Сфера економічного життя разом зі сферами культури й політики є однією з найважливіших для розвитку суспільства. Водночас зазначимо, що чимало наук про економіку та економічну сферу з'являється пізніше від інших галузей соціогуманітарного знання, що пов'язано з виокремленням економіки як особливої підсистеми суспільства. Час виникнення спеціального підрозділу наук про економіку — це ранній період становлення капіталістичних економічних відносин, який започаткувала промислова революція кінця XVIII ст. Саме тоді з'являється економічна діяльність поза сім'єю та місцем проживання (фабрика й мануфактура на відміну від селянського господарства). Економіка стає автономною за суттю свого існування у державі, тобто відокремленою від політики, а робітник - незалежним в економічній діяльності від соціального порядку. Він змушений покладатися лише на свій власний вибір — на відміну від соціальної залежності селян від поміщиків та феодалів і суворої регламентації їхньої економічної діяльності у вигляді панщини, відробітків тощо.
Першою комплексною теорією, яка пояснювала суть і структуру економіки та її взаємодію з іншими сферами суспільного життя, була теорія економічного лібералізму англійського вченого А.Сміта (1723 - 1790), в якій він дав всебічний аналіз капіталізму як економічної підсистеми суспільства. На його думку, основним джерелом суспільного багатства є індивідуальне прагнення до добробуту, а також властиве кожному індивіду бажання досягти якомога вищого становища в суспільстві.
Головною умовою процвітання держави А.Сміт вважав:
• панування приватної власності;
• невтручання держави в економіку;
• брак перешкод для розвитку особистої ініціативи.
Він поділяв суспільство на три класи - найманих робітників, капіталістів і великих землевласників - і зазначав, що інтереси робітників протилежні інтересам заможних класів, однак вважав такий стан речей неминучим і природним.
Теорія А.Сміта великою мірою зорієнтована на розроблення суто економічних проблем (вартості, багатства, капіталу, заробітної плати, ренти), але містить і опис загальносоціальних підвалин економічної діяльності. Для нього економіка є самодостатньою. Вона не потребує зовнішнього впливу і втручань з боку політики й держави. Водночас економіка не існує поза суспільством: так, урівноважений стан економіки зумовлений гарантією з боку держави свободи підприємництва, безперешкодної конкуренції, коли немає протекціонізму (тобто державного покровительства) у торгівлі тощо. Соціальний вміст має і теорія вартості Сміта: джерелом вартості товару є всезагальна праця, яка передбачає соціальну рівність виробників.
Праці Д.Рікардо (1772 - 1823), відомого англійського економіста, щебільш спеціалізовані щодо економічної діяльності. Він був автором теорії трудової вартості. Але й Д.Рікардо аналізував взаємозв'язок економіку із соціальною сферою. Стала відомою виявлена ним закономірність про пряму залежність величини заробітної плати від ступеня нагромадження капіталу. Саме в цьому положенні міститься умова гармонії інтересів праці й капіталу, зростання соціальних результатів капіталістичного виробництва.
Англійський учений Т.Мальтус (1766 - 1834) звернув увагу на взаємозв'язок між виробництвом і динамікою народонаселення.
Суть сформульованого ним закону така: зростання народонаселення відбувається у геометричній, а життєвих засобів і благ - в арифметичній прогресіях.
Це призводить до зростання кількості незабезпеченого населення, тому завжди є багаті і бідні. Бідні - це той надлишок людей, якому не вистачає вироблених благ. Регуляторами такого стану в Т.Мальтуса є епідемії, голод, війни, які ліквідовують «зайву» частину народонаселення. Звідси походять також заклики до робітничого класу і селянства (як малозабезпечених верств населення) утриматися від народження дітей і створення багатодітних сімей.
