Тенденцї розвитку освіти у 21 столітті

У системі освіти XXI століття будуть, на думку вчених, проявлятися і впливати на реалізацію ідеї розвитку цілісної людської особистості такі тенденції:
Перша тенденція - гуманізація, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності. Тенденція стверджує створення нового зразка освіти, який передбачає пріоритет освіти, орієнтованої на особистість учня (особистісно орієнтованої) над освітою, орієнтованою на "знання з предмета";найповніше розкриття здібностей учня, задоволення його різноманітних освітніх потреб, виховання почуття власної гідності, свободи, гармонії стосунків з навколишнім середовищем.
Друга тенденція - гуманітаризація освіти, що покликана формувати духовність, культуру особистості, планетарне мислення, цілісну картину світу. Від рівня засвоєння базової гуманітарної культури залежить розвиток особистості в гармонії із загальнолюдською культурою. На основі загальнолюдської культури можливий розвиток усіх сторін особистості, урахування її суб'єктивних потреб і об'єктивних умов, пов'язаних з матеріальною базою і кадровим потенціалом освіти. У цьому зв'язку самовизначення особистості у світовій культурі є стрижневою лінією гуманітаризації змісту освіти.
Третя тенденція - національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національної основи, в органічному поєднанні освіти з історією і народними традиціями, збереженні та збагаченні національних цінностей українського народу та інших народів і націй.
Четверта тенденція - відкритість системи освіти. Це означає, що визначення цілей освіти не обмежується державним замовленням, а розширюється потребами в освіті, які привносять учні, їх батьки, учителі; програми задають базовий, тобто необхідний, орієнтир-мінімум, загальне ядро знань, яке відкрите для доповнень, що залежать від культурних, регіональних, етнічних та інших умов освіти.
П'ята тенденція - перенесення акценту з навчальної діяльності педагога на навчально-пізнавальну, трудову, художню та іншу діяльність учня. Культура реалізує свою функцію розвитку особистості лише у тому випадку, коли вона активізує, спонукає людину до діяльності. Чим різноманітнішою і продуктивнішою є значима для особистості діяльність, тим ефективніше відбувається оволодіння культурою. Діяльність особистості якраз і є тим механізмом, який дозволяє перетворити сукупність зовнішніх впливів у новоутворення
особистості як продукт розвитку. Діяльнісний підхід дозволяє "перетворити" педагогічні завдання в "особистісний смисл" діяльності особистості.
Шоста тенденція - перехід від переважно інформативних форм до активних методів і форм навчання з використанням елементів проблемності, наукового пошуку, резервів самостійної роботи тих, хто навчається. Іншими словами: перехід від відтворення до розуміння, осмислення, здійснення "індустріалізації навчання", тобто його комп'ютеризація і технологізація, які уможливлюють інтелектуальну діяльність людини.
Сьома тенденція - створення умов для самоствердження, самореалізації і самовизначення особистості, що є результатом її самоорганізації. Самоорганізація відбувається за педагогічної підтримки, яка опирається здебільшого на внутрішні джерела розвитку учня.
Восьма тенденція - перетворення позиції педагога і позиції учня в особистісно-рівноправні, в позиції людей-співробітників. Таке перетворення пов'язане із зміною ролей і функцій учасників педагогічного процесу. Педагог не виховує, не вчить, а активізує, стимулює намагання, формує мотиви учня до саморозвитку, вивчає його активність, створює умови для саморуху. При цьому необхідно дотримуватися певної послідовності, динаміки: від максимальної допомоги педагога учневі у вирішенні навчальних завдань на початковій стадії освіти через поступову активізацію до повної саморегуляції у навчанні і виникнення відносин партнерства між ними.
Дев'ята тенденція - творча спрямованість освітнього процесу. Вона передбачає безпосередню мотивацію навчальної та інших видів діяльності, організацію саморуху до кінцевого результату. Це дає можливість учневі пережити радість від усвідомлення власного росту і розвитку, від досягнення власних цілей; створює умови для самореалізації особистості, виявлення і розвитку її творчих можливостей.
Десята тенденція - перехід від суворо регламентованих контрольованих способів організації педагогічного процесу до розвивальних, активізуючих, що передбачає стимулювання, організацію творчої, самостійної діяльності учнів.
Одинадцята тенденція - оцінка результату діяльності системи освіти по виходу (outcome edukation), який визначається певними вимогами, або стандартами, уніфікованими незалежно від форми навчання.
Дванадцята тенденція - безперервність освіти, що відкриває можливість для постійного поглиблення загальноосвітньої підготовки, досягнення цілісності і наступності у навчанні та вихованні; перетворення набуття освіти у процес, що триває упродовж всього життя людини.
Тринадцята тенденція - нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та гармонійно розвиненої особистості.

