєвого шляху проходить шерегу етапів. На кожному з них уточнюється або суттєво змінюється стратегія життя як пошук свого місця в суспільстві та конкретна орієнтація, як пра­гнення набути професію, знайти свою "нішу" в житті.

Вступ молодої людини в життя опосередковується системою осві­ти. Провідною характеристикою особистості у період юнацького віку Е. Еріксон вважає потребу експериментувати з суспільними нормами і настановами. Ролі, які засвоює молодь, на певний час визначають особистісний спосіб існування. Ціннісно-нормативна система су­спільства за допомогою ролевих правил визначає нормативну струк­туру видів діяльності та способів їх виконання — нормативні моделі способу життя. Таким чином, соціальний статус, якого набуває мо­лодь, зумовлений ціннісно-нормативними особливостями конкретної соціальної системи, за допомогою взаємопов'язаних з ним (статусом) ролей як нормативних зразків поведінки регламентує соціальну по­ведінку людини, яка намагається посісти належне місце в соціальній структурі і соціальних відносинах. Інтегративна функція соціального

статусу і взаємопов'язаних з ним ролей полягає у формуванні в суспільній свідомості уявлення про те, що і в який спосіб треба чи­нити. Іншими словами, норми за допомогою статусно-ролевої дифе­ренціації об'єктивно виступають як суспільно значущі правила по­ведінки, які створюють більшу або меншу можливість відхилення соціальної поведінки і передбачають певні санкції (як юридичні, так і моральні) за їх порушення. Суб'єктивна функція норм виявляється не тільки у намаганні людини виконувати вимоги цієї норми, айв очікуванні відповідної поведінки від інших людей. Інакше кажучи, норми, що конкретизовані в ролях, заздалегідь не тільки формують ідеальні моделі поведінки, що дозволяють молоді певним чином під­готуватися до виконання соціальної функції, але й також створюють передумови длля досить конкретних очікувань (експектацій) — уяв­лень оточуючих людей, що індивід поводитиметься належним чином. Соціальна визначеність статусу дозволяє людині зіставити реальні моделі поведінки з очікуваними.

Входження в нові ролі, пов'язані зі зміною соціального статусу, вимагають певної адаптації, дія механізмів якої полягає в тому, щоб реальна поведінка відповідала очікуваній. Якщо об'єктивним показ­ником соціальної адаптованості є ступінь відповідності нормативної та реальної моделі способу життя, то суб'єктивно ступінь соціальної адаптації людини стосовно свого становища в суспільстві виявляється в її соціальному самопочутті. Соціальне самопочуття — це емоційно-цшнісне ставлення людини до системи соціальних взаємозв'язків і до свого місця у цій системі.

Якщо процес зіставлення реального способу життя з нормативним становить соціальну адаптацію індивіда, то процес зіставлення реаль­ного способу життя з ідеальним — психологічну адаптацію. І якщо суб'єктивним показником ступеня соціальної адаптованості є со­ціальне самопочуття, то суб'єктивним показником ступеня психоло­гічної адаптованості виступає психологічне самопочуття людини.

Так само як передумовою соціальної адаптованості є визначеність соціального статусу (соціальна визначеність), передумовою психоло­гічної адаптованості є особистісна визначеність. Особистісну визна­ченість розуміють як ступінь сформованості у свідомості людини осо-бистісної життєвої перспективи, що конкретизована в життєвих цілях і планах, а також у засобах досягнення цілей.

У суспільних науках, зокрема в соціології, існує поняття "соціальні переходи", "поворотні пункти розвитку", які радикально змінюють становище, статус або структуру діяльності індивіду.

Оскільки сензитивні періоди та соціальні переходи нерідко супро­воджуються психологічним напруженням і перебудовою, в психології

розвитку існує спеціальне поняття — вікові кризи, з якими асо­ціюється стан більш-менш вираженої конфліктності.

Для того щоб підкреслити, що ці стани, якими б складними та болісними вони не були, є звичними, статично нормальними і таки­ми, що минають, їх називають "нормативними життєвими кризами", на відміну від "ненормативних життєвих криз" і подій. "Ненормативні життєві кризи" випливають не з нормальної логіки розвитку, а з яки­хось особливих, виняткових обставин (наприклад, смерть батьків) [11, с. 94].

г**-~ "Юнацький вік, на погляд Еріксона, відбувається навколо кризи

/ ідентичності, яка складається з серії соціальних та індивідуально-

особистісних виборів, ідентифікації та самовизначень. Якщо юнаку

не вдасться вирішити ці завдання, в нього формується неадекватна

ідентичність, розвиток якої може йти за такими напрямами:

1) уникнення психологічної інтимності, тісних міжособистісних
контактів;

2) втрата чуття часу, нездатність будувати життєві плани, страх
взросління і змін у житті;

3) розмивання продуктивних, творчих здібностей, неуміння мо­
білізувати свої внутрішні ресурси і зосередитися на якійсь основній
діяльності;

4) формування "негативної ідентичності", відмова від самовизна­
чення та вибір негативних зразків для наслідування.

Канадський психолог Джеймс Маршал виокремлює чотири етапи розвитку ідентичності, що вимірюються ступенем професійного, релігійного та політичного самовизначення молодої людини.

1. "Невизначена, розмита ідентичність", що характеризується та­
ким: індивід ще не має більш-менш чітких переконань, не обрав
професію і не зіткнувся з кризою ідентичності.

2. "Дострокова, передчасна ідентифікація" настає тоді, коли інди­
від включився в певну систему відносин, але зробив це не самостій­
но, внаслідок кризи, яку він пережив, а на основі чужих суджень,
зразків або підпорядковуючись авторитету.

