Розділ 20. Українці у зарубіжному світі

В Україні, за даними перепису 1989 р., налічується трохи більше 37 млн. українців. За її межами від 10 до 13 млн. Тобто, кожен четвертий п'ятий українець у світі проживає за межами своєї історичної батьківщини. Українське населення розподіляється на такі групи: 1). українці, що перебувають і живуть в Україні: 2). українці, які в силу різних обставин залишили і розселилися на території Російської імперії, а потім Радянського Союзу; 3). автохтонне населення українців, яке проживає в країнах Східної Європи: Польщі, Румунії, Чехії і Словаччини; 4). українці у західних державах. Проголошення незалежності та демократизація суспільно-політичного життя України відкрили широку можливість чисельній українській діаспорі налагодити тісні духовні, культурні та економічні зв'язки зі своєю етнічною Батьківщиною. Термін "діаспора" означає дисперсне (розсіяне) або компактне проживання великої чи малої частини народу поза межами своїх етнічних земель. Діаспори як форми і види групової та індивідуальної еміграції розпочали створюватись переважно внаслідок вимушеного переселення певної частини народу з його материнських земель. Зумовлюється вимушена еміграція, як правило, політичними, економічними та соціальними факторами, а в окремих випадках — і кліматично-природними катаклізмами. Західно-українська діаспора розпочала утворюватися в кінці XIX ст., коли із Західної України став масово емігрувати трудовий люд, котрий намагався врятуватися від утисків з боку австро-угорських і польських поміщиків та капіталістів, її бурхливий і широкий потік прямував до американського континенту, головним чином до США і Канади, уряди які були зацікавлені у дешевій робочий силі. Перша хвиля масової еміграції українців за кордон почалася із Закарпаття у 70-х роках ХІХ століття. Вже дещо пізніше еміграція охопила Лемківщину, Гуцульщину, Войківщину, Східну Галичину, Буковину. З 1880 по 1914 рр., наприклад, з цих регіонів виїхало приблизно 800 тис. людей, з них у США поселилося за цей період майже 360 тис. українців. Складне соціально-політичне становище в українських землях у 1917-1920 рр. знову викликало чергову хвилю еміграції українського населення, але вже з різних регіонів нашої держави. Це була переважно політична еміграція. За 4 роки до Західної Європи та ін. країн світу виїхало понад 300 тис. людей. Третя хвиля масового переміщення населення з України припадає на закінчення Другої світової війни. За період окупації фашистською Німеччиною України з її етнічної території на примусові роботи у Західну Європу було вивезено 4,2 млн. громадян. Вони являли собою переважно молодих людей, котрі, залишившись живими, знову повернулися на батьківщину. Проте близько 310 тис. людей залишилося в Західній Європі, а вже звідти понад 240 тис. людей переселилися в інші країни світу: США і Канаду -175 тис., Аргентину і Бразилію - 35-40 тис. чол., Австралію - 30 тис. людей. У 60-80-ті рр. ХХ століття з України емігрували за політичними мотивами окремі громадяни, котрі виступали проти тодішньої державної політики. В цілому чисельність цих осіб була невеликою і тому вони не могли вплинути в значній мірі на етнічну самосвідомість західної української діаспори, яка вже була мобілізована в політичному і організаційному відношеннях на боротьбу за незалежність України, перш за все за її вихід із складу СРСР. Східна діаспора, яка виникла у країнах СНД, формувалася кількома шляхами. Основна маса українців у Росії опинилася внаслідок освоєння вільної території Російської імперії, особливо під час реформи П. А.Столипіна. В радянський період в результаті політики тотальної колективізації сільського господарства, велика кількість селян розкуркулювалася й депортувалася за межи України, переважно в Росію. Таким чином, виникли поселення в Башкирії, Сибіру, Алтаї, на Далекому Сході. На Кубані українці з'явилися наприкінці XVIII століття. Багато з них прибули до Казахстану під час кампанії освоєння цілинних земель у 50-х роках XX ст. Певна кількість українців мігрувала за межі України в зв'язку з виїздом на навчання та роботу, укладанням шлюбів. Сьогодні громадяни України залишають материнські землі перш за все за соціально-економічними мотивами, у основі яких лежать глибокі розчарування нинішньою складною економічною ситуацією в Україні. За роки незалежності з України емігрувало на Захід і на Схід близько 1 млн. чоловік, серед них вчені, інженери, лікарі, працівники культури та ін.

