Дмитро Чижевський вперше здійснив систематизацію історико-філософського процесу в Україні (започаткували цей напрям дослідження Кл.Ганкевич та В.Щурат). Його загальне бачення становлення й розвитку історії української філософії відзначає реальний початок історико-філософського українознавства як самостійної галузі. Важливо, що в своїх працях він, крім "фахових" філософів, репрезентує також і "не філософів". Це викликало навіть різку критику. Проте, на думку І.Мірчука, нашій духовній енергії у формі філософського мислення властиві, сказати б, не "вертикальні", а переважно "горизонтальні" тенденції розвитку. Духовна творчість українського народу репрезентує і своєрідний світогляд, і оригінальну метафізику, в який визначається становище людини в світі та її ставлення до Бога, філософію моралі й добре розвинене естетичне почуття, які здобули втілення в творах мистецтва тощо. Наслідком зауваженої "горизонтальності" українського філософського мислення є деяка слабкість суто філософської літератури, але натомість глибинна філософічність притаманна культурі в цілому.
Досліджуючи українську духовну історію, Чижевський зазначав, що в національних культурах слов'ян, зокрема українців, "... поруч з чистими теоретиками можуть бути поставлені мисленники, які тільки намічали ідеї, тільки кидали думки, не продумуючи їх до кінця, не даючи їм остаточної філософічної обробки". Мабуть, тому вчений, поряд з поняттям українська філософія, не раз вдається до поняття українська філософська думка; широко застосовується воно й нині. Більшість дослідників вважає, що поряд з філософською наукою, доцільно розглядати й філософську думку — як сукупність ідей, що утворюють у контексті національної культури значимий шар культури. Не має значення жанр, в якому ці ідеї були сформульовані, — головне, що вони існували ("жили") в українській культурі, впливаючи на зміст її національного буття.
Отож одна із заслуг Чижевського як "історика духу" (так він називав себе) — культурологічний підхід до історико-філософського процесу в Україні. Ґрунтуючись на такому підході, він увів до українознавчих філософських студій Т.Шевченка, М.Гоголя. П.Куліша, М.Костомарова поряд із такими філософами, як П.Лодій, П.Юркевич, С.Гогоцький та ін. Адже твори названих письменників справили вплив на розвиток філософського мислення в Україні.
Розглядаючи питання про критерії, що визначають предмет і зміст української філософії, Чижевський звертається до характеристики національного типу, яку, на його думку, можна скласти, досліджуючи, зокрема, доробок видатних діячів української культури. Аналіз творчої спадщини Г.Сковороди, М.Гоголя, П.Куліша, П.Юркевича як типових представників національної традиції приводить Чижевського до формулювання філософія серця, яка є "характеристична для української думки" (Чижевський, 22).
Звернемось до етимології слова "серце". Це давньослов'янське слово, сучасна форма якого розвинулась з давньоруського сердьце, яка, своєю чергою, виникла з праслов'янського sьrdьсе, sьrdько. Праслов'янське sьrdь веде до індоєвропейського kerdis — сердце, середина (як бачимо, з давніх часів серце пов'язувалось з центром). Споріднені з ним літ. sirdis, гр. kаrdia, латиш. sirds, давньопруське seyr, вірм. sirt, давньогр. сгіdе, гот. hairto, нім. herz, англ. heart.
Термін серце, має широке тлумачення, в ньому закодована певна культурна пізнавальна традиція. Для нас є істотним його трактування як образу чи символу з духовним навантаженням. У цьому контексті визначення терміну серце включає широкий спектр значень — від образу, що має емоційне забарвлення (наприклад, серцевий — належить до серця, добрий, чутливий; сердечно — щиро, від душі; сердега — той, кого жаліють, кому співчувають; серцевина — середина стовбура, сердити — гнівити, сердитися — почувати гнів, безсердечний — нечутливий, жорстокий; добросердність — добрий, вболіваючий (сердобольний); милосердя, милосердний; жарт, серцеїд; серцевідець — (знавець людського серця); "серце це символ осереддя почуттів та переживань", до символу, що репрезентує внутрішній центр духовного життя людини: "... дух, душа; осереддя життєвих сил людини; сукупність відчуттів, думок та почуттів; помисел, думка".