3. Етап "мораторію" характеризується тим, що індивід перебуває в
процесі нормативної кризи самовизначення, вибираючи з численних
варіантів розвитку той єдиний, який може вважатись своїм.

4. "Досягнута, зріла ідентичність" визначається тим, що криза за­
вершена, індивід перейшов від "пошуку себе" до практичної само-
реалізації.

Статуси ідентичності — це етапи розвитку особистості і водночас типологічне поняття [11, с. 95].

Криза юнацького віку нерідко стимулюється тими відносинами, що складаються в сім'ї. На цю обставину звертають увагу дослідники як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі [12].

Дослідники виокремлюють три основних типи неправильного батьківського ставлення до юнаків. Іноді ці типи спостерігаються ра­зом:

1. Домінантне ставлення характеризується суворим постійним
■ контролем. Іноді батьки суворо поводяться з юнаками, критикують і

навіть карають підлітків. У відповідь юнаки і дівчата виявляють не­покору, перебувають у стані боротьби з батьками. Однак, як свідчить практика, не завжди домінантне ставлення батьків веде до негативних наслідків. Це залежить від того, чи сприймає молода людина до­мінантне ставлення як прояв безперечного авторитету батьків. Догма­тична поведінка може прийматися юнаком, якщо батьківські прин­ципи видаються йому добре обгрунтованими, такими, що мають цілі і є розважливими.

2. Відчужуюче ставлення — таке, що має дві специфічні риси:

а) індиферентність (байдужість) з боку одного чи двох батьків сто­
совно своєї дитини;

б) сувора, негнучка поведінка батьків щодо дитини.

Кінцевим результатом відчужуючої домашньої атмосфери є руйну­вання стосунків батьків і дітей та відсутність сімейної згуртованості. І домінантне, і відчужуюче ставлення можуть викликати агресію з боку дитини, ухід з дому та кризовий стан юнака.

3. Симбіотичний тип батьківського ставлення характеризується
прагненням батьків встановити з дитиною тісний, щільний емоцій­
ний контакт, брати участь в усіх, навіть незначних подіях її життя.
При цьому дитина може перетворюватись в істоту, яка не має своєї
індивідуальності, а є засобом і знаряддям задоволення егоцентричних
потреб батьків.

Симбіотичний тип батьківського ставлення стає несприятливим у взаєминах батьків і дітей тоді,коли фруструється якась важлива для розвитку особистості дитини потреба (наприклад, у самостійності та прояві ініціативи).

Перелічені типи батьківського ставлення до дитини — такі, як домінантне або відчужуюче, коли не враховується вік, особливості її психіки, індивідуальні особливості, — стають причиною конфлікту, що виникає в сім'ї. Симбіотичне ставлення призводить до конфлікту тоді, коли батьки стають домінантними або відчужуючими, намагаю­чись утримати дитину, яка від них втікає. Батьки не розуміють, що така "втеча" диктується потребою дитини одержати те, що їй необхід­но для своєї соціалізації, свого розвитку і чого вона не може отрима­ти в своїй сім'ї.

У процесі свого розвитку дитина поступово віддаляється від сім'ї і наближується до однолітків, нового оточення дорослих. Батькам це здається образливим, і вони протестують проти такої поведінки. Особливо важко переживається цей момент в разі розлучення батьків. Розлучення батьків завжди різко перериває процес розвитку дитини, що може призвести до значних порушень психологічного та соціаль­ного функціонування дитини, до негативних змін в її психіці і як на­слідок зростає відчуженість в сім'ї,' відчуженість між поколіннями батьків і дітей. Відчуження поколінь сприяє зростанню конфліктності в родині, послабленню її виховного впливу, ускладнює емоційний ро­звиток молодих поколінь, а це все безпосередньо перешкоджає вста­новленню тісних дружніх зв'язків з ровесниками, які могли б якоюсь мірою компенсувати відрив від старших поколінь.

Часто батьківсько-юнацький конфлікти провокують суперечності в ціннісних орієнтаціях самих батьків. Якщо батьки говорять одне, а чинять зовсім інакше (закликають бути чесним, а самі обманюють одне одного), то майже завжди в юнака виникає почуття образи, три­воги,психологічного дискомфорту. Оскільки у таких батьків внутрішній конфлікт має місце, вони водночас не можуть спокійно сприймати відхилення в поведінці юнака і їх ставлення до нього стає або домінантним, або відчужуючим. А це, в свою чергу, посилює стан дискомфорту, напруження в стосунках із батьками.

Виникнення почуття тривоги, психологічного дискомфорту пов'я­зують іноді з відсутністю можливості в підлітка побути наодинці, "перепочити" від дорослих або інших дітей. Почуття свого місця або ніші, простору вельми важливе, психологи навіть називають його "життєвим простором особистості". Із часом життєвий простір транс­формується і набуває статусу психологічного простору, тобто умовно­го простору, який формує свідомість дитини. Він проявляється в умінні усамітнитися, зосередитися на собі або певній діяльності неза­лежно від об'єктивних умов. Якщо життєвий простір не перетво­рюється на простір психологічний, людина виявляється погано пристосованою до соціальних контактів.

У підлітковому віці батьки не повинні нав'язувати, диктувати коло спілкування — як всередині родини, так і зовні. Це дуже важливий момент в процесі розвитку і становлення особистості підлітка. Він має залишатися "сам на сам" зі світом. Саме в такій формі виникає ціннісне ставлення до світу. Сам по собі зовнішній світ стає для мо­лодої людини значущим, хоча поки що це не усвідомлюється. Але саме такі компоненти в структурі цінностей є найбільш фундамен­тальними і багато в чому такими, що визначають життєвий шлях лю­дини.