Документ може розглядатися в різних аспектах, різноманітність яких відзначав вже К.Г.Мітяєв (155, с. ЗО). Зокрема, для управлінського документознавства актуальним є його аналіз як інструмента управління, а також розгляд (у межах певної спорідненості з правознавством) його характеристик як юридичного акту (див., наприклад, 39, 126, 163 та ін.). Мова йде про юридичну силу документної інформації, яка, між тим, має місце за умови наявності позатекстових інформаційних елементів — бланку, печатки, підпису, резолюції тощо. Більш масштабною е концепція документа як елемента соціальної пам'яті, як частки ноосфери. Власне і аспекти розгляду функціонування документа як знакової системи у певному середовищі текстів споріднені з такого роду концепціями в плані соціальних комунікацій, з одного боку, і документальною пам'яттю людства — з другого. Ретроспективна і оперативна частини світового документального поля розглядаються з точки зору їхнього руху, актуалізації, потенційного інформаційного ресурсу суспільства. Цей аспект розкривається в працях Г.В.Боряка (28), Б-С.Ілізарова (78; 82), К-Б.Гельман-Виноградова (50; 51), А.С.Уйбо (222) та ін. Прояв сутнісних характеристик архівного документа як історичного джерела, пам'ятки історії й культури розглядається в (144; 181), а державний, суспільний та науковий статус у публікаціях В.Ю.Афіані(11; 12).
Все більше привертають увагу представників різних наук комунікаційні характеристики документа. В останні роки вони ставали об'єктом аналізу в спеціальних роботах з археографії (Г.В.Боряка), книгознавства (А.О.Бєловицької, В.Ю.Іваницького, Г.М.Швецової-Водки, К.Т.Ямчука), кодикології(Л.А.Дубровіної), бібліографознавства та бібліотекознавства (В.О.Ільганаєвої, В.П.Леонова, М.С.Слободяника, А.В.Соколова, Г.М.Швецової-Водки) та ін. В цих працях представлено спектр думок щодо властивостей документа як засобу комунікаційного зв'язку, особливостей різних видів документів у цьому аспекті, функцій комунікаційних посередників тощо. Зокрема, аналіз змісту і форми гомунікаційних процесів, що відбивають зв'язок "писемне джерело — споживач інформації"", розглядається як засіб вирішення проблем походження і призначення цього джерела та адекватності відображення інформації через його описову статтю — головних у камеральній археографії (67, с. 87-88). Подібний підхід демонструється у випадку розв'язання іншого дослідницького завдання вже у межах бібліотекознавства, коли розкриття сутності соціального призначення наукової бібліотеки вважається за доцільне здійснювати через вивчення складної документальної когнітивно-комунікаційної системи (188, с. 31).
Особливої ваги набувають результати комунікаційного підходу під час розгляду методологічних засад загального документознавства, наприклад, при визначенні понять, що виступають тут на категоріальному рівні, таких, як "інформація", "документ", "книга". З іншого боку» і така конкретизація, а також висновки щодо особливостей комунікаційних ' характеристик документа дозволяють виокремити різні фази його існування, а звідси і розрізняти дисципліни чи галузі знань, що, вивчають документ на певній стадії функціонування.
Розглянемо, наприклад, як визначаються у комунікаційному і аспекті відмінності документа та книги. Як вважає Е.К.Беспалова, створений автором тексту рукописний документ лише потенційно може стати книгою, але набуває такого статусу тільки в результаті її створення переписувачем, редактором, друкарем, видавцем (тобто комунікаційним посередником) як засобу розповсюдження інформації в суспільстві шляхом тиражування (21, с. 28-32). Майже так само розмірковує А.О.Бєловицька: "Книга як спосіб соціальної комунікації стає дійсністю в процесах організації твору писемності, писемного документа у твір писемності та друку, рукописне чи друковане видання засобами книжної справи і в процесах подальшого відображення в суспільній свідомості результату цієї організації тими ж засобами" (18, с. 152). Створення опублікованого, виданого чи депонованого документа і включення його в систему суспільного користування через книжкову торгівлю і бібліотеки, на думку Г.М.Швецової-Водки, дозволяє вважати такий документ книгою та відрізняти його за цими ознаками від інших документів (250, с. 96).
