Концепція Ганса Моргентау та її інтерпретація в працях Арнольда Уолферса

 

 

Ганс Моргентау професор Чиказького університету, є засновником теорії політичного реалізму в міжнародних відносинах. Його книга "Politics Among Nations. The Struggle for Power and Peace" - "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу та мир" вперше була опублікована в 1948 р. та стала класикою в теорії міжнародних відносин. У цій книзі знайшли відображення суттєві зміни, що відбувалися на міжнародній арені в 40-50-х рр.. ХХ ст.

В червні 1939 року, аналізуючи спроби малих європейських держав заявити про свій повний нейтралітет і, за рахунок цього, залишитися в стороні від наростаючого конфлікту, Ганс Моргентау розглядає роботу Ліги Націй. Система колективної безпеки, передбачена Лігою Націй, фактично була заснована на консенсусі держав-перможців. Моргентау підкреслює, що баланс сил знову став основою європейської політики та основою європейського міжнародного права. На його думку, до світової війни саме наявність системи балансу сил сприяла збереженню нейтралітету малих країн, проте в кінці 1930-х років, через політичні зміни, моральний розпад міжнародного співтовариства, прогрес в методах і засобах ведення війни, баланс сил в значній мірі втратив свій потенціал щодо захисту нейтралітету малих країн.

У січні 1945 року Ганс Моргентау досить критично відгукувався про конференції в Думбартон-Оксі, на якій вироблялися положення, на яких була згодом створена Організація Об'єднаних Націй[13]. Моргентау висміює еволюцію політичних поглядів від чотирнадцятьох пунктів Вудро Вільсона до Атлантичної Хартії, і від Атлантичної Хартії до Думбартон-Окських угод. На його думку, чотирнадцять пунктів - героїчна, але марна спроба трансформувати політичну арену у відповідності з постулатами ліберального раціоналізму, тоді як Думбартон-Окс - менш героїчна, але настільки ж марна спроба сформувати політичну реальність.

З його точки зору, міжнародна політика, є боротьбою за владу. Саму ж владу він розглядав як можливість контролю над свідомістю і діями людей. На його думку політична влада - це відносини взаємного контролю між тими, хто має владу та народом. У сфері міжнародних відносин під боротьбою за владу Г. Морген тау приділяє увагу боротьбі держав за утвердження своєї силової переваги та впливу в світі. Ганс Моргентау сформулював широко відому тезу політичного реалізму, який наголошує: «Цілі зовнішньої політики повинні визначатися в термінах національного інтересу і підтримуватися відповідною силою». Відповідно до такого підходу аналіз категорій «національний інтерес» і «національна сила» знаходився в центрі уваги самого Г. Моргентау та інших представників американської школи політичного реалізму. [14]

Одним з найважливіших чинників того часу стала поява ядерної зброї. Наявність такої зброї неминуче повинна була призвести до переоцінки колишніх уявлень про зовнішню політику. Такий аналіз подав Ганс Моргентау, який висунув відому формулу чотирьох парадоксів стратегії ядерних держав.

 

1. Перший парадокс полягає в тому, що одночасно з прагненням використовувати ядерну чи іншу силу в міжнародних відносинах існує і страх вдатися до неї через загрозу загальної ядерної катастрофи. Наслідком цього парадоксу стало зменшення значення військової потужності. Чим більшою силою наділена та чи інша країна тим менше вона здатна її використовувати». Свідомість ірраціональності ядерної війни перешкоджає застосуванню не тільки ядерних, але й звичайних сил.

2. Другий парадокс пов'язаний з прагненням виробити ядерну політику, при якій можна було б уникнути ймовірних наслідків ядерної війни. Сенс цього парадоксу, на думку Г. Моргентау, полягає в абсурдності концепції «обмеженої ядерної війни». Ця концепція була націлена на пошук способу ведення ядерної війни, що дозволяє уникнути власного знищення. Нереальність подібного сценарію обумовлена ​​трьома чинниками: неминучою неясністю результату військової дії, невизначеністю намірів суперника і величезним і невиправданим ризиком розв'язання ядерної війни[15].

