I. Актуальність. Стан проблеми

КОНЦЕПЦІЯ

Науково-педагогічного проекту

«Вивчення православної культури як фактор цілісного розвитку особистості в системі дошкільної та загальної середньої освіти»

Виховання з усіх святих справ найсвятіше.

Святитель Феофан Затворник

I. Актуальність. Стан проблеми.

«Результати сучасних досліджень показують, що рівень духовно-морального розвитку українських дітей падає. Незаперечним фактом на сьогоднішній день є також стурбованість батьків проблемами моральності підростаючого покоління, серед яких підлітковий алкоголізм, куріння, ранні статеві зв'язки, невизнання авторитету батьків, агресивна поведінка дитини по відношенню до оточуючих, споживацьке ставлення до близьких, свавілля як норма поведінки, відсутність або втрата сенсу життя і високих ідеалів для наслідування, відсутність поняття і відчуття Батьківщини, примітивізація інтересів, безвідповідальність у вчинках, інфантильність поведінки, хамство і егоїзм, вживання нецензурних висловів у мові, ігрова залежність та ін.» - так свого часу начав «Тези позиції із взаємин держави і Церкви» до Верховної Ради України митрополит Полтавський і Миргородський Филип, Голова Відділу релігійної освіти, катехізації та місіонерства при Священному Синоді УПЦ, і ці ж проблеми залишаються актуальними донині, про що свідчать офіційні документи країни.

Так, у наказі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України «Про основні орієнтири виховання учнів 1-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів України» № 1243 від 31 жовтня 2011 р. говориться про корозію стійких духовних цінностей та її наслідки.

Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року (затверджена Указом Президента України від 25 червня 2013 р. № 344), констатуючи ті ж проблеми («зниження суспільної моралі, духовності, культури поведінки частини учнівської та студентської молоді»), визначає актуальними реалізацію «в освітніх програмах ідеї посилення ролі сім'ї у вихованні дітей, розширення можливості впливу родин учнів на навчально-виховний процес» та проблему відсутності «цілісної системи виховання».

Тому серед основних завдань Національної стратегії розвитку освіти в Україні визначені «побудова ефективної системи національного виховання на засадах загальнолюдських, полікультурних, громадянських цінностей»; «підвищення відповідальності сім'ї за освіту і виховання дітей». Виконання цих та інших завдань передбачає зокрема «розроблення інваріантних моделей змісту виховання в навчальних закладах з урахуванням сучасних соціокультурних ситуацій, цінностей виховання та навчання».

Саме зазначені проблеми, завдання та розробки визначаються як пріоритетні в даній Концепції. Національною стратегією справедливо передбачається будувати ефективну систему національного виховання на засадах цінностей, але ж треба прямо назвати, які цінності сповідував і сповідує український народ, оплачуючи велику ціну, з одного боку, мучеництва у вірності, а, з іншого, у невірності духовної деградації покоління за поколінням остільки, оскільки ці цінності були під забороною майже століття, а зараз по інерції, чи вже під дією нових сил знову не можуть стати відкритим, усвідомленим, чинним ядром виховання української молоді, таким що організує усю навчально-виховну справу дошкільного чи шкільного закладу освіти. Це – християнські цінності.

К.Д. Ушинський сформулював, в чому полягає дійсна народність «народної освіти»: «Є тільки один ідеал досконалості, перед яким схиляються всі народності, - це ідеал, представлений нам християнством. Все, чим людина, як людина, може й повинна бути, висловлено цілком у Божественному вченні, і вихованню лишається тільки перед усім і до основи всього закореніти вічні істини християнства. Воно дає життя і вказує вищу мету всякому вихованню, воно ж і повинне бути для виховання кожного християнського народу джерелом усякого світла й усякої істини. Це незгасимий світоч, що йде вічно, як огненний стовп у пустелі, попереду людини і народів, за ним має тягтися розвиток усякої народності й усяке істинне виховання, яке йде разом з народністю».

Камінь, на якому зводилась виховна культура нашого народу, - Христос, і поки процес втрати християнських цінностей, сенсу життя та ідеалу незворотнім ще не став, вітчизняна система освіти має наповнити християнським смислом головні напрямки розвитку, саморозвитку і вивищення людини в історичному процесі XXI ст., в тому числі й перед усім молодої людини.