18. Види і сучасні концепції навчання(зарубіжні,вітчизняні авторські школи)

Зарубіжні. Характерні ознаки шкіл «нового» виховання: 1) розташування в мальовничих куточках, переважно в сільській місцевості, на берегах річок чи озер; 2) добре поставлене фізичне виховання: щоденні фізичні вправи, біг, ігри, плавання, гімнастика, екскурсії; фізична праця в майстернях і на будовах; у садку й у лісі, в полі й у лузі; добре встановлений гігієнічний порядок, здорова їжа тощо; 3) етико-естетичне виховання учнів: щоденні вправи з різних мистецтв, формування морально-релігійних і патріотичних якостей під час вранішніх і вечірніх молитовних або тихих годин у каплиці; 4) спрямування змісту навчання не на енциклопедичність знань, а на розвиток в учнів мислительних здібностей, здатність застосовувати здобуті знання на практиці; 5) надання переваги тим методам навчання, які пробуджують інтерес до науки, розвивають у дітей мислення, вчать узагальнювати й робити висновки, самостійно проводити дослідження, поєднують індивідуальну та колективну форми роботи; 6) сувора дисципліна, дієве дитяче самоврядування за зразком парламенту своєї країни; 7) належне матеріальне оснащення та забезпечення висококваліфікованими педагогічними кадрами.

Подібні приватні школи й нині існують у багатьох країнах. Оскільки плата за навчання у них доволі висока, вони доступні лише дітям із забезпечених родин.

Авторські педагогічні концепції

У 20-ті роки педагогами України комплекс розглядався як відбиття інтегрованого сприйняття дитиною оточуючого світу, а завданням школи було ознайомити дитину із світом, що її оточує. На початку 30-х років на перше місце було поставлене пролетарське комуністичне оточення - партія, комсомол, дитячий рух, ради, профспілки, виробництво, колгоспи. Так кардинально змінюється парадигма освіти: від дитини як центру педагогічного процесу школа перейшла до висунення на передній план оточення, причому у вкрай політизованому розумінні.

У ці роки всі провідні педагоги перейшли на рефлексологічні позиції. Сам термін "рефлексологія" впровадив у науковий обіг В.Бехтерєв у роботі "Основні принципи так званої об'єктивної психології або психорефлексологі'і" (1930). Сутність рефлексології полягає в тому, що вся поведінка людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зводиться до рефлексів.

Основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються головним чином інтересами й потребами дитини, що вона - центр навчально-виховного процесу. Ці ідеї дістали значну підтримку й поширення ще наприкінці XIX - поч. XX ст. в течії "нового виховання", репрезентованій А.Фер'єром, О.Декролі, Дж.Дьюї, М.Монтессорі, В.Лаєм та ін. Вони відстоювали ідею розумового розвитку дитини за "центрами інтересу" і вважали, що її виховання має бути спрямоване на формування цілісної людської особистості.

навчання в вітчизняній педагогіці. Період у розвитку вітчизняних методичних концепцій, пов'язаний з першим половиною 30-х років, коли були закладені, основи всього "шкільної справи" в СРСР і пострадянській Росії, так само як і зумовлені більшість майбутніх нерозв'язних педагогічних протіворечій4. У Серед останніх:

-- переважання книжкових знань як основного елемента змісту навчання при одночасних спробах "розвантажити" зміст і забезпечити його практичну спрямованість;

-- прогресуюча формалізація уроку на тлі ідей "індивідуалізації процесу навчання ", поєднання різних форм і методів навчальної діяльності на уроці;

-- забезпечення єдності вимог до процесу навчання в масштабах всієї країни в умовах принципових - культурних відмінностей між різними її регіонами;

-- прагнення до об'єктивності оцінки знань учнів при одночасному недовіру і, більш того, цілеспрямованому викоріненні методик поглибленої психолого-педагогічної діагностики (тестів).