3. Третій парадокс Г. Моргентау вбачав в одночасному продовженні гонки ядерних озброєнь і спробах її припинення. На його думку, кількісний і якісний ріст ядерної зброї на відміну від звичайних озброєнь має свої межі. Коли та чи інша сторона, отримує в своє розпорядження систему доставки, здатну витримати наслідки першого удару і доставити ядерні боєголовки до всіх можливих цілей, вона одночасно досягає розумної межі у виробництві ядерних озброєнь». Після цього неможливо будь раціональне виправдання продовження гонки ядерних озброєнь. Тим не менш, ця гонка триває, тому що рішення приймаються у відповідності зі старими стереотипами, виробленими в іншу історичну епоху.

4. Четвертий парадокс полягає в тому, що з появою ядерної зброї докорінно змінюються відносини між союзниками. Традиційний союз застарів в політичному плані, оскільки цей союз або не може бути надійним захистом, або ж надає одному з його членів право вершити долю іншого члена в життєво важливих питаннях. Союз, який прагне до збереження статус-кво, не може розраховувати на підтримку основних неядерних держав. Союз, в якому ядерною зброєю розпоряджається більш, ніж одна держава, не підтримається з боку будь-якого члена, володіючого ядерною зброєю. Поширення ж цієї зброї серед країн, які не володіли нею, може привести до загальної катастрофи. Таким чином, і цей парадокс залишається невирішеним[16].

 

Узагальнюючи висновки, зроблені на основі аналізу всіх чотирьох парадоксів, Г. Моргентау констатував, що будь-яка спроба, незалежно від її винахідливості і далекоглядності, спрямована на зв'язок ядерної потужності з цілями і методами державної політики, зводиться нанівець незвичайно руйнівною силою ядерної зброї. На думку Моргентау, дана філософія в той період домінувала на Заході. Практично єдиним реалістичномислячим політичним діячем, на його думку, був Уінстон Черчілль. Через це панування ідеалізму в розумінні міжнародних відносин, на думку Моргентау, як стратегії ведення війни, так і з ідей побудови післявоєнного світопорядку були фактично виключені міркування національного інтересу. Війна більше не розглядалася як засіб досягнення політичних цілей. Єдиною метою стало досягнення повної перемоги, політичні міркування в розрахунок не приймалися. Сама думка про те, що війна ведеться заради досягнення нового балансу сил приходила на розум тільки Черчиллю і, на його думку, Сталіну

Фундаментальною помилкою, як мислення, так і дій США в області зовнішньої політики Г. Моргентау вважає протиставлення національного інтересу і моральних принципів. Вибір, за його словами, повинен робитися не між моральними принципами і національним інтересом, а між моральними принципами, відірваними від політичної реальності, і моральними принципами, заснованими на політичній реальності.

Згідно до цих тверджень він формує визначні і ключові принципи, що лягли у основу реалістичної теорії двадцятого століття.

Перший принцип - політика підпорядкована об'єктивним законам, підґрунтя яких знаходиться у вічній і незмінній людській природі. Тому можна створити раціональну теорію, яка дозволяє відносно об'єктивно відтворити зміст міжнародної політики.

Другий принцип - політичний реалізм базується на "понятті інтересу, вираженого у термінах влади" і вимагає раціональної політики. Така політика правильна, бо вона мінімізує ризики та максимізує переваги. Водночас раціональність політики залежить також від її моральних і практичних цілей.

Третій принцип - політичний реалізм переконаний у тому, що змінити існуючий світ можна лише за допомогою вмілого використання об'єктивних законів, а не шляхом підпорядкування політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, що відмовляється визнати такі закони.