Північна і Південна Америка сьогодні є головним місцем проживання українців та осіб українського походження за кордоном. Нині тут мешкає десь біля 3,63 мільйона чоловік. За чисельністю українські переселенці є другими після емігрантів польського походження. В наш час майже 90% з 2 млн. американських українців проживають у містах і зайняті у всіх сферах економіки. Українці США ведуть активне культурно-духовне життя. Діаспора організувала вивчення української мови у 110 школах (оскільки рідну мову знає лише 120 тис. чол. із загальної чисельності українців Америки), при 40 вузах діють постійні курси українознавства, у 10 університетах є українські кафедри. У різних галузях науки і культури працює приблизно 300 професорів - українців за походженням. При бібліотеці Конгресу США відкрито відділення української літератури на 70 тис. томів. На території США діє більше 10 українських музеїв. Систематично виходять у світ україномовні періодичні видання. На території Канади проживає близько одного мільйона українців. На початку 80-х років XX ст. 35% українців Канади вважали рідною мовою українську, а в сім'ях цією мовою розмовляло 23%. Канадська діаспора організувала її вивчення у школах 5 провінцій на рівні з англійською мовою. Українська мова викладається у 22 університетах. При 15 вузах постійно діють курси українознавства, які охоплюють навчальним процесом 1500 студентів. У різних галузях науки працює більше 60 професорів українського походження. Активну участь канадські українці приймають і у житті держави. Вони дали 30 депутатів федерального парламенту, 5 сенаторів, 10 міністрів, більше 100 депутатів провінцій. Обиралися українці мерами Едмонтона і Вінніпега. 6-го жовтня 1989 р. 24-м генерал-губернатором Канади став Раймонд (Роман) Гнатишин. Найбільш масові суспільно-політичні українські об'єднання в США і Канаді: Всесвітній конгрес вільних українців, Український конгресовий комітет Америки, Ліга американських українців. Комітет українців Канади та ін. В Південній Америці найбільше українців та осіб українського походження проживає в Бразилії, приблизно 350 тис. чол., 90% яких народилося вже тут. На відміну від США і Канади більшість асимілювалася з місцевим або іншими народами. Загальна кількість аргентинських українців і осіб українського походження становила 250 тис. чол.. Українці Аргентини і Бразилії займаються переважно веденням фермерського господарства. Українська громада в Бразилії докладає чимало зусиль, щоб продовжити традиції вивчення української мови, а через неї зберегти свою самобутність й цілісність у бразильському оточенні.

Українці в Європі, СНД та Балтії

В країнах Європи найбільш численна група українців (350-500 тис. людей) проживає у Польщі. Характерною ознакою цієї діаспори є те, що у Польщу українці масово не переселялись, а більшість із них проживає на своїх етнічних територіях, які в силу територіальних переділів України після першої та другої світових війн відійшли до Польщі. Це - Перемешлянщина, Холмшина, Лемківщина, Підляшшя, Західна Бойківщїна, Люблінщина. У середині 70-х рр. XX ст., у Румунії проживало 70 тис. українців. Основним місцем їх проживання є Сучавський та Марморський повіти. Названі землі входили до складу Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Майже 30 тис. осіб українського походження проживає у Башті, Добруджі, Констанці. Це нащадки українських козаків із Задунайської Січі, їх мова наближена до наддніпрянського діалекту. В Чехії і Словаччині проживає 150 тис. українців. Основна маса (100 тис. людей) мешкає у 210 селах на території Словаччини, яка прилягає до кордонів України. 40 тис. українців живе у Франції. Центром української діаспори є Париж та його передмістя. 80% українських емігрантів працюють у промисловості, 15 % займається сільським господарством. У Великобританії проживає 35 тис. українців, які здебільшого працюють у промисловості. У країнах СНД і Балтії нині проживає 10-12 млн. людей українського походження (східна діаспора). На етапі демократизації суспільно-політичного життя цих республік частина українців почала створювати свої товариства, громади, земляцтва. Ці організації поставили перед собою мету допомогти духовно-культурному відродженню українців, які проживають за межами своєї етнічної батьківщини, сприяти вивченню ними рідної мови, ознайомленню з культурними досягненнями України і підтримки з нею систематичних зв'язків. У країнах Співдружності найбільше українців (5 млн. людей) проживає у Російській Федерації. Діаспора Росії налічує 40 організацій, які діють практично у всіх великих містах від Далекого Сходу до західних районів. У Росії виходить декілька українських газет, такі як "Український кур'єр" (Москва), "Козацьке слово" (Краснодар), "Українське слово" (Мурманськ). Планується їх випуск і в інших містах, де згуртовано проживає українське населення. Менш численні українські громади в інших республіках СНД: у Казахстані - 896 тис. людей, у Молдові - 600 тис. людей, у Білорусі - 291 тис. людей, в Латвії - 92 тис. людей, Естонії - 48 тис. людей, Литві - 44 тис. людей. У цих державах через складне соціально-економічне і політичне становище українське населення в цілому не має можливості для свого національно-культурного відродження і розвитку.