Оскільки діти хрещені в православній Церкві, це накладає на батьків цілу низку обов’язків, найголовніший з яких правильно буде визначити психолого-педагогічним терміном: спрямованість особистості. Батьки для того й хрестили своїх дітей, може, і не в усіх випадках так свідомо, як це викладається тут, аби особистість, яка розвивається, мала визначену й однозначну спрямованість на ті Істину, Добро, Мораль, Світ, Життя, Красу, Віру й Любов, які вони тією чи іншою мірою побачили й пізнали в Ісусі Христі, не кажучи вже про віру батьків в реальність буття Божого та надію на Його благодатний вплив на особистість і долю дітей, за яких вони моляться. Ця спрямованість іде з хоча б найменшої здатності вірити (батько хворого сина Ісусу: «Вірую. Допоможи моїй невірі») і діалектично веде ж до віри, яка закріпляється досвідним шляхом.

Що якнайкраще сприяє творенню християнської спрямованості особистості? Безумовно, інші особистості, які цілком належать Христу, ними можуть і повинні бути передусім старші члени родини дитини, але також по можливості все середовище життя й діяльності дитини, оскільки, як відомо в практичному вихованні, все поле життя дитини є його виховним полем. Оскільки основний час та основні сили дітей займає сфера їхньої освіти, то природним є бажання православних батьків саме освітнє середовище організувати для своїх дітей як таке, що сприятиме підтримці й розвиткові спрямованості особистості їхніх чад на Христа, на Православ’я, на його культурні й історичні цінності.

Про це каже християнське вчення від початку і до наших днів. Коли апостол Павло стверджує, що хрещений живе не собі, але для Того, Хто за нього був помер і воскрес (2 Кор. 5:15), то каже про те, що ми мовою педагогічної науки й називаємо сьогодні зміною спрямованості особистості людини. Батькам православним те й бажано, аби, говорячи словами апостола, гріху їхні чада померли, а як жили б, то жили б для Бога (До Римлян 6:10). Інтуїтивно батьки саме такої педагогіки хочуть, яку ми й називаємо педагогікою благочестя: хай давня людина іде, а приходить нова людина, бо коли хто в Христі, той створіння нове (2 Кор. 5:17).

Що буде означати в освітньому процесі не забороняти приходити дітям до Христа? Як мінімум ті факультативи з християнської етики, що вже поширилися в освітній системі України, але як максимум? Безумовно, становлення всього учбово-виховного процесу на основах православної культури в системі дошкільної та загальної середньої освіти, на що батьки, та й усе суспільство має неспростовне право в дійсно демократичній державі.

Це право задекларовано у таких документами, як Закони України «Про освіту», ст.59 «Відповідальність батьків» і ст.60 «Права батьків», «Про національні меншини», ст.6; наказ МОНУ № 159 від 27.03. 2001 р. «Про затвердження Примірного положення про раду загальноосвітнього навчального закладу, п. 2.2; наказ МОНУ № 440 від 02.06.2004 р. «Положення про батьківський комітет»; постанову президії АПН України від 01.07.2004 р. № 1-7/6-98 «Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні», п. 8.1. «Родинно-сімейне виховання» тощо.

Отже, актуальність створення інноваційної діяльності з організації вивчення православної культури в системі дошкільної та загальної середньої освіти на підставі добровільного бажання батьків учнів диктується, по-перше, традицією українського народу виховувати підростаюче покоління на викладених в Біблії і святоотчій літературі, у літургійному житті православних, їх обрядах і мистецтві християнських цінностях, яки повинні зайняти належне їм місце культурного ядра виховання дітей і молоді; по-друге, соціально-культурною ситуацією гострого дефіциту як в цілому для суспільства, так особливо для зростаючого покоління духовно-моральних орієнтирів і смислів, ціннісних настанов, життєздатних ідеалів, що відповідають суті культурно-релігійній, а саме православній традиції українського народу; по-третє, потребою і прагненням православних батьків забезпечити своїм дітям таку освіту, яка максимально повно відповідала б духовним цінностям родини, заснованим на абсолютній для них цінності православного сповідування віри в Ісуса Христа; по-четверте, необхідністю теоретико-практичної розробки нового науково-педагогічного напрямку, який хоч і продовжує багатовікові традиції християнського перетворення людини як того, хто покликаний і здатний до освячення світу, і перед усім світу свого внутрішнього, в Дусі Святому, але і досі не сформувався як науково-педагогічна діяльність.

До низки наук про виховання людини можна і повинна стати педагогіка благочестя як наука, що досліджує проблеми виховання людини на підставі християнських цінностей. Ядро цих цінностей ясно і виразно виражено в Святому Письмі і святоотчій літературі, його складає віра в абсолютну цінність Бога як абсолютну повноту буття, життя і джерело життя, непогрішну істину й моральний початок, що є абсолютна ж любов, віра в те, що Ісус Христос, Син Божий, олюднився для того, аби людина обожнилася, і дотримання шляху Божого перетворення за Христом як учителем з несінням свого хресного покликання та пошуку й виконання Божої волі для себе і світу, і віра в людину як істоту, здатну в Дусі Святому до обожнення.