Передумови формування філософії права

Право (позитивне) – «силовий» нормативно-ціннісний регулятор поведінки людей, тісно пов'язаний із силовим впливом на осіб, із владою. Право - так само, як і влада – потребує підтримки «з боку», у духовній підтримці, освяченні права. Є дві історичні обставини, які підготували передумови для формування особливої науки – філософії права.

Перша – це диференціація єдиних мононорм-звичаїв при переході суспільства від первісного стану до цивілізації, їх розщеплення, виділення з юридичними нормами (правом), також – моралі, корпоративних норм, власне норм-звичаїв. Особливо істотним виявилось виділення в духовному житті суспільства моралі, що стала основою особливої галузі знань – етики. Саме тут намітилися перші підходи до світоглядного освячення права.

Друга обставина, яка підготувала формування філософії права, - це розвиток духовно-інтелектуального життя суспільства, все більше утвердження у всіх проявах життєдіяльності людей сили розуму, особливо в тих його проявах, коли він не засмічений і не спотворений імпульсами підсвідомості, темних інстинктів і пристрастей. Блиснувши як вікове осяяння в античності, сила розуму повною мірою розкрилася в ренесансній культурі і особливо - в епоху Просвітництва.^[7] Первинними, предфілософськими формами освячення права, надання йому високозначимого статусу стали:

• Етичне обґрунтування дійсних законоположень і юридичної практики.
• Обґрунтування законів, правосуддя через особливу категорія – природне право.

Етичне обґрунтування права має загальнолюдське значення. Воно характерне для всіх історичних епох і країн, для всіх світоглядних та ідеологічних систем. Релігійно-етичне обґрунтування дійсних законів, правосудних установ та їх рішень співпало з потребами влади, панівних політичних сил. Таке обґрунтування мало в основному апологетичний характер: воно бездоганно, без будь-якої аргументації виправдовувало і навіть звеличувало будь-яке необхідне владі (і церкві) законодавче, адміністративне або судове рішення; або ж, давало безумовну підстава його блокування або скасування в ім'я вірності догмі. І з цієї точки зору інквізиційний процес, середньовічні юридичні порядки, вся юридична практика і дійсність тієї пори представляють собою з'єднаний продукт і політичних реалій відповідних традиційних цивілізацій, і релігійно-етичних вірувань тодішніх епох. Універсальне значення для права загальних етичних (релігійно-етичних) початків призвело до того, що поступово затверджувалась думка про пріоритет етики над правом, особливо про те, що право являє собою деякий «мінімум моралі».

Існує ще одна негативна сторона даного процесу. Це та обставина, що надання святості дійсним юридичним нормам перекриває можливість їх критичного опрацювання, а звідси – саму можливість становлення ідеологічно нейтральних дисциплін, як юридичний позитивізм, аналітична юриспруденція тощо.

Етичні (релігійно-етичні) вірування, що обґрунтовують юридичні настановлення і порядки теократичних та інших релігійних суспільств, стали передумовою для ідеології права – того напрямку духовно-інтелектуального пояснення права, коли воно «виводиться» з певної світоглядної системи і пов’язується з політико-власними реаліями сьогоднішнього дня. Такого роду духовно-інтелектуальні форми так і залишились у межах етики і релігії, не утворивши особливих, самостійних гілок знань.

Друга первинна форма духовного освячення права – це пояснення дійсних законів і правосуддя через категорію природного права. Таким чином, ще на початкових фазах духовно-інтелектуального осягнення права можна чітко розрізнити два загальних напрями, які, часом перехрещуючись і збігаючись, представляють все ж різноплощинні орієнтації в розумінні й обґрунтуванні права.

Рівні філософії права

Дана наукова дисципліна може будуватись у двох наукознавчих площинах і відповідно виступати в одній з цих двох якостей:

• У якості споконвічно-філософської дисципліни, яка розглядає право під кутом зору системи історико-філософських розробок;
• У якості інтегрованої, філософсько-правової області знань, коли на основі певної суми філософських ідей здійснюється наукове опрацювання правового матеріалу.

Перший з вказаних рівнів філософії права цілком закономірний. Право являє собою соціальне (або природньо-соціальне) явище, в будь-яка філософська система, яка претендує на універсальність, а також історико-філософські розробки неминуче включають в поле свого осмислення також і явище соціального життя.