ДОДАТКОВО- про сучасну УКРАЇНУ:

http://histua.com/knigi/istoriya-ukraini-vid-najdavnishih-chasiv/soshhalno-ekonomichne-stanovishhe-v-nezalezhnij-ukraini

Сподівання більшості населення України на еко­номічне процвітання, підкріплені оцінками західних експертів, були однією з головних причин голосуван­ня за незалежність на референдумі. Однак, роки незалежності принесли багатьом роз­чарування. Добробут погіршувався. Екологічні пробле­ми, незадовільний стан охорони здоров'я і соціальної сфери призвели до скорочення населення у державі. Соціально-економічна ситуація в Україні значно за­гострилася після того, як Росія на початку 1992 р. за­провадила лібералізацію цін. Це призвело до їх різко­го підвищення і напливу грошової маси з Росії та інших держав колишнього СРСР в Україну. Запровад­ження з 10 серпня 1992 року українських купонів ба­гаторазового використання лише деякою мірою пом'якшило ситуацію. Стрибок цін на різні товари коливався у межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної пла­ти, стипендій та пенсій не компенсувало значного зни­ження життєвого рівня населення. Особливо постраж­дали від «лібералізації» малозабезпечені верстви. У таких умовах Україні довелося робити перші ре­альні кроки до ринкової економіки. Щоб зламати не­ефективну командно-адміністративну систему госпо­дарювання, необхідно було роздержавити економіку, зробити її багатоукладною. Правовою основою форму­вання приватного сектора економіки стали прийняті Верховною Радою Закони «Про приватизацію невели­ких державних підприємств (малу приватизацію)» (6.3.92.). «Про приватизацію майна державних під­приємств» (4.3.92) та прийнятий того ж дня Закон України «Про приватизаційні папери». 13 березня 1992 р. був прийнятий Закон України «Про іноземні інвестиції». Ці та деякі інші закони сформували, в ос­новному, правову базу для приватизації. Однак темпи і якість ринкових перетворень в Україні лишаються вкрай незадовільними. Економіка перебуває у стані глибокої кризи. Виступаючи у Верховній Раді Украї­ни з програмою соціально-економічних реформ, Пре­зидент Л. Кучма констатував фактичний провал аг­рарної політики. Сільське господарство і досі є най­більш невпорядкованою сферою економіки. Правда, указ Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» був тим стимулом, що прискорив приватизацію землі. Згідно з офіційною статистикою, в Україні фактично не за­лишилось ні колгоспів, ні колективних сільськогоспо­дарських підприємств (КСП). Серед причин катастрофічного стану господарсько­го життя спеціалісти називають наступні. Структура виробництва в Україні була підпорядкована імперсь­ким інтересам. Лише третина виробничо-технологіч­них циклів промисловості брала початок і завершувалась у республіці. Частка проміжного продукту в 1,5 рази переважала частку кінцевого. Коефіцієнт залеж­ності України від імпорту становив 41%, тоді як Японії — 14%, а СІЛА —9,5%. Науково-технічна і технологічна відсталість україн­ської важкої промисловості, її величезна енергоємкість призвели до низької конкурентоспроможності про­дукції. Ресурси нафти, газу, лісу і дешевого вугілля внаслідок інтенсивної експлуатації в часи СРСР май­же повністю вичерпались. Негативно позначились на економіці України її повна залежність від кредитно-фінансової політики Росії, збереження «прозорих» кор­донів. Важке економічне становище не дає можливості ре­алізувати декларовані соціальні програми. Рівень жит­тя основної маси населення продовжує падати, не змен­шується заборгованість держави з заробітної плати.

