Дотримуючись принципу гармонізації відносин віри і знання, що не суперечить їхньому єднанню у навчально-виховному процесі як основній функції освіти в XXI ст., ми вносимо до теорії і практики педагогічного процесу на підставі вищевикладених та інших даних ідею трирівневої системи залучення молоді шкільного віку до православної культури, саме таке залучення, яке дозволить, з одного боку, врахувати особливості віри школярів, з іншого боку, не дозволить відбутися секулярній крайності, що спускає молодь у безвір’я та безбожність:
1. Дошкільна освіта і початкова школа. Знайомство з християнством, для багатьох це перші організовані дорослими враження та доступне осмислення вражень, естетичні переживання. Підтримка природної віри дитини і спрямування її уваги на рідну православну культуру;
2. Основна школа. Залучення до історії й теорії Православ’я. Встановлюється розуміння абсолютних цінностей, утверджується сенс життя і цілі земного шляху людини в загальному плані. Зміцнення віри й усієї духовної спрямованості особистості, яка формується, пізнанням і різноманітною творчою діяльністю;
Старша школа. Систематизація знань, що стають засобом творчо ціннісного ставлення до себе як здатного відновити образ Божій й досягти подоби Божої, свого майбутнього і світу в доступній вихованцям діяльності. Різноманітні творчі контакти з однолітками і світом дорослих на підставі православних переконань, що випрацьовуються.
Знання й уміння виконують роль засобів для формування, прояву й розвитку ставлень до Бога і Його Царства. Власне, знання, уміння і ставлення творять зміст виховання, бо наповнюють діяльність дітей у процесі виховання, але ставленню належить пріоритет. Ставлення ж п р о ж и в а є т ь с я, і проживається тільки в певній діяльності, в нашому випадку християнській за духом, бо діяльність є активною формою вираження ставлень.
Це проживання, по суті, є поступ доброчинності (назва книги Ш.Д. Беха), поступ за Христом і з Христом, Який є «шлях та істина й життя» (Ін. 14:6), «Альфа й Омега» (Об. 1:8), тобто Ним починаємо жити, за Ним ідемо, аби отримати життя вічне, Ним приходимо до нескінченного й єдиного джерела Життя (за висловом святого праведного Іоанна Кронштадтського, «Бог, перше і джерельне життя, є нескінченна, всіх живильна Сила»), чим і виконуємо завдання нашого життя – поєднатися з Богом, і сенс цього єднання явний: абсолютна повнота буття.
Це добре поєднується з педагогічною психологією, в якій визначений принцип морального виховання, сформульований Л.С. Виготським: «Треба виходити завжди не зі зла, а з добра»; «не варто чинити в моральному вихованні, як у поліцейських законах, коли ми уникаємо якогось вчинку, тому що боїмося покарання, яке буде по тому. Не варто, іншими словами, перетворювати моральність на внутрішню поліцію духу». Таке виховання – на залякуванні, погрозах – не має бути принципом православної педагогіки.
Саме тому, що «всяке усвідомлення є початок руху», нам і важливо зосередити емоційно-інтелектуальні сили підлітків і молоді на Христі, адже Він і є всеціле Добро, Він є Життя і джерело Життя в абсолютному, повному розумінні, коли смерті немає. Отже, досягши такого зосередження, причому досягши активізацією інтересу, а не примусом, вихователь й починає рух (або продовжує, що все-таки вірогідніше) молоді до Царства Небесного. Христос закликає Своїх учнів: будьте досконалі як Мій Батько, будьте покірні й тихі як Я, тобто Він звертає свідомість апостолів саме на добро, Він виходить з добра, Він дає головну заповідь – любові, – він звертає особливу увагу на дружбу, цноту, милосердя тощо. Говорячи про Царство Небесне, Христос порівнює його з перлиною такого розміру й краси, заради набуття якої купець продає все, що має, чи зі скарбом, знайденим у полі, яке отримує орач, аби набути скарб законно. Саме такою є «техніка» морального виховання: виходимо з добра, на добро націлюємося – і зло стає мізерним і «непотрібним». «Техніка» духовно-морального християнського виховання іде з Христа й націлюється не на моральність як таку («правильність»), а на реалізацію сенсу життя Царства Божого Небесного християнським шляхом перетворення людини.
Священик і психолог Борис Нічипоров, аж до останніх днів життя доцент кафедри психології МДУ, справедливо стверджував: «І біда, і провина, і витоки кризи нерелігійної антропології полягають у тому, що вона розуміє й досліджує людину: то як психобіологічну, то як психосоціальну, то як історичну, то як діяльнісну істоту, тобто завжди поцейбічне, тимчасове, метушливе. І ніколи: духовно, абсолютно, як дане для вічності, як образ Божий». Ісус Христос і Його подвиг любові й є звернення людини до духовності, абсолютності, до вічності, до образу Божого, який може і повинен розкриватися всередині нас – і нас самих, і наших ближніх, – для чого і має працювати православний педагог свідомо, відповідально, професійно, хоча й знати своє скромне місце і не відкривати руками не розкриті пелюстки квітів.