Другий етап розвитку наукових уявлень про економічну сферу та її зв'язок зі сферою соціальною пов'язаний з виникненням якісно нової ситуації у взаємодії між капіталістичною економікою та суспільством. Як тільки капіталістична економіка запрацювала на повну силу, з'явилися основні соціальні суперечності цієї економічної системи: кризи початку XIX ст., антагонізм праці й капіталу, безробіття тощо. Ці процеси описані у працях К.Маркса, який першим здійснив спробу соціологічної перебудови теоретичної економіки. Для нього найбільш драматичними соціальними наслідками капіталістичної економічної системи були експлуатація праці й деградація особистості робітника, абсолютне й відносне зубожіння більшості суспільства. Він розглядав елементи економічної системи - виробництво, розподіл, нагромадження капіталу - як соціальні процеси. У тому К.Маркс вбачав дію всезагального закону суспільного життя: економічна, трудова діяльність є основоположною для людини, формує її суть і соціальну природу. Однак форми організації економічної діяльності за капіталізму прямо впливають на відчуження людини від її власної суті, від результатів праці й самої праці. Тому основне завдання, згідно з К.Марксом, - подолання всезагального відчуження і перехід до справді людського життя у новій, комуністичній суспільно-економічній формації.
КМаркс уперше застосував системний аналіз до суспільства: будь-яке суспільство належить до певної суспільно-економічної формації, де всі підсистеми (економіка, політика, культурне життя і т. ін.) взаємодіють одна з одною і розвиваються на основі економічного базису. Однак і позаекономічні види діяльності також відіграють активну роль: коли економічний базис не відповідає соціальній надбудові, він революційним чином перетворюється.
Отже, на час першого, початкового періоду розвитку капіталістичної (економічної системи теорія К.Маркса була найадекватнішим її описом і аналізом, здійсненим у соціологічному плані.
Проте з подальшим розвитком капіталізму виникають нові риси, які цей лад суттєво модифікують: він стає гнучкішим у соціальному плані (очевидно, праці К.Маркса і пророцтва щодо неминучого повалення цього ладу його могильником - пролетаріатом - відіграли в тому не останню роль, змусивши капіталістів повернутися обличчям до потреб робочого люду). Змінилися відносини між працею і капіталом, зростав добробут робітників та їх соціальний захист (цьому прислужилася невпинна боротьба пролетаріату за свої права). Виникло державне регулювання, яке стримувало безжалісну конкурентну боротьбу та утворення монополій, тощо. Ці нові економічні й соціальні реалії відкрито і проаналізовано у працях М.Вебера та Е.Дюркгайма. У них економічна сфера й економічні відносини розглянуті з позицій загальної соціологічної теорії.
Це зумовило виникнення третього етапу в розвитку наукових уявлень про економіку з погляду соціології.
М.Вебер здійснив дослідження раціональних та ірраціональних мотивів поведінки людини в економічній діяльності й розкрив взаємозв'язок етики протестантизму з типами трудової поведінки. Якщо, наприклад, католицька релігія того часу закликала до відмови від мирського, «світського» життя задля звернення до життя духовного, засуджуючи такі види економічної діяльності, як гендлярство, лихварство, нагромадження капіталу, то протестантизм заохочував новий вид аскетичної поведінки у трудовій діяльності. Віра у провидіння, згідно з постулатами протестантизму означає, що людина обрана Богом, уся її діяльність заздалегідь визначена, а це змушує її постійно й наполегливо працювати для досягнення успіху, який і є знаком Божим. Так праця із засобу для життя перетворюється у мету життя, стає її сенсом. Отже, згідно з М.Вебером, ідеальні форми знання, втілені у ціннісні орієнтації, відіграють значну роль у трудовій поведінці та є важливою складовою всієї економічної системи, а протестантська етика набуває великого значення у становленні економічної системи вільного підприємництва й найманої праці.
Е.Дюркгайм у творі «Про розподіл суспільної праці» (1893) дослідив вплив економічного процесу розподілу праці на соціальний стан суспільства. На відміну від економічного трактування розподілу праці він запропонував його опис як соціального процесу, що відіграв провідну роль в інтеграції суспільства. На думку Е.Дюркгайма, розвинуте суспільство засноване на «органічній солідарності», яка викликана саме розподілом праці. Отже Е.Дюркгайм наголошує, що економічна система не лише породжує соціальні конфлікти, а й здатна творити інтеграцію. Соціальні суперечності, викликані анемічністю відповідних відносин (наприклад, соціальні суперечності праці й капіталу), пояснюються тим, що на перших етапах розвитку капіталізму немає належних організаційних форм їх взаємовідносин, які виникають згодом і їх закріплює відповідне законодавство. Економічний процес розподілу праці не лише призводить до соціальних наслідків, а й сам зумовлений соціальним станом суспільства. Його причина - у збільшенні моральної та фізичної щільності суспільства, у зміні його сегментарної структури.