Власне книгу від документа у поданих вище трактуваннях відрізняє її динамічний характер, те, що вона є, за висловом Е.К.Беспалової, "динамічним" документом. Однак, у Е.К.Беспалової динамічність документа не є ще самодостатньою ознакою для визнання його книгою. Додатковими ознаками виступають так звані "елементи вторинної структури книги", котрі відповідають потребі її руху в суспільстві, а саме — відомості про автора, редактора, назву, рік, місце видання, формат, наклад тощо (21, с. 31). Невизначеною залишається позиція автора щодо можливої відсутності цих елементів, безперечно, майже унікальну для наших часів, але все ж характерну для стародавніх рукописних книг. Ще більше питань виникає, коли вважати книгою депонований рукопис, введення якого у суспільне користування, зрозуміло, проходить через інформацію про його наявність в органі депонування (не будемо ж брати до уваги тільки таку формальну ознаку, що в окремих випадках депонований рукопис має статус публікації). У цьому разі до такого роду інформації слід долучити також відомості про дисертації (хоча, крім інформаційного органу, їх наявність фіксує виданий автореферат), звіти про науково-дослідну роботу і дослідно-конструкторські розробки та інші так звані "неопубліковані документи", що реєструються в органах інформації і дані про них фіксуються в реферативних чи інших інформаційних виданнях цих органів. У такому разі нам треба буде враховувати і довідково-інформаційні видання архівів, які повідомляють суспільство про наявність в їх фондах документів, і, значить, цим вони вводять їх у сферу суспільного користування. А це вже віддаляє нас від аналізованого трактування поняття "книга'Ч наближує до первинного документа, який тільки за певних умов (визначених вищезазначеними авторами) перетворюється у "книгу".
Слід зауважити, що за наявності сучасних малогабаритних комп'ютерних видавничих систем автор цілком може "видати" книгу сам і оминути установи її зберігання та розповсюдження, взявши на себе такі функції. Якщо не враховувати певні формальні ознаки видання (а поняття "видання" як продукту не тотожне поняттю "книга") у вигляді відомостей про видавництво та номеру І8ВМ, у цьому разі лишається відкритим питання, чи може таке видання вважатися книгою.
Інше питання чи є іманентною поняттю "книга" ознака "розповсюдження в суспільстві" і як розглядати саме суспільне користування з точки зору аксіальних та ретіальних форм комунікації? В.М.Автократов відзначав, що документ має чітку адресу, а книга призначена для невизначеного кола читачів (3, с. 24). А звідси, зазначає він, не фізична форма і тираж, а єдність функціонального призначення споріднює рукописну та друковану книгу, тиражований та виготовлений р одному примірнику документ (там само). Однак, управлінський документ може бути опублікованим і призначатися для масової аудиторії, а рукописна книга могла бути створеною винятково для користування можновладцем і ніким більше (що характерно для епохи раннього середньовіччя). І мабуть саме типовість такого функціонального спрямування дозволяє знехтувати цими випадками. У межах комунікаційного підходу сформульоване загальне "робоче" визначення книги як "твору індивідуальної свідомості, перетвореного у твір суспільної свідомості, документованої частини культурної спадщини, що містить інформацію, цінну у соціальному відношенні і призначену для зберігання і передавання її наступним поколінням" (5, с. 123) Між тим і архівний офіційний документ є твором індивідуальної свідомості перетвореного у твір суспільної свідомості під час опрацювання його змісту читачами* (на думку деяких дослідників — вже під час надання архівною установою можливості суспільству ознайомитись з ним).
Позиції вищевказаних авторів дозволяють зараховувати до книги будь-який твір друку, що за матеріальною конструкцією може і не бути у вигляді кодексу**, а мати, наприклад, форму аркушевого видання чи буклету. Тут слід також нагадати про наявність у бібліотекознавстві, бібліографознавстві та книгознавстві трактувань так званого універсального поняття "книга" (за якими до книг долучаються глиняні таблички шумерів чи вавілонян, папірусні сувої стародавніх єгиптян та греків, сьогоднішні аудіовізуальні та електронні документи тощо), що е фактично синонімом прийнятого нами поняття "документ". Так, В.Ю.Омельчук, виходячи з аналізу потреб розвитку національної бібліографії і в контексті бібліографічного підходу до книги, розглядає її у широкому розумінні як бібліографічний документ будь-якої форми, включаючи сюди рукописну книгу і всі твори друку (165, с. 2-3).