Саме тут можливе формування спеціальної філософської науки, яка залучає правовий матеріал, але залишається у рамках даної системи філософських знань, лише на «ґрунті філософії». Найбільш яскравим прикладом осмислення права у контексті універсальної філософської системи є філософія права Гегеля. При філософському тлумаченні права Гегель, продовжуючи і поглиблюючи ідеї про природну основу цього феномену, все ж в основному зосередив думку на його характеристиці на його характеристиці з точки зору свого світорозуміння – логіки абсолютного духа. І з цього боку, виділивши філософію права як фундаментальну частину всієї філософської системи, відтінила в ній те, що ріднить філософію з правом – ідею обґрунтованості дійсності, в суспільстві - обґрунтованості процесів, поведінки і вчинків. Ось чому у філософії права Гегеля настільки багато місця і уваги приділено не безпосередньо юридичним явищам, а широкому спектру категорій – моральності, стану і розвитку духа – всьому тому, що дозволяє визначати обґрунтованість процесів, дій, вчинків, а у більш ширшому плані – обґрунтованість всього сущого. Таке філософське розуміння «права» стало передумовою для марксистів, матеріалістичних послідовників гегелівської діалектики, про що казали і Маркс, і Ленін, і звідси – до формування такого супер надлюдського розуміння категорії, що розглядається, яке характеризує комуністичну революційну ідеологію.

Другий, інтегрований, філософсько-правовий рівень наукових знань про право виражений у формуванні і розвитку особливої, самодостатньої дисципліни, яка охоплює як філософію, так і правознавство. На сьогоднішній час філософія права будується у відповідності до цього («другого») рівня, коли вона являє собою інтегровану область знань і за основним своїм змістом відноситься до області юридичних наук. Це означає, що відправним пунктом осмислення права у рамках інтегрованої філософсько-правової науки є не дійсність в цілому, не «все буття», а дійсність в тих межах, в яких існує право, тобто соціальна дійсність, людське буття. Характеристика права, що здійснюється на базі філософських положень як висхідної основи, не залишає «ґрунт права» і є характеристикою, яка виводиться безпосередньою з правового матеріалу, з його сутності і логіки.

 

2. У той час як у філософії в другій половині XIX ст. домінуючим напрямом стає позитивізм, у правовій науці панівним напрямом стає тісно пов'язаний з ним правовий позитивізм. Це зумовлюється насамперед усвідомленням ідеї права як фактору стабілізації суспільства, гарантії порядку і розвитку. Створюється своєрідний культ права, зміцнення авторитету держави і права. Правовий позитивізм базується на політичній передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на вірі в експеримент, досвід, який з природничих наук переноситься у правові науки. Основне завдання юридичної науки, згідно з цією теорією, полягає у тлумаченні та систематизації щораз більш численних правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації XIX ст. Зародження і розвиток правового позитивізму значною мірою зумовлено результатами розвитку наукової природної думки і є своєрідною реакцією на філософські системи німецького ідеалізму.

Робиться спроба по-новому досліджувати і з'ясовувати право, беручи до уваги лише діюче право і вважаючи його емпіричним матеріалом, який можна аналізувати і систематизувати, як у дослідженнях природничих наук. Один з представників позитивізму, писав: "Приватне і публічне право базуються на юридично обов'язкових актах, на принципах, вироблених публічною владою, а не на чисто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця. Іншими словами, приватне і публічне право входять в позитивне законодавство і тільки завдяки цьому і набувають властивостей права. Багато представників позитивізму вважали суспільство своєрідним організмом, який розвивається за тими ж законами та якому притаманні ті ж властивості, що й іншим природним організмам.

1. Виникнення і розвиток юридичного позитивізму

Вперше термін «позитивізм» (позитивне знання) ввів у науковий обіг О. Конт (1798 - 1857) для позначення як своєї філософії, так і своєї соціальної теорії (соціальна фізика). Позитивне знання - це спостережуване, обчислювана і перевіряється на досвіді знання.

Що стосується юридичного позитивізму, то розумніше визначити дату його зародження роками творчості І. Бентама. У загальній формі його погляд на людину, суспільство, політику і право можна виразити у формулі «Керувати суспільством необхідно так, щоб суспільство було керованим». Із загальними поглядами Бентама на кодифікацію і законодавство тісно пов'язані його погляди на право, яке, на його думку, є винятково волею суверена, виданою у відповідній формі. Тому він відкидає природне право і фактично розпочинає новітній юридичний позитивізм, який був розвинений Джоном Остіном ^1.