Природно, що Чижевський, розглядаючи чинники, пов'язані з виникненням "філософії серця" на українському ґрунті, спирається на емоційність (передусім не побутову, а творчу), яка притаманна українській вдачі й "виявляється у високій оцінці почуттєвого життя", вона характеризується такими особливостями, як своєрідне бачення природи (образ степу — образ величності, буяння природи), гумор (в якому відбивається українській "артистизм"), естетизм народного життя та обрядовості. На цьому тлі почуття й емоції трактуються навіть як шлях пізнання, а серце як центр "мікрокосмосу" (людини), бо в "сердечній глибині" криється усе, що є в цілому світі (Нариси, 21-22).
Порушивши проблему "кордоцентризму" в українській культурі, Чижевський став і "хрещеним батьком" самого поняття "філософія серця". Далі це поняття переймають такі дослідники української духовної історії, як С.Ярмусь, Є.Калужний, В.Цимбалистий, О.Кульчицький, І.Мірчук та ін. У сучасній літературі навіть панує погляд, що у "філософії серця" сконцентровано всю специфіку українського світобачення, а також основні риси національного світогляду та психології. Гадаю, що не може якесь одне вчення чи філософська течія репрезентувати всю багатоманітність національного самовияву. Бо етнопсихіка зазнає різних впливів, і в одній національній культурі одночасно співіснують різні філософські ідеї, течії, думки (іноді цілковито протилежні). Згадаймо хоч би дискусії щодо "кордоцентричної" традиції в українській філософській думці, — деякі дослідники її беззастережно заперечують.
Що саме слід розуміти під терміном українська "філософія серця''? Розглянемо проблему в трьох аспектах: психологічно-емоційному, релігійному та символіко-антропоцентричному, беручи до уваги певну умовність такого поділу.
Перший аспект пов'язаний з такою рисою української національної вдачі, як емоційність (на що вказував Чижевський) — надання високої оцінки почуттям, своєрідне бачення природи (так би мовити, злиття з нею), специфічний гумор (однією з рис якого є відсутнсерцість страху перед нечистою силою, навіть загравання з нею) тощо. В цьому аспекті серце виступає як психологічно-емоційний образ. Простежуємо його вже в українців Княжої доби, — в народних піснях, прислів'ях, казках, в гостинних звичаях народу. Так, у "Слові про Ігорів похід" Ігор "стягнув ум своєю силою й погострив мужністю свого серця". А у "золотому слові" Святослав каже: "Ваші хоробрі серця сховані в жорстокій криці, а загартовані в відвазі". "Хартія", написана в 1060 р. Анною, дочкою Ярослава Мудрого, королевою Франції, для заснованого нею монастиря Сен-Венсан, вся пройнята емоційним культом серця. За стилем і за змістом цей документ відрізняється від тих, котрі були укладені її чоловіком — Генріхом І та сином Філіпом IV другому аспекті поняття серце набуває значення релігійного символу, який репрезентує центр морального життя й духовності людини. Розгляд серця під таким кутом зору притаманний всій українській духовній культурі — від давнини до сучасності. Наприклад, увага авторів "Києво-Печерського патерика" зосереджена на зображенні внутрішнього морального життя людини, її почувань та прагнень, що йдуть од серця, через яке з людиною говорить Усевишній. Християнський символ серця виразно прочитується й у "Молінні" Данила Заточника.