Таким чином, дискусійність різних підходів до комунікаційного визначення поняття "книга" поки не знята. Заслуговує на увагу думка Г.М.Швецової-Водки, що через неоднозначність тлумачення самого поняття "книга" в навчальному курсі документознавства навряд чи можна обрати якийсь один варіант його розуміння, їх повинно бути принаймні два, один з яких відповідає загальноприйнятому значенню, виробленому для потреб статистики друку, інший — абстрактному, що випливає з сутнісної особливості книги у соціально-комунікаційно-інформаційному аспекті (246). Можливо таке рішення прийнятне і для документознавства як наукової дисципліни.
Між тим протиставлення "книги" і "документа"*, книги як динамічного документа і докнижної форми документа як нединамічної навряд чи доцільне. До того ж саме поняття "динамічності" тут не пасує позначенню міри поширення документа у суспільстві. У комунікаційному аспекті йдеться скоріше не про інтенсивність поширення, а про сфери такого поширення.
При створенні майбутнього документа його комунікаційні характеристики можна розглядати як закладену в них потенцію до функціонування у певному суспільному середовищі і для виконання конкретних завдань. Цільове і читацьке призначення документа як абстракції втілюються в його характеристиках форми та змісту. Тому мова йде не про функціонування як таке, а про функціональність документа, закладену для виконання таких завдань. І вже потім відбувається сам процес функціонування (за допомогою комунікаційних посередників або без них). Саме функціональність орієнтує створений конкретний документ (документ, а не тільки його зміст!) на побутування як "внутрішньообігового" та "зовнішньообігового".
"Внутрішньообігові" документи — це так звана документація, яка призначена для використання тільки в межах установи, організації, фірми, підприємства, певного відомства чи відомств (міжвідомчі докумен ги), або документи, які створює особа для власного користування, наприклад, записки, щоденники, варіанти авторського тексту твору, а також листи, отримані особою від приватних та службових осіб. Ці документи реалізують комунікаційні зв'язки на рівні групи та автокомунікації. Такі документи навіть при їхньому пересиланні (вхідні, вихідні документи у справочинстві, комплекти науково-технічної документації, що передаються замовнику, неопубліковані офіційні рецензії тощо) не вважаються "зовнішьообіговими", оскільки функціонально призначені для внутрішнього обігу в установі. Сюди ж, на нашу думку, слід долучити також ті документи, що мають статус "рукопису" в системі наукових комунікацій (депоновані рукописи, звіти про науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, дисертації тощо), оскільки їхня наявність в фондах бібліотек чи інформаційних органів є нічим іншим як архівним зберіганням неопублікованих документів.
"Зовнішньообігові" документи призначені для користування як засобами масової комунікації. У даному разі поняття масової комунікації випливає винятково з ознаки міри охоплення кількості споживачів інформації (26, с. 91), а не з точки зору профілізації цих комунікаційних каналів (наприклад, наукові, навчальні тощо). Це — видання, все, що проходить через систему розповсюдження творів друку (книгорозповсюдження), грамзаписів, відеопродукції тощо.
Перші (тобто "внутрішньообігові") це і є, за висловом В.М.Автократова, "власне документи", другі — входять у систему публікацій незалежно від їх матеріальної конструкції, кількості примірників та форми розповсюдження.