1.1 Джон Остін - батько правового позитивізму

Початок позитивістського напряму в правовій науці було покладено Джоном Остіном (1790-1859), якого називають батьком правового позитивізму. У його працях «Визначення предмета юриспруденції» і «Лекції про юриспруденцію, або філософія позитивного закону» викладено базові ідеї цього напрямку. Остін був правознавцем. У 20-х роках XIX ст. він очолив першу кафедру юриспруденції в Лондонському університеті. Тут же в циклі своїх лекцій під назвою «Визначення предмета юриспруденції» він розвинув утилітаристського тезу свого знаменитого співвітчизника Дж. Бентама про те, що право - це «веління суверена», і забезпечив його розгорнутим обгрунтуванням ^2.

У результаті право представляє у відносно визначеною і легко оглядає, сукупності правил (норм), принципів і типологічних поділок. Якщо, за поданнями Дж.Бентама, право слід сприймати як сукупність знаків, виданих або схвалених сувереном для регулювання належної поведінки певного класу осіб, що знаходяться під його владою, то, згідно з Остіну, такого суверена можна уявити собі - в залежності від обставин - у вигляді не тільки особи, але й установи, яка дійсно, а не формально є сувереном для підвладних в даному політичному співтоваристві. Джерелом права, таким чином, є суверенна влада, причому найважливішою гарантією нормального функціонування права і самої суверенної влади виступає звичка більшості до покори. Ні тому, згідно Остіну, підстав відносити до розряду позитивного закону, наприклад, розпорядження окупаційних армійських влади, навіть якщо вони і дають цим розпорядженням найменування закону ^1.

У конструкції Остіна суверен постає втіленням всевладного установи, а норма права - нормою владного примусу, або «правилом, встановленим одним розумним істотою, що має владу над іншим розумною істотою, для керівництва ним». Наказ суверена, забезпечений санкцією, і є, по суті справи, правова норма (норма позитивного закону) ^2.

Таким чином, норма отримує юридичний характер тільки в тому випадку, коли хтось, що володіє необхідними владними можливостями і здібностями, в змозі надати їй обзивають силу примусу під загрозою заподіяти шкоду (негативні наслідки) порушнику даної норми. Санкції, встановлені позитивним законом, мають характер юридичний і політичний одночасно, оскільки вони реалізуються на практиці даними політичною спільнотою в примусовому порядку. У цьому сенсі право в цілому є наказом суверенної влади, що встановлює обов'язок і знаходить гарантії їх реалізації в політичних санкції і примус ^1.

Природно-правові елементи і принципи обгрунтування і визнання прав особистості Остін рішуче відкидав, і в цьому плані був близький позиціях Савіньї і Гуго, під керівництвом яких вивчав в молодості юриспруденцію. Остін розходився зі своїми німецькими наставниками в оцінці історичних коренів права, оскільки йому, як і багатьом утилітаристів, був притаманний позаісторичний підхід до вивчення права.

Суть юридико-позитивістського підходу в розумінні й тлумаченні права добре передається формулою «закон є закон». В історичному плані позитивістський підхід виділяється своїм негативним ставленням до будь-яких конструкцій, які допускають або терпимо ставляться до припущення, що крім реально існуючого і сприйманого держави і пов'язаного з ним масиву законодавства існує якесь більш розумне право і пов'язане з ним держава, що являє собою еталон для зіставлень. Подібний же негативізм він поширює і на концепції природних і невідчужуваних прав ^2. Іншою важливою і більш виправданою особливістю використання формули «закон є закон» є визнання її необхідною умовою нормального спілкування в нормально організованому людському (політичному, трудовому, майновий) гуртожитку, свого роду наріжним каменем у величезному будинку державності і невід'ємним атрибутом повсякденного правового спілкування.

Зв'язавши природу права з наказом (волею) фактично правлячої в суспільстві групи осіб або одного правителя, Остін тим самим легетіміровал правотворчість будь-якої влади («кому підпорядковуються, той і суверен»).

1.2 Концепція юридичного позитивізму К. Бергбома

Панівним напрямом буржуазної юриспруденції залишався юридичний позитивізм, який отримав найбільш широке обгрунтування в книзі німецького юриста К. Бергбома "Юриспруденція і філософія права" (1892 р.).

Карл Бергбом (1849 - 1927) - німецький юрист, уродженець Риги. Спираючись на філософський позитивізм О. Конта, Бергбом виступає проти "метаюрідіческіх" принципів та ідей, що вносяться в юриспруденцію теорією природного права, вченням про "народному дусі" історичної школи права, усіма тими доктринами, які намагаються досліджувати не реальне (діюча), а передбачене чи бажане право ^1.

