Гарфінкелінг, або метод руйнування

Отже, вчений виходить з гіпотетичного твердження, згідно з яким в основі соціальної взаємодії лежать буденні передумови, правила, що маються на увазі (тобто фонові очікування) і визнача­ють перебіг її. Ці передумови схожі в усіх учасників актуальної ситуації. Перед початком зустрічі учасники передбачають таку єдність контекстуального знання. Впевненість у цьому ґрунтуєть­ся на успішному, раціональному, адекватному перебігу попередніх схожих взаємодій. Г. Гарфінкель сподівався, що порушення нор­мального перебігу взаємодії виявить у чистому вигляді фонові очікування, які лежать в основі актуальної ситуації. Він скори­стався оригінальним експериментальним засобом — методом руйнування стабільних і впорядкованих повсякденних соціаль­них ситуацій. Г. Гарфінкель залучив до проведення досліджен­ня студентів-добровольців і здійснив чотири серії експериментів.

Технологія експериментів першої серії була такою. Експери­ментатор як учасник повсякденної соціальної ситуації відмов­ляється інтерпретувати, розуміти описи очікувань, пояснень, пе­реживань інших учасників. Він висловлює сумнів щодо адекват­ності описів вербально або мімікою та жестами. Пояснення вп­инаються нераціональними, спільний запас знань — недійсним, як наслідок— ситуація стає некерованою. Подальша цілеспря­мована взаємодія ускладнюється чи взагалі стає неможливою, оскільки немає основи її — спільних буденних передумов як насад взаємодії. Отже, експериментатор мав залучити незнайо­мого або товариша до звичайної розмови, а потім вдавати, що він не розуміє значення повсякденних розмовних висловів на кшталт "як справи?", і наполягати, щоб співрозмовник пояснив значен­ня своїх реплік. Наведені нижче випадки — типові приклади таких зустрічей.

 

Випадок 1

Суб'єкт: Привіт, Рей! Як почувається твоя дівчина?

Експериментатор: Що означає "як почувається"? Ти маєш на увазі фізичне чи духовне самопочуття?

(С): Я просто питаю, як вона почувається... Що це з тобою? (має роздратований вигляд).

(Е.): Нічого. Все ж поясни, що ти маєш на увазі?

(С): Гаразд, облишмо... Як справи на факультеті?

(Е.): Що означає "як справи"?

(С): Ти сам розумієш, що це означає.

(Е.): Але я справді не розумію.

(С): Що з тобою? Ти нездужаєш?

 

Випадок 2

Мій друг сказав мені: "Поквапся, інакше буде пізно".

Я запи­тала, що він має на увазі під "пізно" і до якого моменту часу це відноситься.

На його обличчі з'явилися подив і злість: "Що за безглузді запитання! Чого це я повинен пояснювати такий вислів? Що з тобою сьогодні? Чому я повинен усе відкласти й аналізува­ти, чи так я кажу? Всі розуміють мою мову, ти що — виняток?".

 

Випадок З

"Жертва" привітно помахала рукою.

(С): Привіт... Як справи?

(Е.): У якому розумінні? Моє здоров'я, мої фінансові справи, мої успіхи в університеті, мій душевний стан чи мій...

(С.) (обличчя почервоніло, раптово перестає себе контролю­вати): Та ти що? Я просто намагаюся бути з тобою ввічливим, а ти... Якщо відверто, до біса мені твої справи!

 

Випадок 4

Розмовляючи зі своєю нареченою, експериментатор запитував про значення різних слів, які вона вживала...

Перші півтори хвилини вона відповідала на запитання, неначе вони були обґрунтованими і природними. Відтак після кожного запитання вона двічі або тричі повторювала: "Чому ти запиту­єш мене про це?" Вона розхвилювалася і здавалася наляканою, вираз обличчя і жести її стали неконтрольованими. Вона скар­жилася, що я змушую її нервувати; вимагала, щоб я "припи­нив"... Взявши журнал, вона прикрила ним своє обличчя, потім зробила вигляд, що захоплена читанням. Коли я запитав, чому вона розглядає журнал, вона стиснула губи й ігнорувала будь-які подальші зауваження.

 

У другій серії студента-експериментатора інструктували на­ближати обличчя до обличчя співрозмовника, щоб їхні носи до­торкнулися. Наслідком було сприйняття співбесідником поведінки експериментатора як сексуально мотивованої. Цікаво, що саме так тлумачили дії студента всі, з ким він спілкувався, неза­лежно від статі, віку, характеру попередніх контактів з ним.