На третій період припадає творча наукова діяльність відомих українських економістів, праці яких мали виразний соціологічний контекст і стосувалися взаємодії економічної та соціальної сфер. Так, М.Туган - Барановський у своїх дослідженнях обґрунтовував роль господарства в соціальному житті, доводив соціальну природу категорій розподілу (наприклад, для нього величина заробітної плати є результатом боротьби робітничого класу й капіталістів). На відміну від марксизму М.Туган - Барановський вважав, що виробництво і господарська діяльність є нижчими сходинками драбини, яку утворює різноманітна діяльність людей, а вищі види соціальної діяльності мають своє самостійне значення й автономію щодо економічної діяльності. Він піддав І критиці й марксистське тлумачення класів, і трактування марксизмом духовної діяльності людей з погляду теорії класової боротьби, і положення про класовий інтерес як критерій істини, добра і краси.
Український дослідник М.Ковалевський також критично ставився до поширеної в ті часи марксистської думки. Він наголошував, що вчення К.Маркса однобічне, що він зловживає методом економічного трактування історії. Сам М.Ковалевський вважав, що всі фактори - економічні, культурні, політичні, ідеологічні тощо - принципово рівнозначні для розвитку суспільства; серед них нема провідних і визначальних або менш вартісних і вторинних.
Четвертий етап, пов'язаний з іменами Т.Парсонса і Н.Смелзера. У його межах уперше здійснено обґрунтування спеціального предмета досліджень цієї науки, розроблено її історію. Однак основним результатом нового концептуального підходу Т.Парсонса і Н.Смелзера до проблем економічної соціології є структурно-функціональний аналіз. Згідно з його принципами, економіка є однією з підсистем соціальної системи загалом, яка виконує функцію адаптації суспільства до довкілля.
Сама ж економіка також поділяється на підсистеми:
ü виробництво,
ü капіталовкладення,
ü природні й людські ресурси,
ü підприємництво (останнє виконує центральну функцію інтеграції).
На думку названих соціологів, примітивні суспільства не були диференційованими на підсистеми спільнотами. Диференціація спочатку відбувається у системі дії:
ü суспільство відокремлюється від капіталу й від особи, йде становлення індивідуальності, виникає свобода вибору для людини, відбувається деміфологізація її життя і свідомості тощо;
ü згодом із суспільства виокремлюються правова й політична підсистеми;
ü і лише після того - підсистема економіки, де основні засоби інституціоналізації - ринок і гроші.
Н.Смелзер досліджує взаємодію економіки й культурних чинників, політичних змін, етнічних відносин, соціальної структури; його основний внесок - розробка концепції соціологічного аналізу економічних процесів (виробництво, розподілу та обміну, споживання, економічного зростання тощо).
Остання чверть XX ст. ознаменувалася появою нового потужного соціологічного напряму - теорії постіндустріального суспільства. Оскільки загальний зміст цієї теорії викладений у темі № 4, подамо лише ті її фрагменти, які стосуються проблем цієї теми і які характеризують ситуацію у сфері виробництва розвинутих країн світу на порозі XX ст. Ці фрагменти можна згрупувати таким чином.
1. Зміни в характері виробництва:
• перехід від виробництва товарів до сервісної (обслуговуючої) економіки;
• розмивання меж між виробничою та невиробничою працею, між працею із виробництва матеріальних благ і виробництвом послуг, між виробництвом і споживанням у цілому;
• перехід від суто споживання до виробничої діяльності нового типу, яка дедалі частіше розглядається як різновид дозвілля;
• швидке заміщення праці знаннями; індивідуалізоване створення інформації та знань;
• руйнування меж між освітою, працею й дозвіллям;
• підвищення ролі науково-дослідних центрів і університетів, де створюється дедалі більша частка національного продукту.
