Господарство України в к.19- поч.20 ст

Соціально-економічні наслідки аграрної реформи Реформа 1848 року на західноукраїнських землях сприяла розвитку капіталізму. Хоч були скасовані феодальні повинності селян, однак за страчену вiдробiтну ренту феодали одержали викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податкiв.
Захiдноукраїнськi землi пiсля селянської реформи 1848р. залишалися аграрним краєм. Хоч крiпосницькi вiдносини i були лiквiдованi пiд час революцiї 1848 р., але сiльське господарство на Прикарпаттi розвивалося дуже повiльно.

Всi економiчнi наслiдки реформи 1848 р., як в дзеркалi, вiдбивались i на територiї багатостраждальної Гуцульщини – складової частини захiдноукраїнських земель. Тут, на думку дослiдникiв, пiсля скасування крiпосного права в руки гiрського селянства перейшла тiльки частина землi. Землю одержали лише тi селяни, якi мали її на час звiльнення вiд панщини. Лiси – основне багатство гуцульського краю – в другiй половинi XIX – на початку XX ст. знаходились в руках поміщиків i держави

Історичне значення селянської реформи 1861 року вРосії Втягування селянства в товарно-грошові відносини сприяло розкладанню цього класу, створювало необхідні умови для розвитку капіталістичного сільського господарства. Падіння кріпосного права стало поштовхом для розвитку капіталізму і в поміщицькому господарстві. Тут починали застосовувати машини, агротехніку, що вимагало найманої робочої сили. Скасування кріпосного права зіграла важливу роль у справі перетворення Росії в буржуазну монархію. У соціальній сфері зберігся становий лад, а в політичній самодержавство, яке було надійним захисником поміщиків. Наступне за реформою розшарування селянства являло собою передумову розширення внутрішнього ринку, без чого неможливий зростання капіталістичної промисловості.

Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччиною у ЗО—40-х і завершився в 70—80-х роках XIX ст.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У цукровиробництві почали застосовувати машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку випарювання й згущення цукробурякового соку. Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургійної промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині, Слобожанщині. Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не менше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. У дореформене десятиріччя було розроблено ряд проектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася через Кримську війну (1853—1856 pp.). У пореформений період фабрика остаточно витісняє мануфактуру. З падінням кріпосного права прискорився процес створення великої машинної індустрії. Промисловий переворот вступив другий етап, який тривав протягом 60—80 років.Перше місце у структурі української промисловості зайняло цукроваріння. Значне місце в економіці України посідала винокурна промисловість. У пореформений період з інших харчових виробництв порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для якого було насіння льону, коноплі, соняшнику. Особливо високих темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х років. Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот. Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Соціально-економічні зміни в українській промисловості зумовили збільшення чисельності міського населення.

Столипінська аграрна реформа, буржуазна реформа селянського надельного землеволодіння в Росії. Почалася указу 9 листопада 1906, припинено постановою Тимчасового уряду 28 червня (11 липня) 1917. Названа по імені голови Ради міністрів П. А. Столипіна, ініціатора і керівника реформи.

Столипінська аграрна реформа прискорила й полегшила процес залучення селянської надільної землі в торговий оборот. Переважна більшість селян, які продавали землю, розорялася. Посилилася концентрація надільної землі в руках куркульства.

Зародження і розвиток кооперативного руху Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, які грунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціальне принижених верств населення
У 1870 p. з ініціативи харківського споживчого товариства було заплановано кооперативний з'їзд та утворення споживчого кооперативного союзу.

Друге кооперативне споживче товариство засновано у Києві наприкінці 1868 p.

З 1870 до 1894 p. виникло тільки 31 споживче товариство. У 90-х роках кооперативна діяльність пожвавилася, що було пов'язано з діяльністю відомого українського кооператора "артільного батька" М. Левитського, який, здобувши у 1885 p. університетську освіту, ретельно вивчив суспільні відносини українського села та його господарства.

Споживча форма кооперації до першої світової війни слабко поширювалася в західноукраїнському селі. Спробу створити таку кооперацію робило культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке з 1891 p. почало займатися також економічною діяльністю й інтенсивно пропагувало кооперацію. У 1899 p. представники селянства, інтелігенції та духівництва організували в Одеську на Золочівщині місцеве товариство "Сільський господар", яке в 1905 p. перейшло до Львова, стало крайовим органом кооперації і перейняло від "Просвіти" її економічні функції.

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. український кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинником господарського, культурного і духовного піднесення українського народу. В кооперації українське громадянство вбачало одну з конкретних форм демократії, яка наближала Україну до Заходу.

Фінанси і кредит У XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в фінансово-кредитній системі як на західних, так і на східноукраїнських землях.

В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12 комерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868 p.), Харківський торговельний (1870 p.). Київський промисловий (1871 p.), Миколаївський комерційний (1872 p.), Одеський дисконтний (1879 p.) та ін. Проте більшість з них існувала недовго. Наприкінці XIX — на початку XX ст. залишилося лише два українських комерційних банки — Київський приватний та Одеський дисконтний, до якого було приєднано заснований у 1912 p. Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали незначне місце в кредитній системі імперії Романових. Їхній основний капітал у 1913 p. становив менше ніж 1,5 % основного капіталу комерційних банків Росії, обіг — 0,5 %, дисконт векселів — 0,6 %. Така роль українських банків, як і всіх так званих провінційних банків, пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним зв'язком приватних банків з Державним банком і міністерством фінансів, колоніальною політикою російського царизму в Україні.