Ми б запропонували дещо інше поняття "динамічного" документа, а саме документа, що виконує ту основну функцію, заради виконання якої його було створено (як конкретний вид документа). З часом цей потенціал зменшується (або через різні обставини він не виконував цю функцію і тут найбільш чітко проявляється відмінність між функціональністю та функціонуванням) і він поступово переходить до "статичного" стану. Слід зауважити, що в ряді країн існує диференціація документів на оперативні ("динамічні") та архівні (9, с. 9-10). Таким чином "статичні документи це у минулому динамічні, котрі перестали виконувати ту основну функцію, задля якої були створені. Свого часу нами розглядалася ситуація переходу наукових документів з "динамічного" стану у "статичний" при їх переміщенні з оперативної частини суспільного наукового тезаурусу у пасивну, що пов'язано з різними причинами, а головна з них —старіння наукової інформації (119,с.52-53).
Є й інший аспект розгляду таких комунікаційних характеристик, який значною мірою пов'язаний з розумінням властивостей, стану та статусу документа як джерела інформації. Цей аспект знаходиться у площині аналізу фаз трансформації "динамічного" документа в історичне джерело. Зокрема, дану проблему як фундаментальну теоретичну впродовж останніх років розглядають на спільних наукових конференціях російські архівісти, документознавці та джерелознавці Правда, там ця проблема декларується як "трансформація документа в історичне джерело", її формулювання дещо неоднозначне, оскільки відразу виникає питання: чи1 одержує в такому випадку документ якість історичного джерела, або ж він повністю перетворюється в історичне джерело, позбавляючись своїх характеристик документа. Друга точка зору декілька десятків років тому була поширена в історичному джерелознавстві й архівознавстві, проте матеріали обговорення даної проблеми на конференції (7) дають право стверджувати, що перевага була віддана першій позиції. Основним дискусійним її аспектом було визначення того моменту, коли документ стає історичним джерелом. Ряд учасників конференції був схильним розглядати архівний документ як історичне джерело, незалежно від того, користувався ним історик чи ні, аргументуючи це тим, що ретроспективна інформація існує об'єктивно, бо в іншому разі діяльність архівіста не має сенсу (7, с. 4). Контртеза, сформульована ВЛ-Козловим, полягала у тому, що "архівний документ стає історичним джерелом тільки тоді, коли він стає публічним, тобто відомим і рівнодоступним" (101, с. 5).
У спеціальній літературі 1960-70-х рр. можна знайти судження, висловлені (прямо або побічно) з цього питання відомими джерелознавцями й архівістами. От що писав К.Г.Мітяєв: "Основну масу історичних джерел звичайно збирають і зберігають архіви. Вони ж організовують джерела для використання, створюють необхідний апарат пошуку й атрибутації документів. До того, як джерела потрапляютьу руки дослідників, стають об'єктом джерелознавчого аналізу (розрядка наша — С.К.), вони проходять через руки, мозок архівіста. Архівіст відповідно до свого фаху завжди історик, історик-джерелознавець, який служить і сучасному, і майбутньому" (156, с. 130). Незважаючи на те, що джерелознавчий аналіз архівного документа виділяється тут як особлива стадія його існування, декларується положення, що ще до цієї стадії він є історичним джерелом. Цьому сприяло також твердження, поширене в середовищі архівістів, що експертиза цінності документальних матеріалів, їхній відбір на державне зберігання є початковою стадією джерелознавчого дослідження (217, с. 154). Інша точка зору була висловлена С.О.Шмідтом і полягала в тому, що історичне джерело стає власне історичним джерелом лише тоді, коли робиться об'єктом вивчення. Для визначення попередньої цьому фази ним використовується поняття потенційного історичного джерела або "доджерела" (254, с. ЗО). В.М.Автократов у цілому підтримав цю думку, відзначивши також, що поза джерелознавчим дослідженням документ — "мертвий" релікт, річ, яка нічого не говорить про відбиті в ньому події минулого (3, с. 31-32).
Архівний документ - "доджерело" і архівний документ-історичне джерело — це різний стан одного й того ж об'єкта з однаковими властивостями. Головним із них є властивість відбиття в документі інформації про минуле. Архівний документ-"доджерело" має лише властивості історичного джерела, проте до реалізації їх дослідником таким не є. Тільки в результаті джерелознавчого вивчення архівного документа розкриваються його властивості як історичного джерела і формулюється характеристика цих властивостей. Саме ж архівне джерелознавство, що включає, на думку А.В.Єлпатьевського, крім проблем визначення цінності документів також питання їхнього наукового описування й організації використання (7,с. 14), потребує уточнення предмета і завдань дослідження, характеру взаємозв'язків з історичним джерелознавством і відмінностей від нього.