2. Трансформація власності:
• дифузія прав власності у двох напрямах:
а) зосередження акцій у дрібних держателів і виникнення внаслідок цього так званої «демократизації» капіталу;
б) формування компаній і корпорацій, значна частина капіталу яких контролюється їхніми робітниками;
• перетворення традиційної приватної власності на юридичну фікцію і формування власності на інформацію та знання, які нероздільно пов'язані з тими, хто їх виробляє;
• зменшення залежності людини від власності представників панівного класу на засоби виробництва, оскільки головними з них стають знання, дедалі доступніші для звичайної людини;
• велетенську зростання ролі: освіти, яка стає каналом доступу до отримання і вироблення знань, а відтак - і до інтелектуальної власності як такої. З огляду на це Ф.Фукуяма зазначає, що класові відмінності, які існують нині у США, викликані передусім відмінностями в освіті.
3. Зміни характеру організації та управління виробництвом:
• створення системи управління, заснованої на широкій участі і менеджерів, і робітників;
• підвищення ролі неприбуткових організацій, участь у яких має добровільний характер і котрі стають важливими центрами не тільки ухвалення рішень, ай впливу на інші соціальні інститути;
• перехід від економіки, організованої на основі стихійних законів ринку, до господарства, що має радше не плановий, а «узгоджувальний» характер. У цьому узгодженні бере участь широке коло представників сфери виробництва, послуг і споживання, а також держава, неприбуткові громадські організації, дедалі більша кількість робітників. Тобто витворяється не державне чи приватновласницьке регулювання й управління, але активне соціальне регулювання з елементами громадського самоуправління і в сфері виробництва, і в інших сферах суспільного життя.
4. Зміна соціального статусу і ролі робітника та формування нової системи цінностей:
• відмова від нарощування масового виробництва матеріальних благ, перехід до максимального розвитку людського потенціалу;
• заміна трудової активності новим типом активності - креативної (творчої) за своєю суттю;
• зміна основної якості виробника: головним у людині стає не її фізична сила, а здатність до інновацій;
• заміна пролетаря-виробника матеріальних благ людиною, яка одночасно і продукує, і споживає;
• руйнація старих домінуючих орієнтирів на індивідуалізм і особисту підприємливість та їх заміна оптимальною сполукою індивідуалістських і спільнісних якостей особистості; дедалі ширша участь людей у недержавних добровільних громадських організаціях та локальних спільнотах;
• перехід від сповідування ринкових принципів до постекономічних цінностей;
• поступова відмова від економізованих матеріальних цінностей та орієнтирів і перехід до постматеріальних соціологізованих систем цінностей з їх орієнтацією не на максимальний матеріальний добробут, а на високу якість життя з широкими можливостями самовираження, саморозвитку і самореалізації особистості.
Таким чином, багато проблем, які на перший погляд є суто економічними, на порозі XXI ст. набувають значно ширшого соціального контексту і починають переплітатися із проблемами суспільства і людини в цілому. Саме ця обставина й привернула увагу постмодерністів, котрі починали з культурологічних проблем, але згодом сформували специфічний підхід також і до господарської тематики і знайшли, на думку В Лноземцева, нетрадиційні шляхи осмислення ролі економічних явищ у житті суспільства. Постмодерністське широке трактування виробництва як виробництва не лише матеріальних благ і послуг, а й креативної людської особистості дозволило включити в рамки цього процесу фактично всі сторони життя людини. Одночасно саме поняття споживання у постмодернізмі також розглядається нетрадиційно, а як процес засвоєння статусних станів і культурних форм. В умовах сталого зростання ролі знань та інформації, розвитку господарської діяльності, зумовлених творчою активністю особистості (а не економічними, як до того, чинниками) на ш тенденції вимагали аналізу суб'єкт-суб'єктних відносин як основної форми соціальних зв'язків у тисячолітті, що настало.
