Соціологія праці й управління нині досить продуктивно розвивається в Україні. Соціологи беруть участь у різноманітних дослідженнях економічної сфери, насамперед економічної свідомості й поведінки окремих соціальних спільнот-суб'єктів економічної діяльності та населення загалом. Найактуальнішою проблематикою досліджень українських соціологів є виявлення ставлення респондентів до напрямів і форм економічних перетворень, шляхів виходу з економічної кризи, ставлення до ринку, розвитку підприємництва, до процесів приватизації, ціноутворення, до особистого достатку тощо.
У навчальному посібнику Г.Дворецької (Соціологія праці. - К., 2001) уміщено інформацію про основні напрями досліджень вітчизняних соціологів у різноманітних сферах соціології праці.
Однак передусім, очевидно, слід поміркувати з приводу реального стану економіки сучасної України і тих тенденцій, які простежувалися в її розвитку протягом років незалежності країни, на тлі тих процесів; які відбуваються у світі. Використаємо для цього численні публікації вчених, присвячені 10-річчю незалежності, які безпосередньо торкаються проблематики цієї теми.
Насамперед необхідно визначитися щодо загального напряму розвитку українського суспільства, використовуючи здобутки сучасної економічної соціології і соціології праці та управління. Відомий український соціолог В.Хмелько зазначає, що технологічно розвинуті суспільства світу за останнє десятиліття просувалися з індустріально-інформаційної стадії макросоціальної еволюції суспільного поділу праці до стадії інформаційно-індустріальної ', на якій найбільша частка сукупної людської праці в суспільстві віддається саме на виробництво інформації, а виробництво і зберігання речових засобів існування за масштабами витрат суспільної праці відсувається на друге місце. Іншими словами, розвинені країни просуваються дедалі більше у напрямку формування постіндустріального суспільства, до постринкового типу соціального устрою.
В Україні ж за останнє десятиліття, як свідчать дані статистики, фактично відбувся процес помітної макросоціальної інволюції (або негативних змін у зворотному напрямку). Тобто замість просування від індустріально-аграрної стадії, де наше суспільство перебувало десять років тому, до стадії бодай індустріально-інформаційної в Україні практично стався відступ до аграрно-індустріальної стадії суспільного поділу праці; на якій суспільне виробництво України перебувало приблизно до 50-х рр. минулого століття. Інший український соціолог Є.Головаха називає соціальний устрій сучасного українського суспільства «капіталізованим феодалізмом». Отже, незважаючи на термінологічні відмінності в означеннях реального стану українського соціуму та його економічної сфери, соціологи погоджуються в головному, акцентуючи не тільки на явищах застою, ай регресу, повернення назад, до минулого. Це дає багатьом ученим підставу стверджувати про виникнення в Україні системної багаторічної «рукотворної кризи всього суспільства, яка поставила країну на межу національної катастрофи», про «роки втраченого шансу і нереалізованої української мрії» (О.Білорус); про антропологічну кризу (О.Білий); нарешті, про «загублене десятиліття, зруйновану економіку й пограбований народ» (Ю.Пахомов).
Щодо господарства країни на цих обговореннях і «круглих столах» можна було почути про те, що в Україні створилася «квазіринкова (тобто несправжня, фальшиво-ринкова) господарська система» (В.Будкш), що внаслідок провалу політики реформ Україна повернула економіку назад, у бік «ринкової архаїки» (Ю.Пахомов) тощо.
Дещо стриманіші в емоційному плані оцінкипрозвучали від 305 експертів з проблем економіки, опитаних у червні-вересні 2001 р. Київським міжнародним інститутом соціології. Коротко їхні висновки такі: реалізація економічних перетворень в Україні виявилася гіршою за попередні очікування, на що вказали 78% експертів. На їхню думку, це сталося передусім тому, що Україна не мала чіткої стратегії реформування економіки, а відтак великою мірою залежала від «рецептів» закордонних радників. До того ж кожний уряд змінював плани економічного розвитку своїх попередників, що призвело до численних хитань і невиробленості якоїсь однієї узгодженої лінії перетворень.
Отже, серед причин регресивного економічного розвитку країни експерти передусім визначили:
• відсутність чіткого плану реформування;
• найгірші соціальні якості еліти (такі, як приховане небажання здійснювати реформи, соціально-економічний егоїзм, домінування вузько-кланових інтересів над суспільними, корумпованість тощо);
• професіональну некомпетентність реформаторів. Останнє означає нездатність знаходити і запроваджувати інноваційні рішення, неспроможність виробляти стратегічні й тактичні проекти, які були б у змозі позитивно вплинути на зміну економічної ситуації.
