Елементи педагогіки у філософських системах давнього світу

У Давній Греції та Давньому Римі зародилися перші педагогічні теорії, які на той час ще не виокремилися з філософії в самостійну науку. їх авторами були Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт і Квінтіліан.

Давньогрецький філософ Сократ (469-399 до н. е.), який більшу частину свого життя присвятив філософії та педагогічній діяльності, заперечував можливість і необхідність пізнання світу й природи через нібито недоступність їх людському розуму, вважав, що людина повинна пізнати тільки себе, самовдосконалюватися морально. Найвищою доброчесністю, на його переконання, е мудрість, яка стримує пристрасті й афекти.

Сократ є одним з основоположників теорії про "добру природу" людини незалежно від її статі та походження. Головне завдання вихователя, за його твердженням, полягає у пробудженні кращих душевних сил особистості. Це пробудження він називав "другим народженням". Учительську діяльність він вважав важливішою за обов'язки батьків. Головним принципом такої діяльності має бути відмова від примусу й насилля, а найдієвішим засобом виховання - переконання.

Виходячи з ідеї самопізнання, Сократ розробив евристичний метод навчання, за яким вчитель повинен доводити хибність уявлень учнів, а відтак підводити їх до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (евристична бесіда, сократичний метод), на його думку, розвиває мислення, сприяє розумовому розвитку. Так він навчав своїх учнів, яких збирав у храмах, на майданах і в парках. Цей метод широко використовують у сучасних школах.

Про твори Сократа нічого не відомо. Своє вчення він викладав усно.

Учень Сократа Платон (427-347 до н. е.), автор праць "Держава", "Закони", "Федр", "Бенкет", "Тімей" та ін., займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гімнасії Академія заснував філософську школу.

Платон вважав, що світ поділяється на потойбічний, вічний світ ідей (царство добра і світла) та на перехідний світ уявлень, де немає нічого постійного і зрівноваженого. Він заперечував можливість пізнання об'єктивного світу, вважаючи знання людини суб'єктивними й відносними. Пізнання, на його думку, є пригадуванням людиною ідей зі світу, в якому колись перебувала її душа і про який вона забула, з'єднавшись з тілом. У своїх творах він наводив проект держави, яка складається з таких прошарків суспільства, як філософи, воїни, усі інші (ремісники, хлібороби, торговці тощо). Філософи і воїни, на його погляд, не мають права на сім'ю, оскільки вона відволікає від державних справ.

Використовуючи досвід афінської та спартанської систем виховання, Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Метою виховання він вважав формування "і тіла, і душі найпрекраснішими". Він обстоював державне, суспільне виховання дітей і першим обґрунтував необхідність відкриття державних дитячих дошкільних закладів.

Відповідно до пропонованої ним системи виховання діти 3-6-річного віку мають здобувати виховання "на майданчиках" при храмах, де жінки-вихователі, призначені державою, розвивали б їх через ігри, казки, пісні, бесіди тощо. Діти 7-12 років (хлопчики і дівчатка) в державних школах повинні опановувати читання, письмо, лічбу, музику і співи. Для підлітків 12-16 років мають бути створені школи-палестри, а для юнаків 16-18 років - гімнасії. Молодь 18-20 років має відбувати військову підготовку в групах ефебів. Найздібніші молоді люди віком від 20 до 30 років можуть здобувати вищу освіту. Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, геометрію, музику, вони готуватимуться до виконання важливих доручень у державі. Найздібніші та найосвіченіші особи віком від 30 до 35 років можуть удосконалювати свою освіту, щоб згодом стати керівниками держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть самовдосконалюватися. Представники третьої верстви (ремісники і хлібороби) виховуються у процесі практичного життя. Платон зневажливо ставився до фізичної праці, вважав, що навчання не повинно мати трудового характеру.

Учень Платона, філософ і вчений Аристотель (384- 322 до н. е.) у науці пішов своїм шляхом ("Платон мені друг, але істина дорожча"). Він був вихователем Александра Македонського, очолював засновану ним в Афінах школу - Лікей.

Педагогічні ідеї Аристотель виклав у філософських творах "Політика", "Нікомахова етика", "Метафізика", "Про душу" та ін. Він допускав одночасне і нероздільне існування матеріальних речей і нематеріальних ідей в єдиному світі, які співвідносяться між собою відповідно як речовина і форма, що в єдності характеризують певну річ. За Аристотелем, об'єктом пізнання є не ідеї, а реальне буття. Без відчуттів немає знань. Пізнання починається з відчуттів, які е основою загальних понять.

Арістотель вважав, що людина наділена рослинною душею (її функції - розмноження і харчування), тваринною душею (відчуття і почуття) і розумом, а тому потребує всебічного (фізичного, розумового та морального) виховання. Починати слід з фізичного виховання.

Уперше в історії педагогіки він зробив спробу вікової періодизації, яку, вважав, слід враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до настання статевої зрілості - 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння. Критерієм такої періодизації вважав особливості розвитку особистості. В ідеальній державі Арістотель допускав існування сім'ї, яка виховує дитину до семи років.