Нарешті, великою є заслуга постмодерністів у зображенні суспільства, яке формується і нині, у вигляді пост ринкового типу соціального устрою (особлива заслуга тут належить З.Бауману). Саме вони з акцентували на тому, що нині доцільно розділяти потреби, бажання, хотіння людини. Останні власне втрачають характер безпосередньої матеріальної нужди: людина досягає матеріального достатку, що дозволяє їй не задумуватися над задоволенням звичних потреб; тоді вона й починає шукати самовираження поза межами традиційних стереотипів поведінки, властивих індустріальному суспільству. Так з'являються бажання, хотіння, засновані цілковито на суб'єктивних прагненнях особистості до, наприклад, самовияву в споживанні. Об'єктом такого самовираження може бути не купівля дорогого автомобіля найновішої марки, а придбання недорогого художнього твору або проведення відпустки разом із друзями, основним видом занять під час якої є турбота про довкілля або допомога бідним, немічним і хворим. У таких умовах втрачається можливість обчислення вартості в традиційних одиницях (наприклад, грошових) і сама вартість як господарська категорія починає трактуватися в якісних, а не кількісних вимірах. Це стосується насамперед такого виміру, як висока якість життя.
Водночас слід акцентувати на одній принциповій для соціології особливості. У західній соціологічній думці сфера економіки є предметом дослідження насамперед у загальнотеоретичному плані і втілюється в економічній соціології, коротку історію розвитку якої викладено раніше. Економічна соціологія розглядає економіку як одну з підсистем суспільства, а також суспільні впливи на неї. Вона має на меті вкласти економічну науку в ширший контекст соціальних відносин, визначити соціальні передумови, закономірності та результати економічної діяльності, без чого годі знайти причини трансформацій і змін економічних систем. Російський соціолог Ю.Вєсєлов щодо цього слушно зазначає, що економічна наука не могла пояснити, звідки взялися такі загальні соціальні тщш? як «підприємець», «пролетар», що змусило їх обрати нестандартні для свого часу моделі поведінки й ціннісні орієнтації. Саме М.Вебер зміг відповісти на це питання, виявивши причини виникнення нових форм економічної поведінки. Але задля того він мусив звернутися до досліджень позаекономічних об'єктів, а саме - до релігійно зумовленої етики трудової поведінки.
З другого боку, у західній соціології поширений такий напрям дослідження економічних процесів і економічного життя, як прикладна емпірична соціологія праці та управління. Тут ми надибуємо інші, відмінні від економічної соціології аспекти соціологічного аналізу; досліджувати належить умови і стимули виробничої діяльності, організацію виробництва, економіку і технологію праці, взаємин членів різних соціальних груп на підприємствах, природу трудових конфліктів і можливість їх мирного врегулювання тощо. Основним у цьому плані є виявлення потенцій виробництва і його вдосконалення у напрямі досягнення найвищої продуктивності праці, її максимальної ефективності.
Така прикладна галузь соціології виникає на початку 30-х років XIX ст. на основі концепції раннього наукового менеджменту (від англ. - управління), засновником якої вважають відомого американського інженера-дослідника й організатора виробництва Ф.Тейлора (1856 - 1915). На його переконання, управління має бути системою, заснованою на певних наукових принципах.
Організацію виробництва й управління ним необхідно проектувати, нормувати і стандартизувати так само, як і техніку виробництва; Крім того, праця робітника має бути досконала до дрібниць, позбавлена простоїв або зайвих рухів, близька до автоматичної. Тому Ф.Тейлор провадив ретельні дослідження процесу праці, встановлював її чіткий регламент, добирав і спеціально тренував робітників для виконання різних видів робіт при надзвичайно високих темпах праці.
Наукові методи праці згідно з системою Ф.Тейлора могли бути розроблені на основі спостереження за діями найкваліфікованіших робітників; усі трудові операції і дії були поділені на простіші елементи і вимірювалися за допомогою хронометражу або фотографії робочого дня. Під час такого спостереження виявляли й виключали з трудового процесу всі нераціональні, некорисні і помилкові рухи робітника, точно визначали час, необхідний для тієї чи іншої операції або на відпочинок тощо. Було стандартизовано також інструменти, якими або за допомогою яких працювали робітники. В одному з експериментів Ф.Тейлор і його співробітники перепробували понад 15 лопат для навантаження вугілля, поки не знайшли оптимального варіанта.
