Симвончний інтеракціонізм - один із найбільш цікавих і продуктивних напрямків в сучасній соціологи, який зводить зміст соціальних процесів до взаємодії індивідів в групі і суспільстві. Засновником теорії символічного інтеракціонізму був американський соціолог професор філософи Чіказького університету Дж. Мід, який визнавав перевагу соціального над індивідуальним і прагнув подолати обмеженість тієї дослідницької традиції, в якій індивід і суспільство протиставлялись один одному. В праці "Розум, Я і суспільство" (1934 р.) Мід підкреслює, що соціальний світ індивіда і людства переповнюється соціальними взаємодіями, в яких велику роль відіграє "символічне оточення". Спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих засобів-символів, до яких Мід відносив жест і мову.
В найбільш чіткій і короткій формі основні моменти теорії символічного інтеракцюнізму викладені в праці Г. Блумерл (1900 - 1987 рр) "Символічний інтеракціонізм перспективи і метод" (1969 р.) Різні течи теорії символічного інтеракцюнізму акцентують увагу на різних частинах цієї теорії Так, Чіказька школа зосереджується на здійсненні взаємодії і процесі інтерпретації, школа університету Айови намагається формалізувати дослідження і їх результати, розробляє вимірювальні процедури і шкали оцінок, припускаючи, що людське "Я" є стабільне і відносно незмінне. Ще один напрямок теорії символічного інтеракцюнізму — “рольова теорія”. В 1970-і рр. символічний інтеракціонізм вважався основною альтернативою функціоналізму і теорії соціальних систем (особливо в тому вигляді, в якому вони розвивались Т. Парсонсом), які складали в той час панівну парадигму в американській соціологи. Крім того, даний підхід мав важливе значення в соціологи як критика позитивізму. В останній час найсуттєвішою розробкою в теорії символічного інтеракцюнізму є класифікація технік і стратегій спілкування Е. Гоффмана (1922 - 1982 рр.)
Феноменологія
Феноменологія як новий напрям теоретизування (на відміну від структурних функціоналістів і емпірикнів) в соціологи почала заявляти про себе в 60-і рр XX ст. Головними моментами позиції соціологів-феноменологів є такі:
• негативне ставлення до методологи як сукупності прийомів, призначених для виявлення незмінних властивостей соціальної реальності;
• відмова від спроб визначити природу соціальних об'єктів, що вивчаються;
• сугубо природниче ставлення до аналізу особистості і й діяльності;
• уява соціальної реальності як штучної за своєю природою, тобто утвореної самими діючими індивідами;
• наші уявлення про реально діючі об'єкти невіддільні від них самих;
• об'єкти, з якими має справу людина, тісно пов'язані з й уявленнями про ці об'єкти які залежать від нагромадженого нею соціального досвіду.
Шюц, а пізніше П. Бергер і Т. Лукман у своїй спільній праці "Соціальне конструювання реальності" (1967 р.) показали і довели, що найбільш повно і послідовно людська суб'єктивність реалізується у світі повсякденності. Повсякденність — одна із сфер людського досвіду, яка характеризується особливою формою сприйняття і осмислення світу, яка виникає на основі трудової діяльності.
Етнометодологія
Ця оригінальна соціологічна концепція була представлена у книзі "Дослідження з етнометодології" (1967 р.) американським дослідником Г. Гарфінкелем (нар.1917 р.). Сам термін "етнометодологія" означає "методи людей" (people methods). Початок емпіричному соціологічному аналізу цих процесів поклав Г. Гарфінкель і його колеги, які розробили етнометодологію як цілий ряд методів перетворення повсякденних дій індивідів в очевидно розумні і практичні пояснювання. Вони розглядали всі соціальні події і дії як однаково важливі предмети соціологічного дослідження.
Предметом етнометодології є так звані етнометоди, тобто характерні для різних соціальних класів, груп і організацій методи інтерпретацій, які застосовуються учасниками взаємодії з метою розуміння актуальних фактів і явищ.
Як функціоналіста, так і етнометодолога цікавлять процеси соціалізації особистості і інтеграції суспільства. Однак якщо в основі функцюналістської теорії соціалізації лежить поняття інтерналізації, то теорія соціалізації, за етнометодологами, ґрунтується на понятті ідентифікації, тобто зараховування себе до будь-якої групи. Положення функціоналістів про прийняття індивідом зобов'язань участі в тій чи іншій системі взаємодії неможливо сумістити з їх теорією соціалізації. Зобов'язання участі індивіда у конкретній взаємодії по винно бути результатом його вільного вибору, а, згідно функціоналістької концепції соціальної дії, цей вибір детермінований функціональними вимогами соціальної системи. Етнометодологи вимагають пояснення соціального порядку і його змін, а функціоналісти приймають це як дане. В цілому ці основні компоненти етнометодологи можуть бути зведені до правил методу, який є доступним будь-кому. Він може бути використаний будь-яким соціальним діячем в будь-якій практичній дії, в якій він бере участь.
Неофункціоналізм
В науковий обіг термін неофункціоналізм був введений в 1985 р. американським соціологом Дж. Александером (нар 1944 р.). Цим терміном позначався напрям в теоретичній соціологи, який вважав що:
• соціологи в дослідженні еволюції суспільства зобов'язані брати до уваги всі точки зору різних соціальних сил;
• кожна з цих точок зору виражає певний аспект цієї еволюції;
• значний заряд раціональності міститься в комунікативній дії членів суспільства і його треба виявляти, а не приймати раціоналізацію соціальної дії за тенденцію самого історичного розвитку.
Неофункціоналісти розглядають суспільство як історично визначену соціальну систему і конкретний життєвий світ, як інтерсуб'єктивну і первісну очевидну даність світу самих суб'єктів життєдіяльності. Застосування принципу комунікативної раціоналізації життєвого світу до дослідження-суспільства і первинних суспільних проблем найбільш повно проявилося у творчості німецького соціолога Юргена Хабермаса.
Висхпним і центральним пунктом соціологічної концепції Ю. Хабермаса с категорія "життєвого світу", яка походить від феноменологічної традиції "Життєвий світ".