Іван Вишенський, зробивши людину центральною постаттю свого вчення, визнавав єдину шляхетність — шляхетність духу, містичну шляхетність самоочищення й просвітлення, й закликав своїх земляків беззастережно, усім серцем приєднатися до Бога. Паїсій Величковський приділяв велику увагу серцю — як місцю, де панує Бог, благаючи: "Серце чисте створи в мені, Боже!" Із християнською антропологією пов'язані світоглядні настанови П.Могили, Д.Туптала, Г.Кониського. Та найбільше теоретичне обґрунтування "філософія серця" в загальнохристиянському сенсі здобула у творчому доробку визначного українського філософа минулого століття — Памфіла Юркевича. На його думку, релігійне переживання відкриває той факт, що серце є глибшою основою душевного життя, ніж розум. Воно ж бо містить усю безпосередність буття, первинно дарованого Богом. Тому підстава релігійної свідомості — в серці людини: релігія не с щось стороннє для її духовної природи, вона заснована на природному ґрунті, бо не розум є для нас головний аргумент буття Божого, а серце. У своїй праці "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно зі Словом Божим" Юркевич показує, що автори Святого Письма розглядали серце як центр духовного життя людини, як особливий орган сприйняття Бога.
Серце, за Юркевнчем, визначає індивідуальність людини, її неповторність. Це, власне, зародок екзистенційного мислення, яке згодом було обґрунтоване й розвинуте К.Ясперсом, Е.Гуссерлем, М. Хайдеґґером, М.Бердяєвим та ін.
Хоча два окреслені аспекти "філософії серця" й були поширені в Україні, вони не є здобутком лише української культури. Чижевський зазначає, що вже Платон мав уявлення про "спалахування душі", про іскру душевну. Стоїки (напр., Хризип) знають "серце" як найвище в душі, у Філона знайдемо протиставлення: "голова — серце" й різні назви для поняття душевної глибини. У Прокла теж зустрічаємо символ серця. Багато уваги приділяє цьому символові й Святе Письмо, розглядаючи серце в різних аспектах: як сутність усіх пізнавальних дій душі, як центр духовного життя, як осередок почуттів та емоцій людини. Тільки у старозаповітних текстах символ серця згадується 851 разів. Зустрічаємо його в отців церкви (Климент, Оріген, Григорій Назіянський, Григорій Ниський, Августин та ін.).
Наука про серце посідає чільне місце в творчому доробку німецьких містиків Екгарта. Тавлера, Сузо, Вайгеля, Арндта, Беме. Люйкенс у своїх гравюрах до творів Беме широко використовує символіку серця. Цей образ часто зустрічається у віршах Сілезія, Етінгера, Гана. Роздуми про роль серця є в Паскаля. Розділяючи функції розуму та серця, він виводить особливу "логіку серця". Ціла філософська течія — так звані романтики (Ф.Шлейермахер, Й.Гаманн, Ф.Якобі, Й.Гердер) наголошували на тому, що почування — серце, то є ключ до пізнання Бога й природи людини.
Розвиток цієї проблеми знайдемо й у С.Кіркегора, котрий стверджував, що релігійну та етичну правду людина прозріває і сприймає індивідуально, суб'єктивно, саме в глибині серця. Подальшою розробкою образу серця в XX ст. займались Макс Шелер (теорія "емоційного інтуїтивізму"), Б.Вишеславцев. І.Ільін, С.Франк, В.Зіньківський (учитель Д.Чижевського) та ін.
Цікаво, що серце як релігійний символ, осередок почуттів та емоцій людини в різних культурах несе різне навантаження. Так, наприклад, серце в індійський містиці репрезентує внутрішній світ, приховану центральність, серцевинність атмана4 стосовно зовнішнього світу, й не має емоційності, еротичного та естетичного забарвлення, яке притаманне християнському трактуванню".
Та найважливішим для нас є розгляд філософії серця в третьому аспекті, який відбиває певну українську специфіку: "філософія серця" постає як символіко-антропоцентрична система, пов'язана з внутрішньою людиною серця.
У XVIII ст., коли геоцентричну систему заступила геліоцентрична, змінилося уявлення людини про себе; колись центр всесвіту, тепер вона почула себе піщинкою в неосяжному космосі. Це призвело до певної кризи з свідомості, до необхідності світоглядної переорієнтації, пошуку нової "точки відліку".