Головні принципи системи Ф.Тейлора такі:
v запровадження наукової організації праці, виробленої на базіемпіричних досліджень;
v звільнення робітників, які працювали не на повну потужність, з роботиі прийняття на роботу ретельно відібраних найкращих робітників та їх подальше професійне навчання;
v співробітництво адміністрації з робітниками в розв'язанні виробничих завдань;
v однакова відповідальність за справи на виробництві в адміністрації, і робітників.
Запровадження системи Ф.Тейлора на американських підприємствах на початку XX ст. стало причиною швидкого зростання інтенсивності праці, підвищення її продуктивності, а отже і зростання прибутків власників підприємств. Водночас практичне застосування цієї системи означало поширення експлуатації найманої робочої сили, ставлення до робітників як до придатків машин, перетворення на «дресированих мавп». Тому не дивно, що під тиском опору робітників, також внаслідок бурхливого розвитку науки й техніки у передвоєнні та повоєнні роки ця системи змушена була поступитися місцем новимсистемам і концепціям і у виробничій практиці, і в соціологічній науці.
У соціології праці й управління була розроблена доктрина «людських відносин», одним з авторів якої був Е.Мейо (1880 - 1949). Підставою для неї стали результати експериментів, що їх здійснювали вчені Гарвардського університету під керівництвом Е.Мейо протягом 5 років на підприємствах фірми «Вестерн електрик»» вони охопили понад 20 тис. робітників.
Висновки були такі:
• зростання продуктивності праці може бути досягнуте незалежна від стану її матеріально-речових умов;
• успіх трудової діяльності більше залежить від соціально-психологічних чинників (людський взаємин), ніж від матеріально-речових умов;
• гармонізовані людські взаємини всередині виробничих груп і між. робітниками та адміністрацією є запорукою ефективності праці,
• людське ставлення керівників до підлеглих, демократичне вирішена, питань за участю обох сторін, урахування адміністрацією думки робітників. зумовлює зміцнення почуттів власної значущості та-групової солідарності працівників, допомагає уникати конфліктів і встановлювати сприятливий соціально-психологічний клімат у трудовому колективі.
Отже, якщо система Ф.Тейлора вирішувала основне завдання - зростання продуктивності праці і прибутків за рахунок посиленої експлуатації робітників, то доктрина людських відносин досягала мети
Через звернення до позаекономічних чинників соціально-психологічного характеру. Виявилося, що людина може працювати набагато краще і без хронометражу її рухів; без нагляду і проганяння; спід лише поважати її гідність задовольняти її певні психологічні та соціальні потреби. Саме в цьому останньому випадку чітко простежувався взаємозв'язок соціальної та економічної сторін виробництва.
У сучасній західній соціології праці й управління здійснюються активні спроби поєднання обох концепцій (Ф.Тейлора й Е.Мейо), оскільки вважається, що кожна з них має свої раціональні зерна. З такими інтеграційними ідеями виступають насамперед американські соціологи. Р.Лікерт, Д.Мак-Ґрегор, Р.Мак-Муррі та ін.
У 1960-1970 рр. значного поширення набуває теорія «збагачення праці» американського вченого Ф.Герцберґа, яка своє «друге дихання» здобула у 1980-х рр., модифікувавшись у концепцію «гуманізації праці». Ф.Герцберґ усі спонуки до праці поділив на дві групи:
• зовнішні щодо праці фактори (методи управління персоналом, стиль керівництва та його компетентність, умови праці, соціально-психологічний клімат, грошові винагороди тощо);
• внутрішні чинники (зміст праці, усвідомлення своїх досягнень, визнання їх іншими людьми, прагнення до просування «нагору», почуттявідповідальності, самореалізація праці та ін.).
Зовнішні фактори можуть лише забезпечити нормальний плин роботи, зняти невдоволення працею; вони є короткотерміновими і лише тимчасово забезпечують трудовий процес.