Слово «конституція» латинського походження (від лат. «constitutio» — установлення). Термін «консти­туція» вживали ще в період рабовласництва і феода­лізму. У Стародавньому Римі:аме так називали по­станови імператора. В епоху буржуазних революцій XVIII ст. конституція відіграє роль основного право­вого акту держави, що визначає основи його політич­ного і економічного ладу. Першими конституціями в сучасному розумінні цього слова, прийнятими і вве­деними в дію, були конституції США (1787 p.), Польщі і Франції (1891 p.). Нині конституцією прийнято називати Основний Закон держави, який приймають згідно з особливим порядком. Вона має найвищу юридичну силу, є осно­вою для розробки законів і нормативно-правових актів. Як правило, для конституції характерна підвищена стабільність, зміни до неї вносяться згідно з особли­вою процедурою. Держава забезпечує підвищений юри­дичний захист конституції. У цьому полягає особливість її статусу. Після проголошення незалежності України 24 сер­пня 1991 р. постало питання про конституційні заса­ди нової держави. Згідно з Законом України «Про правонаступництво країни» «до ухвалення нової Кон­ституції України на території України діє Конститу­ція (Основний Закон) Української РСР». Наступні роки в конституційному процесі були складними. До старої Конституції внесено сотні до­повнень і поправок, дію окремих її розділів було зу­пинено, з'явилися нові розділи і положення — про Президента, Автономну Республіку Крим, Конститу­ційний суд тощо. Проте це були тимчасові заходи, що мали значною мірою «косметичний характер». На по­рядку денному постало питання про розробку і прий­няття нової Конституції нашої держави. У 1992 р. було сформовано перший склад Консти­туційної комісії, яку очолили Голова Верховної Ради України І. Плющ і Президент України Л. Кравчук. У розробці проекту Конституції активну участь бра­ли вчені-правники, практичні працівники правоохорон­них органів, суду, народні депутати. У липні 1992 р. проект Конституції було винесено на всенародне об­говорення, але подальший процес її прийняття за­гальмувався внаслідок політичних суперечок і бороть­би за владу. Лише після обрання нового складу Вер­ховної Ради і Президента України у 1994 р. консти­туційний процес поновився. Конституційну комісію було переформовано, її очолили нові керівники дер­жави — О. Мороз і Л. Кучма. 11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верхов­ної Ради. 24 квітня Верховна Рада прийняла проект за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спец­іальну комісію Верховної Ради України з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли пред­ставники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія закінчила свою надзвичайно складну роботу — адже до проекту було подано понад 5000 змін і допов­нень — і передала для першого читання у Верховну Раду доопрацьований варіант. Розпочалася копітка ро­бота щодо обговорення найважливішого нормативно-правового акту держави. Але політичні суперечки за­важали плідній роботі — до 26 червня Верховна Рада не ухвалила жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного проце­су, 26 червня Президент України підписав Указ, яким призначив на вересень 1996 р. Всеукраїнський рефе­рендум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу з розгляду Кон­ституції, змінивши технологію цього процесу. Було ство­рено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. О 9.30 ранку 28 червня 1996 р. нову Конституцію України було прийнято. Україна — єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Кон­ституцію.