Четвертий принцип - визнання морального значення політичної дії, але при цьому моральні вимоги повинні розглядатися не як абстрактні та універсальні норми, а в конкретних обставинах місця і часу. Тому вища мораль у міжнародній політиці - це поміркованість і обережність.

П’ятий принцип - відмова ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з універсальними моральними нормами. Знати, що нації підпорядковуються моральному закону в своїй політиці та претендувати на знання того, що добре і що погано в міжнародних відносинах – поняття різні.

Шостий принцип - політичний реалізм виходить із визнання плюралістичної концепції природи людини. Реальну людину треба розглядати в комплексі, але при цьому враховувати при аналізі відносну самостійність окремих сторін її буття (економічної, моральної, релігійної).

Після закінчення Другої світової війни американці чекали на повернення США до колишнього стану ізоляції, незалежного і безпечного стану, який вони успадкували від батьків-засновників і якого дотримувались, до початку Першої світової війни. Не повторюючи помилок Вудро Вільсона, США після закінчення війни будуть, якщо не в більшій незалежності, то вже точно в більшій безпеці, ніж до її початку. Насправді, стверджує Моргентау, США за всю історію тоді знаходилися в найбільшій за свою історію небезпеці. Ніколи США не володіли настільки обмеженою свободою дій в переслідуванні своїх інтересів. Важливість визначення національного інтересу, як вважає Моргентау, полягає в тому, що він повинен служити керівництвом до дії. Найважливішою незмінною частиною національного інтересу є забезпечення виживання держави в світі, де суверенні держави змагаються і протистоять один одному в боротьбі за могутність. Для виконання цього завдання необхідно піклуватися про захист своєї фізичної, політичної і культурної ідентичності від агресії з боку інших держав. Виживання держави як політичної одиниці і збереження своєї ідентичності є постійним і незмінним елементом концепції національного інтересу[17].

Політичний реалізм не виступає проти засад міжнародної моралі. З сформульованих Гансом Моргентау принципів можна виокремити три, які безпосередньо стосуються взаємодії моральних скерувань і зовнішньої політики держави. Наголошуючи на несумісності універсальних та моральних нормам, а також державних цінностей, Моргентау підкреслює важливість розгляду моральних принципів у конкретних обставинах. Державний керівник не може дозволити собі чинити свавілля у зовнішній політиці, керуючись цілями, які можуть бути перешкодою чи навіть шкодою для інших сторін. Тому вища моральна чеснота в політиці - це обережність, поміркованість. Про моральні цінності тої чи іншої держави не можна судити з загальноприйнятих норм-кліше. Ключову роль відіграє розуміння національних інтересів. Їх знання може допомогти розробити ефективну систему захисту національних інтересів своє країни, при чому враховуючи національні інтереси інших держав. Важливим фактором, що впливає на зацікавленість у цьому питанні є значення вимог плідної політичної та економічної співпраці, що з кожним роком посилюється.

Реймон Арон не погоджується з ідеєю концепції Моргентау стосовно національного інтересу. Арон доволі скептично ставиться до ролі універсальних цінностей в політиці. Він наголошує на тому, що немає гарантії у цілковитій чесності і моральності сторін і перш за все слід приділяти увагу вже набутому досвіді та бути більш обережними у прийнятті тих чи інших політичних рішень[18]. Під обережністю він розуміє дії в залежності від специфіки і обставин моменту прийняття рішень і уваги до конкретних даних, а не керуватися системним підходом чи сліпим підпорядкуванням нормам. Не підлаштовуватись під загальноприйняті норми справедливості і моралі, а ставити перед собою конкретні цілі, що відповідають міжнародному праву і діяти в такому напрямку.

