Сутність вчення Сковороди про буття, пантеїзм, «сродну працю», «філософію серця» і людину

Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) — видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.
Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.
Головна проблема філософії Сковороди — це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.
Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На "думку Г.Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент — будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.
Філософські трактати Г.Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший-цикл творів (1767-1772 рр.) відкриває праця “Наркіс”. Розмова про те: пізнай себе». Сюди належить твір «Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе», діалог «Розмова, звана Двоє про те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г.Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.
Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнім
Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.
Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, — пише він, — состоит з двох натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видима — називається тварь, а невидима — Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает й содержит; везде й всегда єсть й будет». Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.
Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).
Великий світ — це світ речей. Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи — вогонь, повітря, вода і земля.
Концепція двох натур поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великому світі, а йв малому світі, в людині є два єства: тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, -вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода наголошує, що справжньою людиною не зможе стати доти, поки не збагне, що кров і плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цього невидимого, духовного начала утворює серце, ця найглибинніша глибина людини. Саме людина, мікрокосм є стрижнем всієї філософської системи Сковороди.
Біблія виступає у Сковороди як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.
Другий філософський цикл (1772-1774 рр.) - «Дружня розмова про душевний світ». У цьому циклі Г.Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.
До третього циклу (1775-1780 рр.) належать «Ікона Алківіадська», «Жінка Лотова». У цих творах Г.Сковорода аналізує символічнийсвіт, який створює особливу сферу культурного буття, а також обґрунтовує вчення нро загальний ідеал життя.
У четвертому циклі (1783-1784 рр.) — «Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легке бу-.і б./іапім», — йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого потрібно звільнитися. В творі «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний» викладається вчення про незнищеність матерії, про нескінчений процес перетворення її форм.
Необхідно також чітко уяснити суть вчення Сковороди про «сродну працю». При його розробці філософ виходить з того, що кожна людина має природні схильності до якоїсь певної праці, до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм «сродна», відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям, є витоком нещастя. В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей.

---------- Філософські ідеї Г. Сковороди

■>• найпершим предметом, гідним філософського осмислення є людина, оскільки, не знаючи, що таке людина, нам немає чим виміряти все інше;

■> найважливішим завданням людини є самопізнання, тому слід сповідувати гасло "Пізнай самого себе!";

-^ таке привілейоване становище людини зумовлене тим, що вона є "мікрокосмосом" ' — малим світом, який дорівнює "макрокосмосу"-великому світу;

-^ людина, як насіння містить в собі потенційно усі глибинні елементи світу;

^ у самопізнанні розкривається основне: людина, як мікросвіт, складається із двох натур темної, поверхової, мінливої (матеріальної) та світлої, вічної, глибинної (духовної); остання натура є Бог, істина, сутність буття;

■>■ саме у людському пізнанні виявляються глибинні засади світу, адже і великий світ складається із двох натур, проте лише людина (малий світ) володіє здатністю самопізнання;

->. через самопізнання людина входить у діалог із великим світом, а посередником постає особливий символічний світ, або світ Біблії, який так само мав зовнішню натуру та внутрішню ^символічний світ мав ту особливість, що його зовнішні форми найбільш адекватно виражали невидиму духовну і божественц натуру;

-> матеріальна і духовна натури співвічні, тому між: ними встановлюються напружені стосунки, адже жодні матеріальні форми не тотожні єдності та простоті духовної натури;

■>- звідси випливає життєве завдання людини: проникати через матеріальну споріднену тобі справу ("сродну працю ") і в тому знайти своє життєве щастя.