Схожі матеріали Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності Духовне розкріпачення, початок національного відродження і релігійне життя України в умовах незалежності Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. Зовнішня політика незалежної України З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, у який потрібно було досягти докорінних перетворень у всіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку: ·у політичній сфері передбачалося перейти від тоталітарної системи до демократії; ·в економічній - від командно-директивної до ринкової економіки; ·у соціальній сфері - від «людини-гвинтика», яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі; ·у гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей; ·у міжнародній - від політики конфронтації радянських часів до інтеграції у міжнародне співтовариство. Потрібно було здійснити рішучі кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, прилучення українського народу до надбань сучасної цивілізації. У перші місяці незалежності в Україні склалася своєрідна політична ситуація. Правляча Комуністична партія була позбавлена владних функцій: її діяльність була заборонена. Нова система державної влади ще не була створена - у центрі й на місцях утворився вакуумвиконавчоївлади.Виниклагострапотребаупосиленні президентської влади. Для здійснення виконавчої влади був сформований уряд України - Кабінет Міністрів. Загальне керівництво його діяльністю здійснював Президент як глава виконавчої влади. Тогочасні закони передбачали тяжіння до сильної президентської влади. Верховна Рада приступила до творення нового законодавства. Важливе значення для розбудови демократичної держави, втілення у життя верховенства права мало б проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади. Однак формування судової влади відбувалося досить повільно і не в повному обсязі. Впродовж 1992-1996 pp. парламент не прийняв концепцію судово-правової реформи, не був сформований у ті ж роки й Конституційний Суд. Перші кроки реформування державної системи не внесли кардинальних змін у життя суспільства. Державний лад України поєднував елементи парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. Особливо слабкою й неефективною виявилася вертикаль виконавчої гілки влади. Уряд практично втратив контроль над регіонами. У цих умовах державний апарат працював з перебоями, влада на місцях виявилася недієздатною. Тому було здійснено реформування діяльності місцевих Рад, обмежившиїхобов'язкамимісцевоготарегіональногосамоврядування. Натомість у березні 1992 р. було утворено інститут представників Президента - голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів місцевих Рад. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження, вони були покликані здійснювати виконавчу владу в областях і районах, контролювати органи місцевого самоврядування в плані виконання наданих їм державницьких функцій. Реформування державних органів влади. Поява нових політичних партій супроводжувалася серйозним загостренням соціально-економічної ситуації в Україні. На цьому етапі державного будівництва давалася взнаки відсутність науково обґрунтованої програми державотворення, реформування економіки, переведення її на ринкові відносини. Щоб якось змінити ситуацію на краще, приймається рішення про дострокові вибори до Верховної Ради та Президента України. У 1994 р. пройшли дострокові вибори до Верховної Ради та Президента України. Прийнятий закон про вибори встановлював, що новообраний парламент працюватиме на постійній основі, суміщення депутатського мандата з державною чи адміністративною роботою заборонялося. Закон передбачав зменшення терміну повноважень обраної Верховної Ради з п'яти до чотирьох років. Наслідки виборів відобразили глибоке невдоволення виборців політикою правлячої еліти, яка не зуміла вивести країну з глибокої кризи. 26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента, а також голів місцевих рад. На основі Закону про вибори 10 липня 1994 р. було проведено повторне голосування по двох кандидатурах, які одержали найбільшу кількість голосів - Л. Кравчука і Л. Кучми. Переміг Л. Кучма, набравши понад 52% голосів виборців. Протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади свого піку досягло навесні 1995 p. BУкраїні виникла конституційна криза. Конституція України, прийнята у 1978 p., зазнала істотних змін: до неї Верховна Рада внесла більше 200 доповнень. В Україні приймалися закони, що нерідко вступали у протиріччя з існуючою Конституцією, aце підривало принципи законності, негативно впливало на стабільність у державі. 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України. В Основному Законі Україна проголошена суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. Нова Конституція заклала правові основи для активізації законотворчих процесів в Україні. Вибори до Верховної Ради України були проведені 29 березня 1998 р. Уперше в історії українського парламентаризму вони відбулися на принципах змішаної (пропорційно-мажоритарної) системи, що надала можливість політичним партіям реалізувати надане їм Конституцією право. Жодна політична партія не дістала явної переваги у парламенті. Третина народних депутатів - позапартійні, більша частина з них увійшла до різних депутатських фракцій. Вибори Президента відбулися 31 жовтня 1999 р. Однак у першому турі жоден із претендентів не набрав необхідної кількості голосів. У другому турі, що відбувся 14 листопада 1999 p., за Л. Кучму було подано понад 56% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Президентом України на п'ятирічний термін було обрано Леоніда Кучму. Громадяни України вперше в українській історії скористалися своїм конституційним правом вносити корективи в організацію державної влади у країні. 16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80% тих, хто взяв участь у референдумі, висловились за необхідність формування двопалатного парламенту, aтакож — за зменшення конституційного складу Верховної Ради. Виборці висловились за те, щоб Президент мав право достроково припиняти повноваження Верховної Ради, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого й поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України. Виконання рішень всеукраїнського референдуму за народною ініціативою поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до Конституції України та виборчого законодавства (http://histua.com/knigi/istoriya-ukraini-zaruba-vaskovskij/derzhavotvorchi-procesi-v-ukraini-u-1991-2001)

З чим ввійшла Україна в XXI століття?