Експерименти третьої серії будувалися так, щоб задоволь­нити цікавість Г. Гарфінкеля щодо запитання: як людина диви­тиметься на знайому ситуацію і що вона побачить у ній, якщо вимагати від неї сприйняття ситуації як такої, що не є "очевид­ною" та "реальною". Перед студентами ставилося завдання спо­стерігати протягом години у своїй домівці за поведінкою домо­чадців так, нібито вони були квартирантами. їх інструктували не діяти згідно з цією роллю, а тільки спостерігати й описувати домашні сцени. Візьмемо уривок зі звіту, який ілюструє типовий випадок: "Невисокий огрядний чоловік зайшов у дім, поцілував мене у щоку і запитав: "Як успіхи в університеті?". Я ввічливо відповів. Він пройшов до кухні, поцілував молодшу з двох жінок і привітався з іншою. Молодша жінка запитала мене: "Що ти хочеш на обід, любий?" Я відповів: "Нічого". Вона знизала пле­чима і більше нічого не сказала. Старша жінка, бурмочучи, пе­ресувалася по кухні. Чоловік помив руки, сів за стіл і розгор­нув газету. Він читав, поки обидві жінки не подали їжу. Усі троє сіли. Вони обмінювалися порожніми балачками про події дня. Літня жінка сказала щось іноземною мовою, викликавши сміх інших".

У своїх звітах студенти "біхевіоризували" домашні сцени, тобто описували поведінку їх учасників. Люди, стосунки і дії описувалися безвідносно до їхньої історії, місця сцени в сукупності жит­тєвих обставин. Студенти зазначали, що такий погляд на домашні ситуації було важко підтримувати. Вони мали докласти вели­ких зусиль, щоб думати про звичні об'єкти — людей, меблі, роз­ташування кімнати — як про незнайомі. Багато звітів закінчу­валися різними варіантами на тему "Я зрадів, коли час експери­менту минув і можна було повернутися до свого справжнього Я". "Справжнє Я" вони вбачали у "звичайних" обставинах і діях.

В експериментальних ситуаціях четвертої серії Г. Гарфінкель просив студентів не тільки спостерігати, а й поводити себе вдома так, начебто вони квартиранти. Така роль передбачає вияв стриманості й офіційності, властивої незнайомим людям. У себе вдома вони повинні були вживати офіційні звернення, розмовля­ти тільки тоді, коли до них зверталися; брати дозвіл на користування ванною, телефоном, книгами тощо. Деякі студенти побоювалися, що таке завдання спричинить конфлікт у сім'ї і відмовилися виконувати його. Студенти-учасники, які взяли на себе роль квартирантів, були вражені результатами цього експерименту.

Члени сім'ї виглядали цілком розгубленими. Вони наполег­ливо прагнули зрозуміти причини таких дивних вчинків. Сту­денти повідомляли, що зміна їхньої поведінки викликала подив, потрясіння, тривогу, збентеження, розгубленість і гнів; багато хто з рідних вважали "гравця" недоброзичливим, неуважним до інших, егоїстичним, неввічливим і навіть непорядним. Домочадці вимагали пояснення: "Що сталося? Що з тобою трапилося? Може, тебе вигнали з коледжу? Ти захворів? Чому ти такий зарозумі­лий? Ти справді з'їхав з глузду чи просто прикидаєшся?" Члени сім'ї намагалися зрозуміти ситуацію згідно із здоровим глуздом, спираючись на попередні зрозумілі мотиви поведінки студента: він "занадто багато працював в університеті", "захворів", "знову посварився з нареченою" тощо.

Ці експерименти мали на меті, зруйнувавши фонові очікуван­ня, позбавити об'єкти і явища взаємодії їхніх побутових, звич­них функцій. Г. Гарфінкель пише, що як тільки учасники ситу­ації позбавляються своїх загальновідомих засад, оточення стає "специфічно безглуздим". Таке безглузде середовище може викли­кати в учасників збентеження, непевність, внутрішній конфлікт, психосоціальну ізоляцію, загальну стурбованість, яку не можна пояснити, а вони, своєю чергою, супроводжуються різними симп­томами сильної деперсоналізації. Структури взаємодії виявля­ються відповідно дезорганізованими. Такі ознаки свідчать про першорядну важливість фонових очікувань — фундаментальних, але прихованих структур соціального універсуму.