Арістотель обґрунтував важливість діяльності у вихованні та навчанні ("Коли вчаться, то не грають", "Молодь потрібно готувати не для забави"). Він вважав, що все життя людини повинно бути діяльним, маючи на увазі діяльність душі з удосконалення певних доброчинностей. Учений був переконаний, що фізична праця принижує вільнонароджених і забирає час, призначений для розвитку інтелектуальних сил. Категорично він виступав проти навчання дівчат і жінок, вважаючи, що вони за своєю природою істотно відрізняються від чоловіків і тому освіта не дасть їм користі"

Цінні думки про виховання містять фрагменти творів представника античного матеріалізму Демокріта (460- 370 до н. е.), який обстоював ідею гармонійного розвитку особистості, вважав метою виховання підготовку молоді до реального життя.

На його думку, виховання й навчання облагороджують людину, розвивають розум і роблять її щасливою, тому дорослі мають надати дітям змогу вчитися. У процесі навчання слід прагнути не до багатознайства, а до оволодіння мудрістю, яка допоможе "добре мислити, добре говорити, добре діяти". Цього досягають не лише навчанням, а й завдяки доброчинному прикладу дорослих, які оточують дитину.

Демокріт один із перших висловив думки про необхідність виховання відповідно до природи дитини (принцип при родовідповідності), про важливу роль праці у вихованні й навчанні, обґрунтував перевагу праці перед "спокоєм". Будь-який вид праці, за його словами, приємніший, ніж бездіяльність, а позитивних наслідків у навчанні можна досягти лише завдяки трудовим зусиллям. Навчання він розглядав як серйозну трудову діяльність.

Значної уваги Демокріт надавав проблемам виховання дітей у сім'ї, батьківському авторитету. На його думку, розсудливість батька є найдійовішою настановою для дітей. Він вважав кращим того, хто доброчесний своїми внутрішніми переконаннями, а не того, хто побоюється закону чи сили. Той, кого утримує від негативних вчинків закон, здатний грішити таємно, а той, хто дотримується обов'язку відповідно до своїх переконань, не здатний ні таємно, ні явно вчинити щось погане.

Демокріт написав до 70 творів, проте до нас дійшли лише їх фрагменти.

Теоретична педагогіка Давнього Риму найвиразніше представлена творами Квінтіліана Марка Фабія (прибл. 35-96), автора праці "Про виховання оратора" (12 книг). Упродовж двадцяти років він утримував першу в Давньому Римі відкриту риторичну школу.

Педагогічна теорія Квінтіліана ґрунтується на його вченні про позитивну природу людини. На його думку, всі діти мають здібності до навчання, яке треба починати з раннього віку, причому краще навчати їх у школі, ніж удома. Навчання повинно чергуватися з відпочинком і грою. Надаючи великого значення у розвитку дитини мові, вимагав, щоб усі, хто виховує дітей, добре її знали. Відчутну роль у вихованні відводив музиці та естетичному вихованню.

Згідно з його вченням, кожна людина обдарована природою, тупих дітей немає. За поєднання природних даних і виховання майже кожен може стати оратором. При цьому визначальна роль належить вихованню, метою якого є підготовка освіченого, здатного до активного громадського життя оратора.

Не обминув увагою Квінтіліан і проблеми дидактики. Він радив одночасно вивчати кілька предметів, чергуючи їх, використовувати для засвоєння знань систему вправ і повторення, поєднувати заучування матеріалу з його осмисленням, ураховувати індивідуальні особливості учнів у навчанні, дбати, щоб діти відчували радість від навчання.

Уперше в історії педагогіки він сформулював вимоги до вчителя, який повинен любити дітей, в усьому бути для них хорошим прикладом, розмовляти чистою мовою, бути освіченим. Особливим вимогам має відповідати, на його погляд, вчитель молодших класів, оскільки його помилки важко виправити. Щоб працювати у школі вищого рівня, вчитель спершу має попрацювати певний час в елементарній школі.

Педагогічні ідеї Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта, Квінтіліана набули розвитку у творах грецьких і римських філософів - Ціцерона, Лукреція, Плутарха, Сенеки та ін. їх вивчали українські просвітники Феофан Прокопович, Іван Вишенський та ін.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні теорії, що пояснюють природу виховання.

2. Які особливості виховання підростаючого покоління у первісному суспільстві? Поясніть сутність ініціації.

3. Чим характеризувалося виховання І навчання у країнах Давнього Сходу?

4. Як здійснювалося виховання і навчання у Давній Греції і Давньому Римі?

5. Назвіть представників і охарактеризуйте перші педагогічні теорії давнього світу?

Література

Історія педагогіки / За ред. М. С. Гриценка. - К., 1973.

Кравець В. П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. - Тернопіль, 1996.

Мешко О. І., Янкович 0.1., Мешко Г. М. Історія зарубіжної школи і педагогіки. - Тернопіль, 1996.