Відповідно до теорії Бергбома, наука повинна вивчати, а не оцінювати або вимагати; вона повинна мати справу тільки з реальними предметами і дослідити їх методом досвіду. Відповідно теорія права повинна займатися тільки об'єктивно існуючих правом, заснованим на правотворчих фактах, тобто законодавчої (і взагалі правотворчої) діяльності держави. Саме чинне, позитивне право забезпечує порядок, гармонію і безпеку в державі, створює міцний правопорядок, стоїть над громадянами, над владою, над державою. Оскільки природне право являє собою не більш ніж припущення, щось суб'єктивне і фіктивне, воно, якщо його всерйоз приймати за явище правового порядку, тягне за собою руйнування правопорядку і анархію. Не можна вирішувати виникаючі на практиці юридичні справи, виходячи з природно-правової доктрини, що ділить право на природне і позитивне: "Прихильник природного права повинен відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від позитивного права, повинен відкинути природне. Будь-яке дуалістичне вчення про право є з точки зору практичної юридичної життя неможливим ". Єдино реальне право те, яке виражене в законі. "Сутність будь-якого права полягає в тому, що воно діє". Норма - альфа і омега права, його початок і кінець, за межами закону немає ніякого іншого права. Слідом за французькими екзегеза (тлумачами, коментаторами Цивільного кодексу) Бергбом розглядав право як щось логічно закінчене і беспробельное - праву властива та ж непроникність, що і фізичному тілу. Вся завдання суду полягає в тому, щоб на основі логічного тлумачення тексту закону визначити рішення у даній справі ^1.

Аналогічні ідеї обгрунтовували французькі юристи-позитивісти. «Приватне і публічне право входять у позитивне законодавство і тільки завдяки цьому і набувають якість права», - писав французький юрист Кабанту (1867 р.). Відповідно знаходиться за межами чинного законодавства природне право (право народів) він пропонував назвати соціальною філософією (оскільки мова йде про порядок приватних інтересів), політичною філософією (оскільки мова йде про систему публічних інститутів) та дипломатичної філософією (оскільки мова йде про міжнародні відносини).

На початках юридичного позитивізму будувалися також концепції ряду ліберальних государствоведов, аналізують і коментують інститути публічного права на основі формально-догматичної методології. Характерним представником цього напряму був французький державознавець О. Есмен.

2. Юридичний позитивізм у Росії

Школа російського юридичного позитивізму, представлена ​​іменами відомих юристів С.В. Пахман, А.X. Гольмстена, Д.І. Азаревіча, Н.Д. Сергіївської, Н.М. Коркунова, Н.І. Палієнко, Г.Ф. Шершеневича, склала важливий етап у розвитку буржуазної правової думки в Росії. Сформувавшись до початку 80-х років XIX ст., Ця школа була викликана потребами капіталістичного розвитку Росії. Її поява була пов'язана з прагненням буржуазії закріпити буржуазні правові принципи шляхом розробки позитивного правового матеріалу і створити стабільну правову систему. Ці завдання визначили соціальну функцію юридичного позитивізму в умовах перетворення Росії в буржуазну монархію ^1.

Для правової теорії російського юридичного позитивізму характерна надзвичайно тісний зв'язок з філософським позитивізмом. Бути оптимістом в юриспруденції означало для представників цього напряму бути послідовником позитивної філософії. Вони неодноразово підкреслювали своє бажання «обгрунтувати пояснення дійсних юридичних явищ на наукових вимогах так званого наукового позитивізму». Характерні риси позитивної філософії - агностицизм, феноменалізм, крайній релятивізм - зумовили і відповідний підхід до правових явищ її послідовників в області юриспруденції.

Представники російського юридичного позитивізму виявляли глибокий інтерес до проблем методології вивчення права. І ці проблеми вони розробляли у повній відповідності з основними засадами позитивної філософії, оголосивши себе прихильниками методу точних наук для вивчення правових явищ. Так, А.X. Гольмстен писав: «Ми беремо відомі явища, виробляємо над ними диференціювання та інтегрування, а роблячи це, ми не тільки знаходимо загальні властивості та співвідношення, але і систематизуємо». «Математичний елемент, - вказував С.В. Пахман, - лежить в основі всієї юридичної науки у власному сенсі», - так як«всі відносини, що розглядаються правом, можуть бути розглянуті тільки з точки зору заходи, тобто, простору, обсягу, величини і т.п. як відведені сфера свободи ^»1.