Власне будь-який документ може стати джерелом інформації про минуле, з огляду на невизначеність у розмежуванні часу на "минуле" і "сучасне" (150, с. 20). У цьому контексті поняття "ретроспективна документна інформація" є дуже умовним. І все ж для документальних систем є критерій (хоча теж можливо із значною мірою умовності), що дає можливість провести таку межу. Це час, коли документ (мається на увазі конкретний документ) перестає виконувати ту основну функцію, заради якої він був створений, що дозволяє відокремити "власне документ від архівного документа як потенційного історичного джерела (101, с. 8)*, а за деякими уявленнями в результаті він вже набуває значення історичного джерела (28, с. 22). Ось що пише з цього приводу Г.В.Боряк: “...історичне джерело як артефакт відрізняє від загального поняття “документ” ціннісний ретроспективний характер, що полягає у відстані його від часу створення, а відповідно - у різному функціональному призначенні. Документ у контексті проблеми його походження створюється як інструмент прямого управління або прямого впливу (якщо йдеться про наративні документи) на певні сфери суспільного життя. Його статус і функції змінюються, коли він потрапляє у архів і набуває значення "архівного документа". Головна функція і головний зміст архівного документа - це можливість його актуалізації для нового знання та нового впливу на суспільство. Ця можливість його використання базується на його джерелознавчій сутності” (там само, с.92).
У той же час у документ закладені обидві властивості – бути джерелом оперативної і джерелом ретроспективної інформації. У початковій стадії функціонування документа превалює реалізація першої властивості, а в міру старіння документної інформації усе більш зростає потенціал другої. Завершення активного життєвого циклу документа характеризується переходом його у стан “доджерела”.
Як ми вже зазначали, аргументом того, що архівний документє історичним джерелом ще до його джерелознавчого дослідження істориком, виступає твердження про об'єктивне існування ретроспективної документної інформації. По-перше, ця інформація під час джерелознавчого дослідження часто потребує інтерпретації, оскільки існує в "неявному", "прихованому вигляді і формулювання нового історичного факту є вислідом такої інтерпретації. Інформація ж документа в цілому включає не тільки текстовому (документу), але і позатекстові елементи-резолюції, маргіналії, відбитки печаток, філіграні, індекси, реквізити бланка та ін. Ці елементи часто є складовою цілісного джерелознавчого аналізу документа або виступають як самостійний об'єкт вивчення. По-друге, архівний документ у процесі його архівного зберігання може бути і не використаним як історичне джерело, але, з іншого боку, служити підставою для вирішення юридичних питань (наприклад, пов'язаних із правонаступністю, правами власності, виплатами компенсацій, пенсій тощо), залучатися при проведенні патентних досліджень на наукову новизну (аналіз аналогів в архівних (Ьондах науково-технічної документації) або для визначення тенденцій розвитку проблеми, складання науково-технічних або управлінських прогнозів. До речі, ці приклади показують можливості короткочасного (а може і досить тривалого) виконання "статичним" документом функцій "динамічного". По-третє, варто врахувати, що документ — це матеріальний об'єкт, основною соціальною функцією якого (як речового виробу) є збереження і передавання інформації в просторі і часі. Поняття "джерело" етимологічне визначається через процес "взяття", споживання інформації, що не мислиться без читача документа. Говорячи про об'єктивне існування інформації в документі, ми розуміємо процес її збереження, тобто реалізацію першої складової основної соціальної функції документа. Використання інформації архівного документа як історичного джерела — це реалізація другої складової, тобто процесу передавання інформації (так і музейний експонат стає таким тільки в результаті експонування, у запаснику він — музейний предмет, одиниця зберігання).