Так, у відкритій за типом філософській системі Г.Сковороди людина, яка вже не є центром Всесвіту, розглядається як малий світ — "мікрокосм", а "внутрішня" людина разом Із "серцем" стає центром цього малого світу. Сковорода, власне, є (на українському грунті) творцем "кордоцентричної філософії"; розглядаючи людину як "мікрокосм" і розділяючи її на "внутрішню" та "зовнішню", він бачить серце як центр цієї "істинної", "внутрішньої" людини, іноді й ототожнюючи їх: "Глибоке серце в людині, більше всіх людина і є", "Серце твоє є голова зовнішностей твоїх. А коли голова, то сам ти є твоє серце", "... серце наше є точною людиною... Бережи серце своє!", "... Істинною людиною є серце в людині, а глибоке серце одному лише Богові пізнаване" (Сковорода, 164, 167).
Ці думки входять у цілісну систему філософських поглядів українського мислителя.
Серце, за Сковородою — центр людської душі, що містить цілий всесвіт: "О серце, безодно всіх вод та небес ширша!.. Яка ти глибока! Все охоплюєш і складаєш, а тебе ніщо не вміщує" (Сковорода, 163). Життя, по суті, шукання свого центру (тобто себе як "справжньої" людини). Невипадково тема серця у Сковороди пов'язана з темою шляху (прямування від периферії до центру).
Д.Чижевський відзначив, що Сковорода допасовує філософську термінологію "до свого стилю думання: поняття стають символами" (Чижевський, 26). Серце у Сковороди і є одиним з таких символів, воно позначає центр людини, її корінь і суть, а також першоджерело знання. Багатозначність символів приводить філософа до думки, що символічний образ є планом змісту цілої книги, а символічне пізнання збагачує і доповнює неточності нашої епістемології.
Вдаючись до такого своєрідного способу мислення і зв'язавши серце з "внутрішньою" людиною, Сковорода розвиває на українському грунті символіко-антропоцентричний напрям "філософії серця", в якому можна вбачати певну національну специфіку Подібне трактуваня символу "серця" й у творах попередників Сковороди — Г.Смотрицького, К.Транквіліона-Ставровецького, Д.Туптала.
Далі ця філософія продовжується у творчості кирило-мефодіївських братчиків, чи не найяскравіше втілюючись у працях П.Куліша. Чижевський відзначає, що "твердим фундаментом світогляду Куліша, або, точніше кажучи, усіх його світоглядів, є його "філософія серця"; отож "ідеї "внутрішньої людини", з якою він ознайомився в юності, Куліш надав емоційного забарвлення, "внутрішню людину" він розумів як "людину почуття", як чуттєву сторону людської істоти, як серце. Засадничим у світобаченні Куліша був принцип подвійності людської натури. "Серце" й "зовнішнє" завше в конфлікті, в боротьбі між собою. Це боротьба "поверхні" й "глибині душевної". І в художніх творах, і в листах, і в наукових працях Куліш спирається на це противенство. Мислитель прагнув розділити й виявити внутрішнє та зовнішнє не лише в людині, а й у світі, суспільстві, в історії. Всі антитези, до яких вдається Куліш (серце — голова, хутір — місто, жінка — чоловік, українська мова — чужа мова, майбутнє — минуле та ін.,) грунтуються на цьому принципі поділу.
Символ серце є найулюбленішим в його поезії: "Ой серденько закритеє, тихий раю, тихий раю..."; "Глибокий колодязь, Тільки дно блищиться: Твоя думка глибше у серці таїться".
У типових, за Чижевським, представників "філософії серця" на українському грунті (Г.Сковорода, П.Куліш, М.Гоголь, П.Юркевич) трактування серця має певні розбіжності. Наприклад, у Сковороди цей символ не має такого яскравого емоційного забарвлення, як, скажімо, в Куліша або Гоголя. Щодо Юркевича, то, мислячи в християнсько-платонічній традиції, він намагається тлумачити серце як онтологічну передумову пізнання сущого. Але про онтологічність серця в Юркевича можна говорити радше як про геніальне прозріння, ніж як про методологічну систему.