Незважаючи на деякі відмінності точок зору цих авторів, всі вони, розглядали аналіз, синтез, класифікацію, юридичну конструкцію і створення визначень як основні прийоми при розробці правового матеріалу. По суті, вони тим самим прагнули довести, що догматичний метод вивчення правових явищ повинен бути провідним в юриспруденції. Адже прагнення до логіко-математичних операцій при аналізі нормативного матеріалу, відволікання від конкретно-історичного аналізу і складають зміст цього методу. Навіть Г.Ф. Шершеневич, який вказував також і на необхідність застосування історичного, соціологічного та критичного методів, основним у кінцевому рахунку вважав догматичний, історичний метод розглядався ним як «допоміжного для догматики кошти»; соціологічний ж, за його словами, взагалі не повинен впливати на "метод догматики», тому що він,«строго кажучи, не є метод правознавства ^»2.

Досліджуючи правові явища з подібних методологічних позицій, російські юристи-позитивісти розглядали право в повному відриві від економічного базису, а тому і не змогли з'ясувати його справжньої сутності. Вони оголосили, що формальні ознаки права, а не його постійно змінюється зміст повинні бути предметом вивчення.

Юридична оболонка суспільних явищ вивчалася як щось автономне. Догматична юриспруденція оборонялася від усього мета-юридичного, від економічних відносин особливо.

Формально-догматичний метод був застосований росіянами позитивістами при визначенні поняття права. С.В. Пахман запропонував таке визначення (цілком підтримане також А. X. Гольмстеном і Д. І. Азаревічем): «Право є міра свободи в гуртожитку: ось його істота, ось його внутрішня природа». Слова «істота» і «внутрішня природа» не повинні вводити в оману: визначення міри свободи, як підкреслював і сам С.В. Пахман, зводиться до суто кількісному моменту; міра свободи вивчається тільки з точки зору простору, обсягу, величини ^1.

Деякими юристами-позитивістами (С. В. Пахманом, Д. І. Азаревічем) було критично сприйнято висунуте Ієрінга поняття права як захищеного інтересу. Однак Коркунов своєрідно використав поняття інтересу при визначенні права. Він визначив право як норми розмежування інтересів.

Таким чином, різниця тих чи інших визначень права, висунутих прихильниками юридичного позитивізму, не є істотним, тому що у всіх цих визначеннях в абсолют зводяться формальні ознаки права (в першу чергу його нормативний і примусовий характер), причому не розкривається ні класовий характер примусу у праві, ні класово-вольовий зміст правових норм ^2.

Традиційним для всієї теорії юридичного позитивізму було ототожнення права і норми права, тобто так зване визначення права з об'єктивної сторони. «Право є завжди правило, або, інакше кажучи, норма», - писав Г.Ф. Шершеневич. Нерозривному вважалася зв'язок держави і права.

Слід зазначити, що відстоювання юристами-позитивістами стабільності правової системи і пов'язаний з нею принципу буржуазної законності саме по собі мало прогресивне значення в умовах царського самодержавства. Але на основі буржуазно обмеженого розуміння принципу законності представники юридичного позитивізму прагнули створити ілюзію панування права в капіталістичному суспільстві. Вони виключали навіть можливість якої б то не було критики існуючої догми права. Ця позиція в домонополістичний епоху служила зміцненню капіталістичного ладу.

Однак на рубежі XIX-XX ст. буржуазна держава опинилося перед необхідністю активно захищатися від пролетарської ідеології-марксизму, вивчення однієї догми права перестало відповідати інтересам панівних класів. До цього періоду Росія, як і інші капіталістичні держави, стала імперіалістичною державою.

У цих умовах зазнала певних змін і доктрина юридичного позитивізму. Її представниками була зроблена спроба використовувати буржуазну соціологію і вивчати право не тільки з точки зору його систематизації, а й у взаємозв'язку з іншими суспільними факторами. У товаристві «виявилися класові суперечності, коли воно стало неоднорідне за освітою і спроможності», - констатував Г.Ф. Шершеневич. При цьому право розглядалося як засіб, який може збалансувати ці протиріччя. Тим самим внушалась ілюзія, що право і держава «необхідні для захисту інтересів всіх членів суспільства» ^1.

