Протиставлення відкритого та закритоготипів суспільств К.Поппером

Перехід від закритого до відкритого суспільства К.Поппер характеризує як,,одну з найглибших революцій”, через які пройшло людство. Вона супроводжувалася труднощами і напруженням, пов’язаними з проблемою,,тертя між класами”, які вперше виникли під час краху закритого суспільства. Цю найбільшу революцію розпочали греки, але вона,,все ще знаходиться у своїй початковій стадії, а саме – в стадії переходу від закритого суспільства до відкритого”.

На основі згаданої тези К.Поппер у своїй соціологічній концепції намагається протиставити,,відкритий” тип суспільства,,закритому”. Модель останнього будується дослідником на основі аналогій з плем’ям. Для закритого суспільства характерне підпорядкування магічним силам, ірраціональне, некритичне ставлення до звичаїв соціального життя. Приписи (закони, звичаї) і заборони (табу) визначають повністю все життя суспільства і людини. Це суспільство можна було б уподібнити клітці, якби не одна обставина: люди не усвідомлюють своєї несвободи, своєї пов’язаності велінням і заборонами, бо вони позбавлені здатності критичної оцінки і самостійного прийняття рішень. У цьому й немає потреби, за них все вирішено традицією, її диктат видається природним, єдино можливим та аж ніяк не нав’язаним.

Плем’я у К.Поппера виступає в якості зразка, прототипу закритого суспільства, але останнє зовсім не зводиться до племені. Філософ зазначає, що він буде іменувати магічне, племінне або колективістське суспільство закритим, до якого без сумніву можна зарахувати фашизм, комунізм та будь-які інші суспільства, для яких характерна духовна і політична тиранія.

Найвищі форми закритого суспільства, зазначає К.Поппер, з цілковитим правом можна прирівняти до організму. Так звана біологічна чи органічна теорія держави, на його думку, значною мірою застосована до закритого суспільства. Воно нагадує стадо чи плем’я тим, що членів цього напіворганічного об’єднання утримують разом напівбіологічні зв’язки – спорідненість, спільне життя, участь у спільних справах, спільні небезпеки, спільні радощі та спільні лиха. Це все ще конкретна група конкретних індивідів, об’єднаних між собою не лише абстрактними суспільними взаєминами: розподілом праці та обміном товарами, а конкретними фізичними зв’язками, такими як дотик, запах і зір.

Натомість у відкритому суспільстві багато його членів прагнуть соціального піднесення, прагнуть посісти місця інших членів. Це може призвести, приміром, до такого важливого соціального явища, як класова боротьба. Проте, відмічає К.Поппер,,,в організмі немає нічого подібного до класової боротьби. Клітини чи тканини організму, про які іноді кажуть, що вони відповідають членам держави, часом здатні боротися за їжу. Але ноги не схильні замінити мозок чи інші частини тіла – стати шлунком”.

Внаслідок втрати свого органічного характеру відкрите суспільство поступово може перетворитися на те, що К.Поппер назвав,,абстрактним суспільством”. Враховуючи ту обставину, що сучасна людина, як правило, не встановлює особистих стосунків з перехожими, а комунікаційна взаємодія між людьми здійснюється переважно за допомогою технічних засобів, К.Поппер робить висновок про зростання абстрактного характеру теперішніх суспільств.

Відзначаючи загальні властивості всіх закритих суспільств (ірраціоналізм, відсутність свободи вибору і т. д.), К.Поппер не приділяє належної уваги розбіжностям між ними. У племені життя громади не відокремлювалося від життя природи, свободи вибору поведінки і суджень не було, але воно представлялося непотрібним, зайвим, протиприродним. Але при сучасному тоталітарному устрої відмінності між природою та суспільством цілком усвідомлені, як і бажаність вільного вибору індивіда. Неможливість здійснити усвідомлену свободу створює колізії, абсолютно непритаманні для племінного суспільства. Тому є підстави стверджувати, що модель закритого суспільства набула у К.Поппера абстрактного позаісторичного змісту.

К.Поппер піддає критиці суспільно-політичні концепції Платона, Г.Гегеля і К.Маркса, звинувачуючи їх у сприянні закритим суспільстівам. Зокрема, він називає політичну терапію Платона по стримуванню будь-яких суспільних змін і поверненню до трибалізму хибною.

Натомість Г.Гегеля К.Поппер називає,,великим дурисвітом”,,,інтелектуальним шахраєм”,,,батьком сучасного тоталітаризму”,,,диктатором від філософії”,,,апологетом пруссацтва” тощо. Слідом за Л.Шопенгауером, який, як відомо, не сприймав Г.Гегеля взагалі й відкрито відмовляв останньому в праві іменуватися філософом, К.Поппер ставить перед собою мету допомогти новим теоретичним положенням,,звільнитися від гегелівського інтелектуального шахрайства – найбільшого в історії людської цивілізації”.

На думку К.Поппера, соціальна філософія Г.Гегеля є теоретичним підґрунтям німецького націоналізму. Розвиваючи ідею Й.Фіхте, Г.Гегель, на думку К. Поппера, не тільки відкрив нову сторінку в історії націоналізму, а й збагатив націоналізм новою теорією. Відповідно до неї, нація об’єднується духом, що діє в історії. Вона консолідується перед загрозою спільного ворога та почуттям товариськості у тих війнах, які вона веде. Г.Гегель, отже, винайшов історичну теорію надії й (як і у випадку з державою) підпорядкував їй особистість. Німецьку ж націю він оголосив провідником розвитку абсолютного духу, теоретично обґрунтував її право на світове панування.

З такою ж агресивністю К.Поппер критикує й марксизм. Тоталітаризм, вважає К.Поппер, укорінюється там, де свобода особистості підпорядковується будь-якому суспільному утворенню — класу, нації, расі, державі, колективу тощо. Марксизм, на його думку, постає у вигляді теоретичного підґрунтя одного з різновидів такого підпорядкування, а саме –

заміщення особистості,,класом”. При цьому підставою для узурпації державою влади виступає положення про усвідомлення її керівництвом,,об'єктивних законів суспільного розвитку”, що, як вважає К.Поппер, є утопією.

На думку К.Поппера, головною умовою прогресу в пізнанні й успішному вирішенні складних соціальних проблем є наявність в культурі будь-якого суспільства особливої традиції раціонального обговорення ідей, концепцій, процесів, явищ і позицій, внаслідок якого виробляються спільні найбільш адекватні дійсності шляхи суспільного розвитку. Вказана традиція гарантує існування відкритого суспільства й перешкоджає його,,скочуванню” в бік авторитаритаризму й колективізму.