У сучасній педагогіці існує кілька полегшене уявлення про педагогічну технології, як про детально розробленому і описаному методі або методикою. В одному випадку ми припускаємо суб'єкта, самостійно здійснює вибір і здійснення методу згідно з деякими загальними цілями і принципами, а також - з урахуванням мінливої ситуації; в іншому випадку, ми говоримо про суб'єкта, включеному в процес реалізації нормативної освітньої технології. Одночасно, необхідно уточнити внутрішню структуру цих понять, в першу чергу, у зв'язку з проблемами суб'єктності, а також педагогічної діяльності, мислення і менеджменту. Таке уточнення базових значень дозволить просунутися в області класифікації методів, крім того, це може мати позитивні наслідки і з точки зору розуміння того, які методи і в якій мірою можуть бути реалізовані в сучасній освітній практиці.

19. Генезис дидактичних систем в різні історичні періоди (епоха Античності,Середньовіччя,Древня Русь,епохи Відродження та Просвітництва)

Епоха Античності являє собою особливий історичний період, коли відбувалося формування основ європейської культури, в тому числі і пов'язаної зі сферою освіти. Чисто географічно Стародавня Греція та Рим займали невелику територію, тим не менше вони були дуже різнорідні, в тому числі і по складаються культурним традиціям. Тому необхідно розглянути ті основні тенденції цілеспрямованої організації процесу виховання і навчання підростаючого покоління, які були найбільш характерні для даних географічних територій та формувалися в рамках становлення певних політичних структур - полісів, республік та інших державних об'єднань.

Освіта в епоху Античності в полісах Стародавньої Греції і Стародавньому Римі займало особливе місце в суспільстві і розглядалося як невід'ємна обов'язок кожного вільного гідного громадянина. Заборона на його отримання був однією з форм покарання для людини. Саме за допомогою освітньої системи відбувалося закріплення і підтримання існуючих культурних, соціальних і родових традицій. Школи як основний тип навчального закладу та локальній освітнього середовища мали свою полісну специфіку і значно відрізнялися один від одного особливостями організації навчального процесу. Однак форма і специфіка організації самої освітньої роботи були практично ідентичними у всіх навчальних закладів даного історичного періоду.

В історії Стародавньої Греції найбільш значущими були дві держави-поліса - Спарта в Лаконії і Афіни в Аттиці. У кожному з цих міст склалися своєрідні виховно-освітні системи, особливості яких багато в чому визначили подальший розвиток педагогічної культури Західної цивілізації. Розглянемо схожість і відмінності в організації навчального процесу в школах даних грецьких полісів і Стародавнього Риму.

Існування педагогічної традиції в Середньовіччі, як, втім, і в інші історичні періоди, формування педагогічних ідей, здійснення освітнього процесу пов'язані зі структурно-функціональним пристроєм суспільства, типом соціального наслідування суб'єктів освітнього процесу. Педагогіка Середньовіччя має характерні особливості, оскільки, по-перше, педагогічні традиції даної епохи незамкнуті в часі, мають власне історичне минуле, усталене у своїх впливах на сучасну західноєвропейську педагогіку. По-друге, людина Середньовіччя самовизначатися не з етнічною приналежністю, а з локальної (село, місто, родина), а також за конфесійною ознакою, тобто приналежністю до служителів церкви або мирянам. Як в освітньому матеріалі, так і в організації спеціальних навчальних закладів відбувається синтез реальної дійсності з новими потребами соціуму. Ідеалом середньовічного виховання є відмова від всебічно розвиненої особистості епохи Античності, формування людини-християнина. Новий ідеал виховання визначав основну європейську педагогічну традицію раннього Середньовіччя (V-X ст.) - Християнську традицію, яка визначала і освітню систему епохи.

Епоха Просвітництва - переломний період у розвитку європейської цивілізації, своєрідне явище Нового часу, яке було пов'язане зі значними економічними, соціальними і культурними реформами, буржуазно-демократичними революціями і урядовими переворотами в країнах Західної Європи і в Росії і тривало з останньої третини XVII в. до кінця XVIII ст. Цей історичний етап був пов'язаний з рішучим концептуальним переглядом ставлення до людини і навколишнього світу, прискоренням формування нових суспільних і духовних цінностей.
XVII століття, з якого починають відлік Нового часу, в чому зберіг традиційні підвалини Середньовіччя. Однак проводилися економічні та соціально-політичні перетворення мали безпосередній вплив на розвиток виховно-освітньої системи і на її суттєве реформування, в першу чергу в сфері цілеспрямованого навчання. Саме в XVIII в. йшов процес становлення національних держав на основі утвердження ринкових відносин, капіталістичних форм господарювання і розвитку промисловості.
Ці зміни вплинули і на освітні традиції, спрямувавши їх на практичну сферу і освоєння реальних знань. Одночасно освітні та дидактичні реформи Просвітництва необхідно розглядати як потужне культурне рух, яке стверджувало культ розуму і науки на противагу релігійним догматам і абсолютизму в державному устрої суспільства.
Характерно, що саме в XVIII в. ініціатива відкриття навчальних закладів поступово переходить з ведення церкви до держави і громадськості, а також створюються перші законодавства (укази, шкільні статути), що визначають специфіку освітнього процесу в різних типах навчальних закладів, що стало основою процесу централізації шкільної справи. В першу чергу це було пов'язано з новою цільовою установкою освітньої системи, яка була орієнтована на:

• подолання традицій станового освіти і поширення ідей освіти і просвітництва на різні верстви населення;

• визнання свободи та «природної рівності» людей на основі врахування природної складової людини;

• наближення школи до нових соціально-економічних умов реального життя за рахунок виховання «нової породи» людей.

Епоха Відродження

Історія педагогіки як цілісної теорії виховання людини починається з епохи перших буржуазних революцій в Європі і пов'язана з ім'ям чеського мислителя Я. А. Каменського, який, узагальнивши і теоретично осмисливши практику європейського виховання, створив струнку педагогічну систему. У «Великій дидактиці» Каменського розглянуто основні проблеми навчання й виховання.У 18 столітті теоретична розробка питань виховання здійснювалася, головним чином, у рамках Освіти. Найбільший внесок у розвиток педагогічної думки в 18 столітті вніс Же. Ж. Руссо, що з'явився основоположником концепції природного, вільного виховання. Руссо зробив спробу намітити завдання, зміст і методи виховання й навчання дітей, виходячи з особливостей їх фізичного й духовного розвитку на різних вікових етапах, висунув вимогу активізувати методи навчання дітей.Педагогічна думка 18-19 столітті випробувала дію ряду положень німецької класичної філософії (І. Кант, І. Р. Фіхте, Р. В. Ф. Гегель). У 1-ій половині 19 століття І. Ф. Гербарт зробив спробу представити педагогіку у вигляді наукової обґрунтованої теорії, що спирається на філософію й психологію (перша обґрунтовує цілі виховання, друга дозволяє відшукати правильні шляхи досягнення цієї мети.Значний внесок у розробку педагогіки взагалі й дидактики особливо вніс німецький педагог-демократ 19 століття Ф. А. У. Дістервег, який як один із найважливіших принципів виховання висунув принцип культуровідповідності — обліку в процесі виховання всієї сукупності даних культури, історії, економіки, характерних для країни й народу. Цей принцип разом з ідеєю природовідповідності виховання (яку обґрунтовували, трактуючи її, правда, по-різному, Каменський, Руссо, Песталоццi) значно збагатив педагогіку.У кінці 19 століття виник рух так званої реформаторської педагогіки. Її прихильники виражали інтереси різних шарів буржуазії (що боролися між собою, але що одностайно виступали проти пролетаріату і його ідеології), але разом із тим вони критикували схоластичний вміст і догматичні методи навчання в школі, що пригнічувала особу учнів. Представники різного перебігу реформаторської педагогіки («нового виховання», «трудової школи», «руху за художнє виховання», «педагогіки особи» і інших) виступали за вільний розвиток індивідуальності кожної дитини, розробку нових організаційних форм і методів навчання, зміну змісту шкільної освіти, посилення виховного аспекту діяльності школи. Ідеї й концепції таких діячів реформаторської педагогіки, як Дж. Дьюї, Р. Кершенштейнер, Л. Гурлітт, Р. Шаррельман, О. Декролі, М. Монтессорі, А. Ферьер і ін. панували в буржуазній П. до середини 20 століття, але зберегли в тій чи іншій мірі свій вплив і досі.

Древня Русь

Класична українська освіта має давні традиції і принципи, які сформувалися з часів Великокняжої України-Руси та розвинулися й набули нових форм за часів Козацької держави — це відкритість до світу, європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти. ема науки і освіти в Україні-Русі є плідною для досліджень у різних аспектах.

По-перше, необхідно продовжувати пошук і переклад на сучасну українську мову наукові надбання давніх українських вчених, мислителів, вчених і професорів (лекторів) Острозької та Києво-Могилянської академій,

по-друге, необхідні глибокі компаративні дослідження української міфології, світосприймання, світобачення з міфологією і світобаченням інших народів індоєвропейської гілки,

по-третє, необхідним є вивчення, аналіз і видання розвідок щодо давнього технічно-технологічного досвіду і практики давніх русів-українців в локальних галузях — будівельно-архітектурного, гірничо-металургійного, ковальського, суднобудівного тощо.