В умовах все розширюється впливу марксистської ідеології стало вже неможливим замовчувати значення економічного чинника для права. Тому юристи-позитивісти, як і прихильники інших буржуазних правових теорій, зробили спробу протиставити своє розуміння цього явища марксистському, довести «помилковість» марксистської ідеології, «У поясненні утворення права з точки зору економічного матеріалізму, - писав Г.Ф. Шершеневич, - помічаються дві помилки: 1) ігнорування ідейного фактора; 2) усунення свідомості у творчості права». Це вислів, що містить звичайне для буржуазної науки спотворення і опошлення марксистської державно-правової теорії, в той же час свідчить і про те, що в епоху імперіалізму юридичний позитивізм поступово відмовлявся від принципово відстоює їм політичного індиферентизму і переходив до відкритої боротьби з марксизмом. Це означало істотне переродження основних принципів позитивістської теорії права. Так, Г.Ф. Шершеневич, конструюючи філософію права, звів її до загальної теорії права, історії філософії права і політики права ^1.

Теорія юридичного позитивізму втрачала свою самостійність. Її противники зазначали: «Метаюрідіческій синтез зовсім поглинув і знищив синтез юридичний. Сфінкс соціології дозволив загадку права і пожер його ^»2.

Склав істотний етап у розвитку російської буржуазної правової думки, юридичний позитивізм на рубежі XIX-XX ст. перестав бути провідною, правовою доктриною і поступився першістю нових напрямів в правової ідеології імперіалізму - доктрині природного права в новій, реакційної оболонці (EH Трубецькой, П. І. Новгородцев, В. М. Гессен), соціологічному напрямку (Н. А. Гредескула, Ю. С. Гамбаров, Є. В. Спекторський), психологічної теорії права Л.І. Петражицького.

Висновок

Виникнення юридичного позитивізму пов'язане зі зміцненням і вдосконаленням правової оболонки розвивалися капіталістичних відносин. У теоретичному плані юридичний позитивізм був основою формально-догматичної юриспруденції з її тонкою розробкою правових форм товарообміну, беспробельності правового регулювання товарно-грошових і пов'язаних з ними відносин, точності визначень юридичних ситуацій, процедур, способів і засобів вирішення можливих суперечок, проблем законодавчої техніки. Розвиток і поширення юридичного позитивізму в країнах континентальної Європи обумовлено розвитком капіталізму.

Догма права, обгрунтована юридичним позитивізмом, має першорядне значення для правозастосовчої діяльності, особливо у періоди щодо стабільного розвитку громадянського суспільства. Розвиток товарно-грошових відносин і товарообміну неминуче породжує різке зростання кількості договорів і відповідно спорів, зіткнень приватно-підприємницьких інтересів, які потребують судового розгляду і вирішення. Роль права як цілком визначеного, встановленого державою правила належного, зверненого у майбутнє, в цих умовах різко зростає. З іншого боку, існування кодифікованого або іншим чином систематизованого права, що відповідає потребам громадянського суспільства, породило потребу у звільненні юридичного мислення і юриспруденції від ідеології, етики, філософії, політики, політекономії, що вносять у практику реалізації права «метаюрідіческіе» почала, пов'язані з області інших наук. Формально-догматичний метод, ретельно розроблений і обгрунтований юридичним позитивізмом, лежить в основі законності правозастосовчої практики.

І все ж юридичний позитивізм не створив справжньої теорії права. Відмова від «оціночних суджень» і від філософських підходів до права виводив за межі правознавства не тільки всю критику права (відомо, що протиріч та прогалин у законах уникнути ніколи не вдавалося), але і прогностичний підхід до самого права, тобто проблему його вдосконалення і розвитку. Юридичний позитивізм не міг дати відповіді й на самий для нього важливе питання: як забезпечити законність (правомірність) правотворчої діяльності держави, якщо саме воно сила, що творить право? Вся теорія юридичного позитивізму грунтувалася на припущенні, що держава є правовою, проте це припущення неодноразово спростовувалося практикою («краще крапля сили, ніж мішок права»), а до обгрунтування правової держави могло вести лише вивчення «метаюрідіческіх» почав. Нарешті, як ні велика заслуга юридичного позитивізму в обгрунтуванні законності і правопорядку, проблема прав людини була їм відкинута разом з теорією природного права, а сама людина в праві і правопорядок визнавався лише «фізичною особою», наділеним «суб'єктивними правами», виведеними з текстів законів, а не з природи самої людини.