Перш за все не зважаючи на делікатні нюанси відносин між країнами, усталені норми в сфері міждержавних взаємодій існують, так само як існує і тенденція до збільшення їхньої кількості і зростання їхньої ролі в регулюванні міжнародних питань. Виникають нові цінності, пов'язані з імперативами збереження навколишнього середовища, скорочення соціальної нерівності, розв'язання демографічних проблем. До найбільш важливих цінностей, що зараз є актуальним пріоритетом, входить дотримання прав людини. Концепція прав людини постійно набуває поправок. Сюди ж можна віднести право журналістів на розповсюдження інформації, права осіб на еміграцію і конфесійну свободу, права в’язнів та права біженців. Проводяться міжнародні конференції, які стоять над міждержавними конфліктами і мобілізують суспільну думку проти насильства.

Враховуючи думку, що вищою цінністю для державного керівника є могутність його держави, важко заперечити те, що різні лідери мають різноманітні уявлення як про пріоритетні елементи її складу для прикладу: темпи економічного росту, добробут нації, військова сила, домінуюча роль у альянсах, соціальна та політична стабільність, престиж у міжнародному співтоваристві тощо.

 

Успішна зовнішня політика держави повинна регулюватися рівнем сили і можливостей, які мають бути спрямовані на підтримання вигідного балансу сил між сусідніми країнами. Також є важливим не допускати посилення та об’єднання ворогів. Держава не повинна допомагати іншій, якщо це сприятиме значному зростанню її сили. Держава не може вважати будь-який альянс, членом якого вона є, абсолютно надійною запорукою її безпеки, так як кожний із них є об’єднанням сильних та слабких, а сильніші держави підпорядковують собі слабших, гарантуючи їм захист. Угоди, укладені державою, потрібно розглядати враховуючи обставини та відповідність ситуації.

Прихильники політичного реалізму не демонструють повної і беззастережної єдності поглядів. Широка дискусія ведеться між політичним реалізмом та іншими напрямами, а також в межах класичної теорії реалізму. У праці Арнольда Уолферса «Суперечності та співробітництво» автор виділяє основний мотив поведінки держав на міжнародній арені - національний інтерес[19]. На сьогодні зовнішня політика визначається зростаючою взаємозалежністю держав, тому міжнародні відносини, які складаються з різноманіття зовнішніх політик різних держав, не тільки не виключають, але і передбачають міжнародне співробітництво, що трактується, як взаємодія між державами.

Базові ідеї транснаціоналізму знаходяться у праці Дж.Ная і Р.Кохейна «Транснаціональні відносини та світова політика». Вони стверджують, що політичний реалізм вичерпав себе, оскільки міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій і на міжнародну арену виходять нові актори міжнародних відносин, якими є міжнародні організації та транснаціональні корпорації. Транснаціоналізм об’єднав у собі теорії інтеграції та взаємозалежності.

Політичні реалісти вважають, що зовнішня і внутрішня політика, маючи одну ціль, яка в результаті, все-таки, зводиться до боротьби за силу. На думку Г.Моргентау зовнішня політика визначається національними інтересами. Національні інтереси об’єктивні, оскільки зв’язані з незмінною людською природою, географічними умовами, соціокультурними і історичними традиціями народу. Імператив виживання є стабільною формою цього інтересу. Основа національного інтересу залишається постійною. Тому внутрішні фактори життя країни, такі, які міняються в залежності від різних обставин, не розглядаються реалістами, як вагомий чинник впливу на природу національного інтересу. Національний інтерес не пов’язаний з характером політичного режиму. Внутрішня і зовнішня політика мають значну автономію відносно одне одного.

Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократичності її встановлення, скільки в її спроможності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. Встановлена незаконним шляхом, у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством.