Окрему групу причин економічної кризи, на думку експертів, становлять чинники, пов'язані з недостатньо розвиненими соціальними якостями населення. Академік Ю.Пахомов, директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, з приводу цього вважає, що економіка великою мірою визначається саме цими чинниками, або ментальними, соціально-психологічними особливостями населення.
Він, а також згадувана група експертів називають такі риси населення України, які значною мірою спричинилися до утворення й поширення кризових явищ:
• відсутність ринкового мислення;
• неринкова культура;
• соціально-психологічні цінності і традиції, які не дозволяють громадянам ініціативно створювати конкурентне середовище, а також компетентно діяти в ньому;
• нездатність виробляти адекватні, суспільно й індивідуально корисні реакції на кризові явища;
• залишки зразків економічної поведінки радянських часів;
• сліпа віра у доцільність використання чужого досвіду й моделей економічного розвитку, які, перенесені на український ґрунт, нібито здатні миттєво вивести країну на рівень процвітання і добробуту;
• сподівання, що все «якось та буде і само собою станеться»;
• схильність до спрощення і примітивізації, небажання знати про те, що насправді з нами відбувається; крищуще небажання, нехтування інформацією та знаннями;
• унікальна байдужість до своєї долі тощо.
Окремо про економічну свідомість і поведінку населення України в оцінці соціологів ітиметься далі.
Продовжуючи, зазначимо, що експерти визнали найбільш невдалою реалізацію таких напрямів економічної політики, як прозорість, звітність, боротьба з корупцією в державному секторі, управління державним сектором та інституціями, забезпечення права власності та управління на основі принципу верховенства права, а також ефективність державних витрат.
Водночас позитивну/задовільну оцінку отримала діяльність держави у сферах: управління інфляцією та поточним платіжним балансом, торговельної політики і політики обмінного курсу та управління зовнішнім боргом.
Отже, теперішній стан економіки країни не можна змальовувати лише чорною фарбою. Згідно з даними офіційної статистики, другий рік поспіль економіка України демонструє те, чого не спостерігалося протягом останніх 10 років минулого століття, а саме - економіка почала зростати. Всі експерти одностайні втому, що найнижчий пункт економічного спаду пройдено. Майже всі експерти впевнені, що в найближчі 5 років економіка України почуватиметься краще, ніж сьогодні. Абсолютна більшість експертів (82%) вважає, що економічному зростанню в Україні значною мірою сприяло створення стимулів для залучення прямих іноземних інвестицій.
Найважливішими факторами для поліпшення стану економіки України найближчими роками експертами названо:
• ліквідацію корупції;
• запровадження реального верховенства права і закону;
• створення системи ефективного справляння податків;
• уникнення суттєвого дефіциту державного бюджету;
• створення досконалішої банківської системи;
• запровадження ефективного корпоративного управління на підприємствах державного сектору;
• сприяння розвиткові нових приватних підприємств;
• залучення прямих іноземних інвестицій;
• удосконалення системи соціального захисту населення.
Тепер звернімося до соціологічних характеристик економічної свідомості й поведінки населення України. Одразу ж зазначимо, що серед українських учених нема одностайності стосовно того, що є первинним і визначальним у ланцюгу «людина - суспільство». Одні з них вважають, що і стан економіки, і хода реформ прямо визначаються ментальними, соціально-психологічними рисами людей. Так, наприклад, академік Ю.Пахомов пише: «Саме від панування духу над матерією (в тому числі економічною) вирішальною мірою залежить успіх реформ».
Інші ж (серед них одна з провідних українських соціологів О.Якуба) наголошують, що, навпаки, на економічну свідомість і поведінку людей суттєвий вплив має загальний стан суспільства (у випадку України - кризовий), який, будучи позначений невизначеністю, суперечливістю та непередбачуваністю, позначається на формуванні суперечливої свідомості та діяльності людей. Очевидно, в цій ситуації обидва табори науковців мають рацію: об'єктивне і суб'єктивне в житті переплелося так тісно, що зміни в одній ланці цього ланцюга дуже швидко позначаються на іншій, і навпаки.
Оцінюючи в такий спосіб реалії незалежної України, можна сказати, що однаково справедливими є обидва твердження:
• одним із чинників утворення і поглиблення кризового стану в країні була неготовність людей до різкої зміни соціального устрою та свого місця в ньому;
• неготовність людей до радикальних змін була великою мірою наслідком браку стратегії реформ та невмінням і небажанням еліти здійснювати ці реформи в короткі терміни і з мінімальними соціальними втратами.