Найбільше досягнення України та її народу за тисячолітню історію – досягнення незалежності, суверенітету та соборності держави. Сьогодні, на початку XХІ ст., маємо всі ознаки держави, і вороття в минуле неможливе. Україну визнав світ, вона мирна, без’ядерна, добросусідська держава. Україна відстояла, відродила свою мову, повернула найбагатшу і найповчальнішу в світі історію, підняла з руїн оригінальну і самобутню культуру. Україна – унікальна за своїм багатством земля. На ній зосереджено 5 відсотків світових запасів корисних копалин, а за деякими з них вона знаходиться в першій п'ятірці у світі, тут понад 30 відсотків світового чорнозему, який здатний прогодувати чверть мільярда населення, вона має унікальні природні регіони. Україна – це майже 50 млн. людей, де зосереджено колосальні можливості прогресу цивілізації, адже в масі своїй це розумні, працьовиті, світлі голови і золоті руки, які ще тисячі років тому дивували світ. На переломі XXI ст. і третього тисячоліття Україна може повернути собі славу могутньої Київської держави поч. XI ст., якщо: ? влада (Президент, Уряд, Парламент) візьмуть на себе всю відповідальність за добро і розквіт держави; ? зможемо використати могутній потенціал своєї землі і народу; ? господарем стане власник, виробник, трудівник, духовний інтелект, а держава тільки регулюватиме і керуватиме суспільством; ? законодавча влада творитиме закони для людини, а не для держави чи її окремих чиновників; ? заповіді Божі і закони держави стануть найвищим принципом життя кожного громадянина; ? наш прадавній знак тризуб об'єднає всіх до праці, єдності і віри в краще майбутнє держави. ? Конкретною програмою дій державної влади на найближчі роки є:   1. Стратегічні пріоритети · Державність та національна безпека. · Європейський вибір. · Найвища цінність – людина, її права та свободи.., які гарантуються Конституцією України. · Соціальна переорієнтація економічної політики. 2. Політика економічного зростання. · І етап (2000–2001 рр.) – зростання ВВП на 0,4 %. · ІІ етап (2002–2004 рр.) – на 6,5 %. · Посилення дієздатності держави. Адміністративна та політична реформа. · Обмеження боргової залежності держави. · Подолання корупції та тіньової економіки. · Удосконалення зовнішньоекономічної діяльності. 3. Підвищення конкурентноспроможності національної економіки. · Нова стратегія промислово-інноваційної політики. · Запровадження надійної системи енергозабезпечення та енергозбереження. · Перетворення АПК в лідируючий сектор економіки. · Утвердження України як транзитної держави. 4. Основні завдання та напрями соціальної політики. · Здійснення ефективної пенсійної реформи. · Поліпшення охорони здоров’я населення. · Примноження інтелектуального потенціалу суспільства, реформа системи освіти. · Прискорений розвиток житлового будівництва. 5. Зміцнення економічної безпеки України. · Остаточне подолання наслідків десятирічної кризи. · Суттєве посилення фінансової безпеки України. · Розвиток науково-технічного потенціалу. · Посилення енергетичної безпеки. · Продовольча безпеки України. · Екологічна безпека. В XXI ст. Україна ввійшла через один з найдраматичніших відрізків своєї історії. Багато чинників впливають на її долю, але вперше за тисячу років історії вона сама буде вирішувати все самостійно, незалежно, із своїм народом. Це великий шанс і можливість нашої історії: варіантів невдач, катастроф, втрачених цінностей багато, варіант відродження один – побудова могутньої, європейської держави – Україна. Мусимо вижити, бо маємо великий досвід історії, маємо державу, до якої ішли наші попередники дуже важко і жертовно тисячу років.

http://histua.com/knigi/aktualni-problemi-istorii-ukraini/z-chim-vvijshla-ukraina-v-xxi-stolittya

Історія України