Справжніми стимулами є чинники другої групи, а отже, треба стимулювати працю через саму працю, збагачуючи її зміст, соціальне визнання та престиж. Трудову діяльність робітника слід урізноманітнити, зменшити її регламентацію, передати працівникові частину контрольно-управлінських функцій, удосконалювати організацію праці.
Нині в західній соціології праці й управління дедалі більше поширюються основні положення концепції Ф.Герцберґа, доповнені вимогами заміни традиційних форм організації праці і створення на виробництві більш людських умов праці; вважається, що праця повинна давати задоволення, бо людина, що отримує радість від своєї роботи, краще працює і не потребує жорсткого контролю; внаслідок цього виникає ефект самоуправління. Паралельно відбувається і відродження ідей Ф.Тейлора (втілене в гасло «Назад до Тейлора»), особливо в тих випадках, коли концепції «збагачення праці», «людських взаємин» та «гуманізації праці» не дають негайних реальних результатів або розбещують робітників, надаючи їм забагато свободи (звідси такі, загалом нетипові для західного виробничого процесу явища, як ухилення від ретельної праці, перекидання своїх обов'язків на плечі інших, симуляція хвороби, а то і просто неробство за спинами своїх колег).
Активізацією трудової поведінки внаступні роки займалися представники школи під назвою «Демократія на робочих місцях». Шляхи досягнення максимальної продуктивності праці мали здійснюватися за допомогою так званих «партисипативних методів управління» (від англ. - брати участь). Суть цієї концепції полягає у залученні найманих робітників до управління капіталом і виробництвом, що є виявом демократизації управління, формуванням принципово нових взаємин між менеджерами й найманим персоналом (найвідоміший представник цієї школи - П.Дракер).
Інший напрямок - школа соціальних систем - розробляє системний підхід до питань організації управління із зосередженням уваги передовсім на співвідношенні окремих частин системи із системою в цілому та на вплив на її розвиток значної кількості змінних факторів. Трудова організація загалом розглядається як коаліція, життєздатність якої залежить від того ступеня задоволеності її членів умовами праці, який може гарантувати продовження їхнього внеску в процес, що організується. Центром школи є Технологічний інститут Карнеґі, працівники якого здійснюють моделювання організаційних процесів, які найбільшою мірою дозволяють поєднувати творчу активність робітника з одержанням максимального ефекту спільної діяльності. Цьому присвячені праці Г.Саймона, Р.Каерта, Д.Марча та ін.
Нова школа науки управління (представлена іменами Я.Типберґена, Л.Клейна, В.Леонтьєва, Дж.Форрестера та ін.) вважає своєю метою дослідження процесів ухвалення рішень із застосуванням найновіших математичних методів. У дослідженні організаційних систем учені цієї школи виходять із того, що будь-яка організація є системою, кожний з елементів якої має свої визначені та обмежені цілі. Завдання управління зводяться до інтеграції системоутворюючих елементів, яка може бути досягнута за умови, що кожний керівник буде вирішувати питання своєї компетенції з позиції системного аналізу.
Особливе місце в переліку цих науково-дослідних напрямів належить соціальній інженерії. Вона існує практично стільки ж, скільки й сама соціологія, але зміст її концепцій і практично скерованої діяльності зазнає змін відповідно до змін у процесах виробництва й управління. У цілому соціальна інженерія є сукупністю підходів прикладної соціології, яка орієнтована на цілеспрямовану зміну організаційних структур, що визначають людську поведінку і забезпечують контроль над нею. Рекомендації і програми соціальної інженерії призвели до формування так званих нових форм організації праці, про які дніпропетровські соціологи пишуть так:
• визнання зв'язку між індивідуальними рисами особи та її праці;
• поєднання формальної та неформальної організації спільної діяльності;
• забезпечення умов, за яких зміст праці не має розпорошуватися на незначні операції, а повинен становити єдність різноманітних завдань;
• обов'язкова обізнаність працівника з кінцевими результатами своєї праці;
• перевага самоконтролю над контролем з боку адміністрації у регулюванні трудової поведінки працівників.