Робота історика з документом в архіві фіксує лише перший етап джерелознавчого дослідження, на якому він виявляє інформацію про минуле, зафіксовану в джерелі. Стан інформаційного зв'язку дослідника і джерела фіксується тільки в його записах і формально сам факт — у листку використання справи. Власне на даному етапі, і як і на інших етапах історичного дослідження, що завершуються написанням наукового тексту, весь зміст роботи з джерелом, характеристика документа як джерела, зміст використаної інформації залишається прихованим, на рівні індивідуального знання історика. Тому крім і факту роботи дослідника з архівним документом які-небудь дані, що він історичне джерело, відсутні. Офіційно статус історичного і джерела архівний документ одержує, коли інформація про нього включається в канали наукової комунікації (тобто в публікацію наукової статті, монографії, матеріалів наукової конференції або ж у текст доповіді, повідомлення на науковій конференції)*. Проте слід зазначити, що при викладі результатів історичного дослідження автор наукової публікації, як правило, лише розкриває зміст документної інформації й обов'язково дає посилання з пошуковими даними (архів — фонд — опис — справа — аркуш). Які-небудь інші дані про документ опускаються через різні причини (у зв'язку з вміщенням інформації про значну кількість документів, внаслідок малої значущості факту, "взятого" з документа, необхідності досягнення компактності тексту, естетики викладу тощо). Значно підвищує рівень інформативності посилання введення в них таких даних як назва, вид, дата створення документа. Статус історичного джерела архівний документ одержує при публікації його тексту (а при факсимільному виданні — і всієї інформації документа), в археографічній передмові до якої часто дається характеристика документа (переважно в сукупності з характеристикою інших документів або їхніх комплексів) як історичного джерела. Можливо, що такий статус він також одержує після включення його інформації і відомостей про нього в інші канали соціальних комунікацій, зокрема, масові.
У підсумку можна відзначити, що архіви зберігають документи як "доджерела", що мають властивості історичного джерела. Архівний документ перебуває у стані історичного джерела в процесі його вивчення для вирішення завдань історичного дослідження. У фондах архівів також знаходяться документи, що мають офіційний статус історичного джерела після введення інформації проних в канали наукових комунікацій.
Таким чином, архівний документ — це "статичний" документ у тому плані, що він використовується не за тим цільовим призначенням (зокрема як справочинний чи особистий), яке колись було закладено в нього, а як історичне джерело. У цьому разі часто вивчається не тільки документна інформація, а й інші інформаційні елементи — оформлення бланку, печатки, маргіналії, службові позначки тощо. Інформація документа стає ресурсом для описання нового історичного факту, який може стати підтвердженням старої або нової концепції. Однак, ще раз відзначимо, що археографічна робота з архівним документом чи рукописною книгою і подальше їх видання власне свідчить не про перехід зі "статичного" стану в "динамічний" цього документа, а лише про перехід його документної інформації чи у цілому інформації документа при факсимільному виданні в нові документи. Сам конкретний (первинний, вихідний) документ у своєму об'єктному стані зі своїми характеристиками, властивими тільки йому, залишається на зберіганні в архіві, музеї чи бібліотеці.
З точки зору аналізу комунікаційного циклу, з врахуванням першої та останньої його ланок, тобто "автор документної інформації — споживач документної інформації", вищевикладене має важливе значення. Зокрема, автор твору, що можливо і не-розраховував на таку увагу до нього через багато століть, знову знаходить свого читача. Правда, у цьому разі перехід в "динамічний" стан власне вже не відбиває безпосередній комунікаційний зв'язок, оскільки у більшості випадків твф літератури не виконує ті функції, що були закладені в нього творцем, а його зміст не є актуальним у наш час (безперечно, крім зразків художньої літератури, найбільш багатої на "вічні" теми). Ці видання, як зазначалося, перш за все виконують роль історичних джерел і сприймання описання знання споживачем має зовсім інший характер, ніж у комунікаційному акті оперативної дії "автор — читач".
Інша ситуація, коли видаються ділова документація (канцелярська, процесуально-юридична та ін.) чи документи особового походження (авторські рукописи текстів, листи, щоденники). Тут вже немає ніякого акту комунікації у циклі "автор документної інформації— споживач", оскільки ці документи не призначалися для оприлюднення з такою метою.