Соціологи протягом останніх років накопичили багато емпіричної інформації стосовно економічної свідомості та поведінки населення країни. У цій частині теми використовуються дані соціологічних досліджень, одержані двома групами дослідників: Інституту соціології НАН України під керівництвом Є.Головахи і Н.Паніної у 1994-2003 рр. та Центру соціальних досліджень ім. О.Разумкова. Аналіз цієї соціологічної інформації дозволив сформулювати низку узагальнень такого характеру:
за роки незалежності в умовах, коли не було радикальних реформ та відбувалося поглиблення економічної кризи в загальному ставленні людей до перспектив ринкового розвитку, поширилася тенденція до дедалі негативнішого оцінювання і економічної ситуації країни в цілому, і орієнтацій людей на ринок, і конкретних кроків у цьому напрямку. За даними моніторингів Інституту соціології НАН України, протягом 2002-2003 рр. відбулося зростання питомої ваги тих, хто виступав за планову соціалістичного типу економіку (з 29,3% до 31,5%) та зменшення частки тих, хто орієнтувався переважно на ринкову економіку (з 6,5% до 4,9%). Біля половини опитаних вважає за можливе поєднати держане управління, облік і контроль з ринковими методами;
негативні тенденції наростали і в оцінюванні різних складових економічного реформування. Наприклад, 2003 р. більшість опитаних, певною мірою визнаючи доцільність приватизації малих підприємств, заперечувала необхідність приватизації великих підприємств (кількість негативних відповідей порівняно з 1994 р. зросла з 38,4% до 51,8%);
водночас реальний стан економічної свідомості і поведінки людей протягом періоду незалежності важко охарактеризувати однозначно. Основною рисою цього стану можна вважати амбівалентність, суперечливість, розщепленість, притаманні і соціальним групам та спільнотам людей, і окремій людині. Візьмімо, наприклад, ставлення до ринкових перетворень у сільському господарстві. 2003 р. за приватизацію землі виступало 45,2% опитаних, а проти - 29,4%. Ставлення ж до купівлі-продажу землі, тобто до наступного логічного кроку в реформуванні, одержало підтримку лише третини опитаних, тоді як половина респондентів висловилася проти. Або інший приклад: 874% опитаних того самого 2003 р. оцінюють економічну ситуацію в країні як погану й дуже погану, і водночас половина респондентів підтримує розвиток приватного бізнесу (їх сукупна кількість становить 50,1% порівняно з 43,6% 1994 р.);
протягом років незалежності України відбулася дальша приватизація способу життя людей, коли на перші місця за важливістю для людини висувалися її власне здоров'я, сім'я, друзі. У цій ієрархії особистісних пріоритетів матеріальний добробут посідав 2003 р. четверту, а створення в суспільстві рівних можливостей для всіх - п'яту позиції. Можна сказати, що загальна спрямованість ціннісних орієнтацій людей на тлі дедалі більшої індивідуалізації та уприватнення особистого життя позначалася домінуванням матеріальних цінностей у поєднанні зі сподіваннями на допомогу з боку держави. Потреби ж саморозвитку, самореалізації, самоствердження, цікава за змістом робота тощо (тобто нематеріальні духовні цінності й орієнтації) посідають другорядні позиції і є менш значущими для людей;
однак ціннісні орієнтації респондентів досить рідко втілюються у реальність. Так, якщо 2003 р. 83,8% опитаних високо оцінили можливість мати цікаву роботу, то лише 10,1% насправді її мають. Водночас якби була можливість проводити вільний час за бажанням, то 30,1% опитаних більше б відпочивала, нічого не роблячи;
однак економічна криза суспільства, погіршення матеріального стану і зниження соціального статусу людей (2003 р. кількість тих, хто офіційно в даний час не працює, становила 47,4%) співіснує з їхнім поміркованим оптимізмом щодо власного життя (18,6% опитанихвважають, що вони задоволені своїм життям загалом) і надією на те, що життя повернеться на краще (12,4% відповідей такого ґатунку). Лише 21,7% респондентів 2003 р. зазначили, що втратили соціальний оптимізм і надію на те, що стан у країні зміниться на краще. Значне покращення економічних показників протягом 2002-2003 рр. і найвищі серед усіх країн СНД показники економічного зростання створюють добрий грунт для сподівань на краще життя.
Усі ці явища й тенденції, виявлені соціологами, мають прислужитися владі й уряду України для розроблення дієвішої та ефективнішої економічної політики, прискорення радикальних реформ і процесів приватизації, заходів, спрямованих на соціальний захист найвразливіших верств населення. Сліпе копіювання іноземних моделей економічного розвитку без урахування специфіки посттоталітарного стану навряд чи наблизить Україну до успіху. За допомогою соціології має бути обраний самобутній шлях до процвітання і добробуту, опертий на кращі традиції минулого та реалії сьогодення.