В той час, коли ставала очевидною безрезультатність спроб побудувати міжнародний порядок, заснований лише на універсальних цінностях та спільних інтересах держав, не заперечуючи необхідності створення гармонійного, мирного міжнародного порядку, Моргентау стверджував, що міжнародні відносини далекі від ідеальних, а міжнародна політика має вигляд безперервного зусилля, спрямованого на збереження і збільшення потужності своєї власної нації і ослаблення могутності інших націй. Моргентау своєю роботою заклав основи детально розробленої теорії міжнародних відносин як самостійної наукової галузі. Основні положення теорії політичного реалізму про міжнародну політику, як боротьби за владу, розбіжності національних інтересів держав, конфліктності міжнародного середовища, які виявилися актуальними і для політиків-практиків. У праці «Політичні відносини між націями» Ганс Моргентау формулює основні принципи політичного реалізму. Спочатку автор обгрунтовує думку про те, що в основі міжнародної політики лежать закони політичної поведінки, причини яких слід шукати в природі людини. Історія політичних ідей, на думку Моргентау, - це боротьба двох точок зору на природу людини, суспільства і політики. Представники однієї вірять у можливість раціонального і одночасно заснованого на моральних принципах політичного порядку. Вони вірять у чесність людської природи і можливість удосконалення суспільства шляхом реформ. Прихильники іншої точки зору - концепції політичного реалізму - вважають, що світ недосконалий. Щоб створити раціонально сформульований політичний порядок, необхідно враховувати недосконалу природу людини. Для сучасного світу характерні конфлікти інтересів. Значить, принцип існування всіх плюралістичних суспільств заснований на балансі інтересів, на системі стримувань і противаг.

Перший принцип політичного реалізму пов'язаний з непередбачуваним характером політичної діяльності у сфері міжнародних відносин. Під політичним реалізмом Г. Моргентау розумів таку політичну доктрину, яка заснована на обліку суперечливих сторін людської природи і визнання обмежених можливостей для побудови справедливого і морального політичного порядку[20]. Політичний реалізм також заснований на положенні, що всякі спроби вдосконалення суспільства є дуже ризикованими.

Другим принципом політичного реалізму є принцип національних інтересів, що розуміються в термінах влади і могутності. Концепція національного інтересу дозволяє розглядати міжнародну політику як сферу, відносно незалежну від таких областей, як економіка, релігія, етнічні відносини. Моргентау зазначає, що без подібного теоретичного припущення неможливо створити теорію політики. Він вважає, що саме поняття інтересу, трактується в рамках влади і могутності.

Третій принцип політичного реалізму полягає в тому, що політичний реалізм позбавляє теорію міжнародних відносин від двох помилок - дослідження мотивів та намірів, що лежать в основі політичних дій, а також вивчення ідеологічних уподобань суб'єктів міжнародних відносин. Точка зору, згідно з якою ключем до розуміння зовнішньої політики є виключно мотиви державного діяча є хибною. Моргентау зазначає, що історичний досвід показує відсутність чітких однозначних змін між мотивами і реальними результатами зовнішньополітичної діяльності. "Добрі наміри" політичних лідерів не є гарантією ні моральності, ні ефективності проведеної зовнішньої політики. Для реального політичного дослідження корисним є лише аналіз реальних політичних дій, а також того, наскільки ці дії відповідають поставленим цілям.

Теорія міжнародних відносин, згідно з Моргентау, повинна орієнтуватися на вивчення таких якостей політиків, як інтелект, воля і дії, на відміну від абстрактних міркувань про моральність і наміри політичної діяльності. Моргентау наводить кілька історичних прикладів. На його думку, Чемберлен більш інших прем'єр-міністрів Великобританії прагнув до збереження миру і стабільності, ніж дбав про зміцнення власної влади. Його прорахунки сприяли початку Другої світової війни. «Політика потурання агресору» Чемберлена базувалася на миролюбних намірах. З іншого боку, мотиви Черчілля у зовнішній політиці були набагато менш універсальними, проте чітко орієнтованими на збереження влади. У порівнянні досягнення Черчілля у зовнішньополітичній сфері перевершують досягнення Чемберлена.