Взагалі при виданні історичних документів, як наративних, так і справочинної документації, мова може йти про комунікаційний зв'язок "документ — споживач" або "автори наукового видання — споживач", оскільки обов'язковою складовою такого видання е наявність наукового коментаря до тексту, який часто адаптований для його сприймання сучасним читачем. Таке видання буде виконувати ту функцію, яку заклали під час його створення автори наукового видання. У той же час результати археографічного чи кодикологічного аналізу пам'ятки ми не розглядаємо як науково-інформаційну роботу не тільки термінологічне (в "науковій" інформатиці поняття "науково-інформаційна діяльність" має інший зміст), а й за суттю. На відміну від бібліографічних, реферативних чи оглядових інформаційних (крім критичних) документів, археографічні чи кодикографічні описання документальних пам'яток включають результати науково-дослідної роботи, де формулюються нові наукові факти. Власне такі описання — різновид наукової публікації, а саму археографічну і кодикографічну діяльність не можна розглядати як роботу комунікаційних (інформаційних) посередників, оскільки тут дослідники виступають як автори тексту нового наукового документа.
Слід відзначити ще один важливий момент. Фактично "динамічні" та "статичні" документи, як "зовнішньообігові", так і "внутрішньообігові" є об'єктами вивчення різних галузей знань (раніше ми вже відзначали наявність двох груп дисциплін документально-комунікаційного циклу). Так, на нашу думку, "динамічні зовнішньообігові" документи переважно вивчають бібліографознавство, бібліотекознавство, книгознавство та інформатика. "Динамічні внутрішньообігові" документи ("динамічна документація") є об'єктами спеціального документознавства, яке досліджує управлінську (організаційно-розпорядчу, банківську, звітно-статистичну, планову), картографічну, науково-технічну та інші галузеві чи функціональні типи документації.
У цілому "статичні" документи — об'єкт вивчення історичного джерелознавства. "Зовнішньообігові статичні" знаходяться у полі зору історії та бібліографії друкованої книги ХІХ-ХХ ст. або історії та бібліографії стародруків. "Внутрішньообігові статичні" є прерогативою архівознавства та історичного документознавства. Рукописні документальні пам'ятки як "зовнішньообігові", так і "внутрішньообігові" є об'єктом кодикології та кодикографії, а також археографії. Ряд спеціальних історичних дисциплін також вивчають "статичні" документи. Однак, дослідницький простір цих дисциплін обмежений специфікою носія інформації (папірологія, берестологія), деякі вивчають окремі елементи документа у вигляді філіграней, записів користувачів (філігранологія, маргіналістика), інших позатекстових елементів (сфрагістика), оформлення матеріального носія чи способів фіксації інформації (палеографія). Деякі з них мають історико-філологічний характер (літературне джерелознавство, текстологія). Слід зауважити, що одночасно з дослідженням "статичних" документів для з'ясування жанрово-типологічної характеристики, історії походження часто проводиться аналіз їхнього функціонування у "динамічному" стані.
Необхідно також відзначити наявність специфіки концептуальних підходів до визначення комунікаційних характеристик так званих "електронних документів"*. "Електронні" листи, статті, книги, енциклопедії, бібліографічні покажчики, управлінські документи тощо хоча і е аналогами текстової частини документів з паперовою основою, однак їх спосіб існування (дехто називає це проявом віртуальної реальності), у тому числі передавання комунікаційними каналами комп'ютерного зв'язку, значно відрізняється від власне документального. Однак, сучасна технологія, наприклад, видавничої справи вже передбачає спочатку створення макету видання в електронній формі, а потім так званої (в інформатиці) твердої копії (хоча це, власне, не копія, а оригінальний документ), яка виконує роль друкарської форми. Електронний обіг цінних паперів є особливою комунікаційною сферою із специфічними формами їхнього існування (правда, іноді це називається бездокументарною формою цінного паперу). В комп'ютерному справочинстві існує ряд проблем створення та функціонування електронних організаційно-розпорядчих документів та представників інших типів управлінської документації, що потім позначається на проблематиці архівного зберігання дискет, компактдисків, змінних вінчестерів і використання їхньої інформації (див., наприклад, 164; 220; 232 та ін.).