Моральність мотивів людини та політичну теорію повинні пов’язувати розум, воля і практичні дії політика. Політичний реалізм в теорії міжнародних відносин наголошує на важливості уникнення впливу світоглядних та ідеологічних уявлень лідера на зовнішню політику. Морген тау зазначав, що тогочасні політики досить часто приносили політичну доцільність у жертву світоглядним і ідеологічним уподобанням з метою отримати народну підтримку своїх дій. У тих країнах, де існує демократичний контроль за діями уряду, не можна жертвувати політичною раціональністю на вимогу мас. Політичний реалізм вимагає повної відмови від політичних принципів та ідеалів. Позиція політичного реалізму вимагає чіткого розмежування між бажаним і дійсним, оцінки можливого в конкретних обставинах часу і місця. Отже, зовнішня політика, згідно з Моргентау, повинна бути емоційно нейтральною, об'єктивною та раціональною. Ганс Моргентау також був одним із засновників теорії раціонального вибору. Раціонально орієнтована, продумана зовнішня політика виходить з політичного досвіду і виключає випадкові відхилення[21]. Раціональна зовнішня політика націлена на мінімізацію ризику і максимізацію вигоди, вона підпорядкована правилам розсудливості і політичного успіху.

Арнольд Уолферс, директор Вашингтонського Центру Дослідження зовнішньої політики. Вважається одним з провідних представників політичного реалізму. Послідовно відстоюючи положення «класичної парадигми», він описував міжнародні відносини як взаємодії держав, уподібнюючи їх білліардним кулям, оскільки кожна з них, на його думку, являє собою замкнуту, непроникну і суверенну величину. У повній відповідності з позиціями політичного реалізму, він вважав основними мотивами поведінки держав на міжнародній арені є національні інтереси. У той же час зовнішня політика різних держав не являє собою автоматичної реакції на зовнішні впливи. По-перше, вона багато в чому залежить від психологічних особливостей політичних лідерів, а по-друге, все більшою мірою визначається зростаючою зележністю держав. Три групи основних цілей, які держави переслідують на міжнароднії арені, - це розвиток (national self-extension), безпека (national self-preservation), і співпраця. Останнє Уолферс тлумачить як необхідність для безпеки держави національного самозречення (self-abnegation), направлена на досягнення міжнародної солідарності, панування закону[22]. Визнаючи, що співпраця виходить за рамки національного інтересу, в розумінні реалістів, Уолферс підкреслював, що вони зовсім не обов'язково суперечать один одному, оскільки «самозречення», а по суті - добровільна відмова держави від частини свого суверенітету в цілях свого (і загального) виживання - узгоджується з іншими елементами цього інтересу. Звичайно, залишаючись в рамках класичної парадигми, Уолферс, хоча і зазначає, що межа, яка розділяє дружні і ворожі відносини, не завжди чітко визначена, одночасно наполягає на перевазі другого як об'єкта наукового дослідження. Він вважає, що увага громадської думки і більшості авторів фокусується саме на ворожих відносинах країн, оскільки спокійні взаємини... не викликають великого інтересу»[23]. В рамках основних положень розглянутої парадигми залишається і розуміння ним співпраці як взаємодії держав, що розглядаються в якості організованих груп людей. Уолферс підкреслює і те, що першорядним видом співпраці залишаються військові і військово-політичні союзи і альянси, що укладаються державами з метою спільної оборони. При цьому він відкидає будь-яку можливість формування міжнародної системи колективної безпеки, а тим більше - світового уряду. Все це, звичайно, збіднює аналіз міжнародного співробітництва. Однак, зводячи міжнародне співробітництво до міждержавних взаємо-дій, а останні - до військово-політичних об'єднань. А. Уолферс закликав дослідників не випускати з уваги і того, що в міжнародну політику дедалі рішучіше втручаються субнаціональні, міжнаціональні, і наднаціональні актори, які повинні стати предметом академічного аналізу. Він підкреслював спроможність деяких організацій діяти як національні чи транснаціональні актори, що пояснюється, на його думку, тим фактом, що люди ідентифікують себе не лише із державами та націями, але і з іншими організованими групами.